Естетика

4.1. Духовні передумови естетики Середньовіччя

В основу середньовічної естетики (і культури загалом) покладено особистісний абсолют, на відміну від культури античності, в центрі якої перебуває чуттєво-матеріальний космос. Зовнішня матеріальність виражає в Середньовіччі певний "позатілесний, духовний зміст". Він може бути виражений у чуттєвій матерії лише приблизно, симоволічно [10, с. 571].

Для розуміння витоків середньовічних естетичних ідей важливо звернутися до естетики пізньої античності, оскільки саме у І—IV ст. н. е. витворюються важливі риси нового світогляду, що постали синтезом пізньоантичних ідей та іудаїзму. На ґрунті цього синтезу становилась патристика — філософсько-релігійний напрям пізньої античності, що дає теоретичне обґрунтування християнської ідеології. Його утвердження було відповіддю на потребу часу: задовольняти духовні запити особи, яка починає активно цікавитись моральними проблемами, зосередженими навколо понять сенсу буття, загробного життя, відплати у потойбічному світі. Давньогрецька багатобожна релігія, увібравши, окрім богів Олімпу, велику кількість східних богів, а також різноманітних містичних культів, була нездатною відповісти на ці питання. Не змогли розв´язати їх також еллінські філософські системи. Однак саме елліністичний суб´єктивізм і психологізм висунули ідею особистісного посередника між світом і духовним абсолютом. Християнство оформило її в ідею особистісного Божества — Боголюдини, покликаної, за задумом її ідеологів, своїм буттям усунути початковий дуалізм [7, с. 241]. Ідеться про дуалізм духу та матерії, мислення і буття. Особистісне начало, виникнувши саме в античній культурі за умов руйнації ідеалу класичної культури та розвитку індивідуалізму, здобуло в такий спосіб свій архетипний образ — образ Боголюдини.

Духовна культура християнства, а відтак її естетичні ідеї, формувалися на основі синтезу греко-римської та давньоєврейської культур. Антична культура, просякнута естетичним світорозумінням, художнім світобаченням, вплинула на формування символів християнської віри, а грецька математика, фізика, астрономія, філософія — на "скульптурність", пластичність і чуттєву даність образів, покладених в основу античної естетики [9, с. 180—186]. Пластичність — основа грецького світорозуміння. У грецькій естетиці чітко вирізняються форма та зміст у явищах природи й у творах мистецтва. В ізраїльтян не існувало ні поняття, ні терміна, що відповідав би грецькому "форма". Форма і художнє втілення простору в новочасному європейському живопису дотримується античної традиції. У Старому Заповіті немає жодних описів зовнішнього виду: на першому плані постає "життєвий практицизм" [8, с. 243]. Важливою відмінністю культур є також те, що давні греки цінували фізичну красу. Тіло в скульптурних зображеннях досконалих фігур людей і богів мало одухотворений характер (відомий грецький "соматизм"). В іудейській культурі тіло важливе лише як вмістилище духу. Таке бачення згодом вплинуло на християнські культові зображення, зокрема на візантійське іконописання.

У старозавітній культурі основними видами мистецтва були музика та поезія. її естетиці не притаманна пластичність, але властива багата кольорова символіка. Вона значно вплинула на християнство саме в сенсі творення символів віри засобами кольору та світла. Світло (or) для ізраїльтян мало те саме значення, що для греків поняття "краса" — відображення божественної мудрості. Кольорова символіка надзвичайно розвинута в давньоєврейській естетиці: білий і червоний кольори — найважливіші. "Світло тут — естетично-гносеологічна категорія, адже за біблійною міфологією в образі світла бог з´являється світові й може бути чуттєво сприйнятий, тобто пізнаний" [4, с. 25].

Не менш виражені відмінності двох культур, характерні для організації тексту. Тексти у грецькій культурі індивідуалізовані (мають "пластичну замкнену форму") — це авторська форма. Старозавітні тести мають "відкриту форму" навіть тоді, коли є ім´я їх автора (пророка). С. Аверинцев називає таке явище сутнісною анонімністю старозавітної літератури [8, с. 244].

Катакомбна римська християнська культура, що розвивалася на противагу римському монументалізму, вдається до синтезу мистецтв, зокрема застосовує для зображення християнського бога античну пластику, відмовляючись від класичних форм і відроджуючи грецьку архаїку, що давала площинне зображення. Християнських художників цікавить не тілесне, а духовне начало в зображеннях. Ранні християни велику увагу приділяли символічним зображенням (хрест, якір, корабель, виноград, лоза, вівці, пастух) [4, с. 19—20].

Взаємодія двох різних культурних традицій вплинула на формування нових естетичних принципів елліністичного мислення, що згодом відображались в естетиці християнства. Зняття крайніх суперечностей і неузгодженості естетики античності й іудаїзму здійснив Філон Александрійський (28 р. до н. е. — 41 р. н. е.). Принципова його позиція стосовно культури полягала в усуненні специфікації естетичного знання залежно від видів мистецтв (тенденція, характерна для античної культури від часів Арістотеля). Філон відповідно до традицій старозавітної культури вважав мистецтво невіддільним від життєвої практики. Його філософія є синтезом наукового пізнання та чуттєвого сприйняття світу. На основі алегоричного тлумачення історії Адама й Єви автор розкрив діалектичний взаємозв´язок розуму та почуттів. Естетика насолоди красою зображень, навіть самим процесом сприймання, слугувала для Філона засобом усунення агностицизму в гносеології: Бог не пізнаваний, його трансцендентна сутність не досяжна розуму. Однак, згідно з Філоном, сам процес пізнання слугує джерелом насолоди. Відповідно до естетики іудаїзму, Філон особливу увагу приділяє зоровим образам краси. Поняття краси має в його естетиці й складніший зміст, що, відтак, впливає на розуміння образу. Це поєднання гносеологічного, морального й естетичного відношення, спрямованого на духовне споглядання ідеалу краси, який постає вищим ступенем блага. В естетиці Філона поєднались "теорія ідей" Платона, за взірцем котрих був "створений світ", і старозавітна ідея творення світу на основі доцільності всього існуючого. Світ, відповідно до символічного його розуміння, розглядається "прекрасною подобою прекрасного взірця". Красу мистецтва Філон осмислює в аспекті її ціннісного змісту, пропонуючи не захоплюватися формою.

Філон розробив градацію символічних значень світла, поєднавши в них грецьку античну традицію та старозавітну. Кожен із світлових рівнів має свого носія. Це, відповідно, Божество, Логос, душа людини, природне сонце та зірки і, зрештою, пітьма. Філону належить спроба розроблення категоріального значення поняття "символічний образ", а також супутніх йому понять "символ", "алегорія", "зображення".

Естетика Філона створила підстави для нового бачення краси, що поставала синтезом двох культурних традицій і згодом відігравала важливу роль у творенні християнських символів, зокрема у візантійській естетиці.