Естетика

7.7. Естетика Г. Гегеля

Завершальною ланкою в творенні системи філософського знання в межах німецької класичної філософії є естетика Георга Гегеля (1770—1831). Естетика у філософії Г. Гегеля постає необхідною складовою саморозвитку духу, а тому проблеми естетичного наявні у "Феноменології духу" (1807), щоправда, ще у нерозгорнутому вигляді, у "Філософії духу", а завершеної системи вона набуває в "Лекціях з естетики"(1835—1838). Окремі аспекти проблеми досліджуються у "Філософській пропедевтиці", "Філософії історії", "Філософії релігії", "Історії філософії".

Починав Г. Гегель як представник "критичної філософії" під впливом ідей І. Канта та Й. Фіхте (трансцендентальний ідеалізм). Відтак він, під впливом Ф. Шеллінга, починає дотримуватися позицій об´єктивного ("абсолютного") ідеалізму.

У "Феноменології духу" естетика розглядається в межах "релігії як усвідомлення абсолютної сутності взагалі" поряд зі свідомістю, самоусвідомленням, розумом і духом [4, с. 461]. Аналіз сходження духу через самоусвідомлення проходить необхідні етапи, щоби, зрештою, набути стану, коли він постає "духом і знає себе як усю істину та реальність" [4, с. 467]. Усвідомлення — це процес руху свідомості, де першою сходинкою є усвідомлення духом себе у формі споглядання себе як чуттєвої вірогідності, "форми безформності" (етап невизначеності). Скажімо, таким є сприймання сходу сонця поза творенням образу об´єкта. Другий етап — сходження до творення форми об´єкта, що тим самим є породженням "Я", тобто пов´язане з процесом самоусвідомлення. На цьому етапі відбувається поглиблення поняття духу, оскільки свідомість створює уявну репрезентацію буття для себе у формі об´єкта. Найвищою сходинкою на другому етапі є формування, де дух постає як майстер. Відбувається самоусвідомлення духом себе через предмет формування; здійснюється поділ на буття-в-собі, тобто на матеріал формування і буття-для-себе, тобто самоусвідомлення себе в праці. Реальним наслідком процесу є об´єктивація духу; у витворі самоусвідомлення досягає рівня "знання про себе". Зовнішню реальність майстер перетворює на форму, яка "має душу". З органічних форм, підпорядкованих формам мислення, розвиваються різні види мистецтва (способи об´єктивації духу).

Саме на другому етапі самоусвідомлення духу, коли він усвідомлює себе у формі "скасованої природності, або ж у формі Я", має місце зв´язок релігії та мистецтва, що, за характеристикою Г. Гегеля, є "художня релігія", "релігія як мистецтво". Тут дух "підноситься до форми Я" і сам породжує таку форму. Філософ показує історичні форми такого породження. У процесі діяльності, внаслідок сконцентрованості загального духу в окремій індивідуальності, те, що належить субстанції, митець "цілком віддає своєму творові". Надати йому завершеності він може лише повністю зрікшись своєї одиничності. На етапі, доки цього не відбулося, твір ще не постає наслідком самоусвіломленої діяльності митця, а тому його не можна розглядати як такий, що має душу. Адже справжня творчість — це явище самоусвідомлення духом себе, що об´єктивується у творі. Поза цим має місце роздвоєння у творі визначеності діяльності та "буття-річчю" (буття в сенсі речі), адже єдності їх не відбулося. Хоча можливе те, що "зачудована юрба вшановує твір як дух, що є його сутністю" [4, с. 481—482]. Адекватніший спосіб об´єктивації божественної сутності, наголошує Г. Гегель, — "мова, існування, яке безпосередньо є усвідомленою екзистенцією". У ній існують водночас плинність і універсально-комунікативна єдність багатьох "Я"; це душа, що існує як душа.

Виділяючи "релігію як мистецтво", Г. Гегель показує, що в ній постать Бога набула свідомості, а отже, й одиничності.

Пройшовши етапи "природної" та "художньої релігії", де він виявляв себе красою та моральністю, дух вступає в стан усвідомлення втрати знання про себе — втрати як субстанції, так і "Я". Це страждання, виражені в словах: "Бог помер" [4, с. 508]. Раціональне мислення підносить істини абсолюту до простих ідей краси та добра. На цьому етапі розкривається не подолана духом суперечність між чуттєвою (індивідуальною) й абстрактною (всезагальною) сторонами свідомості, що не дозволяє досягти наступної сходинки — релігії одкровення. Релігія як мистецтво завершується і повертається до себе. Аналіз ідей "художньої релігії" в межах проблеми феноменології духу важливий тим, що засвідчує: становлення низки ідей естетики Г. Гегеля відбувалося уже в ранній період творчості.

"Лекції з естетики" Г. Гегеля містять систематичний курс естетичного знання, що постає в загальній системі його філософії одним з етапів саморозвитку ідеї. В основу аналізу естетичної проблематики, як і всієї філософії, Г. Гегель вкладає діалектичний метод і систему об´єктивного ідеалізму. Позиція об´єктивного ідеалізму, обґрунтована філософом у "Феноменології духу", конкретизується в теорії естетики як поняття втілення духу в формі дійсності. Тобто загальне у досвіді набуває чуттєво осяжних форм свого виявлення. Як зазначають дослідники, "тепер не дійсність відображається у формі знання, а навпаки, ідеї втілюють себе у формі дійсності й тим самим набувають відмінне від себе самостійне існування, ніби причинно обумовлюють реальність" [11, с. 178].

Поняття "абсолютного духу" — духовної субстанції виявляє себе у людській свідомості у вигляді сходження духу щаблями досконалості. Загальною тенденцією, що дає змогу простежувати саморозвиток духу, є міра конкретності ідеї всезагального. Першою сходинкою постає суб´єктивний дух (у формі вияву індивідуального досвіду); другою — об´єктивний дух (досвід суспільного життя, історії); третьою — абсолютний дух (пізнання духом себе). Це вища сходинка його розвитку. Тут абсолютний дух має на меті зробити себе своїм предметом і виявити для себе свою сутність, тобто реалізуватися у властивій йому свободі та безконечності. На цьому етапі (у формі абсолютного духу) він, у свою чергу, послідовно сходить до абсолюту свідомості у формах мистецтва, релігії, філософії. Причому, це не паралельний ряд, а зміна форм розкриття й усвідомлення змісту духовного досвіду в русі через заперечення заперечення, де істина постає у формах споглядання (мистецтво), уявлення (релігія), поняття (філософія).

Мистецтво в естетиці Г. Гегеля уперше розглядається як один зі ступенів самоусвідомлення людства, один зі способів відношення до світу. Це етап чуттєвого вияву ідеї у вигляді художньо прекрасного. Абсолютний дух об´єктивує себе у мистецтві чуттєво осяжним способом — у формах прекрасного, також рухаючись щаблями досконалості. Тобто, процес саморозвитку духу в формах мистецтва — це історичний процес становлення самосвідомості, що має висхідний поступальний характер. Загальною його закономірністю є рух свідомості від конкретно чуттєвого до всезагального у змісті досвіду. Водночас у межах конкретних етапів його становлення типовим є зворотний процес: рух свідомості від загального до особливого. У мистецтві, яке є першою сходинкою саморозвитку абсолютного духу, має місце рух від абстрактних уявлень про абсолютні цінності життя до конкретизації їх у мисленні й образах. Відповідно, виокремлюється сфера дослідження саморозвитку духу в естетичному відношенні до світу. Вона характеризується як вияви істини в прекрасному. Згідно з Г. Гегелем, мистецтво — це сфера, де дух свобідно споглядає себе.

Предмет естетики Г. Гегель визначає як "художньо прекрасне", що перебуває посередині між безпосередньою чуттєвістю та думкою, яка належить сфері ідеального [5, с. 44]. На думку Г. Гегеля, найточніше відображає зміст науки естетики визначення "філософія мистецтва", або "філософія художньої творчості" [5, с. 7]. Призначення естетики він вбачає у тому, щоби синтезувати здобутки мистецтвознавства на основі філософських узагальнень, утримуючи ідею розвитку художньої свідомості як цілісності розвитку духу в межах не відчужених, чуттєво-образах форм його буття, згідних з ідеєю прекрасного. П місце в системі філософського знання об´єктивно визначене тим, що естетика досліджує закономірності художньої творчості як свобідного втілення всезагальних істин духу поряд з релігією та філософією з тією відмінністю, що навіть найпіднесеніші предмети мистецтво втілює в чуттєві форми, наближаючи їх до природи та характеру її (природи. — В. М.) виявів, до відчуттів і почувань [5, с. 14]. Згадаємо принагідно, що тут Г. Гегель дотримується позиції І. Канта і романтиків, котрі вважали мистецтво сферою свободи самовияву творчих можливостей духу.

Г. Гегель здійснив якісно нове осмислення сутності мистецтва в аспекті розуміння діалектики чуттєвого та раціонального, ідеї та образу, ідеального та реального. Назване коло проблем стало предметом аналізу в естетиці Ф. ІШллера (в контексті ідеї наївного та сентиментального мистецтва), Ф. Шеллінга (ідея діалектики ідеального та реального в мистецтві). Г. Гегель вважає мистецтво предметом естетики саме тому, що воно є "продуктом думки", здатної проникати в глибини надчуттєвого світу, звільняючись від влади поцейбічного, від чуттєвої дійсності в її плинності. У цьому розриві з одиничністю та випадковістю явищ дух народжує мистецтво, де безпосередня чуттєвість дійсності звільнена від випадковості, сформована у духовну цілісність свободою мислячого пізнання. Відтак твори мистецтва відображають істинне: внутрішньо-доцільну життєвість, а не видимість, тобто не чуттєву дійсність в її скінченності та випадковості.

Звернемо увагу на визначені філософом об´єктивні підстави існування істини в чуттєвих формах: "Лише певне коло і певний ступінь істини можуть знайти втілення у формі художнього твору. Для того, щоб ця істина могла стати справжнім змістом мистецтва, необхідно, щоб у її власному визначенні містилась можливість адекватного переходу в форму чуттєвості" [5, с. 16].

Така здатність розглядається як історичне явище, оскільки з плином часу думка та рефлексія обігнали чуттєво-образну повноту бачення світу. Стосовно сучасного йому світу, то Г. Гегель вважав його несприятливим для художнього розвитку, адже культура має рефлексивний характер, і художник, перебуваючи всередині цього рефлексуючого світу та його стосунків, не в змозі абстрагуватись від умов сучасного життя.

Діалектичний метод дає змогу показати об´єктивну необхідність історичного розвитку мистецтва, що постає в системі Г. Гегеля необхідним етапом саморозвитку абсолютного духу. Відтак мистецтво — це об´єктивно необхідний ступінь самостановлення духу, що продукує себе як єдність духу і матерії, або як дух, що втілює себе в матеріальних, чуттєво даних формах. Діалектика ідеї й образу, змісту та форми в мистецтві визначається Г. Гегелем у такий спосіб, що мистецтво і його твори постають витворами духу, а отже, самі мають духовний характер, хоча художнє зображення і вбирає в себе чуттєву видимість, одухотворюючи чуттєвий матеріал [5, с. 19].

У вступі, що містить методологію аналізу сутності мистецтва і простежує закономірності його історичного розвитку, особлива увага зосереджена на поняттях "ідея", "прекрасне", "ідеал", образ". Усупереч романтикам, котрі заперечували можливість пізнання прекрасного, оскільки воно недоступне понятійному мисленню, Г. Гегель не лише розмежовує прекрасне в природі та художньо прекрасне, а й показує їх взаємозв´язок. Прекрасне постає наслідком втілення духу в матерії природи, тому природа одухотворюється, а дух опредметнюється, постає чуттєво осяжною реальністю.

Метод, що дає змогу пізнати сутність прекрасного, згідно з Г. Гегелем, — це виділення предмета дослідження з "конечної дійсності". Не заперечуючи прекрасне в природі, філософ зауважує обмеженість його виявів у зв´язку з відсутністю в природній красі внутрішнього розгортання, адже це чуттєва, матеріальна форма, що не містить внутрішніх відмінностей. Тому, наголошує Г. Гегель, ідеал, який не можна знайти в природі, можливий лише в мистецтві. Відтак предметом аналізу в естетиці Г. Гегеля стає художньо прекрасне, або ідеал. Така позиція близька до бачення І. Канта, який уперше сформулював проблему, наголосивши, що ідеал прекрасного можливий лише в мистецтві.

Предметне, в тому числі й художнє, формування постає в естетиці Г. Гегеля необхідною умовою самоусвідомлення духом себе. Через предметність він об´єктивується, розкриваючись мірою властивої йому досконалості. Естетичне відношення відображає інтерес до світу в одиничному, неповторному існуванні з огляду його самоцінності. "Всезагальна потреба в мистецтві виникає з розумного прагнення людини духовно усвідомити внутрішній і зовнішній світ, уявляючи його як предмет, в якому вона пізнає своє власне "я" [5, с. 38]. Характеризуючи підстави досконалості розгортання духу в чуттєвих формах мистецтва, філософ наголошує на специфічному способі, в який існує істина в мистецтві. Вона постає як художньо прекрасне, або чуттєве розгортання ідеї, що переходить до дійсності й постає в ній у безпосередній єдності ідеї та образу. "Ідея... як художньо прекрасне є ідея з тією специфічною властивістю, що вона є індивідуальною дійсністю, або інакше, вона є індивідуальне формування дійсності, що має специфічну властивість виявляти себе через ідею" [1, с. 79]. Ідея як дійсність, що отримала адекватну своєму поняттю форму, є ідеал. Звернемо увагу: Г. Гегель наголошує на важливості ідеї як формуючого начала в прекрасному.

Закономірність розвитку мистецтва в історичному поступі характеризується зростаючим домінуванням ідеї над образом, ідеалу над чуттєво-матеріальним способом його втілення. Умовою його досконалості завжди постає свобідна взаємодія ідеального та реального, чуттєвої форми та духовного змісту. Тому зміст і форма в мистецтві взаємно проникають, утворюючи духовне ціле, причому кожен конкретний художній твір має бути всередині себе внутрішньо завершеним, індивідуально неповторним, конкретним цілим.

Взаємодія ідеї й образу в мистецтві — явище історичне, що має специфіку розгортання у поступі духу щаблями поглиблення змісту всезагального й об´єктивації його в мові мистецтва. У мистецтві дух проходить три основні форми саморозвитку, що є трьома стадіями в розвитку художніх форм. Це, відповідно, — символічне (мистецтво Сходу), класичне (античне) та романтичне (мистецтво християнського світу). Всюди змістом мистецтва є ідея, а його формою — чуттєве, образне втілення [5, с. 75]. За Г. Гегелем, існує три типи відносин між ідеалом і його чуттєвим втіленням у матерії мистецтва. Відтак прекрасне в мистецтві постає сукупністю особливих форм і ступенів. Перша (початкова) форма характерна невизначеністю ідеї, а тому не має тієї індивідуальності, якої вимагає ідеал. Абстрактність ідеї визначає, в свою чергу, невизначеність, абстрактний характер образу. За приклад Г. Гегель наводить запозичену з природи абстрактну визначеність для характеристики певного всезагального смислу, скажімо, "лев символізує силу". Перший тип відносин ідеї й образу філософ характеризує як символічну форму. На цьому етапі, оскільки відсутня гармонія ідеї та образу, властива художньо прекрасному, сприйнятливішою для характеристики мистецтва постає категорія "піднесене". Особливістю художніх явищ як піднесених є невідповідність, не співмірність ідеї (духовного начала) та способу її художнього втілення. Тут простежується зв´язок з трактуванням змісту піднесеного в естетиці І. Канта. До конкретизації проблеми піднесеного у зв´язку з символічним типом мистецтва Г. Гегель повертається також, характеризуючи окремі види мистецтва Давнього Сходу.

Друга форма — класична. її особливістю є "вільне адекватне втілення ідеї в образі, що уже належить їй відповідно до її поняття" [5, с. 83]. На думку Г. Гегеля, саме у цій формі мистецтва існує повна відповідність ідеї та образу, що визначає завершеність ідеалу і дає змогу його споглядати як досягнутий. Класична форма мистецтва постає справжнім уособленням прекрасного. Тобто у класичній формі мистецтва має місце та єдність, коли духовне є справді внутрішнім. Носієм ідеї духовності, причому не абстрактної, а індивідуально визначеної, постає людський образ. Уперше саме так сформулював розуміння ідеалу прекрасного в мистецтві І. Кант. Г. Гегель розгорнув і поглибив розуміння зв´язку ідеї й образу в класичному мистецтві. Відчутний також вплив романтизму, що вбачав у класичному мистецтві взірець художньої досконалості, визначений ідеалом особистості доби античності. Духовність цілком виявляє себе в античному мистецтві в одиничному людському образі.

Третя форма мистецтва — романтичне мистецтво — знімає завершену єдність ідеї та її реальності й знову повертається, хоча й на вищому рівні, до відмінності та протилежності цих сторін [5, с. 84]. Особливістю романтичного мистецтва є втілення всезагального — внутрішнього духовного життя в такий спосіб і такими засобами, що воно постає основним матеріалом мистецтва. Розглядаючи романтичне мистецтво як "піднесення мистецтва над самим собою", Г. Гегель наголошує, що воно зберігає себе як мистецтво, перебуває всередині сфери власне мистецтва, але переходить на вищий щабель адекватності втілення духу як власне духу. "...На цьому щаблі предмет мистецтва становить свобідна конкретна духовність, що в сенсі духовності повинна постати в явищі внутрішньому духовному оку" [5, с. 86]. Однак насправді, зауважує філософ, ідея й образ у романтичному мистецтві розмежувалися і постають неспівмірними саме тому, що ідея як дух та душевне життя має набувати завершеності всередині себе, а тому не піддається адекватному втіленню в матерію образу. На цьому етапі дух, здійснивши себе в чуттєвих формах, об´єктивно переходить до наступної вищої сходинки — релігії, а згодом — до філософії.

У межах кожної з історичних форм здійснення духом себе в діалектиці ідеї та образу Г. Гегель розгортає також аналіз багатства художніх форм через видову специфіку мистецтва. Мистецтва розглядаються з огляду ґенези їх видових особливостей та своєрідності вияву назовні, а також особливостей твору мистецтва як художнього цілого і под.

Естетика Гегеля — найвище досягнення естетичної теорії. Вона не лише підсумовує здобутки попередніх етапів у розвитку естетичного знання, а й містить цілісну історію художнього розвитку людства як історію становлення чуттєвої культури, що постає необхідним етапом духовного самостановлення людства.

Список літератури

1. Берковский Н. Я. О романтизме и его первоосновах // Проблемы романтизма: Сб. ст. — М.: Искусство, 1971.

2. Габитова Р. М. Философия немецкого романтизма. — М.: Наука, 1978.

3. Гегель Г. В. Ф. Работы разных лет: В 2 т. — М.: Мысль, 1970.

4. Гегель Г. В. Ф. Феноменологія духу. — К.: Основи, 2004.

5. Гегель Г. В. Ф. Эстетика: В 4 т. — М.: Искусство, 1969—1971. — Т. 1.

6. Гердер И.-Г. Идеи к философии истории человечества. — М.: Наука, 1977.

7. Жирмунский В. Теория литературы. Поэтика. Стилистика. — Л.: Наука, 1977.

8. История эстетики. Памятники мировой эстетической мысли: В 5 т. — М.: Изд-во Академии художеств, 1962. — Т. 3.

9. Кант И. Критика способности суждения // И. Кант. Основы метафизики нравственности. — М.: Мысль, 1999.

10. Кант И. Критика чистого разума // Соч.: В 6 т. — М.: Мысль, 1964. — Т. 3.

11. Лекции по истории эстетики / Под ред. проф. М. С. Кагана: В 4 кн. — Л.: ЛГУ, 1974. — Кн. 2.

12. Мислителі німецького романтизму / Упоряд. Л. Рудницький та О. Фе-шовець. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2003.

13. Наливайко И. М. Романтизм// Всемирная энциклопедия. Философия. — М.: ACT; Мн.: Харвест, 2001.

14. Рассел Б. Історія західної філософії. — К.: Основи, 1995.

15. Шеллинг Ф. Дедукция произведения искусства вообще // Литературная теория немецкого романтизма. — Л.: Изд-во писателей в Ленинграде, 1934.

16. Шеллинг Ф. Философия искусства. — М.: Мысль, 1966.

17. Шіллер Ф. Естетика. — К.: Мистецтво, 1974.