Підсумовуючи все викладене вище, можна дійти висновку, що джерелознавство є важливою спеціальною галуззю історичної науки, яка вивчає теорію і методику виявлення, дослідження та використання історичних джерел — фундаменту будь-якої історичної праці. Опанування теоретичними засадами і методами джерелознавства є неодмінною умовою успішної дослідницької роботи історика на всіх етапах: від пошуку і виявлення джерел, їх систематизації і класифікації до наукової критики, встановлення вірогідності джерельної інформації, її інтерпретації. Застосування джерелознавчих методів суттєво позначається на науковому рівні досліджень, сприяє об´єктивному висвітленню подій та явищ.

Роль джерелознавства помітно зростає в сучасних умовах, коли однією з характерних рис нинішнього світу, тенденцій його розвитку стала гуманізація суспільних відносин, зростання інтересу людей на всіх континентах до історії минулого і глобальних проблем сьогодення. Український народ, відновивши на порозі XXI ст. свою національну державність, по-новому осмислює усі етапи своєї історії, героїку визвольних змагань, гіркоту катастрофічних втрат, сповнюється вірою у побудову економічно сильної, духовно багатої демократичної України. У вирішенні насущних завдань люди спираються на уроки минулого, шукають моральну підтримку в історичному досвіді своїх предків. Ось чому так рельєфно простежується зростання ролі історичної науки, усіх її галузей, у тому числі й джерелознавства.

Становлення і розвиток історичної науки переконливо засвідчує існування двох взаємоповязаних чинників розвитку історичних знань, створення грунтовних наукових праць.

Це — високий рівень теоретичної та професійної підготовки істориків і наявність солідної, достовірної джерельної бази. Сьогоднішній стан і рівень історичних досліджень, їх подальші перспективи цілковито залежать від взаємодії обох чинників. Йдеться і про підготовку нової генерації дослідників, і про збагачення джерельної бази української історії, очищення її від фальсифікацій та спотворень, розгортання джерелознавчих досліджень.

Джерелознавство висунулось на передній план спеціальних галузей історичної науки і відіграє дедалі більшу роль як у розвитку історичних досліджень, так і в підготовці висококваліфікованих фахівців-істориків. Багаторічний досвід Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, інших вітчизняних та зарубіжних університетів переконливо доводить, що історичне джерелознавство належить до тих базових, професійно-орієнтованих дисциплін, які забезпечують теоретико-методологічну зрілість майбутніх істориків, закладають фундамент їх професійної підготовки і формують дослідницьку культуру, прищеплюють практичні навики наукового пошуку.

Оволодіння сучасною теорією і методикою джерелознавства відкриває перед майбутніми професійними істориками можливість прилучитися до пошукової науково-дослідної роботи. Лише той, хто грунтовно опанує мистецтво пошуку, виявлення і опрацювання джерел, навчиться здобувати з них достовірну інформацію, реконструювати на їх основі події та історичний процес у цілому, спроможний стати повноцінним істориком-дослідником і педагогом, здатним створювати наукові праці і забезпечувати належним чином навчальний процес.

Викладені у підручнику теоретичні положення та методичні рекомендації щодо роботи з джерелами однаковою мірою стосуються як української, так і зарубіжної історії. Входження України у світове співтовариство, в міжнародний інформаційно-науковий простір дедалі більше актуалізує проблему цілісності джерельної бази історії людства. На необхідності дослідження "історії людства" наголошував М. Грушевський у квітні 1918 р.*3 Історичне джерелознавство засвідчує тісний взаємозв´язок національної і всесвітньої історії, цивілізаційний характер джерел.

*3: {Див.: Грушевський М. На порозі нової України. С. 121.}

Вузловими проблемами історичного джерелознавства є насамперед теорія історичного джерела, методи пошуку і вивчення джерел, їх класифікація. Чільне місце в історичному джерелознавстві займають питання наукової методики опрацювання джерел, їх наукової критики і встановлення достовірності, репрезентативності та ідентичності, здобуття оптимальної інформації для реконструкції на цій основі історичних подій і явищ, їх об´єктивної оцінки. Все це підтверджує тенденцію розширення функцій джерелознавства, підвищення його ролі в забезпеченні історичної науки достовірними фактами.

Українська історіографія має давню джерелознавчу традицію, основу якої становлять документалізм історичної науки, шанобливе і відповідальне ставлення до джерел та їх інформаційних відомостей. Ця традиція витримала перевірку часом. Вона вижила й за умов переслідувань в імперську добу української історії, і під пресом більшовицького тоталітаризму. Переважна більшість українських істориків, починаючи з Нестора Літописця, завжди залишались на грунті фактів, документів, достовірності джерельної бази, особисто сприяли її збагаченню. Помітним внеском в історичне джерелознавство є творчий доробок істориків української діаспори, джерельна спадщина їх досліджень.

З відновленням державної незалежності України склалися сприятливі умови для подальшого збагачення і поповнення джерельної бази української та зарубіжної історії, творчого розвитку самої джерелознавчої теорії і практики. Одним із чинників активізації джерелознавчих досліджень є консолідація українських істориків, своєрідна соборність української історичної науки. В Україну повертаються джерельні архівні матеріали, документальні збірки, спадщина істориків української діаспори, праці українських істориків, а також репресованих авторів, що були заборонені тоталітарним режимом. На часі опрацювання потужних інформаційних пластів зарубіжної архівної та бібліотечної україніки, повернення в Україну культурно-документальних нам яток, вивезених свого часу до інших країн.

Історична наука України поповнюється талановитими випускниками історичних факультетів вузів, вихованцями аспірантури, що мають загалом достатню джерелознавчу підготовку, розуміють теоретико-методологічні засади джерелознавства, засвоїли його методику, основні групи джерел з історії та особливості їх опрацювання. Все це має відіграти важливу роль у подальшому розвитку досліджень і підготовці нових грунтовних праць з української і всесвітньої історії, джерелознавства та інших галузей історичної науки. Піднесення джерелознавчої та історіографічної культури істориків, насамперед їх молодої генерації, є важливою передумовою дедалі ширшого включення української історичної думки у світовий інформаційний та науково-історичний простір.

Авторський колектив підручника сподівається, що викладені у ньому теоретичні положення і методологічні підходи до історичного джерелознавства сприятимуть зростанню професійного рівня істориків, розширенню знань про сучасні джерелознавчі проблеми, стимулюватимуть подальшу їх розробку. Потреби сучасної науки висувають перед історичним джерелознавством цілий ряд актуальних наукових і практичних завдань, які можна умовно поділити на три групи.

1. Розробка теоретичних засад джерелознавства, з ´псування його спеціального місця у структурі історичної науки, чітке визначення предмету, опрацювання методології джерелознавчих дискурсів. Заслуговують уваги історико-філософське та культурологічне розуміння самої природи джерела як потужного носія відомостей про духовний світ суспільства на тому чи іншому етапі людської цивілізації, ментальність етносу, нації, світоглядні орієнтири. Йдеться також про оновлення змісту понятійно-категоріального апарату джерелознавчої науки.

2. Подолання нігілізму щодо методичної царини джерелознавства, оволодіння найновішими методами пошуку джерел, доведення їх достовірності, з ´ясування умов і мотивів створення джерел, їх інформаційної зумовленості. Нового осмислення потребує методика критики джерел у контексті сучасних знань про методи перевірки вірогідності соціальної інаюрмації. Актуальними є також оновлення методичного інструментарію джерелознавця, застосування здобутків природничо-технічних наук, сучасних інформаційних технологій, трансформування частини джерел в електронну форму їх побутування. Не менш важливим є відпрацювання оптимальних моделей класифікації джерел, методів здобуття максимальної інформації з кожної із класифікаційних груп, оволодіння передовим досвідом і науковою лабораторією джерелознавчої роботи відомих українських та зарубіокмих істориків.

3. Участь істориків у реалізації комплексної проблеми збагачення самої джерельної бази української і всесвітньої історії. Утвердження наукових концепцій нового бачення історії України на тлі світового історичного процесу можливе завдяки пошуку, виявленню і залученню нових джерел, у тому числі й тих, що донедавна фальсифікувались, спотворювались або замовчувались чи приховувались, новому "прочитанню" й осмисленню вже відомих джерел, особливо тих, що пов´язані з етногенезом українського народу, формуванням української нації, національної ідеї, історією визвольних змагань і державотворенням.

Історична наука, акумулюючи досвід усіх попередніх поколінь, здобутки людських цивілізацій, грунтуючись на незаперечних джерелах і фактах, є важливим чинником виховання молоді, прищеплення їй любові до Батьківщини, почуття патріотизму, національної самосвідомості. Вивчаючи джерела з історії українського народу, його визвольних змагань за волю і незалежність, національну державність і соборність, сучасні покоління українців збагачують героїку національних традицій, своєю працею сприяють поступу українського народу, зміцненню його державності, входженню України у світове співтовариство.