Естетика

1.3. Проблематика й основні завдання естетики як науки

Сучасна естетика становить цілісну систему знання, що утворює його своєрідність і засвідчує про нього як про особливий тип духовного досвіду, що потребує осмислення його специфіки та засвоєння суспільством. Сучасна естетична теорія вирізняється своєрідністю проблематики, стверджуючи себе цілісною системою знання. Це знання відображає творчу сутність людини у самоцінності її виявів і цінність цих виявів у їх наслідках — художніх феноменах. Останні уособлюють творчу природу ставлення людини до світу як самоцінного та власну потребу реалізувати творчі уміння у формуванні внутрішньо-доцільних предметних форм у вільній взаємодії з красою природних форм безвідносно до якоїсь суто практичної потреби.

Сфера естетичного постає самоцінною у тому сенсі, що її мета — не конкретний, практичний інтерес, не матеріальна, життєва потреба, а потреба духовна: переживання краси, доцільності предметних форм, духовних станів, явищ і подій у їх самоцінному вияві, тобто у сенсі цінності їх як джерела живлення, а отже — життя почуттів. До того ж, оскільки природа естетичного пов´язана з практичною незацікавленістю відношення, воно є свобідним: почуття організуються предметом небайдужості, живляться ним і розгортаються нюансами життєвості, злагоджено рухаючись за "своїм" предметом. Поза цим, поза конкретним предметом небайдужості, вони не могли б виявитися саме такими рисами, нюансами, або загалом людина не здійснила б себе у переживанні явища. Чим багатший досвід переживаючого відношення до явищ навколишнього світу в його безконечному розмаїтті, чим більший світ художніх скарбів, що живлять почуття особистості, тим її духовний світ прекрасніший, наповненіший і досконаліший. Вона починав жити спілкуванням зі світами інших людей, повнитися почуттями небайдужості, милуватися виявами людських якостей героїв мистецтва, нюансами естетично-художньої майстерності митця у зображенні тих або інших подій, характерів, настроїв, переживань. Світ досконалості входить у світ сприймаючої особистості, стаючи її світом, а отже, вона живе, мислить, переживає разом з усім людством у його теперішньому, минулому та майбутньому.

Уточнюючи наведене на самому початку нашої лекції визначення естетики, дещо розширюючи його, доходимо висновку: естетика — наука про закони образно-формуючого та ціннісно-переживаючого відношення людини до дійсності. У цьому визначенні відображено дві найважливіші структурні складові естетики як науки. По-перше, специфічна — образно-формуючий спосіб об´єктивації духовного досвіду. По-друге, ціннісно-переживаюче ставлення до дійсності. Стосовно першого аспекту специфіки естетичного, то у ньому досвід набуває невідчужених, цілісних, чуттєво даних форм. Достатньо порівняти образи-поняття, що відбивають досвід пізнання людиною світу в системі наукового знання й образ художній, аби переконатися в цьому. Якщо образ-поняття "призначений" для розсудку, то образ художній задіює досвід почуттів, уяви, фантазії, причому тут наявні й розсудкові знання. Завдяки їм ми здатні відрізняти якості об´єктів і виносити ціннісні судження про них. Зрештою, образ художній — це багаторівневе буття ідеї завдяки повноті його чуттєвого вияву. Другий аспект специфіки естетичного — відношення переживання — відображення цілісності духовних структур особистості в процесі відношення до предмета. А саме: активна долученість розуму і почуттів до предмета, що викликав своїми ціннісними якостями стан небайдужості, й активна співучасть у бутті предмета чи то як позитивного, чи як негативного. З огляду на те, що йдеться про небайдужість, зумовлену не практичними життєвими потребами, а про небайдужість практично незацікавлену, тобто зумовлену духовними потребами, правомірно стверджувати, що естетична небайдужість є основою духовності. Український естетик А. Канарський, визначаючи вихідні засади духовності, подає логічні й естетичні виміри понять "небайдужість" і "байдужість". За байдужістю він простежує "страшний стан людини", "вірогідно, в прояві такого стану міститься вияв власне соціальної смерті. Жити і бути байдужим до життя не можна без того, щоб не померти заживо (не обов´язково фізично), не перетворитися на живий труп, позбавлений саме людських спонук і прагнень" [4, с. 115]. Стан небайдужості філософ визначає як стан здійснення людиною повноти своєї людської природи, що постає самоутвердженням творчої сутності в красі. Чим багатший пізнавальний досвід, тим глибші переживання, адже більше віднаходиться нюансів неповторності вияву життєвості феномену, що став предметом переживання. Отже, естетичне є реальним за двох умов. Перша: наявність феноменів, котрі життєвістю, своєрідністю її виявів розкриваються як виразні, такі, що розгортають життєвість у переконливій доцільності. Друга: наявність суб´єкта — носія здатності сприймати, формувати доцільний образ предмета, тобто адекватний його якостям, і відповідно реагувати на ці якості.

Визначимо основні проблеми, які становлять систему естетичного знання. Перша проблема, що є фундаментальною основою естетики як науки, — це категорія "естетичне". її варто визначати з огляду ролі в системі естетичного знання як "метакатегорію", або засадним у категорію. Дослідити її сутнісні ознаки надзвичайно важливо ще й тому, що доречне та недоречне використання поняття "естетичне" спричиняє його нівелювання. Розглядають естетичне середовище, естетичну поведінку, естетичний вигляд, естетично виконану зачіску та ін. Тим самим, філософська категорія для означення творчої сутності небайдужого ставлення людини до світу розчиняється у буденному слововжитку, втрачаючи категоріальний вимір. Естетичне є мета-категорією, оскільки відображає закономірності духовно-творчого відношення до світу як вільної взаємодії інтелектуальних структур людини та виразних форм дійсності. Тобто, естетичне — особливий вид відношення: воно розгортається як вільна взаємодія почуттів та розсудку зі "своїм" предметом.

Другий блок проблем — проблеми естетичної свідомості. Специфіка естетичного відношення конкретизується в її своєрідності — особливої форми суспільної свідомості у поняттях: естетичне почуття, естетичний смак, естетичний ідеал, естетична теорія. Саме названі форми розкривають естетичну свідомість як складний духовний витвір у його відмінностях від міфологічної, релігійної, наукової, політичної, моральної, правової форм свідомості. Між собою форми естетичної свідомості співвідносяться, утворюючи гармонійну самоорганізацію духовних структур, спрямованих на сприймання, переживання, оцінювання та судження про буття виразних форм дійсності відповідно до їх гармонійної у собі доцільної життєвості. Рівень досконалості почуття — "істина почуттів" об´єктивується в діяльності естетичної оцінки. Остання виявляє рівень досконалості естетичного смаку й ідеалу.

Третій блок проблем, котрі утворюють зміст естетичної теорії (естетичного знання), — це категорії естетики. До основних естетичних категорій належать: прекрасне, піднесене, трагічне, комічне. Сучасна наука вирізняє також модифікації головних естетичних категорій. Це гармонія, краса, грація, ідеал, драматичне, героїчне, гротеск, іронія. Виділяють також категорії художньої творчості: мистецтво, наслідування, образ, алегорія, форма, смак (художній) [10]. Категоріальне знання в естетиці має ту своєрідність, що в ньому закріплюється досвід закономірного у переживаючому ставленні людства до явищ духовного досвіду, об´єктивованого в художніх феноменах.

Четвертий великий блок проблем, котрі становлять зміст естетичного знання, — мистецтво як специфічний вид людської діяльності. Мистецтво — це об´єктивований у системі художньо-образної мови досвід цілісної життєвості почуттів у закономірностях їх вияву в формах художньої досконалості. Цей блок проблем охоплює ґенезу художньої здатності людини як родову її характеристику, своєрідність образної мови мистецтва. Він поєднує у собі багатство засобів художньої виразності в переданні людських почуттів, що зумовлює становлення багатства видової специфіки мистецтва, досліджує основи цілісності мистецтва як доцільної у собі виразної життєвості, й чинники, що зумовлюють цю виразність, розкриває багатство історичного життя мистецтва, а відтак — своєрідність його художньої мови та видової специфіки на кожному історичному етапі. У зв´язку з проблемою історії художнього розвитку розкриваються його закономірності, котрі, відповідно, вкладаються у систему методів, течій, напрямів, стилів, манер. Художня творчість — це витвір таланту і генія, природа якого потребує дослідження теорії естетики.

Зрештою, проблеми теорії естетики — дослідження закономірностей творення краси у людських взаєминах, краси середовища, краси побуту, краси виробничої діяльності, доцільної краси предметності, створеної людиною. Це проблеми, що обґрунтовують засади наповнення людського життя красою, виразними доцільними формами. Над-завдання естетики — формувати гармонійну цілісність духовного світу особистості системою духовних цінностей, що утворюють компетенцію науки естетики. В естетиці людина постає і метою, і засобом творення досконалості як найвідповіднішого способу само-здійснення роду людського.

Отже, естетика — це методологія почуттєвої культури, теорія доцільно-формуючих здібностей людини. Це методологія художньої творчості. Основним предметом естетики є мистецтво, адже воно концентрує досвід чуттєво-досконалого переживання буття світу Людини та втілення його досконалими, чуттєво явленими засобами: системою цілісних художніх образів мистецтва.