Естетика

1.4. Естетика — філософська теорія виховання

Естетика є найефективнішою теорією виховання, оскільки вона оперта на свободу творчої взаємодії суб´єкта з предметом небайдужості. Це зумовлено самою природою предмета, що постає засобом впливу на особистість. Він цікавий, захоплюючий, він "пропонує" себе, не примушуючи до спілкування, яке було б нецікавим. Навпаки, у спілкуванні особистість почувається вільною, оскільки жодної "практичної" мети не має, а лише перебуває в духовній взаємодії з небайдужим для себе предметом й отримує від цього задоволення. Задоволення від спілкування — це його основна мета. Однак таке спілкування — духовний процес, адже суб´єкт переживає художнє явище, захоплюється ним, розгортається в почуттях нюансами станів, спричинених твором мистецтва чи спогляданням виразних явищ природного світу, що зумовлюють своєю величчю піднесеність почуттів. Такі ж почуття естетичної насолоди здатні викликати прекрасне володіння спортсмена власним тілом під час майстерного виконання спортивних вправ, виразність форм природних предметів, явищ і под. Мистецтво та виразні явища дійсності "пропонують" себе — свою життєвість як джерело живлення почуттів. Тому вони не здійснюють жодного примусу над сприймаючою особистістю, формуючи внутрішні структури непомітно для самої сприймаючої особистості. Виразні форми, звукові й кольорові сполучення не лише налаштовують органи сприймання на їх розуміюче переживання. Для того щоб гармонійні явища стали предметом переживаючого ставлення, потрібно щоб самі духовні структури організувалися їхніми якостями, тобто формувалися згідно зі законами гармонії, міри, по рядку, врівноваженості та ін. Вони формуються у "вільній грі видимістю". Відтак доцільні форми, виразні звуки, пропорційні відношення, кольорові сполучення входять у світ особистості як органічний світові спосіб його буття. Так само людські стосунки, що ґрунтуються на злагоді, толерантності, взаєморозумінні, постають органічною людині формою відношення і для свідомості, й для практики само-здійснення у стосунках. Естетика, яка досліджує ці закономірності, дає об´єктивні висновки стосовно формуючої ролі естетичного, тобто переживаюче-небайдужого ставлення до світу.

На основі об´єктивного процесу формування (вдосконалення) духовних структур особи відбувається здатність гармонійної взаємодії різних граней її особистості: почуттів, уяви, фантазії, розсудку, даючи змогу вибудовувати асоціативні ряди відношення якостей, форм та їх сторін у творчо-формуючому ставленні до світу. Вміння сприймати предмет цілісно й утримувати його складники, тобто його структуру, будову, формує увагу, образну пам´ять, що є особливістю художнього типу мислення. За умови систематичного спілкування з предметами небайдужості художня пам´ять здатна розвиватися й удосконалюватися, утримувати образ предмета небайдужості в його найдетальніших життєвих виявах, отже, має асоціативні властивості. Стикаючись з іншими предметами, явищами, художніми феноменами пам´ять не лише підказує їхню подібність або відмінність, вона надає їм символічних значень, залучаючи уяву, фантазію, асоціативну пам´ять. Творчі вміння щоразу вдосконалюються, збагачуючись досвідом, що породжений почуттям небайдужості й мобілізує пам´ять на їх закріплення, зберігання та подальшу активізацію у творчому процесі. Це тим паче важливо й актуально, оскільки людський розум постійно перебуває в стані творення образів реальності, що входять у нашу свідомість не як фізична реальність, а як символічний світ. Адже діяльність інтелектуальних структур людини — це перетворення, переформування реальності завдяки її символізації. Сучасна наука, досліджуючи природу мисленнєвих здібностей людини, розглядає символізацію як основну потребу людини, властивість, притаманну лише людині. Мозок постійно перебуває у стані формування ідей — переробки з матеріалу чуттєвих вражень, попередніх знань і уявлень, нових образів-символів [6, с. 41]. Процес становить собою творення специфічної людської реальності, тобто ідеальних образів реальності поряд із фізичною реальністю природного світу як такого.

Виразні форми дійсності є джерелом формування символічних образів реальності, тобто процесом творення духовних феноменів — духовної реальності як істинного джерела людської життєвості. Це логічні образи науки, що символічною мовою знаків "кодують" знання об´єктивних законів реальності. Інший тип формування — творення чуттєвих, цілісних образів-символів — художніх образів мистецтва. Символізація дійсності у логічних та чуттєво-образних формах — джерело організації духовних структур людини: почуттів і мислення суб´єкта сприймання, а також переживання ідеальної життєвості предметів небайдужості. Як такі, вони активно впливають на всі духовні структури особистості, слугуючи джерелом ("матеріалом") для подальшої формуючої діяльності, оскільки своєю доцільністю та виразністю активізують творчо-формуючі вміння суб´єкта. Відтак сприйняті образи своїми якостями зумовлюють гармонізацію духовних структур, у тому числі постають умовою актуалізації інтуїції, уяви, асоціативного мислення, й інколи видається ніби ідеї та образи виникають не усвідомлено, є наслідком своєрідного осяяння. Саме така особливість організації духовних структур особистості характерна для генія і таланту. Вони осягають логіку (ідею) життєвості явищ світу в усьому багатстві його виявів як доцільну в собі, надаючи їм ідеальної досконалої життєвості в поняттях науки та досконалих художніх образах мистецтва. За умови формування і розвитку духовних структур особистості здатність сприймання доцільної життєвості явищ світу відкриває поняття закономірного в ньому і є здатністю, властивою більшою або меншою мірою кожній людині.

Свідомість володіє здатністю сприймати явища в їх життєвості саме в зв´язку і на основі осмислення їх у контексті культури, тобто як людське бачення реальності та людське ставлення до неї. Пам´ять, утримуючи логіку цілого та доцільність його складників, дає змогу формувати нові образи, дотримуючись цієї логіки єдності цілого і частин як внутрішньо визначеного у собі цілого. Сказане дає змогу зрозуміти, що на цих засадах ґрунтуються закони формування: художнього, наукових теорій — закони логічної побудови теорії, закони предметного формування, зрештою, закони людських взаємин.

Виникає питання: якщо такі потужні формуючі потенції естетичних феноменів, зокрема мистецтва, то чому реальний його вплив не настільки ефективний, щоб бути основною або вагомою засадою формування творчої людської особистості, постаючи закономірним явищем? Назвемо дві основні причини. Перша — відсутність розвинутої культури переживаючого відношення, що є початком і умовою будь-якої інтелектуальної діяльності, зокрема розвинутої культури спілкування з художніми феноменами. У сучасному світі вони загалом відійшли з культури, втратили колишнє формуюче значення, що спричиняє значну втрату потенціалів духовності. Нині їх змінили сурогати мистецтва, явища, котрі не мають жодного відношення до художьо-образної мови мистецтва. Насправді, не можна говорити про мистецтво, коли мовиться про "популярну" музику, адже їй не властива художня образність мови, а відтак внутрішня логіка, яка визначає зміст поняття "музика". У поп-культурі відсутня гармонійна врівноваженість звукових модуляцій, відповідність слів і музики для взаємного підсилення та поглиблення почуттів та настроїв, що становлять зміст музичного твору, адже музика — це передання засобами звуків, їх висотності, ритму, гармонії, мелодії — почувань, закономірного в переживаннях. Отже, музика — це символічна мова почуттів. Співак — той, хто не лише має голос, а й голос сформований, володіє умінням почути (відчути) настрій (дух), що випромінює музичний твір, і адекватно передати те внутрішнє переживання, яке вилилося у музичні звуки і постало духовною цілісністю почуття й інтелекту. Злиті у творі в цілісність почування, вони . потребують адекватного передання засобами вокалу.

Друга причина — відсутність цілісної системи формування естетичного досвіду особистості, що зумовлено споживацьким характером культури. Поняття "формуючі уміння й потреби" означає розвиток небайдужості до світу, який об´єктивує себе у вигляді творення предметів небайдужості через надання їм образу власного переживання. Способи формування такого образу — прищеплення культури відношення та культури формування образів (творчих умінь). Тут існує декілька важливих моментів. По-перше, це відбір творів мистецтва, котрі відповідають критерієві художності, тобто мають виразну внутрішню життєвість, створену з допомогою виражально-зображальних засобів відповідного виду мистецтва, постаючи настільки переконливими, що досконалою життєвістю мобілізують сприймаюче переживання і карбуються пам´яттю почуттів, уявою, аби жити у свідомості, пронизуючи всі її структури. По-друге, не епізодичність, а системність спілкування з мистецтвом. Ідеться про різні види мистецтва, задіяні у виховний процес як його основа. Поряд з ними будується система спілкування з формами, кольоровими сполученнями, звуковими відношеннями у природному світі, у предметності, що є світом людської життєвості, наслідком формуючих умінь людини. У такий спосіб відкриваються зв´язки духовних феноменів із довкіллям. Це допомагає уникати протиставлення художніх цінностей і предметно-речового світу. Окрім того, система виховання передбачає необхідність художньо-формуючої та художньо-конструюючої активності особистості. Цей аспект постає центром, навколо якого "будуються" всі інші її аспекти.

Дослідники, котрі вивчали найцікавіші системи естетичного виховання минулих десятиліть, дійшли висновку: найперспективнішою в сенсі духовного формування особи є система, що поєднує: оволодіння знаннями у галузі техніки художнього формування та художнього конструювання; здобуття знань історії мистецтва; розвиток художнього почуття, тобто вміння насолоджуватися красою, а отже, відчувати її. Такою є система японського виховання, колись запозичена у Радянського Союзу та послідовно впроваджена у навчальний процес. Зупинимось на окремих її аспектах з огляду ролі, яку вона відіграла у розвитку інтелектуального потенціалу японської нації й продовжує відігравати донині. Система ґрунтується на вихованні колористичної культури. Цей вибір зумовлений національною культурною традицією та вимогами сучасного виробництва, що диктує виховання художньо розвиненої особистості. В японському виробництві діє кольорова система "Іроритай". На її основі Інститут кольорознавства розробив систему на 240 кольорів, обов´язкових для знання школярів. Уже до сьомого класу здібності ока кожного учня розрізняти кольори доводяться у японських школах до цього рівня [9, с. 52]. Окрім того, учні формують красиві кольорові сполучення. На спеціальних уроках, що мають назву "милування", де відбувається спостереження, зображення, осмислення краси різних предметів та явищ, учні навчаються відчувати та розуміти красу. Це переживання й розуміння краси кольорових сполучень, форм, пропорцій найрізноманітніших об´єктів та формування предметів, котрі уособлюють красу. Творчо-конструюючі завдання посідають провідне місце у цій системі. Важливо, що система всеохопна. У 1—9 класах уроки "образотворчого мистецтва і праці" — 2 год. на тиждень, а в 10—12 класах — б уроків на тиждень зі зростанням рівня складності творчо-конструюючих завдань [9, с. 50]. Основна мета художнього виховання — формування мислення людини. Об´єктивні засади активного впливу художніх умінь і знань на мислення зумовлені розвитком асоціативних форм мисленнєвої діяльності. Образне асоціативне мислення сприяє швидшому та ґрунтовнішому опануванню нових знань у галузі техніки і точних наук.

Безперечно, виховання можна будувати і на системі звукових відношень (музика, поезія), де асоціативний ряд має особливості, й не менш ефективні для виховання асоціативних форм мислення. Відома думка П. Чайковського: "Я бачу світ звуками" — підтверджує це. Художньо-естетичне виховання з необхідністю творить культуру переживання. Вона здобувається через обговорення творів, обмін враженнями від їх сприймання. У цьому процесі відбувається формування здатності об´єктивної оцінки, яка є наслідком поєднання переживаючих вражень та осмислення причин власного переживання. Спільне у досвіді співпереживаючого відношення засвідчує, що почуття піднялися до рівня всезагальності переживаючого досвіду, причому зберігаючи неповторність. І. Кант, аналізуючи діалектику об´єктивного та суб´єктивного в досвіді переживаючого відношення, зазначав: "Уявлення, яке як одиничне і без порівняння з іншими все ж узгоджується з умовами все загальності — у чому і полягає справа розсудку загалом, — приводить пізнавальну здатність до тої гармонійної налаштованості, яку ми вимагаємо від будь-якого пізнання і яку ми тому вважаємо вагомою для кожного, хто покликаний виносити судження з допомогою розсудку сукупно зі зовнішніми почуттями (для кожної людини)" [5, с. 1067]. Підстави збігу відношення зумовлені якостями предмета переживання, що як такі спричиняють спільність людського реагування на красу, доцільність, логіку художнього цілого і под. Індивідуальна неповторність переживання та своєрідність реагування залежать від розвитку пам´яті, уяви, фантазії, асоціативних здібностей мислення.

Наголосимо на важливості фактора, на який зазвичай не звертають уваги, хоча його можна вважати вирішальним. Ідеться про загальну атмосферу ставлення до мистецтва й естетичних явищ загалом, що панує у певному соціальному середовищі й — ширше — у суспільстві. Усвідомлення їх цінності, турбота суспільства про розвиток художніх талантів, актуалізація питань художнього виховання на всіх рівнях системи освіти, поширення принципів естетичного формування на сферу виробництва, організацію довкілля, оформлення середовища створюють у суспільстві атмосферу пошани до краси.

У сучасних умовах, коли мистецтво перетворено культурою постмодерну лише на товар, а цінність його вимірюється ринковою вартістю, яку здійснює реклама, про творення стилю постійного творчого спілкування з мистецтвом говорити складно. Однак, попри домінування псевдокультури, все-таки можна розглядати можливості духовного протистояння знеособленню особистості сурогатами масової культури. Це система сімейного, шкільного і загалом — державного виховання молоді. Річ у тому, що елітні школи, багаті аристократичні сімейства виховують власних дітей не на масовій культурі, а на мистецтві класичному, прагнучи сформувати свідому особистість із виробленим почуттям міри, розвинутим смаком, власним стилем. Варто мати на увазі, що в сучасному світі поділ суспільства на "еліту" та "маси" здійснюється не лише залежно від майнових статків, родовитості (матеріальні, біологічні чинники), а й на духовній підставі: рівня володіння культурою спілкування з художніми скарбами людства.

І ще один вагомий аспект цінності формування здатності переживаючого відношення до світу та виховання формуючих умінь і потреб. Учені, котрі досліджують вплив мистецтва на психічні структури особистості, зазначають: "Художнє виховання дає не пізнання і не стільки навички, скільки саме тон життя або, мабуть, правильніше сказати, — фон життєдіяльності. Переконання, які ми можемо прищепити в школі через знання, лише тоді корінням вростають у дитячу психіку, коли ці переконання закріплені емоційно" [1, с. 50].

Отже, естетичне — не тільки чинник формування духовності особи. Воно — вихідна ланка й одночасно завершальна, адже небайдужість до світу — основа пізнавальних потреб і підстава їх розвитку. Естетичне також — це цілісність духовних чинників, що е поєднанням у гармонійному зв´язку таких складників: сприймання явищ, діяльність розсудку, який оперує поняттями, активність уяви, пам´яті, формуючих здібностей мислення. Розвиток особистості, що постає творчим началом дійсності, — наслідок формування здібностей інтелекту та почуттів, творчих умінь і переживаючого відношення до світу.

Список літератури

1. Выготский Л. С. Воображение и творчество в детском возрасте. — М.: Просвещение, 1967.

2. Естетика: Підруч. / За заг. ред. Л. Т. Левчук. — К.: Вища шк., 2006.

3. История эстетики. Памятники мировой эстетической мысли: В 5 т. — М.: Искусство, 1964. — Т. 2.

4. Канарский А. С. Диалектика эстетического процесса. — К.: Вища шк., 1979.

5. Кант И. Критика способности суждения // И. Кант. Основы метафизики нравственности. — М.: Мысль, 1999.

6. Лангер С. Философия в новом ключе. — М.: Республика, 2000.

7. Лосев А. Дерзание духа. — М.: Политиздат, 1988.

8. Лосев А. Эстетика // Философская энциклопедия: В 5 т. — М.: Сов. энциклопедия, 1970. — Т. 5.

9. Неменский Б. М. Мудрость красоты. — М.: Просвещение, 1981.

10. Шестаков В. П. Эстетические категории. — М.: Искусство, 1983.

Запитання для самоперевірки

1. Визначте специфічну галузь духовного досвіду людства, що є предметом осмислення науки естетики.

2. Яке місце естетики в системі філософського знання?

3. Розкрийте історію становлення поняття "естетика" й основну проблематику науки, сформульовану О. Баумгартеном.

4. Проаналізуйте проблеми, котрі досліджує естетика як своєрідна галузь наукового знання.

5. Охарактеризуйте об´єктивні підстави зародження естетичних ідей в добу античної Греції.

6. Розкажіть про становлення основної проблематики естетики в історико-філософському знанні (від античності до сьогодення).

7. Назвіть основні завдання естетики як особливої сфери духовного досвіду.

8. Обґрунтуйте методологічну функцію естетики як філософської теорії естетичного виховання.