Естетика

5.6. Естетика маньєризму

Назва історичної епохи, що завершувала XVI ст., — маньєризм. Вона покликана означати відсутність власної стильової значущості діячів цього періоду і лише наслідування манери попередників — діячів Високого Відродження. Найвидатнішими теоретиками естетики цього періоду були Паоло Ломаццо (1538—1600) та Федеріго Цуккарі (6л. 1542—1609), що розглядали питання художнього пізнання та художньої творчості. У попередню епоху проблеми художнього пізнання, впливу мистецтва на особистість не мали характеру системи і не поставали як дослідницька проблема. Саме з другої половини XVI ст. вони стають основним предметом дослідження.

У період маньєризму висувається питання про відношення особи до матеріального світу. Відповідь на проблему має нові аспекти. Сприйняті людиною природні форми, котрі все ще розглядаються як божественні, тлумачаться як суб´єктивно апріорні. Ф. Цуккарі висуває ідею "внутрішнього малюнка", який дає змогу осмислити чуттєво сприймані речі, а також впливає на творення художніх форм. Чуттєвість обробляється й оформляється за допомогою "внутрішнього малюнка" у людській свідомості. Він настільки багатий у людській свідомості, що часто конкурує з природою. В останній, поряд з прекрасним, існує і потворне; людина ж здатна створювати прекрасні твори, що постають своєрідним "земним раєм". У висловлюваннях теоретика естетики легко простежується думка стосовно творчої уяви митця й образної пам´яті, які творять досконалі форми. Ф. Цуккарі наголошує: митець може наслідувати природу, але повинен це робити творчо.

Особливістю епохи маньєризму є схильність до алегоризму та символізації. Підстава для їх розвитку — нове розуміння творчості не лише як втілення ідеальних форм, а й як можлива невідповідність такого втілення у творчості митця. Назване бачення зумовлене зміною загальних світоглядних орієнтацій доби пізнього Відродження під впливом складних, іноді трагічних подій у житті Європи XV—XVI ст. Стало очевидним, що ренесансний ідеал універсальної особистості скоригований життям, тому може виявлятися як її обмеженість та свавілля, так само, як і цінності життя, індивідуалізуючись, втрачають все загальність змісту. Визнаються можливими різні методи втілення ідеї в матерії, різні засоби втілення ідеальної форми в художньому творі. Саме як відображення нового погляду на відношення ідеї та матерії складається поняття "маньєризм" в естетиці.

Дослідники неоднозначно оцінюють цей напрям. На думку О. Бенеша, у цей період північне Відродження, що розвивалось у межах маньєризму, досягло великого психологізму, символічного наповнення та філософської глибини. Властивістю творчості митців цього періоду є "екзальтація та піднесеність, завершена досконалість і витончена майстерність в анатомічному зображенні людського тіла та композиційному контрапункті" [2, с. 134].

Починався маньєризм, як і Відродження загалом, в Італії, зокрема у Флоренції. Його відомі представники — Бенвенуто Челліні, Джорджо Базарі. Зрештою, в останні десятиліття життя геніальний Мікеланджело Буонарроті також працював у стилі маньєризму. Наприкінці XVI ст., коли повністю сходять з арени митці Ренесансу, починає панувати маньєризм, що набуває в європейській культурі космополітичності, об´єднуючи в єдине стильове ціле твори італійських, нідерландських, французьких, німецьких майстрів. Згодом воно вироджується у наслідування формальних прийомів мистецтва.

По-іншому оцінює маньєризм В. Гращенков у вступній статті до аналізованої праці О. Бенеша, розкриваючи суперечності цього напряму. З одного боку, зазначено його неоднорідність, а з іншого — його загальну спрямованість, а саме — опозиційність щодо ідеалів Високого Відродження. Маньєристи "виступають проти нормативної естетики Високого Відродження, проти її досконалого ідеалу, видобутого з "наслідування натури", проти її гуманістичного змісту. Вони поривають з реалістичною об´єктивністю зображення. їх художня мова "загострено суб´єктивна, умовна і примхлива у своїй формальній витонченості" [5, с. 48]. Ще категоричніша така оцінка критика: "Маньєризм розвивався в Ренесансі як внутрішньо чужа, антагоністична йому течія" [5, с. 49].

Трагічний гуманізм пізнього Відродження в Європі яскраво відображений у творчості геніїв перехідної епохи — В. Шекспіра і М. Сервантеса. Сутність їх естетики глибоко осмислена в праці Л. Пінського "Реалізм епохи Відродження". Характеризуючи світ героїв В. Шекспіра, критик зауважує: кожен з них є "людиною в повному розумінні слова" — вільною, естетичною, з величезною енергією та високою свідомістю своєї цінності як людської особистості, хоча діяльність її часто розгортається у суперечливих формах. "Всебічний "герой" — вершина піраміди, основою якої слугує вся "натура людини", а не одна грань цієї натури, одна якась пристрасть... Родове, типове (людина) і особливе, індивідуальне (особа) зливаються в людській особистості героя як норма природності натури" [18, с. ЗО—31].

Відкриття людини як суб´єкта творчості, утвердження її безмежних можливостей у різних сферах діяльності, поетизація людини — основне надбання естетики Відродження.