Естетика

3.4. Естетика софістів і Сократа

Грецькі софісти (Протагор, Горгій, Продик, Фразимах, Гіппій, Антифонт) — філософи V ст. до н. е. — засновники нового напряму в естетичному освоєнні світу: суб´єктивно-антропологічного. На противагу об´єктивному космологізму натурфілософів софісти навчали: у природі немає жодного порядку і жодних законів. Відійшовши від питань космології, софісти зосереджували увагу на питаннях мистецтва. їм належить виокремлення мистецтва в особливу сферу духовного досвіду, по-перше, завдяки тому, що вони відокремили художню діяльність від усіх інших її видів на підставі не випадковості творення. Лише той витвір людських рук, який є наслідком свідомого задуму та виконання, згідно зі загальними принципами, покладеними в основу такого виду діяльності, є мистецтвом. По-друге, мистецтво було протиставлене природі на тій підставі, що у природі панує випадок, а мистецтво є наслідком свідомого вибору. Уривки творів, які дійшли до нашого часу, засвідчують інтерес софістів до проблеми суб´єктивних відчуттів. Останнє зумовлене зосередженням уваги на проблемах суб´єкта й особливостях суб´єктивного сприймання явищ. На відміну від космологізму натурфілософів, котрі вважали прекрасне основою та сутнісною ознакою буття космічного світу, софісти розглядають красу як суто суб´єктивне поняття. Софістам належить визначення прекрасного: "Прекрасне є те, що приємне для зору і слуху". В цьому визначенні наявний релятивізм (відносність) розуміння краси. Важливість їх позиції для естетичної теорії полягає в тому, що вперше був відкритий феномен суб´єктивного переживання естетичних цінностей. Вони визнавали великий вплив краси на людські почуття. Не менш актуальним було віднайдення суб´єктивної міри краси. Софісти розглядали її як онтологічну характеристику речі, якості котрої відповідають своєму призначенню.

Принцип естетичної відповідності утверджував: кожна прекрасна річ має власну форму, по-своєму прекрасна. Глибоке розв´язання така проблема отримала згодом в естетиці Сократа.

Важливе значення в ученні софістів про мистецтво мало виокремлення двох його типів за призначенням, а відтак і за особливостями впливу на суб´єкта сприймання. Це мистецтва корисні й ті, що дають задоволення. Так, згідно зі софістом Алкідамом, статуї дають задоволення, але не приносять користі. Ритор Горгій у праці "Захист Єлени" розкрив естетику слова, обґрунтував його вплив на людську душу, аналізуючи мистецтво трагедії, комедії та красномовства. "Художники, — писав Горгій, — чарують око, з багатьох кольорів і тіл утворюючи одне тіло, один образ" [14, с. 90]. Ця позиція в теоретичному сенсі цікава тим, що окреслює проблему специфіки естетичного переживання, хоча і не дає її розв´язання.

Естетика Сократа, як і його філософія загалом, дійшла до нас у цитуваннях та спогадах його сучасників, зокрема у працях його видатного учня Платона. Сократ (469—399) розвивав учення в усній формі, творячи його у вигляді запитань і відповідей. Тим самим він започаткував діалектичний метод побудови думки, в тому числі й у галузі естетики. Розробляючи переважно проблеми етики, Сократ упровадив естетичні критерії оцінки людини за об´єктивними її якостями — людськими чеснотами. Чесноти ж визначаються знанням людей про те, що таке доброчесність, а отже, і діють на основі цих знань. Він вважав найголовнішими чеснотами людини поміркованість, хоробрість, справедливість, на знання котрих можуть претендувати лише "гідні люди", поєднуючи в собі добро та красу ("калос агатос"). Отже, моральне осягається естетичним критерієм. У спогадах Ксенофонта про Сократа міститься, зокрема, таке висловлювання філософа: "А ти думаєш... що хороше — одне, а прекрасне — інше. Хіба ти не знаєш, що все стосовно одного і того самого прекрасне і хороше? Так, насамперед про духовні чесноти не можна сказати, що вони стосовно одних предметів — дещо хороше, а стосовно інших — дещо прекрасне; потім, люди називаються і прекрасними, і хорошими в одному і тому ж сенсі стосовно одних і тих самих предметів..." [6, с. 89]. В основу теорії прекрасного Сократ поклав принцип доцільного: прекрасне те, що розумне, має смисл. Цю думку не варто, однак, сприймати вузько-раціоналістично. Сократ акцентує на двох моментах прекрасного. Перший споріднює його з попередньою філософською традицією — це думка про внутрішню доцільність предмета, явища, тобто його життєвості, виразність якої і є об´єктивною підставою краси. Другий момент пов´язаний з розумним осягненням сутності явища, що постає для сприймання як прекрасний. Тобто йдеться про культуру мислення стосовно предмета відповідно до логічних принципів його доцільності.

Сократ уперше вирізняє загальне поняття "прекрасне", що постає як характеристика низки явищ: прекрасна предметність, прекрасна думка, прекрасне людське тіло і под. Він розкриває діалектику об´єктивного та суб´єктивного в понятті "прекрасне": краса може бути фактом свідомості й одночасно фактом матеріального світу. "...Краса у Сократа не просто різниться від прекрасних речей, вона є їх принцип (arche), їх основна думка (hypothesis), їх індуктивно визначений смисл (logos), їх смислова "спільність" (to саtholoy)", — зазначає О. Лосев [7, с. 176].

Важливою складовою естетики Сократа є обґрунтування принципу ідеалізації в мистецтві. У бесідах живописця Паррасія та скульптора Клітона Сократом розкривається поняття узагальнення в художньому образі та віднайдення найсуттєвіших рис зображеного. "Малюючи гарні людські образи, ви берете у різних людей і сполучаєте разом найкрасивіші риси і в такий спосіб досягаєте того, що все тіло здається красивим", — каже Сократ художнику. Особлива ж увага приділена переданню духовних якостей людини у мистецтві: "...Скульптор має виражати у своїх творах стан душі", — зауважує він Клітону [6, с. 90—91].

Естетика Сократа започаткувала естетичні ідеї класичного періоду античної Греції — естетику Платона й Арістотеля.