Історичне джерелознавство

5.6. Методика роботи з масовими джерелами

Характерною рисою розвитку історичної науки останнього десятиріччя є широке залучення у дослідженнях масових джерел з соціально-економічної, політичної історії та духовного життя суспільства, що вимагає більшої уваги до розробки методичних основ їх використання.

Масовими називаються комплекси джерел з певної проблеми або періоду історії, які мають суттєві однакові властивості й ознаки (ординарність походження, однорідність змісту, однотипність форми), але відрізняються одне від одного за кількісними показниками.

Ординарність, тобто однаковість обставин виникнення джерел, зумовлюється тим, що комплекси масових документів з´являються унаслідок заздалегідь спланованих масових акцій: проведення переписів, обстежень, соціологічних досліджень, анкетування й опитування учасників різного роду масових заходів.

Друга характерна риса масових джерел — однорідність, повторюваність змісту. Якщо, наприклад, проводилося обстеження селянських господарств, то всі матеріали змістовно будуть присвячені саме цій проблемі.

Третя риса масових джерел — однотипність їхньої форми. Переписи, обстеження, анкетування тощо проводяться за формулярами (переписними листами, анкетами тощо), що мають чітко визначену структуру. Іноді за стандартним формуляром проводяться через певний час багаторазові обстеження. Однотипність формулярів значно спрощує наступну обробку отриманої інформації, її аналіз, порівняння даних, отриманих в різний час.

Інформаційна насиченість масових джерел саме через їх масовість, часова близькість до відображених у них фактів, тобто їх первинність, створюють сприятливі умови для їх використання з метою характеристики типології суспільних явищ, розкриття історичних закономірностей. Цінність джерел полягає в тому, що вони характеризують стан, будову, властивості таких об´єктів дійсності, які утворюють певні системи.

Масові джерела почали накопичуватися в Україні ще за часів середньовіччя. Господарські описи міст, замків, маєтностей (т. з. інвентарні, регулярні описи, люстрації) залишили після себе великі масиви інформації з історії України XV—XVIII ст. У XIX—XX ст. питома вага масових джерел значно зросла внаслідок розвитку періодичної преси, поширення прокламацій, листівок, відозв, регулярного проведення переписів населення, землеволодінь, промислових і сільськогосподарських підприємств, а згодом і соціологічних досліджень.

Інтерес до масових джерел історики виявляли ще в XIX ст. Але вони фізично не могли охопити величезний обсяг нагромаджених матеріалів. Обмежені можливості статистики, недосконалість тогочасних методів обробки масової інформації стали на заваді широкому залученню цього виду джерел до історичних досліджень. Численні переписи населення, промисловості, сільського господарства, земсько-статистичні подвірні обстеження селянських господарств стали об´єктом дослідження лише в XX ст.

Методика роботи з масовими джерелами має свою специфіку. Вчені-джерелознавці вважають, що створити єдину методику вивчення всіх видів цих джерел неможливо, оскільки кожен із них має свої особливості кодування інформації, межі інформативності. До того ж кожен історик, працюючи з масовими джерелами, ставить перед собою конкретні цілі, що випливають з його задумів. Проте деякі аспекти методики роботи з масовими джерелами мають загальнозначущий характер. У роботі з ними зокрема слід поетапно вирішити кілька завдань:

• приступаючи до роботи, варто окреслити коло кожного комплексу масових джерел з теми дослідження, з метою з´ясування ступеня їхньої репрезентативності, вірогідності, можливості порівняння даних;

• вивчити походження, призначення та історію формуляру, на основі якого виникли ті чи інші масові джерела. Наприклад, переписи населення в Радянському Союзі проводилися за переписним листом, який поступово удосконалювався відповідно до вимог математичної обробки та зростання вимог до інформації, зберігаючи при цьому свою основну структуру. Ще виразнішу "електронну" спрямованість мав Всеукраїнський перепис населення України у 2001 p.;

• визначити специфічні методи обробки інформації залежно від мети дослідження, обсягу масових джерел, специфіки кодування в них інформації. Ця робота виконується, як правило, істориком разом із фахівцями з математики, тому більшість сучасних джерелознавчих праць, присвячених масовим джерелам, написана істориками у співавторстві з математиками.

Специфіка роботи з масовими джерелами викликала необхідність розробки спеціальної методики їх аналізу, що спонукало істориків звернутися до кількісних (математичних) методів. На відміну від описових, ці методи дають можливість визначити кількісні параметри певних властивостей або рис історичних явищ. Більше того, звернення до математичних методів дало змогу перенести центр ваги з вивчення окремих історичних подій та процесів на дослідження історико-типологічних структур (етнічно-національна, соціальна структура суспільства, майнові, аграрні відносини в різні часи тощо), а також на розкриття (через статистичні тенденції) закономірностей масових суспільних явиш. Причому від елементарних методів статистики, які використовувалися ще в XIX ст., історики поступово перейшли до значно складніших.

За сучасних умов, наприклад, для типології різного роду історичних об´єктів використовуються методи багатомірного статистичного аналізу, для типологічного аналізу джерел — кластерний аналіз (поділ джерел на певні класи — групи, кластери, таксони, кількість і межі яких встановлюються дослідником у ході аналізу джерел).

Обмеженість або відсутність джерел з деяких проблем змушує істориків вдаватися до застосування методів моделювання процесів, які найчастіше використовуються у природничих науках (наприклад, розробка математичних моделей явищ). Досягнення науки за останні десятиріччя, зокрема бурхливий розвиток обчислювальної техніки, електронно-інформаційних технологій, сприяли створенню досить ефективних засобів обробки джерел із використанням електронно-обчислювальних машин.

Серед істориків тривалий час дискутувалося питання щодо доцільності використання в історичних дослідженнях, зокрема у джерелознавстві, математичних методів. Виявилися дві протилежні позиції: деякі дослідники, посилаючись на труднощі формалізації неповторних історичних явищ, унікальність історичних джерел як пам´яток людського духу, категорично відмовлялися від використання математичних методів. Інші, навпаки, покладали на кількісні методи надмірні надії, сподіваючись, що вони призведуть до справжньої революції в історичній науці. Історик Ч. Тіллі ще в 1967 р. в ході наукової дискусії безапеляційно заявляв із цього приводу: "Або історик буде програмістом, або не буде ніким"34. Після тривалих суперечок історики позбулися крайнощів і дійшли висновку, що кількісні методи потрібно використовувати, але з обов´язковим урахуванням специфіки історичної науки.

У джерелознавстві їх доцільно використовувати головним чином у таких випадках:

• коли доводиться мати справу з великими масивами джерел, які неможливо обробити традиційними методами;

• коли масиви цих джерел однотипні за структурою;

• коли в масових джерелах наявні випадкові (індивідуальні) ознаки, які можуть мати різні значення. Кількісні методи привнесли до джерелознавчого аналізу нові поняття. Ключовим серед них е нове розуміння репрезентативності джерела. В математичній статистиці під репрезентативністю розуміють властивість деяких часткових даних (їх називають вибіркою) правильно відображати об´єкт у цілому (генеральну сукупність) Учені довели, що репрезентативність має універсальний характер і поширюється не лише на природничі науки, а й на пізнання соціальних явищ, тобто й на історію. Історик може провести суцільне дослідження джерел з певної теми, а може обмежитися вибірковим їх вивченням. Причому, на відміну від математика, історик має справу з двома видами виборок — природною і штучною.

Природна вибірка зумовлюється обсягом джерел, що збереглися. Відомо, що з деяких періодів і проблем у джерельній базі є суттєві прогалини. Причини такого становища були різними: стихійні лиха, війни, соціальні катаклізми і навіть знищення джерел на вимогу влади. В Україні, наприклад, склалася природна вибірка джерел з історії репресій 30—40-х років, голодомору 1932— 1933 pp., голоду 1946—1947 pp., українського руху опору.

Штучна вибірка формується фахівцем (тобто штучно); на основі правил математичної статистики. Репрезентативною вважається т. з. випадкова вибірка, тобто така, при створенні якої кожний об´єкт досліджуваної сукупності має однаковий шанс бути внесеним до вибірки. При створенні штучної вибірки слід намагатися рівномірно охопити всі однорідні групи документів. Якщо вивчаються різнорідні явища, формується типова випадкова вибірка. Для цього вся сукупність джерел, що досліджуються, поділяється на схожі за певними ознаками частини (підсукупності), а потім із кожної з них випадковим і методом відбирається певна група об´єктів, на основі якої і вивчається вся сукупність. При ньому важливо чітко обґрунтувати принципи і критерії виділення типових підсукупностей.

На жаль, математичні методи поки що недостатньо використовуються у джерелознавстві. Активніше їх застосування сприятиме підвищенню інформаційної віддачі джерел, залученню до наукового обігу джерел, які раніше вважалися безперспективними. Вже зроблено перші кроки по створенню архівів машиночитаних даних. Помітних успіхів досягли вчені Дніпропетровського університету, де ефективно функціонує лабораторія кліометричних технологій історичних досліджень. Ними підготовлено також перший вітчизняний підручник з кліометрики35.

Хоча створення єдиної методики вивчення усіх типів, видів та різновидів джерел неможливе, методики джерелознавчого аналізу писемних джерел, з певними обмеженнями, доцільно використовувати при аналізі й інших джерел, оскільки вони також потребують встановлення їх справжності, вірогідності, повноти, новизни тощо.

Таким чином, розглянутий комплекс проблем методики джерелознавства свідчить, що вона охоплює широке коло питань: від методики пошуку й відбору джерел до їх комплексного використання. Проте стрижнем методики є методи наукової критики джерел з метою встановлення їх достовірності, інформаційної надійності. Джерелознавча критика включає два тісно пов´язані між собою етапи: аналітичну і синтетичну критику. Перша передбачає доведення автентичності джерела, прочитання його тексту, встановлення часу, місця створення, авторів джерела, обставин та мотивів його виникнення, тлумачення його тексту й, нарешті, визначення вірогідності та наукової значущості конкретного джерела. Синтетична критика має на меті на основі критичного аналізу сукупності джерел з певної проблеми сформувати такий їх комплекс, який дав би змогу історикові отримати сукупність науково перевірених фактів з досліджуваної проблеми. Отже, синтез джерел, тобто критичне використання усього їх комплексу, вміле зіставлення аналітичних даних — запорука створення високоякісних наукових праць.

Протягом багатовікової історії науки дослідники створили величезний арсенал джерелознавчих методів і прийомів. Нині історики ефективно використовують у своїй роботі методи, які народилися, не лише в історичній науці та її спеціальних дисциплінах (палеографія, дипломатика, метрологія, хронологія, текстологія, сфрагістика, геральдика та ін.), а й у суміжних науках, насамперед у соціології, статистиці, математиці, кібернетиці. Це дає можливість значно збагатити й удосконалити науковий інструментарій історика, активно включити в орбіту його наукових пошуків раніше недоступний йому величезний обсяг масових джерел.

Завдання та запитання для самоконтролю

1. Що Ви розумієте під методикою джерелознавства ?

2. У чому полягає залежність методики джерелознавства від методології історичної науки?

3. Охарактеризуйте основні етапи розвитку методики джерелознавства у світі та в Україні.

4. Яке значення має методика бібліографічного пошуку опублікованих джерел?

5. Що таке архівна евристика?

6. Як використати науково-довідковий апарат архівів для пошуку джерел?

7. Які групи методів застосовуються у джерелознавчій критиці?

8. Перелічіть основні елементи джерелознавчого аналізу.

9. Що Вам відомо про методику встановлення справжності джерела?

10. Як проводиться атрибуція джерела (встановлення його авторства)?

11. Які прийоми можна використати для встановлення часу, місця, обставин та мотивів походження джерела?

12. Розкрийте зміст методики інтерпретації джерела.

13. Що таке синтетична критика джерел?

14. Назвіть найбільш характерні риси й особливості роботи з масовими джерелами.

15. Як Ви розумієте поняття "репрезентативність" стосовно масових джерел?

16. Складіть схему основних етапів джерелознавчого аналізу по темі Вашої курсової роботи.

Бібліографічні посилання

1. Пронштейн А. П. Методика исторического источниковедения. Ростов-на-Дону, 1971. С. 9.

2. 2 Литвак Б. Г. О путях развития источниковедения массовых источников //Источниковедение: теоретические и методические проблемы. Москва, 1969. С. 103.

3. Бласс Ф. Герменевтика и критика. Одесса, 1891.

4. Сеньобос Ш., Ланглуа В. Введение в изучение истории. СПб., 1899. С. 51.

5. Ключевский В. О. Источниковедение. Источники русской истории // Соч. Т. 7: Специальные курсы. Москва, 1981. С. 7.

6. Лаппо-Данилевский О. С. Методология истории. СПб., 1913, Вып. 2.

7. ´´Антонович В. Б. Источники для истории Юго-Западной России: Лекции 1880—1881 гг. Киев, 1884 (перевидання: Антонович В. Б. Курс лекцій з джерелознавства. Київ, 1995); Данилевич В. Е. Литературные и вещественные источники русской истории. Киев, 1914.

8. Стрельский В. И. Основные принципы научной критики источников по истории СССР. Киев, 1961; Його ж. Источниковедение истории СССР. Период империализма. Конец XIX в. — 1917 г. Москва, 1961.

9. Варшавчик М. А. Историко-партийное источниковедение. Теория. Методология. Методика. Киев, 1984.

10. Джерелознавство історії України. Довідник. Київ, 1998. С. 39, 52, 56-57.

11. Источниковедение истории СССР: Учебник /Под ред. И. Д. Ковальченко. Москва, 1981; Источниковедение. Теория. История. Метод. Источники российской истории: Учеб. пособие. Москва, 2000.

12. "История СССР". 1981. № 4. С. 87.

13. Систематический указатель журнала "Киевская старина" (1882—1906). Полтава, 1911; Журнал "Літопис революції": Покажчик змісту. Київ, 1957; Архіви України: Систематичний покажчик. 1971—1987. Київ, 1988. Український історик: Покажчик змісту. 1963—1992. Нью-Йорк; Київ; Мюнхен, 1993.

14. Подробный каталог изданий Археографической комиссии, вышедших в свет с 1836 по 1918 год. 6-е изд. Петроград, 1918; Библиографический указатель изданий Археографической комиссии. 1836—1936. Ленинград, 1985; Новицкий И. П. Указатель к изданиям Временной комиссии для разбора древних актов, учрежденной при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. 1845—1877. Т. 1: Имена личные. Киев, 1878; Том. 2: Имена географические. Киев, 1882; Журба О. І. Київська археографічна комісія. 1843—1921. Нарис історії і діяльності. Київ, 1993. С. 178—181; Радянські видання документальних матеріалів з історії України. 1917—1968: Бібліогр. покажчик. Київ, 1970.

15. Ерошкин Е. П. История государственных учреждений дореволюционной России. 3-е изд. Москва, 1983; Генеральний опис Лівобережної України (1765—1769): Покажчик населених пунктів. Київ, 1959; Рубинштейн С. Ф. Хронологический указатель указов и правительственных распоряжений по губерниям Западной России, Белоруссии и Малороссии за 240 лет, с 1652 по 1892 год. Вильна, 1899.

16. Див - Україна в збірках Австрії: бібліотеки, архіви, музеї: Попередній довідник Київ, 1993; Архіви, матеріали з історії України в Канаді: Попередній анотований перелік. Київ; Едмонтон, 1990 та ін.

17. Див. огляд архівів Польщі у кн.: Ковальський И. П., Мыцик АСА А. Анализ архивных источников по истории Украины XVI—XVII вв. Днепропетровск, 1984. С. 70-73.

18. "Український музей у Празі (1925-1948): Опис фонду. Київ; Прага, 1996.

19. Государственный музей Днепропетровской области. Путеводитель. 2-е изд., перераб. и доп. Киев, 1987. Государственные архивы Украинской ССР. Справочник. Киев, 1988.

20. Winar L. Preservation of the Cultural Heritage: Ukrainian Archives, Libraries and Museums in the United States. Kent State University, 1995.

21. Архівні матеріали з історії України в Канаді: Попередній анотований перелік. Київ; Едмонтон, 1990; Хартлі Джанет. Архівна україніка в Великобританії. Київ; Лондон, 1993.

22. Личные архивные фонды в государственных хранилищах СССР: Указатель: В 3 т. Т. 1. А-М. Москва, 1962; Т. 2. М—Я. Москва, 1963; Т. 3. Москва, 1980.

23. Кременецький земський суд: Описи актових книг. Вип. 1. Кн. I—И (1581—1598 pp.). Київ, 1959; Архів Коша Нової Запорізької Січі: Опис справ. 1713—1776. Київ, 1994. Епістолярна спадщина М. Грушевського: Покажчик до фонду 1235 у ЦД1А України. Київ, 1996.

24. Ковальский Н. П., Мыцик Ю. А. Анализ отечественных источников по истории освободительной войны украинского народа 1648—1654 гг. Днепропетровск, 1986.

25. Источниковедение истории СССР. Москва, 1981. С. 18.

26. Лаппо-Данилевский А. С. Методология истории. Вып. 2. СПб., 1913. С. 681-682.

27. Масонов И. Ф. Словарь псевдонимов русских писателей, ученых и общественных деятелей. Т. 1—4. Москва, 1941 — 1960;

28. Пронштейн А. П. Истолкование исторических источников//Вопросы истории. 1969. № 10. С. 82;

29. Медушевская О. М. Источниковедение: теория, история и метод. Москва, 1996. С. 46.

30. Ключевский В. О. Письма. Дневники. Афоризмы и мысли об истории. Москва, 1969. С. 349.

31. Див.: Крип´якевич І. Підробки документів Б. Хмельницького//Наук. інформ. бюлетень Арх. упр. УРСР. 1960. № 3. С. 3—7;

32. Тартаковский А. Г. Некоторые аспекты проблемы доказательности в источниковедении //История СССР. 1973. № 6. С. 63;

33. Варшавчик М. А. О структуре источниковедческой критики //Источниковедение отечественной истории: Сб. статей. 1979. М , 1980. С. 30. Количественные методы в советской и американской историографии: Материалы советско-американских симпозиумов в г. Балтиморе (1979) и Талине (1981). Москва, 1983. С. 71.

34. Святець Ю. А Доорн П. К. Кліометрика. Інформаційні технологи та інструменти: Підручник. Дніпропетровськ, 1998.