Естетика

4.5. Візантійська естетика

Поняття "візантійська естетика" відображає розвиток естетично-художніх ідей на теренах Візантійської імперії IV—XV ст. Збереження античних міст зумовило збереження античної культури й освіченості на землях колишньої східної Римської імперії, хоча християнські ідеали впливали на розуміння краси та осмислення її сутності. Наприкінці IV ст., за часів імператора Феодосія І, християнство було єдиною дозволеною релігією імперії. Візантійські теологи розробили, довівши до логічного завершення, низку ідей, позначених у працях стоїків, гностиків, ранніх християн, неоплатоніків.

Візантійська естетика — синтез двох світоглядних тенденцій: християнської й античної. Друга не була магістральною, однак завдяки їй збереглася значна кількість пам´яток античної художньої та філософсько-естетичної спадщини. Домінантною була християнська світоглядна система, що зумовила формування своєрідності візантійського художнього мислення. Основна увага в естетиці християнства зосереджувалася на питаннях психології сприймання й естетичного переживання символів віри.

Відповідно до двох культурно-історичних орієнтацій, дослідники пропонують поділ візантійської естетики на чотири основні періоди: ранньохристиянський (І—Ш ст.); ранньовізантійський (IV—VII ст.); іконоборчий (VIII—IX ст.); після іконоборчий (XI—XV ст.) [З, с. 11]. У ранньохристиянський (перед-візантійський) період зародилося багато ідей, що згодом стали основними у візантійській естетиці. У ранньовізантійський період сформувалися основні поняття та категорії візантійської естетики. У цей час складається своєрідна система "візантійського мислення". Високого розвитку досягає художня культура, зокрема у період "золотого віку" — "віку Юстиніана" (VI ст.). У період іконоборства активно розроблялися теорії образу та символу, досліджувалися категорії візантійської естетики. Післяіконоборчий період — час догматизації основних категорій і положень естетики, а також зростання інтересу до античної спадщини.

Візантійське християнство як ідеологія та його естетичні принципи утверджувались на основі ідей античного неоплатонізму та ранньої патристики. Візантійська естетика постала найрозвинутішим напрямом середньовічної естетики. Патристична естетика — головний напрям візантійської естетики — складалася у IV—VII ст. на основі ідей греко-римської та біблійної естетик. Найвидатніші її представники — "великі каппадокійці" (група християнських теологів, письменників і вчених другої половини IV ст.): Василій Великий (330—379), Григорій Назианзін (330—390), Григорій Ниський (335—394), а також Іоанн Златоуст (347—407). Особливу роль у становленні філософії й естетики Візантії мали "Ареопагітики" — твори, що вміщали трактати "Про божественні імена", "Про небесну ієрархію", "Таємне богослів´я". їх датують не пізніше другої половини V ст. Підписані "Ареопагітики" іменем першого афінського єпископа Діонісія Ареопагіта(V — початок VI ст.). Звідси й їх назва, хоча в науці висловлюється сумнів щодо достовірності авторства цього твору.

Естетика отців церкви творилася на ґрунті ідеї не співмірності реального світу й ідеалу. Це була спроба мовою понять висловити глибоку суперечність життєвих явищ, неосяжних людським розумом, хоча і доступних пізнанню. Саме ця проблематика становить основу гносеології ареопагітик, на засадах котрих формувалась візантійська естетика. Псевдо-Діонісій, усвідомлюючи не співмірність людини і Бога, зауважував: "Бог перебуває вище від усякого знання і вище від усякого буття", тому інтелектуальне пізнання його неможливе [3, с. 37]. Місце спекулятивного досвіду посідає "містичний досвід": "Вище знання досягається внаслідок відмови від усякого знання, утвердження — через заперечення" [3, с. 38]. На відміну від неоплатонізму, Псевдо-Діонісій стверджує, що над сутнісне божество у кожному зі своїх різноманітних виявів присутнє водночас, усе цілком "з´єднане роз´єднується, примножується". Досліджуючи проблему імені й означення, Псевдо-Діонісій, посилаючись на Григорія Ниського та Платона, обґрунтовує думку, що лише сукупність багатьох імен спроможна якось виразити сутність умоосяжного божества [3, с. 39]. У ній поєднано і катафатичні (стверджувальні), й апофатичні (заперечні) імена Бога.

Шлях до істини у системі візантійського богопізнання здійснюється на основі містичного, літургійного та художнього пізнання. Зв´язок гносеології й естетики зумовлений характером візантійської віри, де метою постає не богопізнання як таке, а ідея спасінння кожної конкретної людини. Пізнання — джерело віри та засіб морального очищення й удосконалення. Звідси — увага до морально-психічного стану кожної окремої особи. Антиномізм обмежував подальший розвиток понятійного мислення, зате активно сприяв перенесенню психічної енергії та пізнавальної діяльності у сферу емоційно-естетичного й художнього мислення. З цим і варто, очевидно, пов´язувати "глибину, багатство та різноманітність форм художнього мислення візантійського і ширше — всього східно-християнського світу" [3, с. 43]. Аналіз загально-світоглядних позицій візантійського християнства необхідний для того, щоб осягнути джерела його своєрідності, зокрема широкий розвиток художності й відображення християнських ідей і символів віри саме засобами художньо-образної мови мистецтва.

Особливо важливе значення для утвердження символів віри у почуттях віруючих мала літургія. Вона поставала для християнської свідомості не лише обрядом, а й "живою та життєвою філософією православ´я" [3, с. 48]. У літургійному дійстві органічно поєднувалися прозова та поетична словесні форми з наспівно-мелодійною музичною формою. Іоан Златоуст зазначав вплив музики на людську душу: "Ніщо так не підносить душу, ніщо так не окрилює її, не віддалює від землі, не звільняє від тілесних пут, не наставляє у філософії і не допомагає досягнути повного презирства до житійних предметів, як узгоджена мелодія і божественний піснеспів, що управляється ритмом" [12, с. 114—115]. Музика у візантійському культі поставала носієм особливої — позапонятійної інформації ("філософія в мелодії", за словами Григорія Ниського). Візантійський храм, де відбувалося богослужіння, став особливим сакральним простором, в якому усувалася суперечність між трансцендентною й іманентною сферами. Таке ж значення мало образотворче мистецтво, що налаштовувало віруючих на сферу трансцендентного, даючи чуттєво-осяжні образи надприродного. "Уся естетична теорія візантійців виявилася введеною в їх теорію пізнання першопричини, що і сприяло збереженню житєвості та дієвості цієї останньої теорії" [3, с. 56], — зазначає відомий дослідник візантійської естетики В. Бичков.

Основна естетична проблематика, яку розробляли візантійці, — образ, символ, знак, світло, прекрасне, канон. Усі вони мають гносеологічне навантаження, окрім того — становлять основу візантійської теорії пізнання [З, с. 56]. Псевдо-Діонісій вважає художні образи вищими від явищ природи і навіть церковного чину, розміщуючи їх між рівнями буття та надбуття, поряд з церковними таїнствами. Дослідники виділяють п´ять рівнів функціонування образотворчого мистецтва у візантійській гносеології: дидактичний, символічний, сакрально-містичний, літургійний і власне художній [3, с. 58]. Усі вони тісно поєднані між собою.

Ідеал візантійської естетики — трансцендентний: Бог — джерело краси і як такий перевершує всі її вияви. Універсум становить систему образів, символів і знаків, що вказують на першопричину — Бога. Прекрасне в природному світі, у витворах людських рук, зокрема в художніх творах (словесні, музичні, образотворчі образи) — це символи й образи першопричини, позапонятійні форми її вияву. Краса та прекрасне в усіх їх модифікаціях постають провідними категоріями візантійської естетики. Так, Псевдо-Діонісій у трактаті "Про божественні імена", розглядаючи ідею краси в трактаті Платона "Бенкет", зауважує: "Найсуттевішо-прекрасне називається красою тому, що від нього надається всьому сущому його власна, відмінна для кожного краса, і воно є причиною злагодженості та блиску в усьому сущому; подібно до світла випромінює воно на всі предмети свої глибинні промені, що створюють красу і ніби покликають до себе усе суще, тому й іменується красою, і все в усьому збирає у себе" [8, с. 333—334]. Псевдо-Діонісій розрізняє три онтологічні ступені краси: по-перше, абсолютну божественну красу (істинно прекрасне); по-друге, красу небесних істот — чинів небесної ієрархії; по-третє, видиму красу, красу предметів і явищ реального світу. Вони всі об´єднані наявністю сутнісної — духовної краси (кожне відповідно до своєї міри).

Ставлення візантійських мислителів до чуттєвої краси неоднозначне. З одного боку, вона вважається джерелом гріха, тому спричиняє негативне ставлення до себе. З іншого — прекрасне у матеріальному світі та в мистецтві високо цінується як свідчення виявів абсолютної божественної краси. Василій Великий, подібно до Плотина, вбачає у мистецтві не лише наслідування видимому світові, а й смислові сутності, з котрих складається сама природа. Призначення досконалих зображень — у піднесенні людського духу. Тобто, візантійська естетика зосереджує особливу увагу на психологічних аспектах сприймання та переживання досконалих художніх зображень, причому естетичне й етичне у зображеннях розглядається нерозривного підлісністю, способом, в який прекрасне лише і може виявляти себе.

Василій Великий звертає особливу увагу на роль зорових образів під час сприймання та переживання краси, а також на механізм впливу прекрасного на людину. Прекрасне осмислюється не лише у зв´язку з предметом та якістю зображення, а й у зв´язку з впливом на сприймаючого суб´єкта. Співмірність у структурі твору важлива саме з огляду її гармонізуючої дії на людську душу. Василію Великому належить висловлювання, що стало наріжним у період протистояння іконоборців та іконо-шанувальників: "Зображення — книга для неграмотних".

Новий етап розвитку патристичної естетики пов´язаний з часом іконоборчої полеміки (УШ—IX ст.). Розробляється теорія образу та символу, теорія образу й першообразу в образотворчому мистецтві. Видатними теоретиками естетики цього періоду були Іоан Дамаскін (?—753) і Федір Студит (759—826). У IX ст. (друга половина) завершилося формування канонів патристичної естетики. Розробка категорії "символ" диктувалася ствердно-заперечним (антиномічним) образом абсолютної досконалості. Ідея Псевдо-Діонісія про "просвічування" Бога в символі — один зі шляхів зняття антиномічності, адже у кожному слові, образі, в кожній речі відсвічує трансцендентна сутність Бога. Символ в "Ареопагітиках" постає найузагальненішою філософською категорією. Категорія "символ" — позапонятійна. Вона має суто емоційне забарвлення, оскільки в її основу покладено світло і красу. Краса не зовнішня, а духовна — уособлення краси трансцендентного Бога. Саме в поза-понятійних чуттєвих образах вбачається джерело і засіб усунення антиномічності та сходження від образу до істини й архетипу. Ідея образного пізнання істини була наріжною у візантійській естетиці. Розроблена у V—VI ст. теорія образу поглиблюється у напрямі канонізації прийомів художнього письма під час творення іконописних зображень у період іконоборства (VIІ—IX ст.). Іконописний образ розглядається не як "подібний" до трансцендентного архетипу, а як зображення Бога, втіленого в людську подобу. Навколо ідеї чуттєвого втілення Бога у названий період розгорнулися гострі суперечки. Іконоборці "прагнули очистити культ від грубого фетишизму, прагнули зберегти за божеством його піднесену духовність". Іконо-шанувальники, посилаючись на Псевдо-Діонісія, стверджували, що з допомогою чуттєвих образів людина "сходить до духовного споглядання". Федір Студит, заперечуючи іконоборцям, котрі не визнають зв´язку між образом і першо-образом, пише: "Але як же він (Бог. — В. М.) міг би бути описаний, якби не мав значення першо-образу... Сповідуючи, що Христос може бути описаний, ти, хоча і проти своєї волі, погоджуєшся з тим, що він — першо-образ свого образу, як і всяка людина є першо-образ власної подоби" [7, с. 337].

Поняття "образ" і "прообраз" постають предметом осмислення не лише у період ранньої патристики й іконоборства, а й упродовж після-іконоборчого періоду. Цей період характерний розвитком інтересу до античної філософії, літератури, античної художньої культури. Відбувалося активне переписування рукописів античних авторів, завдяки чому вони дійшли до нашого часу. До енциклопедично освічених людей належали, зокрема, Фотій (друга половина IX ст.) і Михаїл Пселл (1018—1096). Ставлення останнього до художніх зображень розкриває така думка: "Я загалом поціновувач ікон, але одна з них особливо впливає на мене надзвичайною красою, вона, ніби удар блискавки, позбавляє мене почуттів і відбирає у мене силу в земних справах і розум. Я не зовсім впевнений, що це зображення подібне до свого надприродного оригіналу, але твердо знаю, що змішування фарб відображає природу плоті" [7, с. 338—339].

Особливий інтерес до іконописних зображень, у тому числі творення іконописних канонів, спричинене розумінням освяченого іконописного зображення як "вищої реальності", порівняно з минущим світом явищ. Ікона у народній свідомості набувала навіть значення архетипу й енергії прототипу. Цікавою пам´яткою пізньо-візантійської естетики є трактат "Ермінія (Настанови про живописне мистецтво)". Він дає уявлення про естетичний ідеал візантійських живописців, розкриває закони художнього зображення Христа, Божої Матері, святих. Тут містяться поради про матеріал мистецтва, засоби зображення тощо. Головне ж у цьому трактаті — вчення про "першо-образ" і "прототип". У третій частині трактату, зокрема, зауважується: "Ми поклоняємося не фарбам і художньому твору, як злостиво говорять вороги церкви нашої, а Господу нашому Ісусу Христу, сущому на небесах. Адже шанування ікон переходить на першо-образ..." [11, с. 223].

Отже, естетика Візантії — найяскравіше втілення ідей християнського неоплатонізму в художній творчості, покликаній розкривати ієрархічні сходинки краси як відображення ідеї божественної досконалості. Візантійська естетика розробила самобутню теорію естетичних категорій, що поглиблювали античну традицію. Це теорія образу, першо-образу, символу, світла, канону. Вагомим став її доробок у теорію естетичного сприймання та психічного переживання досконалих образів, котрі спричиняють піднесення почуттів і налаштовують дух на осмислювальне переживання досконалості світу та божественного першо-образу. Естетичні ідеї Візантії безпосередньо вплинули на культуру середньовічної Європи, Азії, Київської Русі.