Естетика

1.1. Зміст поняття "естетика"

Поняття "естетика" увійшло до системи філософського знання для означення науки, що досліджує закони емоційно-інтелектуального ставлення людини до дійсності та закономірності його об´єктивації в предметно-практичній, теоретичній і художній діяльності відповідно до мірок виду. Предметом естетики є виразні форми дійсності, зокрема мистецтво, що мають безпосередню цінність для почуттів. Одне з прийнятих визначень естетики: "наука про становлення чуттєвої культури людини" [2, с. 7].

Назва науки походить від давньогрецького слова "айстезис" (лат. aisthtikos — почуттєвий), що дослівно означає: "сприймаю почуттями". Уперше це слово для назви науки про чуттєве пізнання ввів в ужиток німецький філософ-просвітитель Олександр Баумгартен у середині XVIII ст. Він розглядав естетику як науку про "чуттєво-пізнавану досконалість" і науку про "досконалість чуттєвого пізнання" [3, с. 455], тобто естетику вважаючи нижчою сходинкою пізнання, а логіку — його вищою сходинкою (причому закономірності пізнавального процесу на обох названих рівнях споріднені). Обґрунтовуючи цінності почуттів, О. Баумгартен дотримувався ідей Г. Ляйбніца, що пропонував розрізняти у духовному світі людини три сфери: розум, волю, почуття, оскільки кожна заслуговує самостійного філософського дослідження. Якщо етика (сфера дії волі) та логіка (сфера розуму) виокремилися в самостійні галузі філософського знання (в добу еллінізму у працях філософів-стоїків), то вчення про почуття не здобуло такого статусу. О. Баумгартен у праці "Філософські роздуми про деякі питання стосовно поетичного твору" (1735) вперше висуває ідею естетики як філософської науки. У праці "Метафізика" (1739) також містяться окремі параграфи, що розглядають проблеми естетики. У 1750 р. вийшла друком його праця "Естетика" (перша частина); друга частина, яка не була завершена внаслідок смерті автора, побачила світ 1758 р. У названих працях проблеми естетики набули ґрунтовного осмислення.

Баумгартен уперше визначав чуттєве пізнання як "аналог розуму", як "нижчу логіку", вкладаючи у це поняття значно багатший зміст, аніж "просто пізнання з допомогою органів чуттів". У поняття "аналог розуму" вій укладає такі здібності, як гумор (здатність знаходити відповідності), гостроту думки (здатність знаходити відмінності), чуттєву пам´ять, уяву і под. У часи О. Баумгартена дослідники простежували відмінності між емоціями та почуттями, тому в його працях "чуттєве пізнання" охоплює також світ емоцій. (Розрізнення емоцій і почуттів здійснили сучасники О. Баумгартена І. Тетенс та М. Мендельсон, що ввели відповідні поняття: Empfindung — відчуття; Empfindnis — почуття).

О. Баумгартен мав на меті науково пояснити природу прекрасного, тобто досконалого "чуттєвого пізнання". Тут важлива роль належала віднайденню законів краси пізнання — законів пізнавальної діяльності, що відповідає поняттю внутрішньої узгодженості духовних структур у пізнавально-переживальному ставленні людини до дійсності. Він також прагнув сформулювати найзагальніші закони художнього формування (художньої "технології"), яка прокладала б шляхи для спеціальних технологій, — теорію окремих видів мистецтва (риторики, поетики, теорії музики та ін.), а це шлях формування художніх феноменів, котрі містять у собі об´єктивні підстави для узгодженості відношення духовних структур сприймаючого суб´єкта. О. Баумгартен визначає об´єкт естетики у такий спосіб: "чуттєво сприймані знаки чуттєвого" [3, с. 452]. Тобто, це феномени, що як такі сприймаються у своїй чуттєво даній повноті, а отже, "призначені" діяти на уяву, пам´ять, розсудок. їх якісна визначеність виявляє себе у гармонії духовних структур людини, не зумовлюючи їх суперечності, причому вони збуджуються до активної роботи предметом, який надихнув їх на взаємодію, на активне формування його ідеального образу уявою сприймаючого суб´єкта.

О. Баумгартен наголосив на нетотожності естетики та мистецтва, хоча й зазначив їх близькість. В естетиці він вбачає науку, здатну озброювати мистецтво принципами (подібно до психології). Як і логіка, вона поділяється, по-перше, на теоретичну, що дає загальні настанови, по-друге, на практичну естетику, прикладну. Стосовно теоретичної, то вона дає такі настанови: про речі та предмети думки (евристика); про чіткий порядок думки (методологія); про знаки прекрасно мислимих предметів, тобто про володіння мовою предмета відношення (семіотика).

Мета естетики, згідно з О. Баумгартеном, — досконалість чуттєвого пізнання, що, як така, є красою. Краса чуттєвого пізнання — це "взаємна узгодженість думок, співвіднесена з чимось одним, яка постає феноменом" [3, с. 455]. Доцільно розрізняти красу речей, думок і красу пізнання. Естетика — перша і головна складова краси пізнання. Об´єктом пізнання естетики є краса предметів, чуттєва даність явищ і думок. Важливий висновок автора про те, що "потворні предмети як такі можуть мислитися прекрасно, а прекрасні — потворно" [3, с. 455]. Йдеться про систематизуючі здібності чуттєвого пізнання, що вирізняє у предметах порядок, узгодженість частин, розташування.

Універсальна краса чуттєвого пізнання — це злагоджений порядок, завдяки чому ми споглядаємо прекрасно мислимі речі, тобто злагода внутрішня та з речами. Тут важливий наголос на взаємодії чуттів, які надають нам злагоджені, гармонійні образи предметів, і злагода нашого мислення про ці речі, що утворюють універсальну красу й досконалість усякого пізнання. Універсальні здібності пізнання, зумовлені багатством якостей пізнавального відношення та пов´язані з узгодженістю всіх елементів пізнавальної здатності, злагодою їх з предметами мислення, котрі створюють красу пізнання, — це і є краса мислення. Тому сфера чуттєвого пізнання має свої закони.

Отже, ми з´ясували, що поняття "естетика" відображає складний духовний феномен, який поєднує у собі гармонійність духовних структур людини (красу мислення), досконалість речей і явищ, котрі постають предметом мислення, і досконалість способів втілення в образах (знаках) прекрасно мислимих предметів. О. Баумгартен започаткував також тенденцію визначати естетику як філософію художньої творчості.