Естетика

8.6. Естетика радянського періоду

Важливими для естетичної теорії XX ст. були здобутки радянської естетики, що, розвиваючись у межах класичної філософської естетики, внесла вагомий творчий доробок у низку галузей естетичного знання. Вплив ідеологи на естетичну теорію, порівняно з іншими галузями філософського знання, був мінімальним, а вираженою — загальна орієнтація на проникнення естетичного в усі сфери життя. Здобутком теорії естетики є розробка і введення у науковий ужиток метакатегорії "естетичне" — над цим працювали Л. Столович, С. Гольдентріхт, Ф. Кондратенко, М. Каган, В. Іванов; обґрунтування поняття "небайдужість" як вихідного поняття естетики — А. Канарський; осмислення закономірностей вияву естетичного в природі, суспільних стосунках, моральних взаєминах між людьми — Л. Столович, І. Смольянінов. Діалектичні зв´язки морального й естетичного всебічно розглянуті в працях В. Тол-стих, О. Фортової. Особливості мистецтва як виду пізнання та естетична сутність мистецтва охарактеризовані в працях О. Бурова, В. Мазепи, В. Малахова. Специфіка змісту естетичних категорій та їх діалектичного зв´язку досліджена в розвідках Ю. Борєва, В. Муріана, В. Шестакова; аналіз форм естетичної свідомості — предмет теоретичних роздумів Е. Ільєнкова, М. Кагана, В. Муріана, Л. Зеленова. Закономірності мистецтва доби модерну та його естетичні принципи розкриті Л. Левчук та ін.

Від 20-х років XX ст. теоретичні проблеми естетики та мистецтва досліджуються, наприклад, у працях Г. Плеханова, А. Луначарського, В. Воровського, О. Богданова, Б. Арватова, П. Блонського, Л. Виготського. Особливістю цього періоду є активна участь у розв´язанні теоретичних проблем мистецтва самими творцями естетично-художніх цінностей: Б. Асаф´ев, Максим Горький, В. Маяковський, В. Мейерхольд, К. Станіславський, С. Ейзенштейн, Л. Курбас та ін. Естетика від 20-х років минулого століття розвивається в межах психологічного напряму. О. Богданов, провідний теоретик естетики Пролеткульту, що дотримувався ідей позитивізму, вбачав мету мистецтва у пропаганді наукових і художніх знань. Згідно з ним, суспільне життя утворює такий ряд: досвід — праця — колектив — форми співпраці — тип культури (елемент її — мистецтво). Основним поняттям естетики філософа є поняття "організація". Мистецтво характеризується як "організований досвід тисячоліть, кристалізований у художній формі". Поняття "організація" застосовується до змістовної частини творів, особливостей сприймання та переживання їх. Зрештою, організація ідей та організація речей у мистецтві — нероздільні [27, с. 25—26]. Ідеї О. Богданова про загальну теорію систем, вчення про організаційні типи й закономірності, викладені в праці "Загальна організаційна наука (тектологія)" (у 3 ч., 1925—1929), мали важливе значення для формування деяких положень кібернетики та системного підходу. Вони розвинулись у працях Н. Вінера й У. Ешбі, загальній теорії систем Л. Берталанфі.

Позитивістська соціологічна орієнтація скеровувала найпослідовніших виразників її ідей на абсолютизацію естетики як засобу перетворення середовища. Звідси мало місце "ототожнення розмовної мови та художньої літератури, агітплакату й живопису, діяльності газетяра і поета..." [27, с. 21]. У межах розуміння мистецтва як безпосередньої життєдіяльності розробку його ідей здійснювали Б. Арватов, М. Чужак та ін. Б. Арватов, зокрема, наголошує: мистецтво не повинно бути пов´язане з духовними моментами. Його головна функція — організація виробничого процесу [27, с. 29—30]. Тобто, заперечується власне естетична, духовна функція мистецтва. Щоправда, названа тенденція відображала одну з домінуючих тенденцій західної, зокрема англо-американської естетики, впливаючи на спрямування дослідницького пошуку радянських вчених [27, с. 62]. У мистецтві "виробничий" ухил започатковують футуристи, котрі на місці традиційних художніх напрямів реалізму, символізму, імпресіонізму утверджують техніцизм. Відомим теоретиком естетики був Г. Плеханов. Найвизначніші його праці з естетики — "Пролетарський рух і буржуазне мистецтво" (1905), "Мистецтво і суспільне життя" (1912), "Листи без адреси" та ін. Розвідки Г. Плеханова з естетики й теорії мистецтва присвячені ґенезі художності, духовній сутності мистецтва, зв´язку художньої творчості зі суспільним буттям та естетичною позицією митця.

Проблеми соціології мистецтва досліджував А. Луначарський у численних працях з естетики та мистецтва — "Завдання соціал-демократичної художньої творчості" (1907), "Листи про пролетарську літературу" (1914), "Література і революція" (1920), "Міщанство та індивідуалізм" (1923) тощо. У них розглянуто призначення мистецтва в суспільстві, духовну позицію митця, становище митця в буржуазному суспільстві. Велику увагу критик приділяє аналізу "класовості" літератури. Мистецтво і революція — основна тема теоретичних статей А. Луначарського.

Зауважимо багатство художнього життя цього періоду, оскільки чимало представників соціальних низів, раніше позбавлених можливості спілкування з художніми скарбами та можливості професійних занять мистецтвом, отримали доступ до художньої освіти на спілкування з мистецтвом.

Особливий розквіт естетичної теорії радянського періоду припадає на 50-ті (друга половина) — 80-ті роки XX ст. Демократизація суспільного життя, характерна для цього періоду, чи не найяскравіше відображена у сфері естетики та мистецтва. Саме у цей період формувалися великі наукові школи з естетики: вузівські та академічні у Москві, Ленінграді, Києві, Свердловську, Воронежі, Тарту та ін. Наукові школи очолювали відомі вчені М. Овсянніков (Московський університет), М. Каган (Ленінградський університет), Л. Левчук (Київський університет), В. Мазепа (Інститут філософії АН УРСР). Проблеми естетики досліджували також знані представники діалектичної ніколи цього Інституту В. Шинкарук (директор) та В. Іванов.

Фундаментальні дослідження історії естетики здійснив О. Лосєв у обшир-ній творчій спадщині. Проблема естетичного — категоріальний зміст і розуміння його об´єктивності — досліджене в монографії Л. Столовича "Естетичне в дійсності та у мистецтві" (1959). Звертаючись до класичної традиції, зокрема апелюючи до ідей Д. Дідро, автор розглядає естетичне як "відношення" та наголошує на його всепроникності [31, с. 7]. Важливе місце у його міркуваннях посідає питання об´єктивності естетичного відношення, предметом якого є "олюднена природа" [31, с. 37—38]. Поняття "об´єктивність естетичного" вчений трактує, згідно з класичною традицією, єдністю матерії та ідеї. А. Канарський у праці "Діалектика естетичного процесу" (1979) аналізує естетичне в діалектиці процесу становлення та своєрідності виявів феномену чуттєвого. Беручи дане поняття як вихідне для розуміння витоків естетичної здатності, автор пише: "Чуттєвий акт людини — результат усієї історії усуспільнення людей і їх відносин. Відсікти від нього цю суспільну його сутність — означає перетворити його на суто тваринний акт, де слова "гуманізм", "людяність", "духовність" можуть застосовуватися вже лише заради теоретичних спекуляцій" [14, с. 125].

Розробка категоріального знання в естетиці здійснюється і в історичному, і в змістовно-логічному аспекті. Історичний аспект категоріального знання ґрунтовно дослідили О. Лосєв та В. Шестаков у праці "Історія естетичних категорій" (1968), В. Шестаков — у працях "Гармонія як естетична категорія" (1973) та "Естетичні категорії. Досвід систематичного й історичного дослідження" (1983). В останній автор структурує категоріальне знання, поділяючи категорії на типи, залежно від змістовного обсягу. Окрім усталених в історії естетики основних категорій (прекрасне, піднесене, трагічне, комічне, потворне) подано їх модифікацію (гармонія, грація, ідеал, героїчне, катарсис, іронія, гротеск), а також визначено "художні категорії" (мистецтво, наслідування, образ, алегорія, форма, смак) [36].

Проблему категорій досліджував Л. Столович у монографії "Категорія прекрасного і суспільний ідеал" (1969). Предмет уваги вченого — стале та змінне в уявленнях про прекрасне і зв´язок прекрасного й ідеалу в історії естетичної думки. Монографія розглядає філософсько-естетичне тлумачення зв´язку прекрасного й ідеалу не лише в європейській, а також у східній традиціях. Слушно особлива увага приділена європейській, у тому числі німецькій класичній естетиці. Автор дотримується розгляду центральної ідеї, що відображена практично в усій історії естетики, а найчіткіше визначена в естетиці

І. Канта: "лише людина... може бути ідеалом краси", а людство "може бути ідеалом досконалості" [15, с. 1083]. Естетичні категорії досліджував Ю. Борєв у розвідках "Основні естетичні категорії" (1960), "Про трагічне" (1961), "Комічне" (1970). Категорії він розглядав як систему естетичного знання, ґрунтуючи їх аналіз на матеріалі історії мистецтва, передусім літератури.

Історико-теоретичне дослідження внутрішньої структури мистецтва здійснив М. Каган у праці "Морфологія мистецтва" (1972). Монографія містить: методологію аналізу мистецтва; історію художнього розвитку у його ґенезі та підходи до систематизації мистецтва; мистецтво у багатстві його видів та різновидів, родів і жанрів.

Фундаментальним теоретичним дослідженням специфіки мистецтва як особливого типу духовного досвіду стала праця Е. Ільєнкова "Мистецтво і комуністичний ідеал" (1984). Вона повернулася до розроблених німецькою класичною філософією проблем "ідеалу", "ідеальності", "духу", відмежовуючи класичну традицію від вузько психологічних тлумачень мистецтва. Формулюючи поняття "ідеальності" в полеміці з вузько психологічним і соціологічним його тлумаченням, Е. Ільенков зауважує: "Ідеальність" загалом і є в історично сформованій мові філософії характеристика... речево-зафіксованих (об´єктивованих, уречевлених, опредметнених) образів суспільно-людської культури, тобто історично сформованих способів суспільно-людської життєдіяльності..." [12, с. 40]. Методологічною засадою аналізу категорії "ідеал" в естетиці може слугувати таке міркування Е. Ільєнкова: "Ідеальна форма — це форма речі, але поза цією річчю, а саме — в людині, у вигляді форми її активної життєдіяльності, у вигляді цілі й потреби. Або, навпаки, це — форма активної життєдіяльності людини, але поза людиною, а саме — у вигляді форми створеної нею речі. "Ідеальність" сама по собі тільки й існує у постійній зміні цих двох форм свого "зовнішнього втілення", не збігаючись з жодною з них, взятою окремо" [12, с. 76]. Це діалектичний підхід до аналізу проблеми ідеального.

Проблема художньої творчості й пізнавальної та духовно-формуючої сутності мистецтва досліджується у праці В. Мазепи "Художня творчість як пізнання" (1974). Художню творчість автор розглядає у контексті теорії відображення та специфіки естетичного як особливого типу відношення. Розмежовуючи естетичне і художнє як нетотожні поняття, філософ наголошує, що завдання художньої діяльності — "внесення естетичного в саму дійсність, формування її за законами краси" [21, с. 21]. Художня діяльність не утворює нового виду пізнання, її призначення — в інтегруванні "пізнавальної та оцінної діяльності". Відповідно, особливості художнього пізнання існують лише в межах цієї інтегрованої єдності — поза синтезом з оцінною діяльністю художнє пізнання вже не є, власне, художнім. Взаємозв´язок естетичного та художнього простежується у відмінностях його змісту, способу існування, його духовно-формуючих можливостей. Діалектику естетичного й художнього автор розкриває на рівні — здатності об´єктивації творчих умінь, способів буття наслідків формування, масштабів самовияву духу в естетичному відношенні, закріпленому в художніх феноменах.

Особливий аспект естетичної проблематики становлять дослідження зв´язку морального й естетичного, моралі та мистецтва. Ґрунтовним теоретичним дослідженням цієї проблеми стала монографія О. Фортової "Про діалектичну єдність морального та естетичного" (1985). Автор розкриває методологічне значення діяльнісного підходу до дослідження морального й естетичного, а також їх взаємозв´язку. Поняття "відношення" у його визначеності розглядається необхідною умовою не лише розуміння всієї системи "моральна діяльність", а й визначеності цієї системи як діяльності, оскільки лише через моральне відношення "створюється особливий спосіб утвердження" [32, с. 9]. Теорія відношення морального й естетичного, зазначається в дослідженні, розвивається все ще безвідносно до діяльності, сутність якої виражена в діалектичному характері їх дійсної єдності. Автор доходить важливого висновку про зв´язок морального й естетичного: "...Моральне у своїй завершеності є естетичним" [32, с. 38]. Моральнісне та естетичне розкриті як два невідчужених способи найповнішого й адекватного вияву сутності людського — людяності як творчої сутності людини. Естетичне постає завершеним способом присвоєння суспільної сутності людини в її довершеності.

Естетична теорія 60—80-х років XX ст. розвивалась у радянський період у межах класичної естетичної парадигми, що орієнтувала на ідею естетичної досконалості творчого процесу, творчу сутність людини, для якої формування за законами краси і потреба жити у її творенні — сутнісна ознака людини, найяскравіший вияв її людяності. Ідеалізм такого розуміння засвідчував себе не лише незбігом теорії та практики стосунків, а виявляв себе в надії вдосконалення життя на шляхах виховного впливу на людину засобами художньо прекрасного. В естетичній теорії Заходу саме в цей період складається інша парадигма розуміння сутності мистецтва та його призначення, відображена в естетиці постмодернізму.