Естетика

3.5. Естетика Платона

Творчість Платона (427—347 до н. е.) відкриває нову епоху в історії античної естетики та філософії загалом — період високої класики. Основні праці філософа, що містять виклад теорії естетичного — "Іон", "Гіппій Більший", "Банкет", "Федон", "Федр", "Філеб", "Софіст", "Держава", "Республіка". Естетичні проблеми тісно пов´язані у філософії Платона з проблемами метафізики й етики. Саме в його філософії естетичні поняття були введені в систему понять філософії, а головним поняттям естетики постало прекрасне. У трактаті "Гіппій Більший" (перший період творчості) Платон розглядає багато вимірність поняття "прекрасне". Діалог зосереджений на з´ясуванні цього поняття на основі зіставлення двох протилежних позицій: Сократа і софіста Гіппія. Діалог розгортає величезне багатство чуттєвих виявів краси, які, по суті, вкладаються у два визначення: прекрасне — доречне; прекрасне — задоволення, отримане через зір і слух. Жодного з цих визначень Платон не приймає. По-перше, доречне може бути засобом для блага, але власне благом може і не бути, а прекрасне — завжди благо. По-друге, поміж прекрасних форм і тіл є такі, котрі ми цінуємо тому, що вони доречні, а є такі, які цінуємо заради них самих. Платон відкинув суб´єктивістські погляди софістів на красу, адже вони тлумачили прекрасне як таке, що "приємне на зір і слух". Він перший розрізнив істинну й удавану красу.

Поняття "прекрасне" у метафізиці Платона невіддільне від вчення про ідеї. Він почав розробляти поняття "ідея" з другого періоду творчості й продовжував до кінця життя ("Банкет", "Федр", "Федон" та ін.). "Ідея" постає в естетиці Платона вічною умоосяжною сутністю, взірцем, принципом породження, конструювання речей. Світ ідей — це надособовий світ, він втілює закони, за котрими здійснюється світове космічне життя. Ідеї — ідеальні сутності, позбавлені тілесності. Вони є об´єктивною реальністю, яка перебуває поза конкретними речами та явищами. Ідея краси, що входить у цей ідеальний світ і виражає сутність прекрасного як такого, є взірцем, принципом творення прекрасних, чуттєво сприйманих речей. Звідси — прекрасним постає все те, в чому наявна ідея краси.

Найдосконалішим втіленням ідеї прекрасного Платон вважає умоосяжний космос. Космос постає облаштованим, естетично завершеним цілісним, тобто ідеєю. Згідно з Платоном, космос — максимальне здійснення ідеальних принципів буття. О. Лосев зауважує: у Платона "формалізованому космосу повертається його "антропоморфність", тобто "свідомість", "душа"; космос знову стає особистісно-соціальним буттям, тобто міфом... Отже, його початки, його рушійні сили, його субстанційні форми тепер уже — не стихії, не числа і не форми, а боги, причому боги в аспекті логічно вибудованих смислових моделей і структур" [7, с. 179]. Платон розуміє космос як втілення максимально ідеального начала — божественних, діалектично сконструйованих ідей у максимально реальному (чуттєво даній матерії). Ідея та матерія постають як начала (архе); хоча матерія — нижча сходинка буття, обидві вони необхідні для творення світу. Матерія — це те, в чому виникає чуттєва подоба умо-осяжного взірця [13, т. 3, ч. 1, с. 25]. Отже, космос постає найдосконалішим мистецьким витвором.

Платон не заперечує краси в явищах реального світу, розглядаючи її підстави на ґрунті поняття "ідея". У речах реального світу ідея є субстанцією речі, тобто її внутрішньою визначальною силою. Стосовно природного світу та людської творчої діяльності, реальним втіленням ідеї є чуттєво дані речі. Ідея здійснює і втілює себе у власному, також ідеальному тілі. Це специфічно здійснена доцільність, у "тілі" якої поєднані особливе й загальне.

Ідея краси має в естетиці Платона все-проникний характер. Вона виявляє себе красою в природі, душі, суспільстві. Усі людські творіння — наслідування космічного буття, а відтак і здійснених у ньому вічних ідей, хоча вони постають лише їх слабкими копіями. Без ідеї неможливе буття, неможлива визначеність речей, їх у собі виражена само-цінна життєвість, їх "душа" (в "Тімеї" — картина вічно сущого умоосяжного космосу доповнюється фігурою ума-деміурга, що поєднує обидва світи з допомогою "світової душі"). По суті, Платон прагне відповісти на запитання натурфілософів, котрі вважали космос упорядкованим цілим, розумним і визначеним у своїй життєвості.

Модифікаціями естетичного принципу в Платона є різновиди виявлення прекрасного, зокрема такі онтологічні категорії, як "число", "міра", "ритм", "гармонія". Число постає в естетиці Платона як те, що собою створює речі й визначає їх упорядкованість, воно дещо зовнішнє в речах і водночас — єдність внутрішнього та зовнішнього, сила, яка породжує все нові форми. За такого тлумачення ролі числа, буття, згідно з Платоном, є ніщо інше, як буття естетичне. Поняття "гармонія" (harmonia) — єдність протилежностей — це наявність цілого та поєднання в ньому елементів, що утворюють його структурну цілісність. Гармонія постає у Платона і сутнісною ознакою речей (їх оформленість, визначеність), і духовним явищем (певна "однодумність" з цілим). Поняття міра (metron) — одне з визначальних в античній естетиці — Платон також розглядає в двох аспектах. Перший — об´єктивний принцип буття естетичного предмета. У діалозі "Філеб" висунута ідея міри як діалектичного синтезу межі та безмежного. Другий аспект — суб´єктивний принцип міри, пов´язаний з оцінкою доцільності предмета відповідно до його призначення або відповідно до його сутності: чи відповідають мірки цього предмета його сутності, тобто, чи відповідає предмет ідеї краси. Наявність такого критерію виміру Платон вважав підставою існування мистецтва. Естетичний принцип ритму (rhythmos) також постає в естетиці Платона у двох вимірах. Перший — онтологічний: ритм він розглядає як порядок руху, що є всезагальним принципом. Він осягає ритми людського життя, суспільного й індивідуального, закони мистецтва, зрештою, є законом руху космосу. Другий аспект дії принципу ритму пов´язаний з психічними процесами людського життя [13, т. 2, с. 189]. Філософ розглядає різні типи реагування людей на явища: буйну вакхічну природу ритміки та врівноважену, обстоюючи ідею помірних і розмірених переживань. Платон наголошує на важливості істинного вживання ритмів і гармонії як умови виховання моральності й людського благородства загалом.

Важлива проблема в естетиці Платона — це проблема художності. Філософ трактує її значно ширше, ніж звичайно розуміють, пов´язуючи її не стільки з мистецтвом, яке він практично не відділяє від ремесла, скільки з дійсністю як такою. Осмислення цінності краси містить діалог "Бенкет", що постає гімном прекрасному — найвищій цінності світу. Прекрасне в усьому його розмаїтті є найрозумнішим уособленням буття. Філософ стверджує, що всі форми дійсності мають естетичне навантаження, стають виявами художності, оскільки в них відсвічує ідея краси. Основною характеристикою художньої дійсності, згідно з Платоном, є те, що вона — вічно живий організм, у кожному органі якого відображається його ціле, тобто втілюється всезагальна ідея життя.

Оскільки краса має надчуттєвий характер, то й осягається вона не почуттями, а розумом — умоглядним спогляданням ідей. У діалогах "Бенкет", "Федр", "Федон" описано стан філософського екстазу в процесі містичного осягнення прекрасного. Платон вибудовує щаблі сходження до пізнання ідеї краси, що постає як процес долучення до мудрості: від чуттєво сприйманих досконалих тіл, до поняття "краса тіл", а від нього — до ідеї краси. У діалозі "Тімей" красу людського тіла Платон вбачає наслідком поєднання гармонії тіла і душі [13, т. З, ч. 1, с. 535—536]. У системі упорядкованої краси космосу відводиться місце й мистецтву. Однак Платон не вважає його своєрідним видом втілення ідеї краси. Мистецтво у його філософії нічим не відрізняється від природи, а отже, і художня творчість нічим не різниться від виробництва матеріальних речей. Тобто, мистецтво розглядається як майстерність, володіння ремеслом. Щоправда, оскільки природа, ремесло і мистецтво постають тотожними, виникає питання щодо зв´язку ідеї та матерії в природі й у художній діяльності. Природа — єдність матеріального й ідеального (світової душі та світового розуму), відповідно, мистецтво — втілення ідеї у матерії формування, а отже, явище прекрасного. Красу мистецтва Платон розуміє у сенсі, близькому до сучасного абстракціонізму: він вважає красивими не форми, створені руками майстра-митця, а чисті кольори, запахи, звуки: все, в чому не помітні недоліки і де сприймання не пов´язано зі стражданням ("Філеб") [13, т. З, ч. 1, с. 65—66]. Таке розуміння мистецтва зумовлено ідеєю зв´язку духовного та матеріального в предметі формування. Чим менше матерії в предметі, тим він досконаліший. Основне призначення мистецтва він убачає в задоволенні, в грі: "Треба жити граючись" [13, т. З, ч. 2, с. 282—283]. Щоправда, в праці "Закони" він інакше уявляє завдання мистецтва: тут воно тісно пов´язане з мораллю, державною та суспільною доцільністю.

В естетиці Платона відображена і така типова для античної естетики проблема, як наслідування (mimesis). Однак у Платона вона отримує суто негативне забарвлення. У діях митця він вбачає суб´єктивізм, прагнення догодити кожному зображуваному, а тому творчість постає "підробкою". У X книзі "Держави" Платон загалом не знаходить місця митцям у державі, вбачаючи у їх діяльності лише наслідування божественного "першовзірця", тому "наслідування е якась забава, а не серйозна вправа". Звинувативши митців у суб´єктивізмі, Платон вважає за краще надавати перевагу розумному пізнанню, а не мистецтву. Однак його позиція стосовно мистецтва неоднозначна. Він припускає доцільність тих його видів, де предметом постає прекрасне. Зокрема, це стосується музичних мистецтв, у тому числі таких, котрі позитивно впливають на мораль людини, формуючи морально доброчесних громадян. Загалом перевага надається формуванню предметів (ремесло), а не творенню їх образів (мистецтво).

Відповідно до розуміння негативної ролі мистецтва у вихованні особи Платон критикує великих поетів Гомера та Гесіода, а також усіх ліриків і драматургів, які не завжди піднесено писали і говорили про богів, а отже, негативно впливали на благочестя громадян. Ідеальним у вихованні громадян, зокрема воїнів, Платон вважає поєднання гімнастики та музики: разом вони формують дух і тіло людини, а цінними — твори, де втілені ідеї вірності й справедливості громадян одне до одного у мирний і військовий час. Тут відображені соціальні ідеали філософа. В естетиці Платона вперше сформульована ідея єдності Істини, Добра та Краси, що постають розумною цілісністю буття. Тріаду — Істина, Добро, Краса — Платон обґрунтовує у "Федрі" та "Філебі".

Отже, у філософії Платона на основі поняття "ідея" сформульована й обґрунтована цілісна концепція естетичного, основою якого є прекрасне, що набуває всепроникного характеру і постає визначальною характеристикою космічного буття, предметного світу, людини та її діяльності.