Естетика

9.1. Поняття "естетичне": зміст, сутність

Естетичне — якісно визначене відношення. Це особливе емоційно-небайдуже, осмислююче, переживаюче відношення людини до виразних форм дійсності та переживання власного переживання. Поняття "естетичне" для означення специфічного — чуттєвого пізнання дійсності (див. лекцію 1) ввів у науковий ужиток О. Баумгартен. Естетичне переживання — особливий тип духовного досвіду. Закономірності його досліджені в праці І. Канта "Критика здатності судження". Поняття "естетичне" як особливий тип відношення використовують також А. Шефтсбері, Д. Дідро та ін. У естетиці І. Канта це поняття має багаторівневий характер творчої взаємодії суб´єкта з об´єктом, завдяки чому об´єкт відкривається виразними якостями як самоцінний та як джерело рефлексуючої здатності суб´єкта. Діалектика відношення в естетичному така, що предмет власними якостями формує почуття, робить його дійсним для суб´єкта. Водночас унаслідок небайдужості суб´єкта предмет набуває іншої — духовної, ідеальної життєвості, постаючи в свідомості та почуттях як ідеальний образ предмета небайдужості. Його якості набули самоцінного змісту, живлячи почуття та розум людини. Особистість у відношенні до об´єкта виходить з його життєвості. Він визначається як умова дійсності почуття, адже воно в якісній визначеності постає наслідком саме таких, а не інших властивостей предмета. Відтак, інший предмет і його якості будуть формувати інший стан почуттів, у такий спосіб забезпечуючи їх багатство. Не зацікавлений характер (відсутність практичної зацікавленості) становить специфічну особливість естетичного відношення.

Здатність естетичного (практично незацікавленого) відношення є виявом свободи особистості у ставленні до світу. І. Кант, розглядаючи підстави та можливості свобідного само-здійснення особистості, доводив, що сферою, де воно насправді можливе, є естетичне відношення. Здобуття істинних знань про світ потребує виходити з об´єктивної логіки самовияву явищ дійсності. Інакше суб´єкт ніколи не оволодіє істиною. Отже, справжня свобода у сфері пізнання неможлива. Досліджуючи мораль як сферу само-здійснення особи діяльністю творення специфічно людських взаємин, філософ зауважує, що підставою моралі є воля, тому суб´єкт має вибирати морально цінне та спрямовувати волю на його втілення у стосунках. У моралі суб´єкт також не свобідний, адже його самовияви детерміновані розумною волею, що як така є добра і цінна сама собою.

В естетичному відношенні уява суб´єкта в своєму свобідному розгортанні навколо якостей предмета пробуджує розсудок, а розсудок (без посередництва понять) надає грі уяви правильності, зумовлюючи внутрішнє відчуття "доцільного" стану душі [7, с. 1153]. Практичному відношенню І. Кант протиставляє естетичне як таке, що не пов´язане з практичною зорієнтованістю інтересу. Воно внаслідок "незацікавленості" набуває суто духовного характеру. Останнє об´єктивно засвідчує не лише виразну життєвість предмета, а й якості суб´єкта: здатність небайдужої свобідної взаємодії зі "своїм предметом". Переживаючи свідомість формує ідеальний образ внутрішньо доцільної життєвості предмета. Здатність відношення, зокрема естетичного, — це "єдина здатність, завдяки якій стає можливим духовне життя людини" [2, с. 18], — слушно наголошує М. Бубер.

Рівні естетичного відношення. Естетичне відношення реалізує формуючий потенціал людини на декількох рівнях, котрі розкривають масштаб духовності процесу. Перший рівень: всезагальне як специфічно людська здатність відношення. На цьому рівні фіксується якісна відмінність життєвості природного та людського світу. Реальний її вияв — якість відношення, а саме — здатність відношення "згідно з мірками кожного виду" (К. Маркс). На відміну від тваринного світу, що у сприйманні дотримується мірок власного виду, тобто потреби виживання в середовищі й споживання, людина здатна до вільної взаємодії, тобто безвідносно до безпосередніх життєвих потреб. Саме у названій здатності, що формувалася в історичному процесі само-становлення людства як виду розумного життя, розкривається духовний характер естетичного відношення. І. Кант приділяє велику увагу родовій здатності людини, розглядаючи загальну "повідомлюваність почуття" та загально-значущість здатності одиничного судження, що відображає "суб´єктивну доцільність емпіричного судження". Причому філософ наголошує: подібно до того, як аналіз предмета заради пізнання підпорядкований загальним правилам, так і задоволення кожного може бути проголошене правилом для всіх інших [7, с. 1138]. Г. Гегель, уточнюючи поняття "всезагальне", зазначає: це людина як така, і тим самим за суттю — дух [4, т. З, с. 6].

Другий рівень — особливе в естетичному відношенні. Він виявляє себе як соціальність почуття в сенсі об´єктивної зумовленості досвіду стосунків (стосунки родових спільнот, соціумів, народів) характером відносин у середині суспільного цілого та зі зовнішнім світом. Скажімо, духовний досвід відносин з природним світом і в межах соціуму давніх греків та давніх римлян відмінний. Це засвідчують їхня філософія і художня культура. Більше того, переживаюче відношення до світу греків Гомерівської доби й часів Гесіода різняться між собою, вибудовуючись у протиставлення героїчної та прозаїчної епох. Кожна епоха, кожна культура є діалектичною єдністю всезагального й особливого. Ментальні культури, культури конкретних історичних епох співвіднесені між собою як загальнолюдська (родова, "всезагальна") здатність та особливі вияви духу конкретних спільнот (соціумів). Це забезпечує велике багатство нюансів вияву відношення за його сутнісної визначеності: свобідної творчої взаємодії з предметом небайдужості.

Індивідуальна неповторність самовиявів духу в суб´єкті — це третій рівень естетичного відношення, сутністю якого є свобідна взаємодія суб´єкта зі світом. Властивістю її є здатність розгортання духовних структур навколо предмета небайдужості й творення індивідуально визначених творчих взаємодій. Процес набуває духовно визначеного спрямування за умови діалектичного зв´язку всезагального й індивідуально-неповторного у відношенні. Справжня творчість як вияв неповторності внутрішнього світу особистості реалізує себе саме в естетичному відношенні, оскільки воно індивідуалізоване світом особистості. Здатність створювати неповторність образу цих взаємодій підносить індивідуальне до рівня всезагального, в індивідуальному відсвічує вселюдське.

Само-становлення духу — діалектичний процес у чуттєвому відношенні до світу. В ньому відбувається "структурування" творчих взаємодій зі світом. Наслідком його є само-становлення духу змістом і характером відношення. Перша сходинка на цьому шляху — небайдужість, що "вибирає" свій предмет і, організуючись ним, осягає чуттєві вияви його життєвості. Розкриваючи естетичне відношення як процес сходження духу щаблями самовдосконалення, Г. Гегель поглиблює думку І. Канта про природу чуттєвості та зв´язку її зі сприйманням і розсудком. У характеристиці чуттєвої свідомості як відношення Г. Гегель зауважує його безпосередній зв´язок зі чуттєвою даністю світу. Чуттєва свідомість — це початкова ланка само-становлення духу. Як така, вона знає об´єкт "лише як сутнє, лише як дещо, як існуючу річ, як одиничне". Просторова та часова одиничність є предметом чуттєвого споглядання. Тому чуттєва свідомість найбагатша за змістом, але за думкою найбідніша. її багаті наповнення "надають визначеності почуттю; вони являють матеріал свідомості (курсив авт. — В. М.)" [4, т. З, с. 225].

Здатність дистанціювання суб´єкта від чуттєво сприйманих одиничних рис предмета для створення його зовнішньої для себе цілісної життєвості — наступний крок руху свідомості до самовизначення. Дійсним він стає як рефлексія душі в себе: "Я" відділяє від себе наявний матеріал чуттів і надає йому визначеності буття. Становлення духу на цьому етапі Г. Гегель характеризує як рух свідомості від безпосередності й одиничності сприймань до сприймаючої свідомості.

На цій стадії одиничні речі свідомість співвідносить із всезагальним. Однак, наголошує філософ, вони лише "ставляться у відношення", але ще не наявна єдність одиничного та всезагального. На третьому етапі (рівень розсудкової свідомості) усувається нерозрізненість одиничного й всезагального. Тут предмет опускається або зноситься "для вияву деякого для себе сутнього внутрішнього". На цьому етапі об´єкт перетворюється в свідомості на дещо суб´єктивне: "свідомість тут відкриває сама себе як суттєве предмета, рефлексує з предмета в себе саму, стає предметом для себе самої" [4, т. З, с. 228].

Небайдужість, спричинена виразною життєвістю предмета, актуалізує почуття, уяву, розсудок на неповторність взаємодій для творення образу предмета переживання. Організуючись якостями предмета, духовні структури суб´єкта сприймання, зрештою, стають дійсними для себе, тобто постають переживаючим духом. Відтак предмет постає реальністю для духу, а дух стає реальністю для себе, опредметнюючись у переживаючо-формуючій діяльності. Причому якісна визначеність суб´єктивного духу саме як духовної реальності постає у вигляді його само-розгортання в формах, що сходять до всезагального. Тобто, дух не задовольняється абстрактним для себе буттям ("Я" в своїй одиничності): заперечення безпосередності й одиничності в собі має "визначення все-загальності та тотожності самосвідомості зі своїм предметом". Судження суб´єкта, сповненого почуттям себе самого, є свідомість свобідного суб´єкта, що має знання про себе самого. Сповнюючи інше своїм "Я", воно тим самим робить його свобідним, деяким іншим "Я".

У зв´язку з охарактеризованим процесом наголосимо ще на одній особливості естетичного відношення: воно є здатністю, не лише спрямованою назовні, на вихід за власні межі для здобуття підстав свого опредметнення. Естетичне відношення спрямоване також у власний світ суб´єкта, постаючи у вигляді переживання власної здатності переживаючого ставлення до світу й осмислення цінності здатності переживання. Г. Гегель вибудовує діалектику все-загальності "Я" у вигляді розумної самосвідомості, що має право на свободу, та все-загальності, яка постає у вигляді тотожності суб´єктивності поняття з його об´єктивністю. Тут має місце діалектика всезагального та своєрідного з властивою йому визначеністю: "Істина, що знає себе, — стверджує Г. Гегель, — є дух" [4, т. З, с. 250].

Простежений процес сходження духу щаблями творення духовності відношення є гносеологічним за характером перебігу та за змістом. Однак за сутністю він має антропологічний вимір, адже суб´єкт здійснює сходження духу від одиничного до всезагального, до специфічно людської здатності пізнавально-переживаючого відношення. Все-загальність як дух — сукупний духовний досвід людства — вкладається в об´єктивовані форми права, моралі, добра, краси, істини. Отже, антропологічний вимір все-загальності відношення розкриває реальність людства — носія духовного досвіду, якісною характеристикою якого є естетичне, оскільки принцип самоорганізації естетичний за сутністю. Охарактеризована якісна визначеність відношення людини до світу - це один з його вимірів, а саме — антропологічний; сутнісною його ознакою е духовний характер.

Відношення як об´єктивна умова якісної визначності буття світу. Відношення як людська здатність самоорганізації духовних структур на творчу взаємодію зі світом — лише один з виявів самоорганізації життя: у формі самоорганізації духу. Здатність відношення становить сутнісну ознаку буття світу загалом: усіх природних форм, процесів, що відбуваються у Всесвіті. Відношення — це закон життєвості світу, онтологічна його якість. Сучасна наука відкрила закони буття. Згідно з ними, тяжіння до упорядкованості е фундаментальним принципом, — він забезпечує "найменшу напругу системи". Сутнісна єдність форм буття, в тому числі й свідомості як вищої його форми. — наслідок структурної самоорганізації всесвіту в синергетичну цілісність. Упорядкованість, оформленість, здатність самовідтворення й удосконалення належать до фундаментальних характеристик космічної цілісності буття світу. Саме те, що людина називає доцільністю природи і як таку осягає, насправді не що інше, як єдність світу, гармонія причин і наслідків, узагалі той взаємозв´язок, в якому все в природі існує та діє. Принцип самоорганізації постає відношенням якостей, властивостей, сторін в об´єкті й взаємодії систем і явищ між собою, тобто онтологічною характеристикою буття матеріального світу.

Розвиток науки Нового часу завдячує не лише успіхам у накопиченні досвідних знань, а й евристичним ідеям цілісності світу, котрі знайшли художньо переконливе втілення в мистецтві й обґрунтування в естетичній теорії. Геніальний художник Леонардо да Вінчі, дивлячись на природу очима дослідника, всюди знаходив у ній закон необхідності як "вічний закон", наголошуючи, що людське пізнання повинно слідувати за природою, оскільки досвідне пізнання — основа істини. На його думку, "досвід не помиляється, помиляються лише судження наші". Про "естетику природи" — необхідну основу філософії мистецтва — цікаві міркування висловлює В. Соловйов. У праці "Краса в природі" він розглядає не будь-який зміст, а лише ідеальний, тобто прекрасне є "втіленням ідеї" [19, с. 360]. Краса в її конкретизації — вияв ідеї життєвості, що мас висхідний характер: у міру ускладнення форм життя зростає їх виразність, внутрішня доцільність, упорядкованість. Краса — основа життєвості, тобто природа її онтологічна.

Ідея творення порядку з хаосу — самоорганізація структур (синергія) стає методологічним принципом пояснення законів природи та відношення людини до природи. "Що б ми не називали реальністю, — зауважує І. Пригожий, — вона відкривається нам лише в процесі активного формування, в якому ми беремо участь" [17, с. 364]. Значно раніше споріднену думку висловив Т. де Шарден. У праці "Феномен людини" він зазначав "фундаментальну єдність матерії", наголошуючи, що "незбагненна схожість" природних форм є наслідком "єдності структури". Ще багато століть до того Аристотель у праці "Фізика" відзначав: "кожен з предметів являє собою відомий порядок або поєднання". Упорядкованість й організація — основні принципи будови природних форм. На рівні всесвіту - - це структурна організація, на рівні предмета — визначеність форм. За сутністю це є естетична самоорганізація, оскільки їй властива чуттєва визначеність форм матеріальних об´єктів і така внутрішня доцільність структур, яка забезпечує стійкість їх життєвості.

Платон характеризує оформлену предметність поняттям "ейдоси" ("образи"). Форми — це вияв сутності: "ідеї в бутті". Філософія осмислила закономірності самоорганізації систем у понятті "краса", формуючими чинниками якої постали онтологічні характеристики буття, естетичні за сутністю: міра, число, пропорція, симетрія, гармонія, ритм, єдність у різноманітності. Кожне з названих понять належить до складових цілісної системи рівновісності буття, що визначає внутрішню життєвість систем.

Гармонія у названій системі характеристик буття — одна з провідних, оскільки відображає відповідність внутрішніх відношень у кожній системі й відношень її зі зовнішнім світом. Тому правомірно гармонію характеризувати як фундаментальну підставу єдності світу. Гармонія як організаційний принцип являє собою порядок, що враховує якісні та кількісні особливості компонентів, котрі вступають у відношення, утворюючи цілісність і життєву виразність об´єкта, або міру його. До визначальних характеристик гармонії варто віднести цілісність і співмірність форми та змісту, тобто таку організацію системи, за якої форма найповніше, завершено і водночас найдоцільніше виражає зміст, а зміст най-адекватніше відображає ідею й організацію форми [18, с. 21]. У процесі проникнення сучасної науки в таємниці світу на всіх рівнях його життєвості цей принцип відкривається як фундаментальний. Протилежністю гармонії є хаос, а принципом їх взаємодії — міра.

Симетрія загальний принцип організації, еквівалентний врівноваженості й гармонії. Принцип симетрії наявний у будові мінералів, рослин, тварин, тіла людини. Як наголошує видатний математик XX ст. Г. Вейль у праці "Симетрія", ідея симетрії жодним чином не обмежується просторовими об´єктами; її синонім "гармонія" значно більше вказує на акустичні й музичні застосування ідеї симетрії, вона засвідчує також стан людської лупі і. що є тією "середньою мірою", до якої має прагнути доброчесна людина (це свого часу зауважував Арістотель). "Симетрія... є тією ідеєю, з допомогою якої людина впродовж віків прагнула осягнути і створити порядок, красу та досконалість" [3, с. 37]. Розуміння гармонії як умови упорядкованості форм і структур простежується в період становлення досвідних і наукових знань людини про світ та знань про стан людської душі. У філософії ідея симетрії, гармонії й міри від часів піфагорійців розглядаються сутнісною ознакою життєвості космосу.

Ритм — це повторення та повернення, періодичність станів, що організує існування, єдину неперервність течії всіх форм життя у Всесвіті. Це особлива властивість самого життя і всіх його форм, адже ритмічна будь-яка функція, кожен вияв життєвості. Ритм є відображенням безперервних змін і руху як саморуху. Джерела його знаходяться всередині самої рухливої системи.

Таке джерело — єдність протилежних начал, котрі утворюють рухливу рівновагу. Законам ритмічної організації підпорядковані всі вияви буття на рівні неорганічного й органічного світу, на рівні свідомої організації систем (людське життя). Ритмічна діяльність мисленнєвих структур постає єдністю збудження і гальмування. Наша свідомість є ритмічно функціонуючою системою, яка перебуває в тісному зв´язку з усією нашою психофізичною організацією. Законам ритму підпорядкована формуюча діяльність людини, постаючи естетичним принципом творення упорядкованих, внутрішньо-рухливих систем. Яскравим відображенням такої закономірності є мистецтво, адже критерієм художності твору завжди слугує доцільна життєвість твору як у собі визначеної, виразної життєвості, що характеризується розгортанням просторових і часових побудов, змісту та форми, ідеї й образу.

Саме завдяки об´єктивній визначеності його якостей і властивостей світ постає формуючою передумовою людського духу, основою його цілісності й здатності до самоорганізації і в передумові, й за процесом. Тобто, основи організації природного світу — естетичні, адже він постає оформленою, доцільною в собі життєвістю, невичерпною у творенні все нових форм. У світі людського буття онтологічні якості природного світу визначилися як об´єктивна підстава для становлення людського духу, що адекватно сприймає виразність форм дійсності, організується ними й організує світ навколо себе, створюючи ідеї форм і формуючи за їх образом доцільну предметність (практичну та духовну).