Естетика

3.8. Естетика неоплатонізму

Неоплатонізм (III—IV ст. н. е.) — це останній етап розвитку грецької філософії та естетики, що став своєрідним підсумком усіх попередніх її етапів. Від цього періоду дійшло до нащадків найбільше праць, інколи багатотомних. Твори неоплатоніків ще слабо вивчені. Найвідоміші представники цього напряму — Порфирій, Ямвліх, Прокл і засновник першої школи неоплатонізму в Римі та найвидатніший її представник Плотин (III ст. н. е.). Основний твір Плотина — "Еннеади", систематизований уже після смерті автора його учнем Порфирієм, — складається з 54 трактатів. Вони поділені на шість розділів відповідно до основної тематики, а саме: присвячених етиці, натурфілософії, космології, психології, вченню про ум, вченню про категорії. У трактаті автор розглядає теоретичні проблеми, центральними з яких є вчення про три субстанції (діалектичні тріади): Єдине, Ум, Душа. Головні проблеми естетики, її ідеї висвітлюються в трактаті "Про умоосяжну красу". Суть його — вчення про красу як духовну сферу. Краса вважається досяжною лише через боротьбу духу з чуттєвою матерією. У дусі античної традиції неоплатонізм прагне показати все абстрактне чуттєво-конкретно. Так, кожен міфологічний образ постає виявом основоположних принципів буття, певної умоосяжної ідеї, не втрачаючи чуттєвої повноти символу, що має надзвичайно ємне навантаження.

Основне коло проблем, пов´язаних з естетикою, зосереджене навколо поняття "прекрасне". Образи, зокрема міфологічні, постають для Плотина справжнім буттям, а їх багатство — різними його виявами, причому принциповими виявами законів буття. Спосіб конструювання міфологічних образів у Плотина подібний до справжньої міфотворчості. Так, Афродіта — це і світова душа, і душа Зевса, і просто душа, і краса. Так само багатоаспектна символіка інших богів (Аполлон, Деметра, Гестія, Діоніс). Вища краса за Плотином — це боги, а суть їх краси — Ум, який діє з метою свого вияву. Тобто вони боги не тому, що в них прекрасні тіла (мати прекрасне тіло ще не означає бути богом), а саме завдячуючи Уму й існують ці прекрасні боги.

Велику увагу Плотин приділяв світловим образам-символам, адже все буття вважає просякнуте світлом. Ейдос (ідея) краси для Плотина — вогонь. Він — найвищий вияв краси. Згідно з таким баченням, Єдине — це сонце, Ум — завжди світло, Душа — двоїста субстанція: світла або темна, залежно від наближення до Ума. Культ Сонця, наявний у Плотина, відповідав тогочасній культурній традиції Риму, де споруджували статуї та храми на честь бога Сонця і поклонялись йому як вищому божеству.

Поняття "краса" в естетиці Плотина охоплює вияви краси в природі, красу людських тіл, духовну красу та красу, що постає наслідком свідомої дії розуму, який формує досконалу красу. Плотин створює вчення про ієрархічну сутність ейдосу: вищий — чистий ейдос, нижчий — той, що в митцеві, ще нижчий — той, що у творі мистецтва. Так само в природі: існує чистий ейдос ідеальної речі, нижче — ейдос сприймаючого і, зрештою, ейдос реальної речі. Зв´язок світу ноуменального (вищого розумового) та чуттєвого він розуміє як відношення задуму митця до своєї картини. Так, філософ порівнює кам´яну брилу, не оброблену майстром, а отже, не причетну до мистецтва, з тією, яка стала статуєю бога чи людини. Ці зображення, однак, не випадкові: адже якщо бог — то це конкретний бог (індивідуалізований образ), і якщо людина — то лише така, "яку мистецтво створило з усього прекрасного". У такому випадку "камінь, що перетворився від цього мистецтва на красу форми (eidois), виявився, варто допустити, прекрасним не від свого буття у вигляді каменю.., а від форми, яку вклало в нього мистецтво" [6, с. 224]. Форма знаходилась не в матерії — у розумі художника, що замислив її до втілення в камені. Задум також не довільний, а можливий для художника, завдячуючи долученню його до мистецтва. У такому зв´язку творчого задуму, творчих умінь і наявності відповідного матеріалу стає можливим художній твір як досконала краса.

Плотин відділяє красу природи (хоча і не заперечує її) від краси мистецтва, оскільки остання є наслідком діяльності творчого розуму, здатного втілювати задуми в художньо-практичному формуванні досконалої краси. У зв´язку з аналізом розумово-духовної краси поряд з поняттям "ейдос" філософ застосовує також поняття "мудрість" (sophia), згідно з античною традицією, що поєднувала у цьому понятті не лише дещо ідеальне, а й матеріально-практичне. Софійний ейдос у Плотина — це реально втілений ідеальний образ. Він наголошує на якісній відмінності краси творчого формування від краси природної. На думку Плотина, те, що творить мистецтво, "а прекрасне воно творить відповідно до смислу того, що саме воно творить... у більшому й істиннішому ступені прекрасне, володіючи красою мистецтва, безумовно, більшою і прекраснішою, ніж та, що є у зовнішньому (вияві)" [6, с. 225]. Розуміння наслідування у Плотина близьке до класичної античності. Воно засвідчує: античність розуміла це поняття значно діалектичніше, ніж його пояснює наука пізніших часів: "...Необхідно мати на увазі, що твори мистецтва наслідують не просто видиме, а заглиблюються у смислові сутності (logoys), з яких складається, й утворюється сама природа, що, надалі, вони багато чого створюють і від себе. А саме: вони додають, до так або інакше хибного, свої властивості як такі, що володіють красою" [6, с. 225]. На доведення слушності твердження Плотин наводить приклад: "...Фідій створив свого Зевса безвідносно до того чи іншого чуттєвого предмета, але взяв його таким, яким він став би, якби цей Зевс захотів з´явитись перед нашими очима". Краса в людині постає наслідком "внутрішнього виду", тобто того, що являє собою людина за сутністю: її розум та її душа — джерела краси, котрі впливають і на зовнішній вид. "...Краса, — зауважує Плотин, — міститься не у фізичних розмірах... краса — коли ти споглядаєш у комусь розумність і дивуєшся їй, незважаючи на обличчя (адже останнє могло би бути і потворним). Однак ти, відкинувши всяку форму, спрямовуєшся до внутрішньої його краси" [6, с. 226]. Тобто, тілесність і краса — не те саме. Існує інше начало, що робить тіло прекрасним, — це доброчесноти душі та розуму." Філософ стверджує: байдужість до внутрішньої краси іншого — ніщо інше як відсутність її в особи, яка, заглянувши у власні глибини, не змогла віднайти там нічого, чим можна б насолоджуватися. Отже, така людина не має духовного досвіду спілкування з красою, у неї відсутня ідея краси.

Стосовно краси природної, то у матерії вона не виникає сама собою. Існує певна нематеріальна сутність (ейдос) — ідея, що знаходиться в умі (нус) і є породжуючим началом досконалої краси. Ейдос — формуюче начало, що об´єднує розрізнені частини, зводячи їх до єдності, причому не механічної, а сутнісної. Ейдос є також мірилом і критерієм оцінки всякої краси. Критерій цей — об´єктивний, оскільки постає з внутрішної логіки (ейдосу) самих речей.

Плотин дає ієрархію діалектичного сходження внутрішніх ейдосів: тіла, душі й ума — до вищої краси. Вона сповнює душу чистою та розумною любов´ю. Конкретизуючи ієрархію краси з огляду її джерел, Плотин вважає найпрекраснішим Єдине — Благо, що є джерелом краси. Інша його градація у сенсі конкретизації — Ум. Він постає красою як такою — вихідною первинною ідеєю краси. Нижче у цій ієрархії перебуває душа, залежна від становлення Розуму. На останній сходинці є Тіло, підпорядковане владі Душі. Отже, і внутрішній єйдос має ієрархічну будову. Як уже зазначалося, справжньою красою Плотин вважає інтелектуальну красу, а душевна і тілесна краса цілком залежні від неї. Ум, мудрість, ідея постають у концепції Плотина прекрасним мисленнєвим витвором. Мудрість є істинним буттям, а гідність буття — від мудрості. Плотин в естетиці також детально розробив поняття Блага в зв´язку з естетикою світлової краси. О. Лосєв, даючи загальну характеристику естетики Плотина, пише: "У такий спосіб інобуття розуму, що виникає з нього самого, приводить у Плотина до поняття божества, тобто до міфологічного розуміння краси, втіленій в ідеальних образах — богах, сповнених мудрості й таких, які заповнюють собою у весть світовий простір" [7, с. 227].

Список літератури

1. Аристотель. Большая этика // Аристотель. Соч.: В 4 т. — М.: Мысль, 1983. — Т. 4.

2. Аристотель. Метафизика. — М.: Эксмо, 2006.

3. Аристотель. Никомахова этика // Аристотель. Соч.: В 4 т. — М.: Мысль, 1983. — Т. 4.

4. Арістотель. Поетика. — К.: Мистецтво, 1967.

5. Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. — М.: Мысль, 1979.

6. История эстетики. Памятники мировой эстетической мысли: В 5 т. — М.: Изд-во Академии художеств, 1962. — Т. 1.

7. История эстетической мысли. Становление и развитие эстетики как науки: В 6 т. — М.: Искусство, 1985. — Т. 1.

8. Кессиди Ф. От мифа к логосу (Становление греческой философии). — М.: Мысль, 1972.

9. Кессиди Ф. Философские и эстетические взгляды Гераклита Эфесско-го. — М.: Изд-во Академии художеств, 1963.

10. Лосев А. Ф. Дерзание духа. — М.: Политиздат, 1988.

11. Лосев А. Ф. История античной эстетики (ранняя классика). — М.: Высш. шк., 1963.

12. Ницше Ф. Рождение трагедии, или эллинство и пессимизм // Ф. Ницше. Соч.: В 2 т. — М.: Мысль, 1990. — Т. 1.

13. Платон. Сочинения: В 3 т. — М.: Мысль, 1968—1971.

14. Татаркевич В. Античная эстетика. — М.: Искусство, 1977.

15. Хрестоматия по западной философии: Античность. Средние века. Возрождение. — М.: Астрель; ACT, 2003.