Естетика

5.2. Естетичні ідеї раннього гуманізму

Розвиток ідеалів і принципів естетики нового типу розпочинався з руху, який отримав назву гуманізм. Гуманістами в епоху Відродження називали особистостей, котрі присвячували життя вивченню та поширенню нової системи знання, в центрі якого поставали проблеми людини та її життєвого призначення. Гуманісти утверджували цінності земного життя та покликання людини здійснитися в ньому, вступаючи в опозицію до церковно-релігійних поглядів на сенс життя, що бачився за межами реальності, у потойбічному світі.

Основоположником культури Відродження і найвидатнішим представником естетики Проторенесансу, що започаткував естетичний ідеал епохи і прокладав шляхи становленню ренесансного гуманізму, був Данте Аліг´єрі (1265—1321). Естетичні ідеї нового світобачення викладені ним у художніх творах ("Нове життя", "Божественна комедія"), наукових трактатах, присвячених питанням мовознавства ("Бенкет", "Про народну мову"). Творчість Данте має виражений інтелектуальний характер, вирізняється розвинутою символікою образів, вишуканістю поетичних форм і філософською глибиною осмислення духовного світу людини та вільного конструювання нової картини світу. Інтелектуалізм творчості Данте виростав на ґрунті культурного синтезу, що увібрав середньовічну традицію й античний ідеал стосунків людини зі світом. У Данте світ постає наслідком вільного творчого конструювання, духовною реальністю завдяки активному чуттєво-емоційному та пізнавальному відношенню особистості. Світ для неї безконечно урізноманітнюється, набуває повноти життєвих виявів як просторово-часове буття, тобто постає власне естетичною реальністю. Естетична парадигма розуміння світу та його відображення в мистецтві — своєрідний прообраз для становлення нового пантеїстичного світобачення, що прокладає шляхи для наукового природознавства (воно зароджується саме в цю епоху).

Не менш важливим відкриттям Відродження є розуміння людини як духовного космосу. Він утворений з допомогою єдності емоційних станів і рефлексії над собою та світом у його теперішньому, минулому і майбутньому, його вертикальній і горизонтальній структурованості — феномен, якого не знала середньовічна о дно ви мірна (вертикально спрямована) культура. "Божественна комедія" — "апофеоз пізнання", оскільки "цей твір — одна з перших пам´яток людської культури, що продемонструвала невіддільність думки від почуття в сенсі чуттєвого сприймання і від почуття в сенсі емоції" [12, с. 167]. Важливим естетичним феноменом у поетичній і прозовій творчості Данте постає зображення внутрішнього стану поета, який відкривається єдністю ліричної глибини почуттів і водночас рефлексією над почуттями. У збірці поезій, поєднаних із прозовим текстом під назвою "Vita nova" ("Нове життя"), вперше висунута ідея цінності народної мови як такої — саме нею випадає освідчуватися в коханні, говорити про нього. Тобто, утверджується цінність народної італійської мови (вольгаре) як най-адекватнішого засобу передання почуттів особи. Ця ж тема розгортається в морально-філософському творі "Бенкет", де поєднані філософські, богословські, морально-етичні й естетичні проблеми, що засвідчують новий погляд на цінності життя. Скажімо, гідність людини пов´язується не з її майновими статками й аристократичним походженням, а з мудрістю та духовною досконалістю. Саме вони утверджуються як ознаки шляхетності. Не менш важлива думка про цінність пізнання та допитливість людського розуму. Знаменно, що розвиток культури Відродження розпочинається саме в сфері естетично-художнього досвіду.

Концентрованим утіленням ідеї цінності народної мови для творення духовної спільності італійського народу та поширення знань є трактат "Про народну мову" (в двох книгах). Це перша в Європі праця з питань мовознавства, що започатковує становлення італійської літературної мови. Цікавими у трактаті в аспекті естетичної проблематики є роздуми про мову як суто людський спосіб спілкування, метою якого є потреба "передати іншим думку нашого розуму". Філософ обґрунтовує ідеї герменевтики: розуміння мови як способу передання думок і засобу порозуміння між людьми. "Отже, для передання одне одному своїх думок роду людському потрібно було мати деякий розумний і відчутний знак, оскільки тому, що потрібно було позичати з розуму і розуму ж передавати, належало самому бути розсудковим. Але оскільки ніщо не може бути передане з одного розуму в інший, окрім як чуттєвим способом, то цей знак має бути і чуттєвим; якби він був лише розсудковим, він не міг би передаватися; якби він був лише чуттєвим, він не міг би запозичувати з розуму і розуму ж передаватися" [8, с. 477]. Статусу національної мови розмовній італійській надав найбільший твір великого поета й один з найвизначніших творів світового мистецтва — поема "Божественна комедія" (1313—1321), написана флорентійським діалектом.

Звернемо увагу на особливе значення мовного питання, що започатковане Данте як теоретична проблема і реалізоване як культурний доробок у мові його творів. У XIV ст. (доба ренесансного гуманізму) вона належить до центральних проблем естетики. Незважаючи на пошану до класичних мов, потреба у нових зумовлена необхідністю осмислення посталої реальності, що відкривалася особі. Звертаючись до реального світу, вона побачила його світом власних почуттів і думок, які потребували адекватного виразу. Нове бачення вимагало нових мовних засобів висловлення думки та почуття. Так складалася нова художня культура, оперта на національні мови, а також творилися мови науки та мистецтв, що давали змогу відобразити новий образ світу, його ідеальні художні й наукові моделі найадекватнішими мовними засобами.

Творчі інтуїції стосовно мовної проблематики простежуємо також у Бокаччо, який у праці "Життя Данте" відкриває новий духовний космос — світ людських почуттів і стосунків, що вкладаються в поетичну творчість і потребують нової поетичної мови. Порівнюючи мову Святого Письма та поетичну мову (за тих часів не зовсім безпечне заняття), Бокаччо зауважує: особливості однієї та іншої мов зумовлені предметом і характером зображеного в них. Подібно до Святого Письма, названого теологією,"поети в своїх творах, названих нами поезією... показують причини різних подій і наслідки добрих та поганих справ, заохочують одне і застерігають від іншого, щоби, сповнившись благими почуттями, ми досягли тієї мети, в якій згадані поети хоча ще й не осягнули істинного Бога, тим не менше бачили кінцеве наше спасіння" [З, с. 553].

Ми зазначали, що Данте був провісником нової епохи. Його твір "Божественна комедія" завершив добу Передренесансу. Основоположником європейського гуманізму і першим видатним гуманістом, який започаткував епоху раннього Відродження, був поет, мислитель, автор трактатів з питань моралі, політики літератури, художньої критики Франческо Петрарка (1304—1374). Петрарка утверджує глибокий і сталий інтерес до античності, сприяючи активному відродженню духу "світлої античності" з властивою їй єдністю ідеї й образу в філософії та мистецтві, причому він розглядає ідеї Платона й Арістотеля, започатковуючи традицію їх нового прочитання на основі звертання до оригіналів. Саме інтерес до античності, прагнення відродити її ідеали стали своєрідним поштовхом для назви всієї епохи.

До філософських і полемічних творів Петрарки належать трактати "Про презирство до світу", "Про усамітнене життя", "Про дозвілля монахів", "Про засоби проти всякої фортуни". Усі вони об´єднані спільним мотивом — новим розумінням цінностей життя. На відміну від монашого аскетизму, утверджується прагнення до слави та чуттєвого кохання, милування красою природи як джерела творчої наснаги.

Для розвитку естетичної теорії, зокрема осмислення місця та ролі художньої творчості в системі духовних цінностей, важливе значення мала полеміка Петрарки з Колюччо Салютаті. Вона дала вагомі підстави виокремлення мистецтва від ремесла та виділення художньої творчості в сферу духовного досвіду. Петрарка в трактаті "Інвектива про деякого медика" виступає проти думки про вищість медицини порівняно з мистецтвом поезії: "Святотатство нечуване: пані — підпорядкувати служниці, вільне мистецтво — механічному". В праці "Книга про справи повсякденні", написаній у формі листів до Фоми Мессінського, містяться роздуми про призначення людини, необхідність реалізувати природою закладені здібності, важливість відповідності слова та думки, "адже і слово — перше дзеркало духу і дух — не останній поводир слова", — цитує Петрарка латинський вислів. їх взаємозв´язок гуманіст пояснює в такий спосіб: "Де потурбувались про дух, слово не залишиться занедбаним, і, навпаки, слову не надаси гідності, якщо не зберігає свою велич дух" [1, с. 17]. Тобто, письменник порушує актуальну проблему єдності ідеї й образу в художній творчості.

Ідеал людини нової епохи обґрунтовано у трактаті Петрарки "Про засоби проти щасливої і нещасливої долі", де в діалозі між почуттями та розсудком утверджуються цінності доброчесності, наполегливості в здобутті моральних і духовних чеснот, незалежно від походження, родовитості, майнових статків та ін. "На те, як складається людська доля, не має значного впливу високе походження. Звідки б не походила людина — або доля може накласти руку, або доброчесність" [1, с. 36]. Тут простежується спорідненість із думками Данте, що утверджував доброчесність як результат власних заслуг особи. У цьому ж трактаті подано діалог між розсудком і почуттями стосовно мистецтва та насолоди його красою. Перемагають почуття, оскільки перебувають у стані захоплення виразною красою.

Утвердження мистецтва, зокрема поезії як сфери вияву свободи творчого духу, характерне для трактату Бокаччо "Генеалогія язичницьких богів". Цікаві ідеї естетики містяться в численних трактатах про виховання, створених педагогами-гуманістами П. Верджеріо, М. Веджіо, Дж. Манетті, Л. Бруні та ін. У них порушуються питання ролі мистецтва у вихованні особистості, впливу мистецтв на особу, що безпосередньо звернені до почуттів (музика, література, ораторське мистецтво).

Філософський гуманізм (середина XIV — середина XV ст.), або як його ще називають "громадянський гуманізм" (з огляду соціальної спрямованості), акцентує на морально-етичній проблематиці в зв´язку з питаннями земного покликання людини, а також звертається до естетичних проблем, пов´язаних з розвитком чуттєвої культури особи. Це творчість відомих гуманістів і політичних діячів: К. Салютаті, Л. Бруні, Дж. Манетті, М. Пальмієрі, П. Помпонацці, а також К. Ландіно та Дж. Незі. Флоренція стала батьківщиною громадянського гуманізму. Моральна проблематика у працях представників громадянського гуманізму поєднується з естетичними аспектами розуміння цінності людської особистості. Так, К. Салютаті в листі до Б. д´Ареццо, використовуючи широкі джерела античності й твори ранніх гуманістів, утверджує думку про благородство як духовну якість людини, а не як соціальний привілей: "Плебеї і раби можуть бути благородними і доброчесними не менше, ніж патриції та державці" [20, с. 42].

У творі Л. Вруні (1369—1444) "Вступ до науки про мораль" розглядається ідея активності особистості, спрямована на самопізнання, самоудосковалення та моральне самоздійснення, де виявляються такі найпрекрасніші доброчесності, як велич і великодушність. Вони засвідчують себе у справах на загальне благо, "наприклад, якщо хтось заради корисності для інших зведе театр чи влаштує великі ігри". Такі дії для загального блага Бруні називає величними, а носіїв доброчесності характеризує як людей, котрим властива "піднесеність душі" та "краса цілі" [20, с. 59].

Особливе значення в утвердженні ідей філософського гуманізму мала праця Дж. Манетті (1396—1459) "Про гідність і вищість людини". Філософ розглядає важливе життєве призначення людини та її гідність. Трактат ґрунтується на утвердженні естетичних начал людського образу й естетичних засад життєвості людини. Філософ стверджує: людина навіть зовні різниться від усіх інших видів життя, адже їй властива доцільність будови тіла, краса постави, пружність ходи. Задовго до Й. Гердера, що поетизує людину як найдосконаліший витвір природи, Манетті пише: "...Тіло людини багато в чому перевершує всі інші тіла і різниться від них. Фігура... така пряма і струнка, що в той час як усі інші одушевлені істоти схилені й нахилені до землі, людина здається єдиним паном, царем і повелителем над усіма ними, пануючим і царюючим у Всесвіті цілком справедливо" [1, с. 61]. На думку Манетті, за природою людина "народжена і призначена до пізнання". У цьому особливому призначенні їй слугують "головно благородні та прекрасні властивості зору і слуху, почуттів, так би мовити розумних і тонких". Звернемо увагу: саме Манетті наголошує на думці про взаємозв´язок розуму, почуттів та органів сприймання, що утворюють гармонійну єдність осмислення й переживання як сутнісні характеристики естетичного почуття. Філософ пише про розум: "...Наскільки велика і блискуча його сила, засвідчують великі й чудові діяння людини та знаряддя, чудесним способом винайдені й освоєні" [1, с. 64]. Трактат критикує релігійно-теологічні ідеї гріховності людини та розуміння її призначення — спокутувати гріхи. Натомість утверджується, що людина призначена для радості та творчого самоздійснення. У трактаті Манетті ми вперше простежуємо аналіз мистецтва як особливого виду духовного досвіду, що утверджує самоцінність творчих умінь людини, закріплюючи їх у грандіозних єгипетських пірамідах, скульптурах Праксителя, Фідія та Поліклета, у фресках Джотто, в куполі, який звів Брунеллескі на Флорентійському соборі, зрештою, у "високих і благородних пам´ятках вільних мистецтв"

(твори Гомера, Гесіода, Еврипіда та ін.). Аналіз художніх здобутків людства, на котрих акцентує Манетті, важливий для теорії естетики ще й тим, що живопис, скульптуру, архітектуру філософ розглядає як "вільні мистецтва". Таке бачення — важливий здобуток естетичної теорії Відродження, порівняно з попередніми епохами. Згадаймо, що в добу античності до музичних ("вільні мистецтва") належали лише музика і поезія. Манетті називає поезію "вищим і благороднішим серед свобідних мистецтв", не відмовляючи іншим з названих у статусі "свобідних мистецтв". Звернемо увагу ще на одну важливу особливість розуміння людських чеснот, які оспівує Манетті. Філософ розглядає "свобідну владу волі людини", що допомагає уникати зла та спрямовуватись на добро. Філософ співає гімн людському розуму, який "настільки великий і чудовий, що завдяки визначній і винятковій гостроті людської думки... усе було винайдено, виготовлено і доведено до досконалості нами. Адже є нашим, тобто людським, оскільки зроблено людьми, те, що навколо нас..." [1, с. 71]. Він дотримується релігійно-теологічної ідеї стосовно початкового творення світу, однак усе, що відбувається після цього, філософ вважає здобутком людського розуму, почуттів і творчих умінь. Новим є також погляд на природний світ, який бачиться спогляданню красивим. Красу світу Манетті розглядає наслідком здатності людини пізнавати явища природного світу, вирізняти природні форми, види життя, багатство та різноманітність ландшафтів і под. Тобто, краса постає єдністю природних форм і розумності людини, здатної вирізняти ці форми й осягати їх досконалість. Такий погляд заклав фундамент поняттю естетичного відношення.

Проблеми естетики розглядає представник італійського гуманізму Лоренцо Балла (1407—1457) у працях "Про насолоду", "Про красу латинської мови", "Діалектичні диспути" та ін. У знаменитому трактаті "Про насолоду", написаному в формі діалогу між стоїком, епікурейцем і християнином, автор, на противагу християнській традиції, реабілітує тілесну красу людини, розглядаючи її як великий дарунок природи, й утверджує цінність чуттєвого сприймання світу та насолоди повнотою буття. До благ тіла він відносить здоров´я, красу, силу. З посиланням на античний ідеал — героїв Гомера та Вергілія — краса і сила розкриті в поєднанні з мужністю, що надає образам піднесеності. Естетичні виміри жіночої краси філософ пов´язує з граціозністю постави, красою та благородством обличчя і досконалістю інших частин тіла. Загальний пафос трактату — заклик бачити красу, милуватися та насолоджуватися її видом. У трактаті звертається увага на цінність творів мистецтва як предмета насолоди для почуттів. Милування вбачається зрозумілим, якщо взяти до уваги красу створеного руками людей, як, наприклад, статуї, картини, прекрасні мистецтва, театральні видовища [8, с. 491]. Розглядаючи насолоду слуху, філософ особливо виділяє як її джерела — слово (мову) та музику. Проаналізовано також естетичні аспекти відчуттів смаку та нюху. Трактат має виражене пантеїстичне забарвлення, що засвідчує, зокрема, така думка: "Нічого не знайдеш ти створеного... без високого смислу, краси і користі" [8, с. 486]. На цій думці також важливо зосередити увагу, оскільки вона є новим словом у плані розуміння сенсу творчості: постає єдністю розумного, красивого і доцільного.

Проблеми цінності мови та красномовства як виду мистецтва розроблені в трактаті Л. Валли "Елеганції". Мову, зокрема латинську, він бачить одним з чинників духовності народу, адже вона справила свій вплив на розвиток усіх наук і мистецтв. "...Кому не відомо, що всі науки і заняття квітнуть, якщо квітне мова, і приходять до занепаду разом з нею?" [20, с. 123]. Проблеми красномовства, риторики та відродження її класичних традицій складають основний зміст цього трактату.

Для доби Відродження характерною стає тенденція розвитку естетичної теорії митцями-практиками, які осмислюють власні творчі здобутки та закономірності художньо-естетичної діяльності. Перший твір, що містив певні теоретичні знання в галузі живописного мистецтва, — "Книга про мистецтво", або "Трактат про живопис" художника Ченніно Ченніні (нар. бл. 1370). Окрім практичних рекомендацій про живописне ремесло, книга подає поняття: "малюнок", "колорит", "рельєф", які згодом набули першорядного значення у творчості Л.-Б. Альберті, Леонардо да Вінчі та інших митців Високого Відродження. Теоретиком нового італійського мистецтва був Л еон Ба тіста Альберті (1404—1472) — визначний письменник, філософ, математик, художник, скульптор, архітектор, теоретик архітектури і живопису. Уславили ім´я Л.-Б. Альберті його трактати "Десять книг про зодчество", "Три книги про живопис" і невеликий трактат "Про статую", який містив систему математичних пропорцій людського тіла. У трактатах викладена теорія живопису, що постає фундаментом художньої практики Відродження, проторюючи їй нові шляхи. Написані вони двома мовами: класичною латиною — для вчених і гуманістів; італійською — для художників-практиків, зокрема видатних представників раннього Відродження (Брунеллескі, Донателло, Гібер-ті, Лукка де ла Роббіа).

Л.-Б. Альберті створює одне з перших ренесансних учень про прекрасне. У трактаті "Десять книг про зодчество" йдеться про сутність краси в архітектурі як єдність трьох складників — числа, обмеження і розміщення. Началом, що об´єднує .всі названі складники, є гармонія. Автор розглядає її джерелом усякої краси. Поняття "краса" визначається так: "Краса — це строга спів-мірна гармонія всіх частин, об´єднаних тим, до чого вони належать, — така, що ні додати, ні відняти, ні змінити нічого не можна, не зробивши на гірше" [8, с. 520]. Автор привносить у поняття краси і суб´єктивний момент, пов´язуючи його, однак, не з прекрасним як законом внутрішньої життєвості предмета, а з прикрашуванням, тобто певною зовнішньою, суб´єктивною красою. "...Прикрашування — це ніби деяке вторинне світло краси, або, так би мовити, її доповнення" [8, с. 520].

Трактат "Три книги про живопис" є новим словом в історії світового мистецтва, оскільки містить наукову теорію взаємодії світла та кольору, світла й тіні, котрі утворюють об´ємність (ілюзію об´ємності) на площині полотна чи стіни; теорію перспективи, що дає ілюзію глибинності зображення на площині, і под. Мистецтво, завдяки теоретичним дослідженням Л.-В. Альберті, виходить за межі середньовічної канонічності зображень, переносячи на площину все багатство форм і відносин реального світу: фігури, пейзажі, міфологічні та релігійні сцени. Він утверджує цінність і вищість мистецтва живопису з-поміж інших мистецтв, оскільки "живопис містить у собі певну божественну силу; він не лише... примушує відсутніх здаватися присутніми, але більше того: він змушує мертвих здаватися живими після плину багатьох віків, тому ми пізнаємо їх, відчуваємо великий подив перед художником і велику насолоду" [15, с. 33].

Нове бачення образу краси пов´язане з ідеалом, на який воно зорієнтоване. Л.-Б. Альберті наголошує, що живопис у властивих йому особливостях постає з природи. Як естетична реальність він містить три складники: "малюнок, композицію й освітлення". Поряд з аналізом особливостей художньої техніки моделювання образів, видатний теоретик зосереджує увагу на естетичних особливостях творення образу в живопису, наголошуючи, що твори мають передусім давати естетичну насолоду, а вона зумовлена "багатством і розмаїттям зображення". "Історія буде хвилювати душу тоді, коли зображені в ній люди всіляко будуть виявляти рухи власної душі" [15, с. 41]. Складниками живописної краси він вважає: силует, композицію і світло, що забезпечують цілісність твору як прекрасного [15, с. 52—53]. Щодо предмета, то метою його художнього зображення є не подібність як така, а турбота про те, щоб надати красу, оскільки в живопису витонченість не лише приємна — вона необхідна. Поряд з поняттями "гармонія", "краса" Альберті, посилаючись на досвід античної естетики, використовує поняття "гідність", "витонченість", "корисність" (як єдність в архітектурі корисного та красивого), "привабливість" і под.

Серед теоретиків живопису раннього Відродження вирізняється доробок П´єтро де ла Франческа, автора трактату "Про живописну перспективу". Вчення про перспективу стало не лише теоретичним керівництвом для художників, а й започаткувало нову науку — нарисну геометрію.