Естетика

8.2. Естетика класичного реалізму

Аналіз проблем естетики Новітнього часу доцільно розпочати з естетики класичного реалізму, безпосередньо пов´язаної з усією попередньою класичною традицією в поглядах на природу та призначення мистецтва, його місце у суспільному житті. Естетика класичного реалізму становилася в 20—50-х роках XIX ст. у країнах Західної та Східної Європи, набуваючи у згаданий період провідного значення і зберігаючи вплив до середини XX ст. Тоді ж виникла й почала утверджуватися естетика ірраціоналізму. У 30-х роках цього ж століття була започаткована естетика позитивізму з низкою її відгалужень.

Поняття "класичний реалізм" з´явилося у першій половині XIX ст. щодо мистецтва й естетики, які використовували кращі надбання естетики попередніх епох і сягали філософських глибин у розумінні соціального життя, психології особистості, витоків людських стосунків і закономірностей їх вияву. Естетика класичного реалізму — не просто етап зрілості реалізму, а явище усвідомлення естетичною теорією законів суспільного життя, відносин особи і суспільства, законів психічного життя людини. У XX ст. за напрямом закріпилося поняття "критичний реалізм". Однак остання назва звужує естетичні орієнтації мистецтва, що розгортає світ людського життя незрівнянно ширше, ніж це дає змогу зробити заперечний принцип. Класична естетика — філософія художньої творчості, яка аналізує закономірності життя з опорою на здобутки соціальних та гуманітарних наук. Естетика класичного реалізму, саме так визначаючи свої принципи, наголошує на зв´язку з провідною орієнтацією естетичної теорії впродовж усього періоду її історії. Дотримуючись згаданої традиції, започаткованої античністю й розгорнутої в добу Відродження та Просвітництва, в німецькій класичній естетиці, класичний реалізм поглиблює погляд на природу людини та призначення мистецтва у суспільному житті. Водночас естетика класичного реалізму позбавляється просвітницьких ілюзій стосовно природної доброчесності людини та можливості суто виховними засобами подолати соціальне зло й удосконалити суспільне життя. Класичний реалізм поглиблює поняття реальності, розглядаючи її виявом закономірного в соціальних відносинах, не обмежуючись розумінням реальності лише як міжособистісних взаємин людей та випадковостей зіткнення характерів. Величезний здобуток напряму — інтерес до внутрішнього світу особистості, що зумовлює психологізм художньої творчості.

Як естетичний напрям класичний реалізм становився і розвивався під впливом суперечностей соціального життя. Він зосереджував увагу на аналізі закономірностей взаємин особи і суспільства та відносин людини з собою самою в умовах руйнації цілісності життя. Науковий аналіз соціальних стосунків поєднаний у ньому з вимогою художньої переконливості зображення суперечностей життя. Правомірно естетичну теорію та художню практику класичного реалізму розглядати як свідомий історизм. Вагома роль у визначенні формулювання нових естетичних принципів зв´язку мистецтва з реальністю належала ідеям І. Канта про людину як основний предмет мистецтва, про мистецтво як вияв свободи творчості; ідеї Г. Гегеля стосовно історичності художнього процесу та закономірного характеру відображення само становлення духу людства у формах художньо прекрасного. На формулювання естетичних принципів нового мистецтва вагомий вплив мала ідея Ф. Шіллера про два типи художності, які визначалися в поняттях "реальне" й "ідеальне". Естетика класичного реалізму використовує художню практику критичного реалізму (друга половина XIX — кінець XIX ст.). Гуманізм є домінуючою тенденцією естетики та художньої практики напряму.

Естетика класичного реалізму поставала двома шляхами. По-перше, ідеї її визначалися в статтях митців, котрі формулювали основні принципи мистецтва на основі власного досвіду осмислення закономірностей художньої творчості; по-друге, — в естетичній теорії, яка творилася під впливом ідей революційного демократизму та наукового соціалізму. Достатньо сказати, що найвидатніші художні таланти, котрі поставали уособленням національного духу народів і виразниками його ідеалів, були представниками класичного реалізму. Синтез філософської рефлексії над буттям та художньої образності втілення естетичних ідей мовою мистецтва — характерні ознаки мистецтва класичного реалізму вже в період становлення цього напряму, зокрема для таких його відомих представників, як О. де Бальзак (1799—1850), Стендаль (Анрі Бейль) (1783—1842) у Франції; Ч. Діккенс (1812—1870), У. Текерей (1811 — 1863), Ш. Бронте (1818—1848) в Англії; О. Пушкін (1799—1837), М. Лермонтов (1814—1841), М. Гоголь (1809—1852) в Росії; Т. Шевченко (1814—1861) в Україні.

Поняття "реалізм" стосовно мистецтва й естетики, зорієнтованих на людину як основний предмет художнього пізнання, формувалося в естетиці впродовж 30-х років XIX ст. Важливим був доробок німецьких митців слова. Книга Л. Вінбарга "Естетичні подорожі" (1834), що містила критику романтичної школи та посвяту "Молодій Німеччині, а не старій", дала не лише назву новому угрупуванню митців — "Молода Німеччина", а й стимулювала на пошук нових естетичних підходів до художньої творчості з опорою на реальне життя. Важливе значення для становлення поняття "реалізм" і формулювання його естетичних принципів у цей період мала творчість Г. Бюхнера. Він виступив з критикою ідеалізації і в романтиків, і у Ф. Шіллера, зазначаючи важливість соціальної проблематики в мистецтві. Важливим доробком в естетику нового напряму стала філософська та літературно-критична творчість Г. Гейне, що критикувала реакційні тенденції в естетиці романтизму й утверджувала плідні ідеї цього напряму. Поглибленню естетичних принципів реалізму сприяла діяльність лівих гегельянців. У журналі "Щорічник м. Галле" (1839) був опублікований маніфест "Протестантизм і романтизм", що не лише відмежовував новий напрям від романтизму, а й містив вимогу активної тенденційності літератури та служіння її справі свободи.

Становленню естетики класичного реалізму сприяла творчість представників французької літератури та мистецтва. Гюстав Курбе у "Передмові до каталогу виставки Курбе 1855 р." виклав маніфест творчості нового напряму, декларуючи ідею свободи художньої творчості та право митця на правдиве відображення ідей своєї епохи. "Я... хотів, вивчивши повністю традицію, здобути осмислене і незалежне почуття своєї власної індивідуальності. Знати, щоб могти, — така була моя думка. Бути в змозі передавати звички, ідеї, образ моєї епохи згідно з моєю оцінкою; бути не лише живописцем, а й людиною, тобто створювати живе мистецтво — така моя мета" [24, с. 245]. Поглиблює висловлену думку виступ Г. Курбе на з´їзді бельгійських художників 1861 р.: "Основа реалізму — це заперечення ідеального... Романтичне мистецтво, так само як і класична школа, було "мистецтвом для мистецтва". Сьогодні, згідно з останніми даними філософії, навіть у мистецтві потрібно мислити і не дозволяти почуттю перемагати логіку" [24, с. 245—246]. Звернемо увагу в наведеному вислові на слова "заперечення ідеального". Йдеться не про заперечення ідеального як способу буття дійсності у мистецтві — бутті в системі ідеальних художніх образів. Митець заперечує ідеалізацію як принцип підходу до зображення життя. Не менш важлива для естетики класичного реалізму така думка митця: "Реалізм за сутністю — мистецтво демократичне" [24, с. 246]. На початкових етапах становлення класичний реалізм поєднував принципи глибинного осмислення суперечностей соціальної дійсності з романтичними поглядами на людину та можливості вдосконалення життя.

Особливе значення в розумінні естетичних принципів класичного реалізму мала праця Опоре де Бальзака "Передмова до "Людської комедії" (1842), де міститься естетичний маніфест нового мистецтва. Однією з вихідних його тез була думка: "Література — це відображення суспільства". Сповіщаючи суспільство про свій задум створити цілісний образ суспільного життя, О. де Бальзак надихається природничо-науковими дослідженнями, котрі розкривають цілісний образ природного життя. Письменник наголошує, що для здійснення задуму йому "необхідно було вивчити основи або спільну основу цих соціальних явищ, уловити прихований смисл величезного накопичення типів, пристрастей і подій" [13, с. 614]. Письменник прагне також осмислити принципи людської природи і віднайти те, "в чому людські Суспільства віддаляються чи наближаються до вічного закону, до істини, до краси" [13, с. 615]. Діалектичність підходу до художнього процесу та його предмета — суспільства й людини — якісна особливість аналізованого естетичного напряму. О. де Бальзак визнає суперечність світу людини та людських стосунків, однак не вважає ситуацію фатальною: "Я не вірю в безконечне удосконалення людського суспільства, я вірю в удосконалення самої людини". Передмова містить низку специфічно естетичних ідей, пов´язаних з художньою досконалістю творів мистецтва та критеріями її визначення. Якісна відмінність названого підходу полягає в тому, що митець прагне дослідити закономірне у житті людства, тоді як раніше зображували окремі людські типи або конкретні сторони життя.

Не менш важливими для естетичної теорії були думки О. де Бальзака про різні типи літератури ("літературні школи"). Критик поділяє їх залежно від відношення образу й ідеї, ідеалу та форми. На цій підставі вирізняються такі наявні типи художнього формування: "література ідей", "література образів" і школа синтезу названих підходів — література класичного реалізму (щоправда, в О. де Бальзака це поняття відсутнє, натомість вжито неточне — "літературний еклектизм"). Характеризуючи позитивні риси названих шкіл, він віддає належне "мистецтву ідеї", тобто здатності митців утримувати в художньому формуванні загальну ідею, що й надає творові цілісності. У "літературі образів" зазначена як цінна поетичність художньої мови. У літературі, яка синтезує обидва підходи, є обидві позитивні риси названих типів [13, с. 623]. З огляду на відмінності розуміння сутності мистецтва критик вводить уточнювальні поняття: "класики" та "романтики". Поняття "класика" він пов´язує з "літературою ідей" і застосовує його не лише до митців минулого, а й власної творчості та декого зі сучасників. Не менш важливі для розуміння естетики класичного реалізму думки письменника про природу творчої геніальності, поняття "художньої правди", призначення мистецтва в суспільстві та роль митця в суспільному житті.

Плідні естетичні ідеї містяться в критичних статтях Стенда ля (Акрі Бейль). Це дослідження з історії музики ("Життя Гайана, Моцарта і Метастазі", 1815); історії живопису (Історія живопису в Італії", 1817); полемічна праця проти класицизму ("Расін і Шекспір", 1823 — ч. 1; 1825 — ч. 2). Естетичні погляди Стендаля формувалися під впливом естетики Просвітництва, що визначило оптимістичний погляд на людину: віру в безмежність її можливостей і прагнення щастя. Останнє розглядається основною спонукою людської діяльності. Призначення мистецтва він вбачає у тому, щоб викликати співпереживання героям і заохочувати людину прагнути до щастя. Естетичні ідеї, обґрунтовані в літературно-критичних працях, письменник послідовно втілював у художній творчості.

Естетичні принципи нового напряму в англійській літературі й художній критиці утверджували Дж. Рескін (1819—1900), Ч. Діккенс, У. Текерей. До найважливіших праць Дж. Рескіна належать "Сучасні художники", "Художній вимисел: прекрасне і потворне", "Англійське мистецтво", "Мистецтво і дій