Естетика

7.3. Естетика Ф. Шіллера

Естетика Ф. Шіллера, на чому наголошував сам філософ, ґрунтувалася на висхідних ідеях естетики І. Канта, зокрема стосовно загальнотеоретичних проблем. Показово, що основні праці з естетики написані Ф. Шіллером у 1792—1796 рр., тобто після виходу в світ праці І. Канта "Критика здатності судження". До основних у його спадщині належать: "Каллій, або про красу" (1792), "Про гідність і принадність" (1793), "Про піднесене" (бл. 1792—1794), "Про наївну і сентиментальну поезію" (1793). Найбільшим і найзначущішим для теорії естетики був трактат "Листи про естетичне виховання людини" (1793—1794). У мистецтвознавчих питаннях філософ дотримувався ідей просвітницької естетики, зокрема, використовував праці Й. Гердера та Г. Лессінга. Уже в ранніх критичних статтях "Про сучасний німецький театр" (1782), "Театр як моральний заклад" (1784) Ф. Шіллер, під впливом просвітителів, розглядав театр як засіб пропаганди передових ідей, джерело морального й естетичного виховання. Аналізуючи позицію Г. Лессінга, він зауважує важливість створення національного театру як школи виховання національних почуттів і свідомості. У дусі ідей часу критикується театр класицизму за його умовність, зокрема за канонічність форм. Натомість проголошується ідея свободи творчої особистості митця. Творчі принципи театру як арени вияву сили і краси людських почуттів Ф. Шіллер утверджує у драматургічних творах ("Розбійники", "Підступність і кохання" та ін.).

У статті "Про наївну та сентиментальну поезію" висловлені важливі положення щодо історичного розвитку мистецтва, ролі античної художньої спадщини для сучасного мистецтва, осмислена ідея відмінності художніх методів у мистецтві та неоднакових можливостей їх розвитку в різні історичні епохи. Зокрема, розкрито два типи художнього відображення в мистецтві: реалізм та ідеалізація ("наївна й сентиментальна поезія"). Вони розглядаються у взаємозв´язку, оскільки у чистому вигляді перший і другий тип трапляються рідко. Окрім того, філософ вважає, що найбільше враження справляють твори, котрі поєднують названі тенденції.

Особлива увага приділена питанням природи мистецького генія. Ф. Шіллер наголошує: геній керується не засвоєними правилами, а здогадами та почуттями, які навіяні Богом (божественне все, що творить здорова природа). "Лише генієві дано почувати себе як вдома у сфері невідомого і розширювати природу, не виходячи за її межі" [17, с. 256].

Важливим для теорії естетики та для розуміння своєрідності мистецтва різних історичних епох є порівняння відмінностей європейського та давньогрецького мистецтва. На думку Ф. Шіллера, вони зумовлені відмінностями ставлення до світу. Давні греки шукають людську природу в бездушному світі й бачать вплив волі навіть там, де панує сліпа необхідність, тобто їм властиве гармонійне та цілісне світобачення, що є виявом гармонії внутрішнього світу. Сучасна людина, за Ф. Шіллером, вшановує природу, здатна перейматися глибоким почуттям небайдужості до неживого світу. Це сталося тому, що "природа зникла у нас з людськості, й ми зустрічаємо природу в її правдивості лише зовні, у бездушному світі... Протиприродність наших стосунків, звичаїв та становища спонукає нас шукати у фізичному світі задоволення розбудженого потягу до істини і простоти..." [17, с. 263].

Особливості сприймання природи різними народами та культурами в рівний історичний час важливі для критика, оскільки природу він вважає "єдиним полум´ям, яким живиться поетичний дух". Його думка виявляє справжні витоки поетичної, ширше — художньої здатності загалом: вони у гармонійній злагоді між сприйманням і мисленням, що було характерним для людей давніх культур, а сучасна людина має "розірвану свідомість". Для неї гармонія постає не реальністю, а лише ідеєю. Тому поетом буде той, хто підносить дійсність до ідеалу, або інакше — зображує ідеал. Тут відчутний перегук з ідеями естетики І. Канта стосовно здатності людини мати цілі й втілювати їх досконалими засобами.

Споріднене у наївній і сентиментальній поезії Ф. Шіллер вбачає у тому, що вони покликані організувати духовний світ сприймаючої особи: наївне мистецтво дає насолоду, оскільки сприймаючий відчуває, як діють усі сили його людськості, набуваючи завершеного втілення. Сентиментальне мистецтво спонукає прагнути до того, щоби створити у собі гармонію, тобто воно активізує людську душу, задає їй внутрішній рух [17, с. 312—313]. Саме у названій праці Ф. Шіллер уперше в історії естетичної думки застосував поняття "метод". У межах кожного з типів художньої творчості розглядаються види та жанри мистецтва, найповніше здатні реалізувати художню ідею. Відтак саме Ф. Шіллер виявив нерівномірність історичного розвитку мистецтва, — проблему, що в подальшому була всебічно розкрита в "Естетиці" Г. Гегеля.

У зв´язку з відмінностями розуміння краси у наївній і сентиментальній поезії велику увагу приділяють питанням естетичного сприймання творів мистецтва. За сприймання наївного мистецтва, незалежно від того, буде це форма лірична чи епічна, драматична чи описова, наше почуття буде сильнішим чи слабшим, однак "воно ніколи не буде різноманітним", — наголошує критик. Навпаки, сентиментальний поет розмірковує над враженням, яке справляють на нього предмети; на його роздумах ґрунтується те зворушення, що його він викликає в собі й передає нам. Тобто предмет тут співвідноситься з ідеєю, і поетична сила залежить лише від цього співвідношення, а тому почуття сповнюється глибиною та величчю ідеї, підносячи сприймаючого над обмеженістю досвіду. Ф. Шіллер розглядає також проблему краси мистецтва, наголошуючи, що краса — "продукт" узгодженості духу і почуттів; а тому він "зачіпає" одночасно всі здібності людини й може сприйматися і високо оцінюватися тільки за умови повного та вільного застосування всіх наших сил. Для цього треба мати жваве відчуття, відкрите серце, свіжий і неослаблений дух, тобто мобілізувати всю свою природу [17, с. 327]. Названу здатність філософ вважає недосяжною для тих людей, у котрих порушена духовна цілісність чи то абстрактним мисленням, чи то вузькими дріб´язковими інтересами. Ця думка набуває розгорнутого викладу, засвідчуючи, що нинішні проблеми однобічності людини, обмеженої розсудковістю ставлення до світу, були актуальні вже в часи Ф. Шіллера.

Важливою у творчій спадщині Ф. Шіллера є розробка теорії естетичного виховання ("Листи про естетичне виховання людини"). Як уже зазначалося у попередній лекції, ця проблема була актуальною у філософії Просвітництва. Ф. Шіллер, дотримуючись ідей просвітителів стосовно можливості вдосконалення роду людського за умови виховання розуму та почуттів, розглядає античну культуру реальним аналогом можливої цілісності й повноти людського духу. Порівнюючи стан гармонійності світу людини давніх культур і світ людини доби промислового розвитку, він вбачає причину дисгармонійності останнього у розірваності свідомості, відчуженні людини від повноти буття з довкіллям, соціумом та його духовними здобутками. У 27 "листах", котрі утворюють трактат, послідовно розгорнуто ідею історичної невідворотності та прогресивності розпадання початкової внутрішньої цілісності людини і водночас драматизм такої ситуації. Адже людина перетворена об´єктивним плином історії на засіб для досягнення цілей зовнішньої собі мети. (Певні аспекти цієї проблеми у XIX ст. будуть осмислені у праці Ф. Ніцше "Еллінство та песимізм").

На перших сторінках трактату Ф. Шіллер солідаризується з принципами філософії І. Канта стосовно підстав естетичного та морального розвитку, які мають ґрунтуватися на опануванні свідомості "моральними інстинктами" та "внутрішніми чуттями", щоби зробити їх реальністю для себе. Актуалізація проблем моральності, на думку філософа, відсуває на другий план проблеми прекрасного та мистецтва, зорієнтованого на ідеал. Зосередження на цій проблемі актуальне вже тому, що краса та мистецтво, яке її уособлює, — справжній вияв свободи і здатне жити саме у свободі, а в сучасну йому епоху (а нині, як ми вже наголошували, така тенденція поглибилася) відбувається панування "потреби". "Користь, — зауважує Ф. Шіллер, — стала великим ідолом часу, якому повинні служити всі сили й поклонятися всі таланти" [17, с. 117].

Утверджуючи цінність краси для духу, Ф. Шіллер зазначає, що "осягнути свободу можна лише через красу". Він розглядає питання про важливість гармонії в душі людини та визначає підстави останньої, зумовлені єдністю суб´єктивного духу та духу народу (об´єктивний дух). Аналізуючи грецьку античність, Ф. Шіллер наголошує: в ній розум, як би високо він не піднімався, з любов´ю вів за собою матерію, не протиставляючи себе їй. Втрату сучасною людиною моральних та естетичних чеснот, порівняно з античністю, філософ вбачає у домінуванні розсудковості, що розчленовує цілісність людського духу: інтуїтивний і спекулятивний види розсудку не лише відмежувались одне від одного, а й стали ворогами. "Дух абстракції поглинає вогонь, що повинен був гріти серце і розпалювати фантазію" [17, с. 129]. Людина покликана здійснити дві основні вимоги своєї чуттєво-розумної природи: перша прагне "абсолютної реальності", тобто перетворення на внутрішній світ усього, що є. лише формою, і в такий спосіб розгортання усіх своїх здібностей; друга має виявити сутнє в людині багатство внутрішнього світу, об´єктивувати його у формуванні [17, с. 152]. Тобто, чуттєва і розумова спонуки, за умови їх творчої взаємодії, формують людську особистість або, за словами Ф. Шіллера, коли обидві спонуки "сповнилися буттям, наша людськість почала своє існування" [17, с. 181]. Така думка філософа постає методологічною засадою не лише естетичного виховання, а й формування людської особистості як цілісного та творчого суб´єкта.

Духовно-формуюча сила краси покладена в її сутності: краса — це "гармонія законів", тому свобода, з якою асоціюється сутність краси, ґрунтується на найвищій внутрішній необхідності. Відтак людина стане справді свобідною, якщо буде розвивати обидві свої спонуки, поза цим "свободи у неї не буде". Об´єднавчим началом чуттєвої та розумної природи людини є естетичне: "Людина чуттєва може стати розумною лише тоді, коли спершу зробиться естетичною" [17, с. 192]. Отже, свобода — наслідок особливої здатності відношення, а тому можлива лише за умови естетичного налаштування духу. Єдність названих основоположних засад духовності й цінність естетичного, найпереконливішим чуттєвим виявом якої є краса, досліджуються також у працях "Про принадність і гідність", "Каллій, або про красу".