Естетика

5.7. Естетичні ідеї українського Передвідродження

У культурі України ХІІІ—XVII ст. відсутні трактати з питань естетики. Однак є підстави розглядати певні рефлексії над проблемами мистецтва та художньої творчості у зв´язку з питаннями віри та її символів, цінності пізнання й ролі чуттєвого досвіду в пізнавальній діяльності, цінності небайдужого ставлення особи до світу та до віри і земного призначення людини. Період XIV—XVII ст. — час політичної залежності українських земель від литовських і польських князів. М. Грушевський зазначав: "Польща зібрала під своєю владою майже всі українські землі... Велике князівство Литовське послужило... ніби етапом в переході під владу Польщі, в сферу впливу її державного устрою, права і побуту" [6, с. 118—119]. Політика окатоличення та полонізації, яку послідовно здійснював польський уряд, спричинила до того, що "повний занепад українського елементу під впливом цих умов в Західній Україні позначився цілком ясно уже в першій половині XV ст. Українське населення живе в українських провінціях Польщі лише як етнографічна маса, а не нація, і православна "руська" церква лишається єдиним інститутом, що носить національну форму" [б, с. 130—131].

Соціальні, національні й релігійні утиски, зокрема заборона "публічної відправи православного богослужіння і церковних церемоній" (М. Грушевський) зумовлюють зростання організованої національної боротьби в середовищі міських жителів православного віро-сповідування, позбавлених будь-яких соціальних прав. Братства, котрі складаються як соціальне явище, набувають характеру консолідованого національного руху, спрямованого на оборону головної святиш народу — національної віри. Під впливом піднесення церковної організації до братств починає приєднуватися православна шляхта, навіть знатні роди, надаючи цим самим усьому руху вагомості та значущості.

Важливе значення для піднесення культурно-національної свідомості українців мали релігійні рухи в Західній Європі. Боротьба протестантів проти католиків стала важливим джерелом натхнення для оборони православ´я проти католицтва. Важливої ролі набули у цьому процесі освіта й грамотність, їх цінували як знаряддя релігійної та національної боротьби. М. Грушевський налічує 119 українських реформаційних братств (громад), котрі діяли в руських землях. Зміст віри та способи відправи культу були живильним джерелом народного духу, збираючи його в цілісність морально й естетично визначену.

Сучасні дослідники національного Відродження розглядають боротьбу народу за збереження православної віри та національної культури як вияви ідей ренесансного гуманізму в Україні. Розрізняють три основні етапи його розвитку. Перший — приблизно до середини XVI ст., що типологічно схожий з раннім італійським, має етико-філологічний характер. У центрі інтересу вітчизняних гуманістів перебувала суспільно-політична проблематика, питання етики й естетики. У другому періоді — друга половина XVI — до початку XVII ст. — здійснювалося інтенсивне розроблення ранньогуманістичних проблем у поєднанні з реформаційними ідеями та з ідеями візантійського Відродження. Це період активного формування історичної самосвідомості українського народу й ідеалу гуманістичного патріотизму. Третій період — друга третина XVII — початок XVIII ст. — період розроблення усього комплексу гуманістичних ідей та частково реформаційних [16, с. 13]. Ранні гуманісти — Юрій Дрогобич (бл. 1450—1494), Павло Русин (помер 1517), Станіслав Оріховський (1513—1566) та інші, здобувши освіту на Заході у вищих навчальних закладах, утверджували гуманістичні ідеї переважно на території України (Руське воєводство). Українські гуманісти так само, як й італійські, були носіями широкої освіченості. Серед численних проблем, пов´язаних зі ставленням держави до народу, захистом людських прав і свободи людини, гуманісти також приділяли увагу художній творчості. Вони були ідейними натхненниками ренесансного мистецтва.

Подібно до ранніх італійських гуманістів, українські досліджували питання мовознавства, в тому числі походження слов´янських мов, їх зв´язок зі "священними мовами" (давньоєврейська, давньогрецька, латинська). Високо цінували гуманісти давньослов´янську мову як спільну для всіх слов´ян, а також вбачали в ній засіб згуртування для відсічі всім нападникам і колонізаторам, зверталися до розмовної української мови, застосовуючи її звороти, лексику в польських і латиномовних трактатах. Наприклад, С. Оріховський трактатами "Відступництво Риму" та "Хрещення русинів" започаткував розвиток полемічної літератури на оборону православ´я. На цій підставі визначалися естетичні характеристики полемічної літератури, що ввійшли до скарбниці національної духовної спадщини. Необхідність грамотного ведення полеміки з ідеологічними супротивниками стимулювала активний інтерес до пізнання, оволодіння риторичною культурою, опанування мов, передусім, грецької та латинської. У полемічній боротьбі книжники широко використовували національну культурну спадщину та переосмислювали у руслі власних культурних традицій здобутки західноєвропейського Відродження. На цій підставі в їхній творчості складався комплекс гуманістичних ідей на національному ґрунті.

На другому етапі реформаційного руху, що починається від кінця XVI ст., здійснюється формування східнослов´янських версій реформації та ренесансно-гуманістичного світогляду. Відбувався процес переосмислення західної Реформації та творення власних реформаційних ідей, зокрема віднайдення певної спорідненості морального устрою та способу мислення діячів Реформації й Української православної церкви. У світоглядному та морально-естетичному сенсі тут важливі такі компоненти віри, як особистісний її характер, пов´язаний зі спонукою віруючих на пошук смислу життя, внутрішнє переживання й осмислення істин віри з метою віднайдення шляхів власного спасіння. Цьому періоду притаманний розквіт полемічної літератури на оборону православ´я та поезії, що утверджувала ренесансно-гуманістичні ідеї.

Широкий рух гуманізму пов´язаний із розвитком просвітництва, книжково-науковою та науково-літературною діяльністю в численних культурно-освітніх центрах при маєтках вельмож, а також при братствах. Зокрема в Острозькому культурному центрі розвивається поетична творчість — розробляється нова метрична система віршування (афористичний тип філософського знання). Особливого розквіту зазнала полемічна література. До видатних її представників належали Герасим Смотрицький, Кирило Л у нарис, Клірик Острозький, Василь Суразький, Христофор Філалет (автор "Апокрисису"), Деміан Наливайко та ін. Найталановитішим письменником-полемістом був Іван Вишенський. У їхній діяльності основним питанням поставало творення нової релігійної доктрини. Гуманістичні ідеї розробляли й обстоювали також у поетичній творчості. Поєднання публіцистики та поезії стало органічним на тій підставі, що поетична творчість завдяки вільнішому й образнішому висловленню думок і почуттів сприяла популяризації висхідних принципів реформаційних ідей. Тобто, естетична проблематика цілком підпорядковувалась соціальним і віросповідним ідеалам, пов´язуючись із духовними здобутками давньоруської епохи.

У межах становлення української версії реформаційної ідеологи відбувалося утвердження людини в її активності та самобутності. Важлива роль в утвердженні творчої природи людини належала релігійному вченню про "третю іпостась Бога — животворящого духа", який усе собою наповнює й одушевлює. Його наявність у людській душі вважалася підставою високої цінності "внутрішньої людини". З можливих варіантів морального самоутвердження особистості українські гуманісти надавали перевагу не монашим доброчесностям, а добрим справам у земному житті. Ідеалом поставала творча особистість: державний діяч, поет, книжник, письменник. Основна увага зверталася на духовну красу людини, де на першому місці поставали чесноти, пов´язані з високою духовністю та служінням загальному добру. Останнє має конкретне спрямування — служіння своєму народу, обстоювання національної культури та її розвитку, збереження національних традицій від нівелювання та профанації.

Наголосимо, що це були не лише декларації та добрі побажання. Так само, як і західні діячі Відродження та Реформації, вони зазвичай з ризиком для життя утверджували цінності національної культури, сприяли діяльністю її активному розвитку. Яскравим прикладом такого служіння стосовно третього з названих етапів реформаційно-гуманістичного руху була діяльність Петра Могили (1596—1647), спрямована на виховання й утвердження грамотних, освічених, високоерудованих представників української нації у заснованому ним Київському колегіумі (ХVII ст.). У його межах формувалася нова генерація оборонців православ´я, відбувався розвиток руської мови (проповіді учні писали саме нею) та словесності. М. Костомаров, визначаючи творчий доробок П. Могили в українську культуру, писав, що завдяки діяльності Київського колегіуму "в країні, де руська мова, руська віра і навіть руське походження таврувалися печаттю невігластва, грубості і зневажання з боку панівного племені, — в цій країні раптом з´являються сотні руських юнаків з прийомами тодішньої освіченості, і вони, не червоніючи, називають себе руськими; із визнаними засобами науки вони виступають на захист своєї віри і народності" [10, с. 122].

Підсумком морального спрямування зусиль виразників українського гуманізму на утвердження національних святинь постає найбільша цінність — становлення особистості, яка є носієм морального й естетичного начал суб´єктивності. Це особа, що усвідомлює та захищає національні цінності, постає їх активним творцем.