Історичне джерелознавство

3.2. Прозові усні джерела

Всі усні джерела, як зазначалося вище, умовно поділяються на прозові і поетичні. Народні прозові твори, своєю чергою, поділяються на казки, легенди, перекази, оповідання, замовляння та ін.

Казки, як і більшість жанрів усних джерел, сягають своїми витоками стародавньої міфології, тобто періоду, коли власне казкові сюжети сприймалися і трактувалися як реальність, коли художність цих оповідей була підпорядкована завданням інформативно-пізнавальним, релігійним. Не всі казки набули яскраво вираженої структурної стабільності. Це стосується більшою мірою казок про тварин і героїко-фантастичних казок. Кількість казкових сюжетів та образів у кожній національній традиції усталена; вони переходять із покоління до покоління, мало при цьому змінюючись, оскільки виступають символами людських моральних цінностей. Кожне наступне покоління успадковує від попереднього готові сюжети, мотиви, образи і навіть стиль оповіді.

На думку вчених, українська казка — це епічне оповідання чарівно-фантастичного, алегоричного і соціально-побутового характеру із своєрідною системою художніх засобів, які служать для героїзації позитивних і сатиричного викриття негативних персонажів. Тобто казки, так само як і інші групи усних джерел, мають соціальне й виховне навантаження.

Чи не єдиною спільною рисою усіх казок є наявність у них неприхованого вимислу. Від цього походить і назва жанру. За словами В. Давидюка, всяка традиційна розповідь, що втрачала достовірність і не заслуговувала серйозної уваги, претендувала на зневажливе означення словом "казка" чи "байка", що мали таке саме значення, як сьогоднішнє "балаканина". Згадаймо, що історики XVIII—XIX ст. недостовірні, на їхню думку, відомості називали "казками".

Таке досить своєрідне використання терміна не є свідченням зневажливого ставлення до самої казки як до фольклорного чи історичного явища, адже казкознавство — одна із найрозвинутіших галузей сучасного українознавства.

Казковим джерелам присвячена чимала кількість наукових та науково-популярних видань. У XIX столітті збирали і видавали казки головним чином письменники, аматори-фольклористи, науковці. Серед подвижників української фольклористики того часу варто згадати першого ректора Київського університету М. Максимовича, О. Марковича, Марка Вовчка, П. Чубинського, Лесю Українку, К. Квітку, Б. Грінченка, К. Грушевську та багатьох інших.

Сім томів пам´яток усної народної творчості опублікував український поет, автор слів національного гімну П. Чубинський ("Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край") (1878). Праця П. Чубинського дістала визнання як вітчизняної, так і європейської науки, — була нагороджена золотою медаллю Російського географічного товариства і медаллю Міжнародного конгресу етнографів у Парижі.

У 1890—1894 pp. талановитий прозаїк і поет І. Манжура опублікував збірки "Казки, прислів´я і т. ін., записані в Катеринославській та Харківській губерніях" і "Малоросійські казки, прислів´я та повір´я, записані І. І. Манжурою". Чимало творів з його зібрань, зокрема казки "Чабанець", "Видимо й Невидимо", "Солдат і Смерть", "Як мужик пана дурив", увійшли до збірок казок, що були видані у XX ст.

За ініціативою І. Франка Наукове товариство ім. Шевченка видало збірки українських народних казок, у створенні яких поет брав найактивнішу участь. До речі, чимало творів І. Франка створено у казковому жанрі, вони вміщені у збірці "Коли ще звірі говорили".

Традиція збирання та дослідження народних казок була продовжена й у пізніші часи. М. Сіренко записав чудові чарівні казки з чудодійним перетворенням від казкарки О. Полякової із села Загальці на Київщині. Науковець з Ужгорода І. Сенько видав книжку "Чарівна торба", в якій записано казки від М. Шопляка-Козака. З чудовими казкарями Порадюком-Тегзою, Юрієм Гефком, Федором Бельбасом, Ільком Яремчуком та іншими пощастило зустрітися під час своїх творчих мандрівок С. Пушику. Та найвідомішою серед них була Доня Іванівна Юрчак із села Полика на Івано-Франківщині. С Пушик записав від неї понад сто казок, легенд, притч, переказів, десятки анекдотів, близько двох тисяч коломийок і кількасот колядок, щедрівок, гаївок, балад, пісень-хронік, історичних, заробітчанських, танцювальних співанок, багато ігор, заклинань, які частково опублікував у збірці "Золота вежа". Видавали збірки казок такі дослідники українського фольклору, як І. Чендей, М. Івасюк, Л. Дунаєвська та багато інших.

У сучасному українському казкознавстві визначилися два основні напрями досліджень: порівняльно-історичний і типологічний. Послідовниками першого виступають і. Березовський, Г. Сухобрус, Л. Дунаєвська. До другого тяжіє О. Бріцина. Останнім часом окреслився третій напрям розгляду казки з семантико-палеонтологічного погляду, що простежувався у спадщині В. Проппа, О. Потебні, а нині розробляється у працях В. Давидюка. Поєднання цих напрямів дає змогу виявити інформативність казки, розглядати казку як прояв конкретного історичного світогляду, вираженого у властивій для свого часу образній формі.

Казки мають свою специфіку в залежності від часу походження, причин виникнення, функцій, які вони виконували в різні історичні епохи. Найбільш неоднорідною групою як за походженням, так і за функціонуванням є казки про тварин. Серед них легко виділити ті, що мали колись ритуально-утилітарний зміст. Головною функціональною прикметою таких казок є кумулятивність — художній засіб, що притаманний пай примітивнішим казкам, а жанровою — семиперсонажність і наявність ритмізованих рефренів, що могли виконувати колись роль ритуальних молитов ("Колобок", "Коза-Дере-за", "Рукавичка"). Умовно їх можна означити як ритуально-тотемістичні. Вони найбільше виділяються багатством давнього міфологічного змісту. Серед інших різновидів казок про тварин вчені виділяють алегоричні казки-байки ("Журавель і Чапля", "Лисичка і журавель"), авантюристичні ("Сірко", "Пан Коцький", "Цап та Баран"), дидактично-табулятивні ("Котик і Півник", "Кривенька качечка"), казки-притчі ("Вовча присяга", "Куликове болото") та казки-потішки ("Як заєць хотів утопитися").

Чарівні казки вже не вирізняються такою різноманітністю. Характерною їх ознакою є сталість основного сюжету, в якому зафіксована оповідь про надзвичайну подорож героя та його повернення. Тут ми зустрічаємось із Котигорошком, Іваном — мужичим сином, Чабанцем, іншими народними героями.

Свої джерельні особливості має і соціально-побутова казка, в якій можна надибати й зооморфні персонажі, розмаїття сюжетних колізій, несподівані, оригінальні розв´язки. Серед її персонажів — Правда і Кривда, мудра дівчина, ділова дочка і бабина дочка, багатий брат і бідний брат.

За допомогою обрядових засобів кожній казці надавалась певна традиційність у викладі подій. Казка залишається в пам´яті народу протягом багатьох десятиліть і століть. Нове оточення входить у сучасну казку дуже незначними деталями. Наприклад, принц годує коня цукром, а з зайця виростає палац на двадцять чотири поверхи ("Про хлопця, який звільнив свою матір з полону Поганина").

У казках XIX ст. і сучасних записах яскраво відображено суспільні мотиви. Захланний потяг до багатства, бажання розкошувати за рахунок чужої праці, чужого розуму, завойовництво засуджуються, і вславлюються працелюбність, правда, розум, вірність, щирість ("Правда і Кривда", "Золотий черевичок", "Чабанець", "Красносвіт" та ін.). Дістається в казках ледачим панам, попам, усіляким волоцюгам. Головний герой української казки — трудівник, мудрець, захисник правди і добра, довколишньої природи.

Значний масив джерел народної прози складають легенди, перекази та оповідання. В українській фольклористиці до легенд і переказів традиційно зараховувалися твори, сюжети і персонажі яких відбивали християнську міфологію. Оповіді про русалок, лісовиків, мавок, мертвяків, закляті скарби тощо відносились до язичницької міфології. Сюди ж входили оповіді про чортів, перевертнів, відьом, упирів, чарівників, тобто образи народної демонології. Теоретично легенди і перекази язичницької та християнської міфології — явища однопорядкові, проте згідно з традицією їх прийнято розмежовувати.

Замикають цей ряд усних джерел народні оповідання, тобто оповіді-спогади про надзвичайні зустрічі, пригоди, характерні повчальні історії, випадки з життя. Такі оповіді ведуться здебільшого від першої особи — очевидця чи учасника події, про яку йде мова. У випадках, коли вони викликають зацікавлення слухачів, їх багаторазова повторюваність зумовлює привнесення елемента вигадки або ж деталей із життєвого досвіду оповідачів. Таким чином, питома вага домислу в них дедалі більше зростає і вони наближаються до переказів чи легенд.

Одним із найдавніших видів народної творчості, який від початку свого становлення і до занепаду продуктивного розвитку не зазнав суттєвих змін, є замовляння (заговори). До них належать такі твори, яким у минулому приписувалася чудодійна сила впливу на довколишній світ. У народному побуті значний репертуар замовлянь належав так званим чарівникам, чаклунам, ворожкам та ворожбитам, тобто людям, що зналися з "надприродною" силою і з різною метою вдавалися до цих словесних формул. Найдовше в народному побуті збереглися господарські, лікувальні, громадські та приворотні (відворотні) замовляння. Ними користувалися протягом XIX—XX ст., і цілком імовірно, що замовляння залишаться у побуті нашого народу і в XXI ст. Сприяють такій живучості замовлянь, особливо лікувальних, економічні негаразди, неспроможність офіційної медицини у багатьох випадках надати кваліфіковану допомогу тощо.

Замовляння, як і інші усні прозові джерела, відбивають міфологічний світогляд наших предків. Незалежно від часу походження кожного окремо взятого тексту, основним засобом його впливу виступає магія, — невід´ємний елемент міфопростору. Хоч би якою значною була в тексті частка імпровізації, виконавець змушений будувати його за існуючими правилами, основним із яких є зближення з міфологічним виміром. Цей зв´язок настільки органічний, що, на думку М. Новикової, усі замовляння — один із найдавніших жанрів усних джерел. Б. Рибаков датував виникнення цього жанру дохліборобською епохою, оскільки господарських замовлянь, пов´язаних із хліборобством, на його думку, не існує. В. Давидюк також вважає найархаїчнішими господарські, або як їх ще називають — промислові — замовляння. Деякі з них увійшли до сюжетів кумулятивних казок. Проте більшість із них не збереглись, оскільки давній магічний міф мав ритуальну основу. Вербальний же зміст такого ритуалу не підлягав жодним правилам побудови, оскільки цілком залежав від імпровізації творця і виконавця. Ця традиція збереглася й у текстах сучасних аграрних замовлянь: "Сійся, родися жито — пшениця, часник, як бик, цибуля, як дуля".

У лікувальних замовляннях, що були прерогативою обраних (окремих жерців, жриць, відьом, знахарок) первісна імпровізійність почала зникати. Передані іншому вони, за народними уявленнями, могли втратити свою магічну силу. Існували й інші застереження щодо передачі замовлянь від знахаря іншій людині, непридатній для знахарства.

Замовляння, що збереглися в казкових сюжетах, підтверджують, що за первісних часів магія була жіночою справою. Пізніше, з розвитком патріархату, з´являються чаклуни — чоловіки. У багатьох кочових за своїм походженням народів роль чоловіка у чаклунстві стала домінуючою. Нині, на думку вчених, важко точно встановити причини того, чому в одних народів (росіян, фінів, карелів, мордви, татар) переважають знахарі й чаклуни, а в інших (давніх греків, римлян, германців, галлів, українців) — знахарки чи відьми.

Таким чином, замовляння містять цінну інформацію про міфологічні уявлення українців, їх світосприйняття, а відтак є цінним джерелом з українознавства.

У комплексі усних джерел розвивалася пареміографія, тобто цикл найкоротших жанрів, які в образній формі відбивали найсуттєвіші сторони природного середовища, суспільних і родинних взаємин. До паремійного фонду українського народу відносять приказки і прислів´я, загадки, прикмети, каламбури, вітання, прокльони, побажання, афористичні вислови тощо. У процесі вдосконалення усного спілкування створювалися своєрідні образні формули, усталені кліше, які з часом розширювали своє первісне значення, варіювалися, удосконалювалися. Джерелом пареміографічних жанрів було не тільки реальне життя, а й влучні образи пісень, казок, легенд і переказів, притч, анекдотів, а згодом — писемної творчості.

Драматичні джерела. До найдавнішого виду усних джерел належать народні драми, що розвивалися в тісному зв´язку з народним театром. Генетично цей жанр сягає драматичних дійств первісного суспільства, у яких слово поєднувалося з ритуальною пантомімою, співом. Класичне втілення прадавнього календарного міфу знаходимо у зимово-новорічній "Козі". Такі слова у її тексті: Де коза ходить — там жито родить, Де не буває — там вилягає, Де коза рогом — там жито стогом, — могли мати місце ще за умов весняного відзначення нового року. У контексті календарного міфу ця тварина символізувала родючість, що ж до її тотемного значення, то воно в народній драмі дуже невиразне. Окрім того, в деяких місцевостях України замість Кози водили Коня і навіть Тура (Західне Полісся).

Пізніше, з прийняттям християнства та поширенням освіти, на українських землях почали створюватись драми на давньоримські, християнські сюжети: "Цар Максиміліан", "Трон", вертепні дійства. Вони свідчать про високий рівень духовної культури нашого народу й містять цінну інформацію щодо втілення специфічно українського світосприйняття навіть у створення драм за біблійними сюжетами.