Естетика

3.3. Ідеї естетики античних натурфілософів

Початки становлення естетичної теорії Давньої Греції пов´язані з архаїчним періодом (VI ст. до н. е.). Це час формування античного логосу, що постає єдністю чуттєвого та розумного начал людської природи. Ф. Кессіді характеризує філософське пізнання як "засноване одночасно на почутті й розумі, на інтуїції та логіці — на просвітленому почутті й "чуттєвому" розумі" [8, с. 110]. Цілісне бачення світу як досконалого й одушевленого космосу — естетичне бачення — визначило також потребу пізнати закони його будови. Формуюча здатність свідомості розвивалася від чуттєво-образних до понятійних форм відображення явищ. Прагнення пізнання й опису цих законів знаменує початок розвитку натурфілософії. О. Лосєв, визначаючи філософію античності в своєрідності її рис, зауважує: "Вся антична філософія є в кінцевому підсумку ніщо інше, як естетика" [10, с. 184]. Найвидатніші представники античної натурфілософії — Піфагор (582 — початок V ст. до н. е.), Геракліт Ефеський (бл. 530—470 до н. е.), Емпедокл (бл. 490—430 до н. е.), Демокріт (бл. 460— 370 до н. е.) були засновниками античної естетики.

Піфагорійці (піфагорійський союз, заснований у VI ст. до н. е.) були відомими теоретиками мистецтва й естетики, зокрема музичної. До їхнього творчого доробку належить теорія числа як сутності речей. Пізнання світу вони пов´язували з пізнанням числових відношень. Гармонію піфагорійці вважали об´єктивною закономірністю, що визначає життєвість усіх явищ, у тому числі й мистецтва. їм належить ідея гармонії як єдності протилежностей (поняття "гармонія" простежується вже у творах Гомера й означає зв´язок, поєднання частин).

Піфагорійці розробили естетику музики, відкрили залежність висоти звуку та довжини струни, що звучить, виявили числові відношення, котрі утворюють гармонійність музики: октава — 1:2; кварта — 3:4; квінта — 2:3. Піфагорові належить обґрунтування теорії музичного виховання, що є основою морального, душевного та фізичного здоров´я. На думку античного філософа-неоплатоніка Ямвліха (бл. 245 — бл. 330), Піфагор "встановив якнайперше — виховання з допомогою музики, тих чи інших мелодій і ритмів, звідки походить лікування людських норовів і пристрастей та встановлюється гармонія душевних здібностей у тому вигляді, якими вони були спочатку" [6, с. 82].

Подальше розроблення поняття "гармонія" міститься у філософсько-естетичному вченні Геракліта Ефеського. Гармонію філософ розглядає як внутрішню єдність, узгодженість, урівноваженість протилежностей, що становлять ціле (космос або окремий предмет). Гармонія надає речам визначеності, сталості та міцності. "Те, що розходиться, — сходиться і з різних (тонів) утворюється прекрасна гармонія, і все виникає через боротьбу", — таку думку Геракліта підтверджує Аристотель. "Прихована гармонія сильніша за явну" (свідчення Іпполіта) [6, с. 84]. Водночас ця сталість відносна, адже гармонію щораз порушує боротьба протилежностей, унаслідок чого відбувається процес постійних змін — "панта рей" — все тече. За Гераклітом, не існує музичної гармонії без сполучення високих і низьких звуків. Немає добра без зла, прекрасного без потворного, здоров´я без хвороби [9, с. 74]. Гераклітові належить розроблення поняття логосу ("єдине, єдино мудре") — того, що забезпечує єдність усього розмаїття світу, і постає єдністю протилежностей. Ідеться про красу мислення стосовно світу, який є живим, рухливим цілим. У світобаченні Геракліта яскраво відображений той тип мислення, що був характерною рисою всього античного філософського мислення, — інтелектуальне споглядання. У ньому органічно переплітаються "художній образ із науковим поняттям, естетичне споглядання з філософським осягненням світу" [9, с. 97]. Логос, за Гераклітом, — це незмінний закон, міра речей, які змінюються; логос — незмінне відношення матеріального начала (вогонь) до своїх різноманітних станів. Пізніше Платон визначить цю незмінну сутність з допомогою поняття "ідея".

Подібно до піфагорійців, Геракліт визнає об´єктивну основу прекрасного, але вбачає її не у числових відношеннях, а в об´єктивних властивостях матеріальних речей, котрі постають модифікаціями вогню ("усе з вогню"). Йому належить також формулювання відносності прекрасного. Платон у "Гіппії Більшому" наводить таку думку філософа: "Найпрек рас ніша мавпа потворна порівняно з родом людей".

Естетичними елементами просякнуто натурфілософське вчення Емпедокла. Він приділив основну увагу розробленню проблеми діалектичного зв´язку протилежностей у гармонійно облаштованому космосі. Гармонія (поєднання), на його погляд, — це зв´язок елементів, що утворюють увесь космічний світ, а розвиток природи пояснює боротьбою двох протилежних сил: Ворожнечі й Любові. Мистецтво філософ характеризує як наслідування природи. "...Люди, що глибоким умом ґрунтовно вивчили мистецтво, — беруть різноколірні фарби і, змішавши їх у відповідний спосіб — одних більше, інших менше, створюють з них подібні до усіх предметів зображення..." [6, с. 85]. О. Лосєв, характеризуючи естетику Емпедокла, зауважує, що вона "різниться від гераклітівської не лише диференціацією, внесеною у суцільне субстанційне становлення, а й органічно життєвою гармонією (або дисгармонією) цієї диференціації" [7, с. 169].

Особливе значення в становленні естетичних уявлень про гармонійну цілісність світу мала філософія Демокріта. Йому належить низка трактатів з естетики: "Про ритми і гармонію", "Про поезію", "Про красу слів", "Про добре і погане звучання звуків", "Про Гомера", "Про спів". Філософ досліджував також естетичні ідеї образотворчого мистецтва. Саме Демокріта пізніші грецькі філософи вважали засновником естетики. Він досліджував проблеми зв´язку мистецтва та природи, виникнення мистецтва і його вплив на почуття людини, поняття естетичної міри та її вияви у мистецтві, розрізнення чуттєвого й логічного пізнання.

Мистецтво Демокріт трактує як наслідування природі. Це новий аспект розуміння наслідування, порівняно з раннім, що пов´язувало його з наслідуванням акторської гри у танці чи музиці. Наслідування природі філософ вбачає у запозиченні від природних видів умінь будувати житло, ткати одяг... Здатність людей створювати красиві мистецькі твори філософ також вважав даром природи (проблема таланту, яка згодом набуде значення однієї з провідних в естетиці). Він увів поняття творчого "натхнення", порівнюючи його зі своєрідним безумством. "...Без безумства не може бути жодного великого поета" [6, с. 87]. Інтерес Демокріта до проблеми творчого натхнення підтверджують численні свідоцтва (Цицерон, Горацій, Климент Александрійський). Демокріту належить розроблення ідеї цінності сприймання та переживання творів мистецтва, тобто ідея самоцінності художніх феноменів для суб´єкта естетичного відношення: "Споглядання прекрасних творів народжує великі радощі". У його працях чільне місце посідає поняття міра, що розглядається основою гармонійної життєвості кожного явища, у тому числі й мистецтва. "Якщо порушена відповідна міра, то найприємніше може стати найнеприємнішим".

Демокріт, як і його попередники (Піфагор, Емпедокл), розмежовує чуттєве та логічне пізнання. Цінність його — не у протиставленні цих форм, а у виділенні однієї та іншої форм. Демокріт розглядає істинний і "темний" вид пізнання і відносить до останнього зір, слух, смак, нюх, дотик, — тобто органи чуттєвого сприйняття, що народжують образи. Ці образи "приходять ззовні" (наслідок відображення) і "становлять копії тіла (з якого вони виходять)" [15, с. 42]. Тут має місце розмежування логічного та чуттєвого пізнання і розкриття різних типів образу: логічного й чуттєвого. О. Лосєв розглядає чуттєве та логічне як єдність протилежного, необхідний момент діалектики атомістів. "...Єдність протилежностей розуму і чуттєвого сприймання... є корінним принципом усякої естетики" [10, с. 458]. Демокріту належить також розроблення окремих аспектів естетики у вузькому смислі: питання походження мистецтва і мови, роль мистецтва в естетичному вихованні, вчення про кольори (кольорознавство) та ін.

Давньогрецькі натурфілософи обґрунтували закономірності буття природного світу, визначивши їх принципи заснованими на засадах естетичного. Це розумно упорядкований світ на основі гармонії, міри, порядку, врівноваженості частин. Він перебуває у вічному русі, що постає як єдність і боротьба протилежностей, а тому є іманентною життєвістю.