Естетика

4.4. Західноєвропейська естетика пізнього Середньовіччя

Пізнє Середньовіччя — ХІІІ—XIV ст. — це час творення закінчених схоластичних систем з урахуванням наукових знань за умови їх несуперечності релігійним догмам. Взірцем розвиненого схоластичного філософування стають "Суми", скажімо, "Сума теології" Фоми Аквінського (1225—1274), окремі частини якої присвячені питанням естетики. До основних понять його естетики належить прекрасне. Його філософ розуміє як об´єктивну категорію: "Не тому дещо є прекрасним, що ми його любимо, а тому любимо, що дещо є прекрасним і добрим". Посилаючись на Арістотеля, Фома пов´язує прекрасне з благим, вважаючи: "Краса додає до блага деяку співвіднесеність з пізнавальною здатністю" [7, с. 289]. Благе — те, чого всі бажають. Отже, на ньому всі заспокоюються — в цьому полягає його особливість. Ідеться про поняття "краса" і "благо", оскільки їх реальним уособленням постає, на думку філософа, Бог.

Прекрасне, як чуттєві вияви абсолютного, своєрідне тим, що "на спогляданні його заспокоюється бажання". Фома висуває ідею незацікавленого переживання краси, адже з прекрасним пов´язані почуття, найбільшою мірою пізнавальні, — зір і слух. їх філософ характеризує як "духовну красу". Розмежовуючи поняття "благо" і "краса," він пише: "...Благом варто називати те, що просто задовольняє бажання, а про красу говорити там, де і саме сприймання предмета дає задоволення" [7, с. 289]. Фома чітко розмежовує благо на підставі естетичного, пов´язуючи його, як підтверджує наведена думка, з інтелектуальним задоволенням, зумовленим чуттєвим сприйманням досконалих об´єктів. Стосовно об´єктивних підстав краси, такими, на думку Аквінського, є три чинники: 1) цілісність, або досконалість (integritas); 2) відповідна пропорція, або співзвучність (consonantia); 3) ясність (claritas). Ясність він вважає покладеною у самій природі краси на відміну від попередньої традиції, що пов´язувала її зі сяйвом як привнесеною якістю. Посилаючись на Псевдо-Діонісія, Фома стверджує: поняття "прекрасне" (pulchrum) і поняття "краса" (decorum) неодмінно пов´язані з поняттями "ясність" (claritas) і "належна пропорція" (proportio). Поняття ясність характеризує не лише якості об´єкта, а й якості суб´єкта: ясність сприймання. Об´єктивними характеристиками духовної краси людини філософ бачить пропорційну відповідність між поведінкою людини та "духовною ясністю розуму" — бачення, близьке до ідей етики Арістотеля. Подібно до попередньої традиції (Бонавентура), Фома Аквінський наголошує на відмінності краси зображення та краси предмета зображення: "...Образ (imago) називається прекрасним у тому випадку, якщо він досконало зображає предмет, навіть потворний (turpem) [7, с. 290]. Ця проблема згодом здобуде ґрунтовне осмислення в естетиці О. Баумгартена.

Фома Аквінський розрізняв чуттєве й інтелектуальне пізнання. Як уже згадувалось, найінтелектуальнішими видами чуттєвого пізнання він вважає зір і слух ("зовнішні почуття"), виділяючи, окрім того, "внутрішні почуття", що утворюють "спільне почуття" разом з пам´яттю та мисленням. Знову-таки можемо сказати: таку ідею згодом, майже через чотири століття, ґрунтовно розробить Г. Ляйбніц. "Чуттєве сприймання, — пише Фома Аквінський, — не осягає сутності речей, а лише їх зовнішні акциденції. Так само і уява осягає лише подобу тіл. Лише один інтелект схоплює сутність речей" [17, с. 519]. Одночасно він вважає, що основою пізнання є чуттєве сприймання, завдяки якому інтелект з чуттєвих образів видобуває духовний зміст. "Істина, — зауважує Фома, — визначається як узгодженість між інтелектом і річчю" [17, с. 515].

Не менш важливою є проблема художньої ідеї. Вона розглядається як інтелектуальна "форма речей", що існує окрім самих речей і до речей. Форма "передує умоосяжному буттю", тобто виникає завдяки інтелекту. Як приклад Фома Аквінський наводить подобу дому, що попередньо існує в думці будівничого. Вона і є ідеєю дому. Реальний дім майстер прагне уподібнити тій формі, яку він замислив [7, с. 291]. Задум митця містить ідею в її платонівському розумінні, тобто таку, що наявна до речей. У наведеному прикладі

З ідеєю дому Фома Аквінський — ближчий до Арістотеля у тлумаченні форми. Арістотель розглядав її як уособлення в матеріалі формування най відповіднішого йому способу буття ідеї.

Цікавою постаттю пізнього Середньовіччя був домініканець Ульріх Страсбурзький (? — 1277 р.) — автор трактату "Сума про благо", де вміщено розділ "Про красу". Це один з небагатьох у Середньовіччі прикладів завершеного трактату, присвяченого проблемам естетики. У дусі традиційної середньовічної схоластики автор велику увагу приділив абсолютній, божественній красі, вважаючи її джерелом усякої іншої краси. Бог розглядається і як "причина-взірець", і як уособлення "абсолютно всякої краси", і як "усіляка форма", і як "усіляка причина". Відтак усяка краса — "одне і те ж, що благо", тобто вона — "сама форма речі" [7, с. 294]. Абсолютна краса існує поза межами цього реального світу, тому в ньому, на думку філософа, немає рис абсолютності. Він поділяє красу на суттєву й акцидентальну, відповідно до того, як існують форми субстанціальні й акцидентальні. У свою чергу, суттєву й акцидентальну красу філософ також поділяє. Як суттєва постає духовна, або інтелектуальна, краса, а краса матерії (тілесна) — як акцидентальна. Акцидентальну красу він також поділяє на духовну (науки, доброчесності як суть краса душі) та тілесну, визначаючи її з посиланням на Августина, як "відповідність частин разом з приємністю кольору" [7, с. 295]. Для краси він вважає необхідними "пропорційність матерії і форми", називаючи різні вияви цієї пропорційності. Ульріх Страсбурзький вирізняє поняття чуттєвої, одиничної краси й ідею краси. Чуттєві одиничні її вияви відносні, а ідея краси є абсолютною.

Заслуговує на увагу постать мислителя та вченого другої половини XIII ст.* Вітело (народився в Польщі бл. 1230 — бл. 1275) у зв´язку з його трактатом "Перспектива", що значно вплинув на художників і теоретиків мистецтва доби Відродження. Трактат написаний на основі раннього твору арабського вченого Алхазена (Ібн-ал-Хайсам) "Оптика". Вітело перебудував структуру трактату цього вченого, долучивши до нього свої спостереження. Цікава сама назва твору. Вона започатковує інше, порівняно з середньовічним, бачення просторових та світлових і кольорових відношень. Автор розглядає красу як об´єктивну властивість реального світу, що є наслідком світлових, кольорових відношень, розташування фігур у просторі, їх розміру й оформленості, руху та спокою, тіні й світла і под. Чуттєве сприймання краси з допомогою зору постає джерелом задоволення душі. На думку Вітело, "задоволення душі, що зветься красою, утворюється іноді з простого осягнення видимих форм" [7, с. 303].

Отже, естетика пізнього Середньовіччя зосереджує увагу на проблемах прекрасного, розгортаючи його у вигляді ідеї прекрасного, що є трансцендентною, та чуттєвих виявів прекрасного, котрі розгортаються в матеріальні й ідеальні (інтелектуальні) форми. Теологи пізнього Середньовіччя, порівняно з попередниками, більше зосереджені на інтелектуальних проблемах краси.