Історичне джерелознавство

5.10. Aгioграфічна, наукова та художня література

Джерельне значення для дослідження історії України різних видів літературних творів по-різному оцінюється фахівцями. Серед істориків тривають дискусії щодо ролі кожного з них у джерельній базі. Беручи до уваги різні точки зору, важливо пам´ятати, що історик у своїй дослідницькій праці не може не враховувати будь-які прояви життя народу, в тому числі й матеріалізовані в художньо-літературних пам´ятках, які є невід´ємною складовою історії народу. Звичайно, професійний підхід до оцінки джерельної цінності кожного виду літератури передбачає обов´язкове врахування його характерних рис, особливостей, інформаційних можливостей. Саме такий підхід є гарантією об´єктивної оцінки місця кожного виду літератури у джерельній базі історії України.

Агіографічна література.

З давніх-давен в Україні були поширені оповідання про осіб, яких церква проголосила святими. Ця література дістала назву агіографічної (від грец. аrіо — святий, графо — пишу). Умовно її можна поділити на дві групи: житія, що офіційно схвалені церквою, і твори, що є плодом творчої фантазії окремих авторів. Останні нерідко спрямовувались проти церковних догматів або течій.

Виникнення житій святих відноситься до II — III ст. У Київській Русі вони з´явилися як переклади з грецької мови відразу після прийняття християнства. В XI ст. почали складатися житія вітчизняних святих. Збірники цих оповідань мали різні назви (в залежності від їх призначення): Патерики, Прологи, Четьї-Мінеї тощо. Житія святих з часу їх виникнення були улюбленим читанням людей, вони активно формували моральні засади суспільства.

Перший в Україні збірник житій вітчизняних святих — "Києво-Печерський патерик" — записаний у XIII ст. за переказами XI— XII ст. Він складений ченцями Печерського монастиря з метою доведення його святості. Авторами патерика були Нестор-літописець, чернець Полікарп та єпископ Симон. Нестору належить, зокрема, авторство сказанія про назву монастиря, житія отця Феодосія, святих Бориса і Гліба. Це найдавніші за походженням зразки агіографічної літератури в Україні.

М. Грушевський надзвичайно високо оцінював "Києво-Печерський патерик". Він називав його "золотою книгою" українського письменного люду, джерелом його літературної утіхи і морального поучения"і ставив Патерик за популярністю в один ряд з "Кобзарем" Т. Шевченка.

"Києво-Печерський патерик" неодноразово перевидавався. У 1931 р. він був виданий у Києві в серії "Пам´ятки мови та письменства давньої України" із вступною статтею та примітками Д. Абрамовича. В 1991 р. здійснені репринтні перевидання Патерика з видань 1903 і 1931 pp.І в наш час книга продовжує залишатися об´єктом дослідження вчених.

Характерною рисою агіографічної літератури є вплетення у традиційну форму оповіді про церковних діячів, ієрархів церкви, засновників та настоятелів монастирів реальних історичних фактів про світське життя, взаємовідносини князів і церкви, війни, повстання тощо. Це дає можливість використовувати житія як історичне джерело. З цією метою житія святих вивчали історики О. Бодянський, В. Ключевський. Останній присвятив їм окрему працю, в якій доводи в, що житія святих є малоцінним джерелом. У наш час інтерес до житій святих відроджується, про що свідчать перевидання багатьох із них.

Наукова література.

Наукова, науково-популярна та навчальна література з історії, виконуючи у суспільстві свої специфічні функції, виступає водночас і як важливе історичне та історіографічне джерело. Цінність її з джерелознавчої точки зору зумовлюється двома обставинами.

По-перше, в деяких із таких творів містяться джерела або уривки з них, які не збереглися до наших часів. Наприклад, російський історик В. Татіщев у своїй праці "Історія російська з найдавніших часів" навів тексти давніх літописів, частина з яких пізніше була втрачена під час пожежі у Москві 1812 р. Цінним джерелом з історії нашого народу є історичні праці М. Костомарова, В. Антоновича, М. Грушевського. Великий інтерес для дослідників становлять твори, створені іноземними авторами до появи нашої писемності. Тобто історичні праці за певних умов можуть розглядатися як вторинне історичне джерело.

По-друге, всі історичні праці незалежно від їх змісту і часу створення виступають у ролі історіографічного джерела, тобто матеріального свідчення про розвиток історичних знань. Вони, зокрема, характеризують процес приростання історичних знань, зміни концептуальних засад створюваних праць.

Перші історичні праці з´явилися в Україні У XVII ст. Це книги Ф. Сафоновича "Кройніка з літописців старовинних", П. Кохановського "Обширний Синопсис Руський" (1674). Проте найбільшої слави зажив "Київський Синопсис", можливим автором якого вважають І. Гізеля. Книга стала першим посібником з вітчизняної історії. Вона охоплювала події з найдавніших часів до 80-х років

XVII ст. Хоча автор певною мірою торкався подій, що відбувалися в Росії, основний зміст твору був присвячений історії України. "Синопсис" уособлював перехід від літописів до наукових історичних праць. І все ж у XVIІ—XVIII ст. головною тенденцією залишалося нагромадження історичних фактів.

По-справжньому професійні праці з історії України з´явилися на початку XIX ст. Це "История Малой России" (1822) Д. Бантиш-Каменського, написана з монархічних позицій, "Исторія Малоросії" (т. 1—5, 1842—1843) М. Маркевича, праці Я. Маркевича, М. Максимовича та ін. У 20-х роках XIX ст. в Україні дістав поширення визначний твір невідомого автора "Історія Русів". У 1846 р. О. Бодянський надрукував його у "Чтениях Московского общества истории и древностей российских". "Історія Русів" висвітлює події в Україні з найдавніших часів до 1769 р. Головна ідея, що червоною ниткою проходить крізь усю працю, — право українського народу на самостійний державний розвиток, підтверджене історичним досвідом — існуванням державності за часів Київської Русі, історією козаччини, яка була суто українським витвором.

У другій третині XIX ст. в українській історіографії склався критичний підхід до джерел завдяки діяльності таких істориків, як М. Максимович, М. Костомаров, П. Куліш, а пізніше — В. Антонович, М. Грушевський, Д. Яворницький, Д. Багалій та ін. Вершиною розвитку української історіографії XIX — початку XX ст. була багатотомна енциклопедична праця М. Грушевського "Історія України-Руси", перший том якої побачив світ у 1898 р.

Серед українських істориків XIX — початку XX ст. були прихильники різних шкіл та напрямів: романтизму, документалізму, позитивізму, гуманітарної системи, економічного матеріалізму тощо. У трактуванні національної історії сформувалися два головні напрями: народницький і державницький. Для прихильників першого з них характерними були висування на перший план історичного процесу народних мас, їх ідеалів, прагнень, абсолютизація їх інтересів, розгляд з цих позицій усіх проблем історії. Трохи пізніше, на початку XX ст., під впливом національно-демократичних поглядів М. Грушевського, праць В. Липинського, Д. Дорошенка, С. Томашівського та інших відомих істориків у літературі сформувався державницький напрям, який органічно виріс з народницького. Його представники головну увагу приділяли обґрунтуванню ролі держави в історії, державницьких прагнень народу. Розбудову української держави представники цього напряму розглядали як перманентну, точніше — абсолютну цінність. У розвитку цього напряму велику роль відіграли також І. Крип´якевич, В. Кучабський, Н. Полонська-Василенко, О. Оглоблин та ін.

Встановлення радянської влади в Україні, запровадження в усіх сферах життя суспільства марксистсько-ленінських ідеологічних схем корінним чином змінило умови діяльності істориків. На історію України була поширена універсальна догматизована теорія історичного процесу, що ґрунтувалася на постулатах марксизму-ленінізму, основою яких були матеріалістичний погляд на історію, вчення про класову боротьбу. В українській історіографії монопольно утвердилася марксистська методологія, відступ від якої жорстоко карався. Марксизм проголошувався єдино вірним ученням про суспільство та його історію. Ідеологічний монізм, штучна ізоляція істориків від розвитку світової історичної думки, цілеспрямоване приховування від них багатьох архівних джерел негативно вплинули на розвиток історичної думки, призвели до фальсифікації вузлових подій та явиш, деперсоналізації історії, появи в ній численних "білих плям", тобто проблем, які свідомо не висвітлювалися. Все це слід ураховувати при використанні праць радянських істориків як джерела.

З відновленням державної незалежності України відкрився новий етап розвитку історичної науки, для якого характерні такі риси, як освоєння нових підходів і теорій, відродження кращих національних традицій української історіографії, подолання фальсифікацій та ліквідація "білих плям" в історії, освоєння нових пластів історичних джерел. Використання культурологічних, цивілізацій них підходів, багатющої теоретичної спадщини школи "Анналів", постпозитивізму, неокантіанства та інших сучасних теорій сприяло підвищенню якості наукових праць з історії.

Якщо раніше історія України, за винятком праць істориків української діаспори, розглядалася не інакше як складова частина історії Росії або Радянського Союзу, то сьогодні основні зусилля дослідників спрямовані на розкриття української історичної ідентичності, що спонукало їх до перегляду багатьох концептуальних підходів до вітчизняної історії, створення нового покоління наукової та навчальної літератури з історії.

Короткий огляд розвитку історичних знань в Україні свідчить, що в науці одночасно відбуваються два процеси: з одного боку, неухильне нарощування обсягу знань, освоєння нових пластів інформації, нових масивів джерел, а з іншого — концептуальні, методологічні зміни. Наукові, науково-популярні, навчальні праці істориків, відображаючи ці зміни, виступають для нових поколінь дослідників історіографічним джерелом, що засвідчує характер та глибину змін в історичній науці на кожному етапі її розвитку.

Художня література.

Для багатьох людей джерелом набуття історичних знань є не стільки праці професійних істориків, скільки художня література. Вона активно формує історичні уявлення людей, їх життєві ідеали, менталітет народу. Відтворюючи минуле в яскравих художніх образах, митці слова здатні глибоко осягнути сутність історичних процесів, які вони відображують, таємницю психіки історичних осіб. Навіть професійний історик, вивчивши величезну масу документів про сталінські репресії, не зможе так яскраво розкрити психологічні "аномалії", як це зробили такі майстри слова, як І. Багряний, О. Олесь, В. Стус та ін. Не випадково останнім часом почали створюватися спеціальні посібники, розраховані на вивчення історії через художньо-літературні образи 176.

Різні жанри художньої літератури відіграють неоднакову роль в історичному пізнанні. Публіцистику, наприклад, як первісне узагальнення в художній формі конкретних історичних явищ, можна поставити на перше місце як джерело для вивчення різних сторін життя народу. Що ж до інших жанрів художньої літератури, то вони також допомагають усім, хто звертається до них, краще зрозуміти сутність історичних явищ та подій, дізнатися про невідомі факти з діяльності історичних осіб. Хоча слід мати на увазі, що деякі письменники досить вільно інтерпретують історичні факти й події, а нерідко й перекручують їх, що завдає шкоди історичному вихованню читачів і потребує критичного ставл