Естетика

4.3. Естетика раннього західноєвропейського Середньовіччя

Найвидатнішим представником західної патристики, у творчості якого вона набула завершеного вигляду, є Августин Блаженний (354—430), впливовий проповідник, активний діяч західної церкви. Саме він вважається філософом, праці якого по-особливому впливали на становлення офіційного середньовічного мистецтва та слугували основою для естетичних трактатів представників західного Середньовіччя. Основні твори, де викладені ідеї філософської патристики, етики й естетики — "Про прекрасне і принадне", "Сповідь", "Про трійцю", "Про музику", "Про град Божий". У "Сповіді", наприклад, Августин розкриває зміну особистих духовних орієнтацій: відмову від принад античної культури, яка утверджує ідеал чуттєвої краси, на користь християнського ідеалу, що зорієнтовує на внутрішню красу. Августин захоплений красою музики, адже вона переливає художню насолоду в чисті форми естетичної свідомості, зумовлюючи духовне піднесення. Філософ визнає: "Святі слова, коли їх так співають, пронизують мене побожним полум´ям, чого не трапляється, коли їх так ие співають" [1, с. 198]. Спів і його слухання Августин не вважає гріхом, оскільки у церковному співі вбачає поєднання двох начал: чуттєву насолоду, "чуттєву розкіш", що дає музика; підсилення змісту проповіді силою музики. Саме така єдність заслуговує на схвалення церковного співу, аби "зачаровані ним вуха підтримували ще дуже слабенький дух і піднімали його до почуття набожності". Він наполягає на естетичному синтезі слова та музики, адже "коли станеться, що сам спів зворушить мене сильніше, ніж слова пісні, то я зізнаюся, що тяжко згрішив і заслужив на кару, і тоді я волів би не чути співака" [1, с. 199].

Страх гріха сковує Августина і під час споглядання чуттєвої краси природи. "Мої очі люблять гарні та різні краєвиди, люблять розмаїті принадні барви", — зізнається він [1, с. 200]. Однак таке язичницьке бачення світу лякає філософа, і він виголошує заклинання: "Нехай вони не зачаровують моєї душі! Нехай її зачаровує Бог, який створив усе "дуже гарне" [1, с. 200).

До "язичницького періоду" творчості Августина належить трактат "Про прекрасне і відповідне" (втрачений, про що пише сам Августин у "Сповіді"), присвячений римському ритору Гиєрію. Частини його збереглися в книзі "Сповідь". Задаючись питанням, чому ми любимо красу, він намагається розв´язати питання: що таке краса? Тобто, з´ясовує онтологію краси, а відтак — причини небайдужості під час її сприймання. Августин розрізняє прекрасне та принадне, "Що то таке, що нас манить і притягує до речей, які ми любимо? Коли б вони не мали принади й гарного вигляду, то в жодному випадку не приваблювали б нас" [1, с. 59]. Красу Августин розглядає, по-перше, "результатом гармонії цілості", тобто внутрішньою визначеною життєвістю, що розкривається своєю виразністю, спричиняючи замилування. По-друге, тіла мають "пригожість — наслідок досконалої згоди з іншими речами, так само як частина тіла гармонує з цілістю, до якої належить" [1, с. 59]. Важливою для теорії естетики є думка про "чуттєві образи" — джерело натхнення, а також те, що поняття прекрасного та принадного виникло в його свідомості під впливом споглядання чуттєвого світу [1, с. 61]. Прекрасне постає доцільністю, що відкривається сприйманню, так само як відкривається йому і потворне. Якість цілого в такому випадку визначають не за окремою частиною, а за зв´язком з цілим. У цьому трактаті Августин ототожнює красу з формою, відсутність форми — з потворним. Абсолютно потворне він заперечував, вважаючи, що потворне виявляється стосовно іншого предмета, досконалішого за формою. Августин вводить категорію потворного та визначає її естетичний зміст і обсяг.

Проблему прекрасного в естетиці Августин, християнський філософ, розглядає у зв´язку з християнським символом абсолютної краси — Богом. Краса світу — це відображення "божественної краси". Однак насолоджуватися нею — означає віддалятися від Бога на користь чуттєвих принад світу. "Бог є істина всякої краси і найвища краса". Порядок — це те, завдяки чому здійснюється все, встановлене Богом. Порядок виявляє себе в єдності, мірі та гармонії, оскільки Бог усе "розташував мірою, числом і вагою". Тобто, Августин надає категоріального значення поняттям число, мудрість, краса, а також розглядає їх з оцінного погляду. Основним в естетиці Августина є поняття "єдність": "Форма всякої краси — єдність". На основі цього поняття він встановив градацію геометричних фігур, досліджуючи естетичне враження, спричинене ними.

Августин розрізняв два види краси: красу форм, що сприймаються зором, і красу рухів, що сприймаються зором і слухом. У праці "Про музику" він детально розглянув цей вид краси на основі аналізу довгих і коротких звуків у музиці, поезії, пластиці рухів. Зрештою, основна спрямованість трактату — вчення про ритм. У праці "Про музику" філософ дав унікальне за глибиною визначення музики, характеризуючи її як науку правильних "модуляцій". В естетиці Августина акцентується на питанні ставлення людини до прекрасного та сприймання прекрасного. Він розрізняє безпосереднє чуттєве сприймання й інтелектуальне. Для сприймання прекрасного однаково важливі злагодженість між прекрасним предметом і душею. На його думку, переживання краси має ту саму властивість, що й краса в предметах сприймання, а саме — ритм. Людина володіє вродженим ритмом і головним — ритмом інтелекту, завдяки якому вона здатна сприймати ритми й творити їх. Тобто, основою адекватності переживання краси є гармонійна внутрішня життєвість предметів сприймання та гармонія духовних структур суб´єкта сприймання. Це засвідчує, що філософ обґрунтовує онтологію прекрасного.

Праці Августина впродовж тисячі років належали до основних джерел освоєння античного платонізму та неоплатонізму західноєвропейською середньовічною філософією й естетикою.

Важливе значення в утвердженні естетики Середньовіччя мали трактати "Про музику" та "Про арифметику" римського неоплатоніка Борці я (480—524). Використовуючи античну традицію, він визначає музику як мистецтво звуків і гармонію, розглядаючи органічність безпосереднього чуттєвого сприймання та складність пізнання і творення поняття стосовно "чуттєвих відчуттів" у процесі дослідження їх духом. Боеція цікавить "природа самих почуттів, на основі яких ми діємо... властивість речей, які ми відчуваємо" [7, с. 249]. Цінність становить сформульована філософом ідея відображення світу з допомогою образів. Він розкриває складну природу художнього відображення як такого, що є єдністю образу, мислення про нього та насолоди від сприймання. Відчуття і розум —"знаряддя гармонійної здатності". Почуття приблизно зауважує те, що становить предмет, а розум розглядає ціле і проникає у глибокі відмінності.

Порівнюючи математику та музику, Боецій зазначає: перша зосереджена на пошуках істини, а музика пов´язана і з пізнанням, і з "моральнісною злагодою душі" [7, с. 249]. Вплив різного виду музики на моральні якості людини, розроблений в естетиці піфагорійців і Платона, стає для Боеція підґрунтям власних теоретичних побудов щодо впливу музики на духовний світ особи.

Боецій розрізняв три види музики: "Перший — це музика світова (mundana), другий — людська (humana), третій — заснована на тих чи інших інструментах (instrumentalis)" [7, с. 252]. Музику світову він пов´язує з гармонією руху світил (піфагорійські ідеї), природними циклами, вбачаючи у природі гармонійні взаємодії. У музиці світу, на думку Боеція, "не може бути нічого настільки надмірного, щоб воно своєю надмірністю руйнувало інше" [7, с. 253]. "Людську музику" філософ тлумачить як гармонійну цілісність розумного, душевного і тілесного начал людської природи. "Адже що сполучає безтілесну жвавість розуму з тілом, як не злагодженість і певна темперація, подібна до тієї, яка створює єдину співзвучність з низьких і високих голосів?" — запитує Боецій. Третій вид музики — інструментальна — зосереджує його увагу на зв´язку з пошуком закономірностей творення гармонійної співзвучності музичних звуків.

У трактаті акцентується на здатності відчувати гармонію. Ця здатність вважається наслідком поєднання розуму та відчуттів під час сприйняття й оцінки висотності звуків і злагодженості звучання. Цінне його твердження, близьке до думки Августина, про єдність відчуття і розуму як "знарядь гармонійної здатності". Ця здатність схоплювати гармонію зумовлює судження двоїстого типу: відчуття відкриває гармонію як осягнуту відмінність сприйнятих звуків; розум, осягаючи ці відмінності, розглядає загальний лад і міру [7, с. 257].

Трактат "Про арифметику" присвячений природі гармонії. Гармонію, з посиланням на античних мислителів, філософ визначає так: "Єдність різного і злагода багатоманітного" [7, с. 258]. Красу Боецій розуміє як зресіе8, тобто прекрасною формою, прекрасним співвідношенням частин. Музична теорія Боеція, надзвичайно популярна в добу Середньовіччя, була своєрідним каноном суджень, хоча його не вважали оригінальним мислителем, а переважно систематизатором музичної теорії пізньої античності.

Отже, ранньохристиянська естетика на основі синтезу греко-римської та східної філософії й естетики розробила нові світоглядні засади християнської культури. У ній ідеї віри утверджувалися і ставали здобутком свідомості завдяки розробленій системі творення її чуттєвих образів-символів. Ідеї отців церкви у галузі естетики розгорнуті у візантійській, мусульманській, західноєвропейській, закавказькій, слов´янській культурах Середньовіччя.

Період формування у Західній Європі двох провідних філософських напрямів — схоластики та містики — IX—X ст. Першим схоластом був Скот Еріугена (810—877), автор праці "Про розділення природи", а також перекладів з давньогрецької латинською мовою творів Псевдо-Діонісія Ареопагіта — християнського мислителя V чи початку VI ст., представника пізньої патристики. Еріугена — творець першої у Середньовіччі пантеїстичної філософської системи. Проблеми його естетики, що формувалася під впливом Псевдо-Діонісія Ареопагіта, пов´язані зі з´ясуванням сутності прекрасного. Вія пропонує розглядати окремі вияви якостей у предметах в єдності з цілим, де цілим постає "Всесвіт". У такому випадку, на думку Еріугени, навіть речі потворні (безформні) постануть прекрасними, оскільки "сприяють всезагальній красі". Таке тлумачення пов´язане зі загальною світоглядною позицією автора, що вважає світ символічним втіленням божественності його творення. Немає нічого у матеріальному світі, що не було б виявом розуму, порядку, мудрості, величі, любові, тобто всього, що досконале і божественне. Вияв божественного розуму — краса. Твори мистецтва він вважав такими, що постали з божественних ідей, а тому підносив їх, цінуючи цілісний характер краси. Мистецтво має свої корені в душі, в Богові, а ідеальні прообрази — в божественному Логосі. Звідти вони переходять у душу, а з душі митця — в матерію твору. Наслідуючи Климента Александрійського, Еріугена наголошував на незацікавленому характері споглядання прекрасного. Подібно до Августина, він засуджував тих, хто сповнювалися пристрастями під час сприйняття краси видимих форм.

Велика увага в естетиці Еріугени приділена категоріям "пропорція" та "гармонія**. Остання розглядається як сутність музики: "Музика є наука, що світлом розуму висвітлює гармонію всього, що у пізнавальному русі чи в такій самій пізнавальній нерухомості перебуває" [12, с. 298]. Еріугена був першим ученим, який утвердив музичну поліфонію замість поширеної в Європі григоріанської монодії.

Позицій християнізованого неоплатонізму (в розумінні краси) дотримувався французький філософ і теолог Гуго Сен Вікторський (1096—1141). Його праця "Наставницькі повчання" містить, окрім ідей філософської містики, естетичні ідеї. Подібно до Августина й інших представників патристики, Сен-Вікторський дав ієрархічне розуміння краси. Вища (божественна) краса — незрима, її споглядання можливе лише в розумі з допомогою інтуїції. Краса незримих речей — у самій їх сутності (оскільки в них відсутня різниця між формою та змістом). Зрима краса, в свою чергу, розподіляється на природну та мистецьку. Природну красу він вважав витвором досконалого майстра — Бога, а тому ставив її вище від усіляких видів мистецької творчості, розглядаючи останню лише як недосконале наслідування природи. Зрима краса для нього була складною та різноманітною, виявляючи себе у формі та позначаючи собою незриму (Божественну) красу. Він пише: "Що може бути прекрасніше за світло, яке хоч і не містить колір, однак, освітлюючи, ніби надає забарвлення всім кольорам предметів? Що приємніше для ока, ніж небо, коли воно ясне і сяє, мов сапфір, і певною приємною темперацією зустрічає зір, насолоджуючи очі?" [7, с. 278]. Гуго створює класифікацію форм чуттєвої краси. Остання полягає, на думку філософа, по-перше, в розташуванні; по-друге, в русі; по-третє, у формі; по-четверте, в якості. Він не заперечує краси та корисності у речах і явищах природи й у людській діяльності. Цінність краси він вбачає у духовній насолоді, а можливості природи породжувати її вважає невичерпними. "Настільки численні види гармонії, що ні думка не здатна їх осягнути, ні мова висловити з легкістю, однак усі вони слугують слухові й створені йому на радість" [7, с. 279].

Відомий засновник схоластичного методу П´єр Абеляр (1079—1142) у листах до Елоїзи висловлює негативне ставлення до розкошів і надмірностей, зокрема в церковному мистецтві, а також постає проти надмірностей, афектації у церковних службах, стилі мовлення. Скажімо, у восьмому "Посланні" про церковну атрибуцію він, зокрема, пише: "Хай не буде жодних шовкових обладунків, окрім єпатрихілей та орарій. Хай не буде різьблених зображень, лише хрест дерев´яний хай постане біля олтаря; на ньому не варто забороняти, якщо завгодно написати образ Спасителя. Жодних інших зображень не мають знати олтарі" [7, с. 280]. Зауважимо, що XI—ХП ст. — час інтенсивного розвитку єресей, що набували також характеру боротьби проти "срібло-любивих" церковників, проти надмірних розкошів церкви.

Непримиренним супротивником раціоналізму Абеляра був теолог-містик Бернар Клервоський (1091—1153). Його твір "Апологія до Гвіллельма, абата монастиря св. Теодорика" належить до найцікавіших ораторських творів

Середньовіччя. Бернар викривав розкоші заради вияву краси "неприкрашеної" — мотив ранньохристиянської естетики. Він виступав проти розкоші в церквах і, за свідченням сучасників, звелів у Мілані вилучити всі церковні прикраси — золоті, срібні й ткані. Бернара турбує те, що краса зображень занадто привертає увагу віруючих, відволікаючи їх від розмислів над Законом Божим [7, с. 282—283]. "Апологія" Бернара накреслила програму дій "жебракуючих" монаших орденів, домініканців і францісканців, що виникли у ХIII ст.

Цікавою постаттю в культурі Середньовіччя був філософ-схоласт, ортодоксальний містик Вонавентура (1221—1271). Праця "Коментарій до сентенцій" містить міркування філософа про красу в аспекті насолоди, яку людина отримує від "пропорційності" або відповідності сприймаючого суб´єкта і сприйманого предмета, пізнаючого і пізнаваного. Такою відповідністю пояснюється і те, чому все упорядковане — прекрасне: воно легко сприймане пізнаваною особою. Поняття “узгодженість" як основа краси має багатогранний зміст: по-перше, узгодженість предметів не лише матеріальних, а й духовних; по-друге, не тільки складних, яким властива узгодженість частин, а й простих; по-третє, не лише узгодженість предметів один з одним, а й зі сприйманим суб´єктом. Важливою для теорії естетики була його ідея відмінності прекрасного зображення від зображення прекрасного предмета (перегук з ідеями Платона та неоплатоніків).

Як засвідчує аналіз, у філософів раннього Середньовіччя немає спеціальних трактатів, присвячених проблемам естетики. Ідеї естетики, зокрема проблема прекрасного — його сутність, модифікації, особливості сприймання прекрасного та його переживання — розглядаються в теологічних працях з огляду релігійної догматики.