Історичне джерелознавство

3.4. Усні історичні твори

Особливу цінність для істориків _ _ мають усні історичні твори — билини, думи, історичні, політичні й станові пісні, пісні-гімни. На відміну від інших різновидів та груп усних джерел, історичні твори розповідають про конкретних осіб, про значні суспільні події та явища, про конкретні факти, що були зафіксовані народною пам´яттю. Особливістю цих джерел є те, що вони тісно пов´язані з професійними виконавцями — співцями — талановитими творцями і хранителями героїчної історії нашого народу.

Дружинний епос княжої доби, т. зв. билини, не зберігся до наших днів в Україні; традиція виконання билин затрималася аж до XX ст. тільки на далеких окраїнах колишньої Київської держави-імперії — в Карелії і на побережжі Білого моря, де їх звуть "старинами". Одначе згадки в літописах і виразні сліди билинного епосу в інших жанрах українського фольклору (запис лірницької пісні про Іллю Муромця з Волині, дума про Олексія Поповича, образ Джурили-Чурила в коломийках і весільних піснях, перегуки билини про Солов´я Гудимировича з весільними піснями й колядками, паралелі билини про Михайла й Золоті Ворота з легендою та ін.) свідчать, що основні цикли билин уперше зародилися й існували на вітчизняному фунті і серед предків теперішніх українців. Писемні джерела XVI ст. свідчать також, що в Україні у той час знали билини. В записках іноземців можна знайти згадки про богатирів, зокрема про Чурила та Іллю Муромця (М. Бельський, Гербіній, М. Рей, Е. Лясота та ін.). Можна, припустити, що саме тоді билини виходили з ужитку у зв´язку з розвитком нового епосу — дум. Характерно, що пейзаж билин і репертуар згадуваних у них рослин і тварин досі має степовий український характер.

Найстаріший цикл билин включає в себе, подібно до інших різновидів усних джерел, міфологічні мотиви ("Святогор", "Минула Селян и новим", "Вольга Всеславич", почасти "Ілля Муромець"). Основною темою іншого циклу билин є боротьба за Київську державу з різними степовими кочовиками. Основний персонаж цих билин — Володимир Великий, в образі якого зосередилися риси кількох найпопулярніших князів того періоду. До цього циклу входять також билини про Іллю Муром ця (первісне ім´я, власне, Муровець, що походить від міста Моровське на Чернігівщині), Добриню, Альошу Поповича та ін. Цей "київський" цикл завершується пізнішими билинами про Михайла й Золоті Ворота і про загибель богатирів. Третій цикл билин пов´язаний із галицько-волинською територією і зосереджується навколо князя Романа (билини про Романа, про Дуку Степановича, про Чурилу Пленковича, про Михайла Потока, про Дунай, про Солов´я Гудимировича, почасти про Михайла Козарина). Деякі дослідники вважають, що билини про Іллю Муром ця спершу належали до чернігівського циклу, а в літописній згадці про двобій Мстислава з Редедею убачають сліди тмутороканського циклу.

Билинний епос відзначається патріотизмом і пафосом оборони християнства. "Ця найпатріотичніша героїка, ця воєнна, богатирська епопея зароджувалася, безперечно, в оточенні княжої дружини, серед боїв, або за столом княжого бенкету серед співців-дружинників, що виходили зі старої української аристократії, і складалася відразу ж після подвигів хоробрих князів і витязів" (Л. Білецький). Виконавцями билин були професіонали-співці з дружинницьких кіл, що співали билини у супроводі гусел. Зокрема, у "Слові о полку Ігоревім" згадується Боян, що жив при дворі Святослава Ярославича в XI ст., а в Галицько-Волинському літописі під 1241 р. — галицький "славутний співець" Митус. Пізніше билини зазнали певних змін в устах виконавців духовного і селянського походження.

Стилістично билини характеризуються наявністю сталих формул (Іосі communi), сталих епітетів, гіперболізмом образів та неримованим віршем, переважно з дактилічними закінченнями. Головною причиною занепаду билинної традиції в Україні було те, що внаслідок татарської навали вигасла стара дружинна верства.

Джерельна цінність билин полягає в тому, що вони зберігають цінну інформацію стосовно князівсько-дружинного побуту, ставлення тогочасного суспільства до певних історичних осіб, уявлення народу про чесноти тогочасного лицарства — дружинників, які постають перед нами в образах богатирів.

Чільне місце серед усних історичних джерел посідають думи — ліро-епічні твори про події з історії козацької раїни XVI-XVIІ ст. Цей козацький епос цілком витиснув старий епос княжої доби. Початок створення дум припадає на XVI ст. Уперше "дума" згадується в книзі польського історика Сарницького (1587). У ній вміщено думу про смерть двох братів — українських козаків.

Думи продуктивно створювалися протягом XVI— XVII ст. окремими групами, про що свідчать послідовні нашарування у їх змісті, який зберіг також і билинні елементи. Це підтверджує поступовий і органічний перехід від старого, дружинного, епосу до нового, козацького.

За змістом думи поділяються на два цикли. До першого, хронологічно давнішого, циклу належать думи про боротьбу з татарами і турками; серед них дослідники виділяють такі групи:

• Думи-плачі про турецьку неволю ("Плач невільника", "Плач невільників на каторзі", "Маруся Богуславка", "Іван Богуславець", "Сокіл").

• Думи про лицарську смерть козака ("Іван Коновченко", "Хведір Безрідний", "Самарські брати", "Смерть козака в долині Кодимі", "Сірчиха й Сірченки").

• Думи про щасливе урятування козаків з неволі, перемогу над ворогом, про повернення з воєнного походу і поділ здобичі ("Самійло Кішка", "Олексій Попович", "Козак Нетяга", "Розмова Дніпра з Дунаєм", "Отаман Матяш"). Всі ці думи, оспівуючи боротьбу з мусульманським світом, звеличують безіменних героїв, змальовують події і постаті, типові для козацької доби. Історичні імена подаються рідко і випадково. Жодної з цих дум не можна пов´язувати з якоюсь певною історичною особою.

• До найстарішої верстви також належать думи без історичної тематики, думи побутово-моралістичного характеру ("Про вдову і трьох синів", "Повернення сина з чужини", "Про брата й сестру"). В них на перший план виступає ідея роду: рід — єдиний опікун людини, людина гине, утративши зв´язок із родом.

Ці думи вирізняються (за деякими винятками) ліричним характером і сумовитим настроєм.

Серед героїко-епічних дум цього циклу заслуговує особливої уваги дума про козака Голоту (Нетягу), що змальовує героїчну боротьбу наших предків проти турецької агресії. В думі подано типовий для XV—XVII ст. улюблений народом образ сміливого і гордого своєю підкресленою бідністю українського козака. Це єдина українська дума, що відома в запису кінця XVII ст., найдавнішому із записаних джерел даного різновиду; її текст свідчить, що вже за тих часів дума за своїми жанровими особливостями мало чим відрізнялася від дум, записаних у XIX—XX ст.

До нас дійшло вісім варіантів думи. Найдавніший із них, занотований, очевидно, збирачем Кондрацьким, зберігається у його записній книжці, місце запису — Правобережжя. Текст відтворено польською транскрипцією. На думку М. Возняка, дума записана 1684 р. За винятком цього тексту, всі інші зафіксовані на Полтавщині, Чернігівщині, Харківщині, тобто на Лівобережній Україні. Публікували думу М. Максимович, П. Куліш, М. Возняк, Б. Кирдан та інші дослідники.

Найбільший інтерес для істориків являє запис XVII ст., який містить повний сюжет і деякі деталі, відсутні в інших варіантах. Ім´я героя тут — "козак Нетяга", що вже свідчить про давність твору. В XVI— XVII ст. "нетягами" звалися бідняки — козаки й селяни. Даний соціальний термін походить від слова "тягло" — тобто робоча худоба — коні або воли. Пізніше цей термін означав спроможність господаря платити податки. Нетягами, певно, ставали й люди, які, хоча й могли платити податі, але принципово відмовлялися це робити, віддаючи перевагу вільному козацькому життю. У варіантах думи, записаних у XIX ст., козак зветься "Голота", що відповідає значенню імені "Нетяга".

Особливістю сюжету давнього запису думи є те, що татарин, якого поборов Нетяга, взявся тут невідомо звідки й доганяє козака, щоб захопити його в полон. В інших варіантах татарин виїздить з міста Килії, побачивши у вікно козака в полі. Багатства, що їх везе з собою татарин, який напав на козака, підтверджують версію давнього тексту, бо їх при ньому не було б, якби він виїхав з міста з наміром узяти в полон козака. В думі відтворено дуже характерні деталі епохи: татарин їде на двох конях (текст думи дає підстави припустити, що й у Нетяги було двоє коней — у нього "коні воронії"). Щоб прискорити пересування, татари часто їздили на двох, чи навіть на трьох конях, пересідаючи на ходу з одного коня на іншого, а втомлених вели на поводі. Про це повідомляє С. Герберштейн у своїх "Записках о Московии" (XVI ст.) та інші автори. Тому дуже оригінальним видається й описаний у думі козацький "жарт" Нетяги: він двома кулями підстрелює коней татарина, і той, спішений, змушений здатися, що також вельми характерно, — в пішому бою татари не відзначалися великою вправністю.

Дума оспівує вояцький хист козака Нетяги. Це і вправність у стрільбі: "Двома кульками ... З обох коней позбивав", і гідний подиву спокій: він нічого не боїться, "ні огня, ні води, ні лиха, ні всякого болота", нагаєм відбиває стріли татарина, жартуючи здобуває перемогу над ворогом і забирає того у полон (за іншими варіантами — вбиває). З усього помітно, що співці милуються козаком, він — саме їхній герой. Особливо наголошується, що одяг у козака дуже вбогий: на ньому шапка-бирка, зверху дірка, соломою шита, вітром підбита і т. ін. Цікаво, що докладний опис костюма Голоти (досить рідкісне явище в українській поезії) також є характерною ознакою тієї епохи, оскільки, за свідченням багатьох дослідників козацької доби, "нарочита бідність костюма була своєрідним шиком у запорожців" (В. Антонович, М. Драгоманов). Водночас бідність убрання козака не завжди вказувала на його матеріальну убогість. Адже за всіма варіантами думи козак, здолавши татарина, здобуває багаті трофеї, має "коні воронії", добру зброю тощо.

Належність думи до найдавніших творів жанру, що дійшли до нас, підтверджується, на думку М. Плісецького, її зв´язками з билинами про Іллю Муром ця. Це дає підстави припустити, що вона народилася внаслідок еволюції стародавньої билини, переробленої творцями нового епосу відповідно до нових умов боротьби з турецько-татарською агресією, що склалися в Україні у XVI—XVII ст.

Однією з найбільш епічних за характером своїх образів та інформативно насичених за змістом є дума про Івася Коновченка (Канівченка, Вдовиченка). Дума відома у 47 опублікованих варіантах. Упорядники збірника "Українські народні думи" (Київ, 1955) налічують понад 55 її записів. Ареал поширення думи особливо великий для даного жанру — від Харківщини й Чернігівщини до Поділля і навіть до Коломиї у Прикарпатті, Кількість записів та географія побутування свідчать про велику популярність цього твору серед співців та слухачів протягом майже трьох століть.

Основою сюжету думи є реальна історична подія — похід полковника Філоненка в 1628 р. з охочекомонним військом на Тягиню. Зміст цієї думи, так само як і інших історичних дум, підтверджує досить високий рівень точності фіксації історичних подій народною пам´яттю. Дума правильно називає Філоненка корсунським полковником, наголошує, що він очолював саме "охоче", а не реєстрове військо у даному поході, точно описує маршрут, яким простували козаки з правобережної Наддніпрянщини до Бессарабії, нарешті, згадує, що ворогами козаків були "турки-ногайці" — майже невідомі в інших думах. Ідеться про поганців Буджацької та Єдисанської орд, які кочували між пониззям Південного Бугу і Дунаю; Тягиня лежала в центрі цієї місцевості й була окупована турками. Події, описані в думі в поетичній формі, підтверджуються писемними джерелами, що були виявлені М. Плісецьким лише в середині XX ст. Отже, тривалий час дума фактично була єдиним джерелом інформації про похід полковника Філоненка на Тягиню початку XVII ст.

Цілком історичною видається також соціальна й моральна основа твору. Головний герой думи — Івась Коновченко — за походженням городовий козак, що займається й хліборобською справою. Обернення козаків на селян, з усіма можливими негативними наслідками для них, було постійною загрозою для сотень тисяч людей. Часто покріпачували навіть удів реєстрових козаків, до яких належала мати Івася. Тому прагнення героя піти у похід з "компанійським" охотним полком Філоненка пояснюється не тільки бажанням боротися проти турків, а й спробою закріпити свою приналежність до козацтва, до якого належав його батько. Звертаючись до морального змісту думи, слід зазначити, що в ньому відображено традиційне шанування матері, залежність від неї, фатальна сила материнського прокляття, яке не можна відкликати; навіть після того, як мати простила сина, він приречений на загибель. Знаряддям лихої долі стала горілка, якої невчасно напився герой, що й призвело його до загину.

З´ясування прототипу героя думи Івася Коновченка — питання досить складне. Дослідити його спробував М. Плісецький. З думи відомо, що батька героя звали Грицем (матір Івася називають не тільки "Коновчихою", а й "Грицихою"), походив він, імовірно, з Канева (у деяких варіантах думи герой зветься Канівченко). Сам Івась (пестливе від Іван) проживав у Черкасах. Очевидно, перед нами постає, зважаючи на виняткову історичність усього твору, Іван Григорович Коновченко, хлопець із Черкас, козак, якому не пощастило потрапити до реєстру, хлібороб за реальним станом. Загинув він у поході дуже молодим, проте завдяки великій мужності й відвазі залишився у народній пам´яті, серед пантеону народних героїв.

Історичний зміст думи не дає підстав припустити, що вона має давніше походження, аніж події 1628 р. Тим часом це джерело має ряд особливостей, характерних для давньоукраїнських билин. Передусім — центральний богатирський образ думи. Дослідники висловили припущення про схожість образу Івася з образом билинного богатиря Михайла Даниловича та інших героїв давнього епосу. Це і традиційна однакова відповідь на образливі зауваження щодо юного віку героя, і пророчий сон та інші деталі. Таким чином, можна стверджувати, що на початку XVII ст. билинний епос був ще настільки життєвим, що справляв значний вплив на формування нового різновиду усних історичних джерел — українських героїко-епічних дум.

До другого циклу належать думи, які народилися у ході Визвольної війни українського народу другої половини XVII ст. під проводом Богдана Хмельницького. Вони поділяються на такі групи:

• Думи, в яких ідеться про певні історичні події ("Корсунська перемога", "Повстання після Білоцерківського миру", "Похід у Молдавію (Богдан Хмельницький і Василь Молдавський").

• Про події з життя Б. Хмельницького ("Хмельницький та Барабаш", "Смерть Богдана Хмельницького").

• Про сподвижників Хмельницького ("Іван Богун").

• Про економічно-соціальні проблеми ("Про орендарів", "Ганжа Андибер").

Усі думи про події 1648—1657 pp. вирізняються, так само як і твори цього жанру попередніх часів, високим ступенем достовірності у зображенні історичних реалій. Як приклад можна навести думу про похід Б. Хмельницького у Молдавію 1650 р. Більшість дослідників цього джерела одностайні в тому, що викладені у ньому історичні деталі дають підстави припустити, що дума була складена за свіжими слідами подій або їх учасником, або на основі розповідей учасників подій, які були добре обізнані з обставинами походу. Всього налічується шість відомих варіантів думи, записаних на Полтавщині та Чернігівщині упродовж XIX — початку XX ст. Цертелєвим, П. Кулішем, М. Білозерським, І. Срезневським та іншими збирачами й дослідниками українських дум.

Уже сам початок думи напрочуд виразно відтворює атмосферу суворої таємниці, що оточувала похід аж до здійснення задуму Хмельницького: "Тільки Бог святий знає, що Хмельницький думає-гадає". Ані сотники, ані курінні отамани та полковники не відають, куди й навіщо вирушає військо. Проте дума засвідчує одностайну підтримку народом Хмельницького навіть тоді, коли кінцева мета походу ще не відома: "За ним козаки йдуть, яко ярая пчола гудуть". Тексти думи містять згадки й про важливі тактичні розпорядження гетьмана: він завчасно послав уперед дванадцять пар гармат; переходив через Дністер трьома персправами, поділивши військо на три частини тощо. До речі, поділ війська на три колони дав можливість Хмельницькому, за образним висловом автора думи, у неділю до обіду здобути Сороку, пообідати на ринку, а під полудню годину взяти Січаву (Сучаву, Сочаву), хоча відстань між цими містами приблизно 200 км.

Описуючи чимало цікавих історичних подробиць, дума містить декілька художніх зразків епістолярного жанру: лист Богдана Хмельницького до Василя Молдавського, відповідь останнього Хмельницькому, лист Василя до Івана Потоцького та його відповідь Василеві Молдавському. Лист Хмельницького витриманий у народнопоетичному дусі. Василь Молдавський у своєму панічному листі до Потоцького використовує давні героїко-епічні образи (слід зазначити, що Василь Лупул справді писав листа Потоцькому з проханням про допомогу). Тільки лист Потоцького в думі містить конкретно-історичну інформацію про його власні лихі пригоди: зустріч із Хмельницьким під Жовтими Водами, коли гетьман Потоцького "три дні на прикові край пушки держав" ... Літописи Самовидця і Грабянки також передають зміст листа Потоцького до Василя Лупула, що є досить близьким до тексту думи. Таким чином, дума "Похід у Молдавію" є визначним твором і за своїм художнім рівнем, і з погляду дотримання історизму. Вона відтворює історичні реалії, що зберігалися в народній пам´яті протягом майже трьох століть.

Окрім дум, що мають героїко-епічний, історичний характер, існують значні групи творів цього жанру, які за змістом можна віднести до побутових, моралізаторських, сатиричних, пародійних тощо. Вельми оригінальним джерелом з історії козацького побуту є дума "Козацьке життя", що виникла, найімовірніше, у другій половині XVII — на початку XVIII ст., хоча деякі дослідники датують її більш раннім часом. Дума відома у п´яти варіантах, записаних на Лівобережжі у XIX ст. Крім того, існує пісенний варіант думи — "Як був собі козак Голота".

"Козацьке життя" правдиво змальовує не відображене в жодній іншій думі домашнє життя козака, який мусив часто й надовго залишати сім´ю, що призводило до занепаду господарства і руйнації родинних стосунків. Один із дослідників думи, Б. Кирдан, наводить два архівні документи 1729 р., в яких кілька козаків просять дозволити їм залишити своїх жінок, бо ті, поки чоловіки були в поході, пиячили, гультяювали, перелюб чинили. Деякі дослідники вважають, що розриви шлюбу були в ту добу звичайним явищем серед козацтва на Лівобережжі. Зміст даної думи цілком підтверджує існування таких фактів. Але джерельне значення думи полягає також у тому, що тут ми простежуємо народну точку зору на описане в думі явище. Народна мораль, безперечно, засуджує легковажну поведінку козачки-господині за відсутності чоловіка, який виїхав у важливій справі. Водночас деякі варіанти думи певною мірою виправдовують жінку тим, що часта відсутність удома господаря призводила до занепаду господарства. Загалом, у думі відбились реальні, й, мабуть, досить поширені випадки в родинному житті зубожілих козаків.

Родинні стосунки знайшли також своє відображення в таких думах, як "Азовські брати", "Вдова і три сини", "Прощання козака з родиною", "Сестра та брат". Вони містять цінну інформацію про сімейно-родинні, соціально-економічні стосунки між членами сім´ї — братами, батьками і дітьми, вітчимом і пасинком і т. ін. Безперечну цінність мають думи цієї групи також для вивчення української народної етики, системи моральних цінностей нашого народу.

З кінця XVII ст. продукування дум починає зменшуватись.

Серед творів цього виду, що відобразили події початку XVIII ст., можна назвати єдину думу, до того ж відому в одному варіанті, записаному в 30-х роках XIX ст. І. Срезневським на Дніпропетровщині. Це дума "Семен Палій і Мазепа". Деякі дослідники вважали її фальсифікатом, проте, на думку М. Плісецького, багато що у тексті думи підтверджує її автентичність. Зокрема мова твору в цілому не викликає підозри, на відміну від мови багатьох відомих фальсифікацій ЗО—40-х років XIX ст., що рясніли гапаксами (гапакси — словотвори або форми слів, що вживаються тільки в даній пам´ятці, яких немає в жодному іншому тексті, які взагалі невідомі в мові) та словами-монстрами (скаліченими до краю), які з´являлись у фальсифікатах тому, що їхні автори погано знали і народну мову, і народну поетику. Наприклад, згадуючи фальсифікат "Дума-оповість про морський похід старшого князя-поганина у християнську землю", М. Плісецький наводить такі приклади гапаксів і слів-монстрів: "військо насажувать", "волосяна даха", "бог Посвистач", "чайми", "крийма укривали" тощо.

До набагато пізніших джерел даного жанру належить уривок думи "Гайдамака Гнат Вітрогон і пан Боровський", в якій ідеться про ватажка одного з гайдамацьких загонів XVI11 ст.

Уривок цікавий тим, що містить певні історичні відомості про реальну історичну особу — гайдамака Вітрогона — мешканця села Мотовилівки, неподалік від Василькова. У його селі ніхто не знав, що він очолює загін гайдамаків, оскільки односельців у загоні не було. Добуті гроші Вітрогон роздавав бідним селянам. Урешті-решт гайдамака спіймали й четвертували у Білій Церкві. Пан Боровський — польський державний урядовець на Мотовилівщині, намагався обманути Вітрогона, обіцяючи йому волю, якщо той викаже своїх товаришів, але гайдамака не піддався на підступ і гідно пішов на смерть.

Дума засвідчує, що у другій половині XVIII ст. даний жанр ще був досить продуктивним. Вона перегукується з цінними відомостями документальних джерел XVIII ст. про співців-кобзарів у гайдамацьких загонах, з якими влада розправлялася так само жорстоко, як і з усіма гайдамаками.

Протягом XIX ст. співці-кобзарі в основному виконували та "удосконалювали" думи, що були створені у попередні віки. Найвідомішими з них були Остап Вересай, Архип Никоненко, Андрій Шут та ін. Проте на початку XX ст. відновилися спроби створення нових творів цього жанру. Зокрема, дума "На славній Україні", на думку дослідників, була створена спеціально до XII археологічного з´їзду, що відбувся у Харкові в 1902 p., з метою привернути увагу громадськості до фактів переслідувань кобзарства царською владою та поліцією. На відміну від дум попередніх часів, автором яких виступав власне народ, автором цієї думи був один із кращих тогочасних кобзарів Михайло Кравченко. Можливо, якусь участь у її створенні брали кобзарі Т. Пархоменко та П. Древченко. Михайло Кравченко був також автором двох історичних дум — "Чорна неділя в Сорочинцях" та "Сорочинська трагедія 1905 року", — в яких розповідалося про трагічні події грудня 1905 р. в селі Сорочинці на Полтавщині, де проживав кобзар. У думах описано розправу, яку вчинили над повсталими селянами каральні загони під проводом повітового справника Барабаша та члена Полтавської земської управи Філонова. Вони складені в дусі давньої традиційної поетики цього жанру, вирізняються точністю зображення історичних реалій, яскравістю образів.

У 1940 р., до 100-річчя виходу у світ першого видання Шевченкового "Кобзаря", група кобзарів створила велику думу-поему "Слава Кобзареві". Серед авторів цього твору були 1. Іванченко, П. Носач, Ф. Кушнерик, Є. Мов-чан та інші відомі кобзарі. У ньому використані поетичні засоби не лише думового жанру, а й народних пісень, а також певною мірою й билин.

Особливості форми думового твору зумовлені тим, що думи не співаються, а виконуються речитативом у супроводі музичного інструмента — бандури, кобзи або ліри. Дума не знає певної строфічної будови, вона розпадається на нерівні періоди, відповідно до ходу розповіді; кожен такий період становить закінчене синтаксичне ціле, дає завершену думку; вірш складається з нерівної довжини рядків ("Дума про трьох братів із Азова" має, наприклад, рядки від п´яти складів до двадцяти трьох); на відміну від подібної форми штучних віршів, вірш у думах добре римізований і рима відіграє в них велику роль (переважно дієслівна, якою об´єднується кілька рядків); музична мелодія різноманітна, відповідно до змісту. Кожен кобзар мав свій окремий варіант мелодії, під який виконував усі думи свого репертуару. Поетика дум у дечому нагадує сербський епос. Як і пісня, дума вживає паралелізми й антитематики; з рис, властивих стилістиці дум, слід виділити часте вживання подвійних синонімічних виразів (долом-долиною, плаче-ридає, біжить-підбігає). Думи широко використовують постійні епітети (бідна вдова, буйний вітер, сизий орел, сива зозуля, свята церква), причому герої утримують епітети при кожній згадці ("дівка-бранка, Маруся попівна Богуславка").

Вживання церковнослов´янських і складних слів наводило на думку про "книжне" походження дум, проте, з погляду Д. Чижевського, церковнослов´янський елемент був загальною ознакою мови XVI—XVII ст.; Ф. Колесса вважав це наслідком зближення кобзарського і лірницького репертуарів, унаслідок чого козацькі думи набули моралізаторських тенденцій та церковних ознак у мові. В думах зберігся великий пласт цінної історичної інформації, героїчна поезія українського народу, поезія суворого козацького життя. Козацькі думи мають вагу історичних документів, дуже важливих для висвітлення козацької доби української історії.

Історичні й політичні пісні тематикою і змістом близькі до дум, проте відрізняються від них своєю формою. На відміну від давньої речитативної, імпровізованої пісенної форми дум, що характеризується нерівноскладовістю віршованих рядків і невпорядкованістю пісенної строфи, в історичних піснях маємо ритмічно-упорядковану правильну строфу (найчастіше дворядкову — "Пісня про Нечая" та ін. — і чотирирядкову — "Пісня про Перебий носа"), в якій дається завершений образ, завершена думка. Мелодія пісні охоплює один куплет, повторюючись без змін у наступних куплетах. Рядки пісні більш-менш однакові, рима необов´язкова.

Історичні пісні, так само як і думи, образно змальовують історичне минуле українського народу, а своїм змістом охоплюють події від XVI ст. до найновіших часів. Найдавніші з них — це пісні про багатовікову боротьбу з татарами й турками (найвідоміші — "Пісня про Байду", про здобуття Варни 1605 р., про облогу Почаївського монастиря 1675 p.). Серед пісень про козацько-польську боротьбу найвизначніші: "Пісня про Хмельницького", про битви під Жовтими Водами 1648 р. та під Берестечком 1651 p., проклін Хмельницькому за татарський ясир 1653 р., про Нечая, Перебийноса, Морозенка, про зруйнування Січі, про знущання російських царів над козаками, про смерть козака в московській неволі ("Стоїть явір над водою"). До них примикають пісні, присвячені гайдамаччині — про Бондарівну, про Саву Чалого, Залізняка, Швачку та ін. Крім того, є ще велика група пісень, у яких змальовано козацький побут, стосунки козака з громадою, родиною й, особливо, милою дівчиною ("Ой, пущу я кониченька" та ін.).

Особливу групу історичних пісень складають пісні на соціальні теми, зокрема про соціальну боротьбу між окремими групами козацтва ("Ой, наступає та чорна хмара" та ін.). Багато пісень про панщину, про кривди та утиски сільського люду, про боротьбу народних мас. Найвідоміші з них — пісні про У. Кармелюка та О. Довбуша. Відкритим протестом проти кривди і несправедливості є славнозвісна пісня "Нема в світі правди". На думку М. Драгоманова, ця пісня складалася за часів панщини. Скасування панщини у Галичині (1848) та в Росії (1861) майже не відбилося у народних піснях. В усній словесності Західної України збереглася пам´ять про Кошута і мадярське повстання 1848 р., про окупацію Боснії Австрією. Є гуцульські і бойківські пісні про світову війну, про еміграцію до Америки й сезонну заробіткову еміграцію, що висвітлюють процес пролетаризації селянства.

Українська революція 1917—1920 pp. знайшла широкий відгук у піснях. З´являються нові кобзарські думи й пісні. Наприклад, відома пісня-дума про зруйнування містечка Лютеньки більшовиками в липні 1920 р. ("У вівторок вранці-рано скрізь гомонять люди, що на нашу Лютеньку щось недобре буде") подає реалістичні подробиці цієї події ("вісімсот дворів згоріло — пішов дим за хмару"). Найпоширенішим жанром із новітньою тематикою стали частівки (про Петлюру, гетьмана Скоропадського, комуністів, "продразвьорстку", про колективізацію і голод 1933 p.). Друга світова війна також відбилася у пісенних джерелах. Історичні та політичні пісні важливі тим, що передають погляд народних мас на різні події та громадські справи. Проте пісні про новіші події здебільшого швидко виходять з ужитку й забуваються, рідко набуваючи масового поширення.

Станові пісні —- це соціально-побутові пісні про життя, побут й інтереси окремих суспільних та професійних груп. Найвідомішими з них є високопоетичні чумацькі пісні, близькі своїми мотивами до козацьких. Особливим ліризмом вирізняються чумацькі пісні ("Ой, у полі два явори", "Ой, ходив чумак сім рік по Дону").

Солдатські та рекрутські пісні були пов´язані з примусовою військовою службою у російському й австрійському війську. Вони оспівують тяжку долю вояка, несправедливість під час набору до війська ("Пісня про удовиного сина"), його тугу за рідним краєм і смерть на чужині. Новітнім різновидом цієї групи є стрілецькі пісні, пісні червоноармійців тощо.

Серед соціально-побутових пісень, складених наприкінці XVIII і в перший половині XIX ст., виділяються пісні про долю наймитів і заробітчан — "бурлацькі пісні".

Гірка доля наймита і наймички, бездомність і самотність бурлаки, настрої суму й глибокої туги ось основний зміст цих пісень. Із ремісницьких пісень того часу особливої популярності зажила гумористична пісня про цех-майстра Купер´яна, що бенкетує з братчиками.

На відміну від історичних дум, пісні, хоча й оповідають про певні факти, події чи осіб, мають насамперед поетичний, виховний характер. Це зумовлює специфіку джерельної інформації цих творів. Проте історику важливо дослідити перш за все історію самої пісні, або певної групи пісень, причини їх виникнення, час побутування, можливі переслідування, яких зазнавали окремі пісні та їх виконавці з боку влади.

Пісні-гімни. Своєрідним інформативним джерелом є пісні-гімни, які містять у собі цінні відомості про державницькі прагнення та ідеали нашого народу.

В Україні, особливо в Галичині, за різних часів виникали десятки пісень-гімнів. Деякі з них мали загальноукраїнський характер, інші — територіально-локальний. Крім того, окремі різновиди цих джерел виникали серед певних груп населення, у межах окремих суспільно-політичних організацій і товариств. Не всі твори даного жанру мали довге життя. Певна частина із них забулася, втратила свою актуальність, має, головним чином, історико-джерельне значення. Так, перша патріотично-духовна пісня-гімн "Мир вам, браття, всім приносим" виникла в Галичині в революційному 1848 р. й була дуже популярною, особливо серед селянства. Однак згодом вона була забута. Локальним й обмеженим у часі й побутуванні був також патріотичний вірш О. Духновича "Я русин бил, Єсть і буду", що свого часу активно поширювався як пісня-гімн серед українців Закарпаття.

Своєрідність пісень-гімнів, як історичного джерела, полягає в тому, що більшість із них створені конкретними авторами, хоча дослідникам не завжди відомі їхні імена. Однак цей жанр не можна ототожнювати з професійною авторською піснею, оскільки за особливостями функціонування, популярністю серед широких народних верств він або наближається до усних народних жанрів, або побутує в усній формі. Пісні-гімни нерідко включалися до збірок українських народних пісень.

Серед найвідоміших пісень-гімнів, що відіграли велику роль у пробудженні національної самосвідомості українського народу і поширювалися як народні, слід згадати твори К. Трильовського "Січова пісня" та "Гей, там на горі Січ іде!", О. Маковея "Ми гайдамаки". Особливе місце серед пісень-гімнів належить твору П. Чубинського та М. Вербицького "Ще не вмерла Україна", написаному в 1863 p., який протягом багатьох десятиріч вважався народною піснею. Авторство її слів навіть пов´язувалося з іменем Т. Шевченка. У період тоталітаризму за його виконання багато українських патріотів зазнали переслідувань та репресій з боку влади. Проте твір не припинив свого побутування, ставши гімном борців за незалежність України. 16 січня 1992 р. мелодію М. Вербицького пісні-гімну "Ще не вмерла Україна" було затверджено як Державний гімн України. Джерельне значення пісень-гімнів полягає передусім у тій суспільній ролі, яку вони відігравали за різних історичних епох.

Отже, усні джерела — це специфічний тип пам´яток, що зберігають історичні відомості в усній формі і передаються із покоління в покоління. Вони створюються і функціонують незалежно від наявності писемності, оскільки є продуктом усної творчості людини, хоча й можуть фіксуватися на письмі. Усні джерела невіддільні від історії українського народу. Досліджуючи їх, історики мають дотримуватися загальних засад джерелознавчої критики" водночас ураховуючи специфіку джерельної інформації даного різновиду оповідних джерел.

Завдання та запитання для самоконтролю

1. Дайте загальну характеристику усних джерел.

2. Назвіть основні групи усних джерел.

3. У чому полягає джерельна цінність прозових усних джерел?

4. Назвіть основні різновиди віршованих усних джерел.

5. Розкрийте історичну значимість таких усних джерел, як думи, історичні пісні, пісні-гімни.

Бібліографічні посилання

1. Думи та історичні пісні. Київ, 1941; Дунаєвська Л. Українська народна казка. Київ, 1987; Закувала зозуленька. Українська народна поетична творчість. Київ, 1998; історичні пісні. Київ, 1970; Історія України в народних думах та піснях. Київ, 1993; Калинова сопілка. Українська народна прозова творчість. Київ, 1998; Кирдан Б. Українські народні думи. Київ, 1962; Погребенних Ф. Українські пісні-гімни. Київ, 1992; Українські замовляння. Київ, 1993; Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. Київ, 1992; Виклади слов´янських легенд, або Міфологія, укладена Я. Ф. Головацьким. Київ, 1991; Гру шевський М. Історія української літератури. Київ, 1994. Т. 1; Давидюк В. Первісна міфологія українського фольклору. Луцьк, 1997; Давидюк В. Реліктове значення ініціальних ритуалів у поліській весільній обрядовості //Родовід. 1994. № 9; Давидюк В. Українська міфологічна легенда. Львів, 1991; Знойко О. Міфи Київської землі та події стародавні. Київ, 1989; Кос. Г. Поховальні пам´ятки як джерело вивчення язичницьких вірувань // Історія релігії в Україні. Київ; Львів, 1995; Петров В. Український фольклор: Заговори, голосіння, обрядовий фольклор народно-календарного циклу //Берегиня. 1996. № 1—2; Плісецький М. Українські народні думи. Сюжети і образи. Київ, 1994; Українці: народні вірування, повір´я, демонологія. Київ, 1991.