Естетика

5.3. Естетика ренесансного неоплатонізму

Багатство тенденцій духовного життя епохи відображено у становленні різних напрямів наукового знання. Естетична теорія розвивається, передусім, на основі філософії Відродження, яка переосмислює ідеї античного та середньовічного неоплатонізму відповідно до нового образу світу та нового розуміння сутності й призначення людини в ньому. О. Лосєв наголошує: філософія Ренесансу — це світський неоплатонізм; йому властиве звеличення людини й естетичне розуміння буття [14, с. 45]. Філософія Ренесансу опирається на античний неоплатонізм (Плотин, Прокл), що становив ніщо інше, як космологізм. Від античного неоплатонізму вона, зокрема, увібрала розуміння матеріального світу як продукту еманації Єдиного, тому світ поставав величним і піднесеним. Зі середньовічного неоплатонізму з його теорією абсолютної особистості, а отже, теологічного за сутністю, філософська естетика Ренесансу бере ідею людської особистості як універсального творчого начала світу і підносить її у центр світу. Отже, філософія й естетика мають антропоцентричний характер. В естетиці Ренесансу людина постає як особистість, "абсолютна не у своєму надсвітовому існуванні, а в своїй суто людській здійсненності" [14, с. 93]. Особистість мислить себе в нову епоху як суто індивідуальне буття, прагне абсолютизувати себе у своєму "гордому індивідуалізмі" та ні від кого не залежному бутті. Саме на цій підставі естетика ренесансного неоплатонізму характеризується як антропоцентрична. До суттєвих естетичних характеристик антропологізму Відродження дослідники пропонують долучити також його "артистичний" характер.

Філософсько-естетичні основи Ренесансного неоплатонізму започаткував один з найвідоміших мислителів не лише доби Ренесансу, а й новочасної європейської філософії Микола Кузанський (1401—1464). Німець за походженням з глухого селища на півдні Німеччини, з нижчої суспільної верстви (батько — рибалка), він став папським кардиналом і єпископом, який однак, сприяв своєю творчістю більшій секуляризації європейського суспільства, ніж будь-хто зі світських гуманістів цієї епохи. Основні праці філософа — "Про вчене незнання", "Про здогадки", "Про розум", "Про дарунок отця світів", "Про красу". Ідеї естетики у працях М. Кузанського становлять складову його онтології, гносеології, етики. Названий синтез знання розкриває суттєві сторони учення філософа про буття та пізнання. По суті філософія М. Кузанського в основі своїй є естетичним образом світу, створеним універсальною абсолютною особистістю — Богом, а відтак світ досконалий у кожному його вияві.

Поряд з ідеєю все проникливої краси світу — естетичої онтології — правомірно, на думку О. Лосева, розглядати естетику М. Кузанського у "вузькому значенні слова". Зокрема, це стосується розуміння всіх речей світу як неповторних, оскільки кожна річ є актуалізоване Все, але Все "стягнуте" конкретним образом, тобто у вигляді цілісного буття речі [14, с. 305].

Людину М. Кузанський вважає рівною Богу, адже її розум — "божественне зерно", кинуте Богом у природу. Філософ пише: "...Людина є Бог, тільки не абсолютно, оскільки вона людина; вона — людський бог (humanus deus). Людина є також світ, але не конкретно всі речі, оскільки вона людина; вона — мікрокосм, або людський світ. Галузь людяності охоплює у такий спосіб своєю людською потенцією Бога й увесь світ" [11, с. 259].

Цілісна концепція прекрасного викладена в праці М. Кузанського "Про красу", яка в своїх теоретичних побудовах спирається на "Ареопагітики", зокрема стосовно ідеї еманації (витікання) краси з божественного Ума та розуміння світла як першо-образу краси. Поняття прекрасного трактується М. Кузанським на основі вчення про діалектичну триєдність буття: згортання, розгортання й інакшість. Прекрасне поєднує названу триєдність, постаючи цілісністю форми, що виявляє себе єдністю пропорції та гармонії. Розгортання цілісності породжує відмінності добра та краси. Зрештою, зв´язок між добром і красою, в якому краса починає усвідомлювати себе, породжує нову якість: любов як вищий і кінцевий пункт прекрасного [9, с. 143]. Сутність краси М. Кузанський визначає так: "...ми маємо бачити в понятті прекрасного три сторони: по-перше, сяйво форми, — чи то суттєвої чи випадкової, — що прояснює пропорційні й визначені частини матерії, як тіло називається прекрасним від чистоти кольору, що сяє в пропорційних членах; по-друге, здатність пробуджувати тяжіння до себе, а саме — оскільки прекрасне є добро і кінцева мета; по-третє, здатність збирати все воєдино, єднає ж прекрасне цілісністю своєї форми, сяйво якої і робить річ прекрасною" [21, с. 64]. Тобто, три елементи краси відповідають трьом ступеням розвитку буття: єдності, відмінності, зв´язку. Діалектичний характер розуміння краси вкладається у своєрідну формулу: "єдність у багатоманітності´´.

Кінцеве призначення краси — це не буття її у власній самодостатності, а її творчо-породжувальна сила, метою якої є адекватне — духовне переживання краси, а отже, піднесення духу до рівня досконалої краси. Цю діалектичну ідею філософ висловив майже в афористичній формі: "Любов — остання ціль краси: краса прагне любові... А ми маємо турбуватися про те, щоб від краси чуттєвих речей сходити до краси нашого духу..." [21, с. 64]. Важливою особливістю краси в естетиці М. Кузанського є розуміння її універсальною властивістю буття. У кожному чуттєвому явленні краси відсвічує бесконечна єдина краса. Вона адекватна всім своїм чуттєвим виявам, адже все в сущому є творінням абсолютної краси. Відтак зазнає заперечення ідея ієрархічних рівнів краси, краси нижчої та вищої, більшої й меншої. Краса естетизує всіляке буття. Там, де є форма, оформленість, там присутня і краса.

У своїх працях М. Кузанський порушує також питання конкретних проблем мистецтва. У трактаті "Про вчене незнання" філософ часто звертається до окремих видів мистецтва, щоби проілюструвати той чи інший філософський принцип, посилаючись на музику, живопис, пластику. Неоплатоністичне розуміння людини як творчої та неповторної в своїй творчості виражене, зокрема, у такій думці філософа: "Можна споглядати речі великої насолоди передусім на предмет безсмертя нашого розумового та раціонального духу, що містить нетлінну в своїй природі основу, завдяки якій він породжує зі себе в музиці образ, що дає стрункі акорди й нестрункі дисгармонії" [11, с. 97]. Мистецтва, створені людьми, розглядаються виявами людського розуму, тобто вони вільні й самоцінні. Середньовічне розуміння прекрасного як єдності пропорції та ясності кольору, символіки чисел філософ прагнув підтвердити числовими вимірами, логічними побудовами, досвідним знанням.

Другий величезний період у розвитку ренесансного неоплатонізму в філософії й естетиці пов´язаний з діяльністю Платонівської академії у Флоренції на чолі з Марсиліо Фічіно (1433^1499). Особливо плідний період її діяльності припадає на 70—80-ті роки XV ст. Платонівська (Флорентійська) академія зосередила навколо себе людей, захоплених творчістю Платона та неоплатоніків. Це було товариство інтелектуалів-однодумців. Сам Фічіно переклав усі твори Платона, всього Плотина, а також Ямвліха, Прокла, Ареопагітики та ін. До відомих праць філософа, де порушуються проблеми естетики, належить твір "Коментарі на "Бенкет” Платона". Інтерес до Платона і прагнення його нового прочитання диктувалися опозиційним ставленням до середньовічної схоластики та схоластизованого Арістотеля.

У філософії Платона гуманісти знайшли для себе філософську основу нового розуміння натурфілософії, етики, естетики. Так, особливий інтерес у вченні Платона викликали ідеї творчої сили любові та краси. У названому трактаті М. Фічіно розглядає прекрасне як дещо безтілесне, як відображення в чуттєвих матеріальних речах божественної краси (ідея божественних форм краси). Красу філософ ототожнює з любов´ю, тобто вони взаємно передбачають одна одну. Любов він трактує як діалектику вмирання одиничного суб´єктивного буття та воскресіння в іншому і завдяки іншому, адже свідомість того, хто любить, забуває про себе, коли звертається до предмета свого почуття. Відтак любов філософ вбачає найвищою цінністю. Спорідненою любові постає краса. Цінність її — у прагненні "насолоджуватися красою". Відповідно до вчення Платона, Фічіно виділяє два типи краси: тілесну та духовну. Духовна є вищою, наближеною до божественної. Ступені краси він вибудовує згідно з усталеною ієрархією. Божественна краса — промінь, що проникає спочатку в ангельський розум, потім — у душу всього світу, далі — в природу і, зрештою, в матерію.

М. Фічіно визначає засади, що роблять матерію прекрасною: це порядок, міра і образ. Призначення краси — хвилювання душі, що породжує любов. Філософ розмежовує інтелектуальне пізнання, мета якого — сутність речей та відчуття. Останні пов´язані з образами та якостями речей з допомогою органів сприймання, "знарядь свого тіла", за словами філософа. Загалом він налічує шість властивостей ("сил") душі, що взаємодіють у відповідний спосіб. "Розум співвідноситься з божественною волею, зір — з вогнем, слух — з повітрям, нюх — зі запахом, смак — з водою, дотик — з землею" [8, с. 498]. Для теорії естетики важлива диференціація цих властивостей на вищі й нижчі. Дотик, смак і нюх належать до тілесних і матеріальних властивостей людини. Три інші — розум, зір, слух — належать духу. Зір та слух здатні загострювати розум і живити душу. Живильне джерело душі — істина. Пантеїстичне світобачення яскраво виражене в ідеї гармонійного зв´язку усіх елементів природного світу, людського тіла, що бачиться "най-подібнішим до неба" та форми людської душі, спів мірної з тілом. "Адже тоді й небесний блиск буде легко сяяти в тілі, цілком подібному до неба, і та досконала форма людини, яку має душа в матерії змиреній і покірній, виявиться відчутніше" [8, с. 505]. Наведена думка засвідчує, що пантеїзм М. Фічіно наближається до античного космологізму, причому його бачення антропоцентричне, адже людина — це мікрокосм, який вміщає макрокосм.

Краса в естетиці М. Фічіно визначається через поняття "гармонія", що має свою диференціацію. Філософ розглядає відповідність гармонії трьом видам краси, а саме: гармонія душ, тіл і звуків. Стосовно гармонії тіл, то вона не тотожна пропорційності частин. Для пояснення відмінного в красі людського тіла від пропорційності як такої, М. Фічіно вводить нове поняття — "грація". Воно дало змогу пояснити красу як індивідуальну неповторність виявлення пластичності та гармонії рухів, у яких відсвічує людська душа. Саме Фічіно, завдяки введеному ним поняттю "грація", уперше вносить в естетику ідею індивідуальної неповторності вияву краси. Поняття "грація" згодом широко увійшло в естетику Відродження як засіб конкретизації поняття "гармонія". Доробком М. Фічіно в історію естетики стало також нове тлумачення поняття "потворне". Якщо в працях попередників, скажімо, в М. Кузанського, потворному немає місця у гармонійному світі, створеному досконалим божественним розумом, то у працях неоплатоніків потворне розглядається наслідком спротиву матерії діяльності божественної краси, що прагне одухотворити її.

Членом Платонівської академії був відомий філософ-гуманіст Джованні Піко де ла Мірандола (1463—1494). Сучасників він дивував чудовим знанням багатьох давніх і сучасних мов (грецької, латинської, арабської, халдейської, єврейської та ін.), широкою ерудицією й оригінальністю мислення. Серед значного числа праць філософа, проблеми естетичної теорії порушуються у знаменитій "Промові про гідність людини" (написана як вступ до диспуту європейських філософів, що його планував автор). До цієї ж події він підготував "900 тез стосовно філософії, каббалістики, теології", обговорення яких планувалося на публічному диспуті в Римі. Звинувачений Папою Інокентієм VIII у єретизмі, він зазнав переслідувань з боку інквізиції, а диспут, заборонений Папою, так і не відбувся. Проблеми естетики розглядаються також в листі Дж. Мірандола до Б. Барбаро та в "Коментарі до канцони про любов Джироламо Бенів´єні".

У трактаті "Промова про гідність людини" наріжною постає ідея про людину — свобідного творця себе самої та розуміння людини як носія свобідної волі. Людина перебуває в центрі світу і від неї залежить, чи піднесеться вона до рівня божества чи спуститься до рівня тварини. Висхідною є ідея "незавершеності" людини, на відміну від усіх інших видів живого, створених Богом. Причому сама мета творення людини — прагнення Творця мати когось, "хто поціновував би смисл такої великої роботи, любив би її красу, захоплювався її розмахом" [8, с. 507]. У "Промові" Піко Бог звертається до людини з такими словами: "Не даємо ми тобі, о Адам, ані певного місця, ані власного образу, ані особливого обов´язку, щоб і місце, і лице, і обов´язок ти мав за власним бажанням, згідно з твоєю волею і твоїм рішенням. Образ інших творінь визначений у межах встановлених нами законів. Ти ж, ні в чому не обмежений, визначиш свій образ за власним рішенням, владу якого я тобі надаю; я ставлю тебе у центр світу, щоб звідти тобі було зручніше оглядати все, що є в світі. Я не зробив тебе ані небесним, ані земним, ані смертним, ані безсмертним, щоб ти сам, свобідний і славний майстер, сформував себе в образі, якому надаєш перевагу" [8, с. 507]. Спонука до творчості з метою формування досконалості власного образу становить пафос трактату. Зазначимо, що у ньому чітко виражений відхід від канонічного релігійного вчення про творення людини Богом за власним образом. Філософ утверджує, що людина має творити власний образ. Це нове розуміння людини, оскільки воно зруйнувало статичний і нерухомий, внутрішньо-завершений середньовічний образ світу та образ людини. Активність діячів Відродження формувала нову його парадигму. Світ набував руху і життя, відкритості до становлення та розгортання його образу. Моделлю такого образу світу поставала людська творча особистість.

У трактаті Дж. Мірандола висунута проблема шляхів і засобів самовдосконалення. Цій меті слугує не активність як така, а свідоме прагнення вищого і використання засобів, котрі сприяють досягненню мети. Люди, "придушуючи наукою про мораль поривання пристрастей і розсіюючи суперечками пітьму розуму, очищають душу, змивають бруд невігластва та пороків, щоби пристрасті не вирували необдумано і не вдавався до безумств іноді безсоромний розум" [8, с. 509]. Філософія моралі трактується основним джерелом духовного самовдосконалення людини, угамування пристрастей та агресивності, що спричиняють війни і ворожнечу між людьми і державами.

Оригінальні аспекти естетичної теорії містяться в посланні Дж. Мірандола до Б. Барбаро. В посланні порушена проблема зв´язку істини та краси. Філософ дорікає адресатові, що своїм красномовством той здатний біле зробити чорним, а чорне — білим, затьмарювати істину, обманювати, збивати з пантелику. Порівнюючи ритора й філософа, автор зазначає, що перший, спокушуючи розум людей, ошукує їх. Філософ же прагне до "пізнання істини і вияву її перед іншими" [20, с. 255]. Заради творення істини він має уникати всього, що "хоча б трохи позначене пишністю та пихою". Проблема прекрасного в цьому посланні набуває нових аспектів і в самій її постановці, й у розв´язанні. Краса (прекрасне) постає як тотожне істині (ідея, споріднена філософії Платона) і як процес її пошуку, зовні привабливі словесні підробки під красу — фальшиві, неістинні. їх небезпека у тому, що вони здатні затьмарювати розум і відволікати від пошуку істини. Порушується також проблема стилю життя з огляду його спрямованості чи то на зовнішні блага, чи то на пошук істини. "У будь-якому випадку, — зауважує філософ, — не одне і те саме життя в обивателя і філософа". Чому важливо уникати філософу зовнішніх прикрас у мові? "...Нам варто берегтися того, щоб читач, якого привабить прикрашена оболонка, не запнувся на ній, не зумівши добратися до серця і крові" [20, с. 256—257]. Наголосимо, що вперше в межі аналізу проблем прекрасного введене наукове пізнання й обґрунтований його естетичний критерій: таким постає Істина.

У "Коментарі до канцони про любов Джироламо Бенів´єні" розглядається вчення Платона про природу любові. Трактат написаний у дусі традицій неоплатонізму і розглядає любов у філософському сенсі — як бажання краси. У такий спосіб етика поєднується з космологією й естетикою — ідеєю краси та гармонійного облаштування світу. Гармонія розглядається як центральне поняття, що надає визначеності поняттю "краса", адже термін "гармонія" в широкому сенсі "можна вживати для позначення сформованості будь-якого творення". Єдність, в основі якої е сутнісна визначеність, становить сенс краси, відкриваючись як така в своїх чуттєвих виявах. У трактаті сутність гармонії прояснюється через містичну інтуїцію на ґрунті ідеї Бога. Він відкривається власною сутністю у своїх творіннях. Як зауважують дослідники, метафізична естетика Дж. Мірандоли відповідала внутрішнім переконанням, ідеалам і практиці великих художників Відродження (Леонардо, Шкеланджело, Дюрер). Згідно з метафізичною естетикою Дж. Мірандоли, вірність природі спрямована не просто на передання зовні сприйманого. Йдеться про те, щоб осягнути й у художньому творі виявити та відкрити сутність, істину, внутрішню закономірність світу та всього створеного [14, с. 347]. Отже, естетика Відродження спрямовується на пошук істини, прагнучи виявити "и не лише у метафізичних роздумах, а й у практично-пошуковій, науково-дослідницькій діяльності та художній творчості.