Естетика

1.2. Історія становлення предмета естетики

Виокремлення естетики, як уже згадувалося, відбулося в середині XVIII ст. завдяки, насамперед, працям О. Баумгартена. Водночас у надрах філософії естетика існувала з глибокої давнини. Давньогрецька філософія першою усвідомила вагомість емоційно-небайдужого сприйняття світу та ставлення людини до нього, вбачаючи у цій здатності людини велику духовну цінність. О. Лосєв, уточнюючи поняття "айстезис", пропонує розуміти його як "чуттєве відчуття". Його латинський відповідник — поняття "сенсус" (sensus) означає "відчуття дотику", тобто чуттєво-відчуттєве сприймання. На думку О. Лосева, обидва поняття означають "все духовне, все душевне — і почуття, і настрій, і намір, і прагнення, і будь-які почуття, які лише можна собі уявити" [7, с. 166]. Поряд з цими поняттями сформувалися також грецькі терміни "естаномай", "естесі", "естаноме", що відповідали поняттю "почуття" й одночасно відображали індивідуальне людське ставлення до предметів [2, с. 7].

Предмет естетики в процесі історичного розвитку чуттєвості зазнавав суттєвих змін. Уже давні греки усвідомлювали всепроникний характер людської небайдужості, простежуючи в ній величезну цінність. Світ вони розуміли як одухотворений матеріально-чуттєвий космос з властивими йому гармонійною, співрозмірною життєвістю, ритмічною оформленістю, що становить величну і доцільну в собі, красиву цілісність. Відповідно, предметний світ у ньому щоразу являє собою нероздільну єдність ідеї речі та її матеріальної структури. Змістовний і матеріальний способи життєвості утворюють гармонійну цілісність речі, єдність її сутності та вияву. Саме на цій підставі правомірно, як вважає 0. Лосєв, стверджувати, що вся антична філософія, зрештою, є не що інше, як естетика [8, с. 183—184]. Людська діяльність, зокрема художнє формування, розглядалися як наслідування (мімесіс) краси космічного цілого, покликаного не порушувати загальної гармонії світового цілого. Крім цього, будь-яке формування вбачалося і поставало формуванням на засадах краси, тому технічне й естетичне начала у ньому існують органічною цілісністю (на відміну від сучасної цивілізації, де названі сфери розійшлися між собою).

На етапі переходу від міфологічної свідомості до рефлексивної й у подальшому періоді естетика зосереджує основну увагу на з´ясуванні питання про співвідношення ідеї та матерії. Ця проблема постає смисловим центром дослідницького інтересу. Проблеми краси визначаються важливою складовою античної філософії, що осмислює красу як онтологічну якість світу.

Іншою вагомою проблемою, яка досліджувала спрямованість філософії в русло естетичної проблематики, стала проблема мистецтва, що саме у Давній Греції почала виділятися в особливий предмет дослідницької уваги з двох причин. Перша — це осмислення мистецтва як особливого виду духовної діяльності, спрямованої на формування ідеальної предметності через наслідування (мімесіс ) чуттєво осяжних форм. Утверджуючись досвідом переживання в образах мистецтва, предмети небайдужості постають єдністю внутрішньої життєвості доцільних у собі форм та досвіду переживаючого ставлення до них (єдність ідеї й образу). Ще одна причина інтересу — "практичніша". Це дослідження впливу мистецтва на почуття сприймаючого суб´єкта та формування їх досконалості змістом досконалих творів мистецтва. У добу античності з´явилася низка понять, що були визначальними для естетики й у подальшому. Це поняття архетип (грец. arche — початок, typos — образ) — першообраз, ідея, зокрема художня ідея; асоціація (лат. associo — з´єдную, пов´язую) — засіб художньої виразності; калокагатія (грец. calos — прекрасний; agathos — добрий) — гармонія зовнішнього та внутрішнього у людини; катарсис (грец. katharsis — очищення) — характеристика дії мистецтва на розум та почуття людини; мімесіс (грец. mimesis — наслідування) — принцип творчої діяльності митця.

Зазначені фундаментальні ідеї античної філософії стосовно чуттєвої краси світу, краси духу, втіленого у художніх феноменах, ідея переживаючого ставлення до краси заклали фундамент для подальшого розроблення названого кола проблем, що згодом утворили сферу естетичного як особливої галузі філософського знання.

У добу європейського Середньовіччя (IV—XIII ст.) центральні проблеми філософії античності не втратили актуальності. Змінювалися характер розуміння витоків і джерел краси, ролі мистецтва у духовному досвіді та цінності переживаючого ставлення до світу. Середньовічні філософи-богослови розглядають світ прекрасним творінням Бога, а Бога — уособленням триєдності Абсолютної Істини, Добра і Краси. Краса бачиться не чимось сталим, а рухливим, ієрархічним, її досконалість зростала у такий спосіб: від матеріально-речової краси предметного світу до духовного світу, а від нього — до Абсолюта, Бога. Структурні закономірності універсуму виявляються як естетичні принципи. Це цілісність, єдність, ритм, співмірність, гармонія, пропорція. Краса мистецтва також ґрунтується на цих принципах. У добу Середньовіччя на основі ідеї краси було вперше сформульовано критерій художності мистецтва. Чим вища сходинка краси у творі мистецтва і чим відповідніший характер її вияву, тим вища цінність твору. Цінність мистецтва визначається його впливом на почуття — емоційну сферу й естетичні судження, що пов´язуються з почуттям задоволення чи незадоволення. Отже, ідеї стосовно прекрасного, мистецтва як чуттєвого втілення ідеї краси, переживання краси та її особливостей поглиблювалися в напрямі зростання цінності духовного начала. Краса, так само як і в добу античності, залишилася центральною проблемою філософії, що дає підстави розглядати провідний характер проблеми прекрасного, адже інші філософські проблеми ґрунтуються на ній як висхідній.

У добу Середньовіччя предметом (центральною проблемою) естетики постає духовно особистісний абсолют, тому вона відображає не тілесно-чуттєву даність краси світу, а певний позатілесний, духовний зміст. Як такий він може бути чуттєвими засобами відображений лише приблизно, тобто символічно" Тому проблема символу набуває у середньовічній естетиці провідного характеру. Символічні художні форми покликані чуттєво сприйманими засобами відображати надчуттєві духовні ідеї.

Доба Відродження (XIV—XVI ст.) поглиблює увагу до проблем краси, змінюючи акценти в її розумінні. Уособленням краси постає творча людська особистість. її розглядають як поєднання природної та духовної краси, єдність розумного та чуттєвого начал духу. З потреби визначення природної досконалості людини поширюється практика виміру параметрів краси: пропорція, гармонія, міра. Естетична свідомість Відродження характеризується живописністю, оскільки ритм, пропорції належать уже не до пластичності космосу, а передусім, до суб´єктивної оптичної видимості [7, с. 571].

У добу Відродження художнє мислення зосереджує увагу на пошуках законів людського сприймання та переживання явищ реального світу. В основу цінності мистецтва покладено характер його сприймання, а саме — покуття задоволення або незадоволення, тобто принципи, вироблені ще у добу Середньовіччя, але конкретизовані з огляду на зміну уявлень про призначення мистецтва.

Доба Просвітництва (ХIV—ХVI ст.) мала особливе значення для творення кола проблем нової науки про чуттєву культуру. Філософи-просвітителі вирізнялися новим поглядом на людину — "природну" істоту, наділену багатством розумових і чуттєвих здібностей. У цю епоху досліджували природу людської здатності судження як духовну якість суб´єкта небайдужості, сутність та діалектику об´єктивного й суб´єктивного у змісті категорії прекрасного. Центральною, поряд з прекрасним, у цю епоху розглядають категорію "гармонія", що дає змогу розкрити характеристики природи, мистецтва, духовного світу людини в діалектиці емоційного та раціонального, об´єктивного та суб´єктивного.

У добу Просвітництва категоріального значення набуває поняття "смак". Предметом дослідницької уваги стає аналіз суспільної ролі мистецтва, вплив різних його видів на моральне удосконалення особистості. Саме в цю епоху естетика виокремлюється в особливий вид філософського знання, самостійну філософську науку. Розвиток її зумовлений просвітницьким ідеалом людини — доброї за природою, а зло, наявне у світі, пояснюється недосконалими законами та відсутністю належного виховання. Мистецтву в цьому зв´язку належить функція духовного наставника, що удосконалює почуття та позитивно впливає на мораль суспільства.

Остаточно статус самостійної науки естетика здобуває завдяки працям класиків німецької філософії: І. Канта, Ф. Шеллінга, Г. Гегеля. І. Кант, наприклад, сформулював ідеї краси як "вільної гри видимістю". У такий спосіб набув визначеності предмет естетики. Ним постала краса, що живить дух, причому красу розглядали не певним суб´єктивним утвором, а відображенням істини. І. Кант основною категорією естетики вважав "доцільне", виявом якого постало прекрасне. В естетиці І. Канта прекрасне — провідна естетична категорія. Важливе значення мали також ідеї зв´язку прекрасного та морального у мистецтві, визначення поняття естетичного ідеалу в мистецтві як чуттєвого вияву ідеї. Не менш важлива роль належала класифікації видів мистецтва, здійсненій на основі аналізу специфіки способів виразу естетичних ідей, тобто краси у тих або інших видах мистецтва. Філософський романтизм Ф. Шеллінга вбачає естетичне вищою формою духовного досвіду, що звернене до цілісної людини і є цілісним втіленням ідеї. Мистецтво вчений , розглядає як сферу, в якій долається протилежність теоретичного та мораль-´ но-практичного начал, розрив свідомого й без свідомого. Г. Гегель розвиває ідею естетики як філософії мистецтва. У його естетиці мистецтво вперше постає не просто набором художніх феноменів, а набуває характеру системи відображення ідей певних історичних епох художніми засобами. Він розглядає мистецтво як основний предмет та основну проблему естетичної теорії. З погляду художньої творчості досліджується велике коло питань теорії естетичного: поняття прекрасного, естетичного ідеалу, творчої особистості митця, природи таланту та генія, художнього формування й естетичної цілісності твору, проблема символу і под.

Естетична теорія XX — початку XXI ст. — період культури постмодерну, характеризується втратою свого предмета, оскільки естетика постмодернізму принципово анти-систематична, свідомо еклектична, спрямована на розхитування понятійного апарату класичної естетики, її принципів, норм і критеріїв.

Отже, аналіз становлення предмета естетики в історії філософського знання дає змогу дійти висновку, що основне коло проблем, котрі визначилися як проблеми естетики, це: краса онтологічна та краса в мистецтві; прекрасне як категорія естетики, художньо прекрасне, естетичне переживання краси мистецтва, суспільна роль мистецтва, зв´язок морального та прекрасного; мистецтво як історичний феномен; художній талант і геніальність, їх творчо-формуюча природа.

Відтак філософія стала теоретичною основою естетичного знання та заклала фундамент подальшої розробки естетичної проблематики, сприяючи становленню естетики як самостійної науки. Особлива роль у цьому належала, як уже згадувалось, працям О. Баумгартена, І. Канта, Ф.Шеллінга, Г. Гегеля.