Естетика

9.2. Генеза естетичної здатності

Об´єктивні передумови здатності естетичного відношення. Ми наголошували на здатності відношення якостей, властивостей у предметах об´єктивного світу як на іманентній характеристиці виявів життя, розкрили якісну визначеність людського відношення до світу: в еволюції виду "Людина" воно розгорталося у форми духовності взаємодій, тобто набувало само-цінного значення. Важливо, однак, віднайти ті початкові ланки й об´єктивні підстави, котрі зумовили саморозвиток здатності переживаючого ставлення до світу в формах свобідної взаємодії з ним, тобто свідомий, духовний — естетичний характер процесу. Те, що духовність відношення має в передумові об´єктивні закони природного світу, ширше — космічного буття, які забезпечують його якісну визначеність, оформленість, ще не пояснює цього феномену. Адже ця всезагальна властивість в інших видах життя не стала підставою для якісного наслідку — розумної самоорганізації духовних структур і творення доцільних предметних та духовних форм, що здобувають внутрішню життєвість.

У людстві здатність розумної самоорганізації постала внаслідок особливого типу стосунків зі світом: у формах діяльнісного відношення. Воно визначило розумний, творчий характер відносин у вигляді формуючих взаємодій.

Формуючою моделлю в стосунках зі зовнішнім світом були стосунки всередині людських суспільних об´єднань як певної цілісності. Винесені назовні, поширені на всесвіт, вони отримали значення формуючої моделі, тим самим одухотворюючись: природний світ, наповнений образами людської небайдужості, переходив зі суто фізичної реальності в статус реальності духовної. Природна предметність, поряд з видимими, набувала ідеальних, символічних форм, котрі поставали відображенням потреби людини в предметі. Залежно від бажаних (або небажаних) виявів життєвості природних форм потреба визначала спосіб їх ідеальної життєвості, тобто вони укладалися свідомістю в певні образи: позитивні або негативні.

Виникає питання про об´єктивні підстави здатності діяльнісного, творчо-формуючого ставлення людини до світу. В еволюції біологічних форм планетарного життя іманентними йому є форми, що відображають ідею життя як збереження його видового багатства та зростаючої структурованості в еволюційному розвитку видів. Причому загальним законом є збереження виду через пристосування до умов і розмноження. Як такі, вони є завершеними формами. Водночас еволюція форм життя визначила становлення особливого — "незавершеного" його виду. Якісною його ознакою є здатність розгортати наявну життєвість у творення нових, неіснуючих у природі форм через розумний вибір засобів і в особливий спосіб: використання природи як матеріалу формування. Свідоме визначення шляхів і засобів творення необхідних матеріальних та духовних умов життя — якісна ознака виду "Людина".

Названа здатність апріорі не покладена в природі виду, а постає як наслідок його самостановлення, умовою якого є особлива організація відносин зі зовнішнім світом та всередині виду. її вияв — одухотворення природного світу внаслідок надання образу природним явищам, творення образу власних потреб у вигляді доцільної предметності, виготовленої з матеріалу природи. Це також формування ідеальних образів, котрі постають уособленням формуючих умінь в їх самоцінності (художні уміння), творення свідомої організації стосунків всередині спільнот, творення доцільного в своїй життєвості образу природного світу через продукування розумності взаємодій, що відкривають закономірне в ньому й укладають у систему понять, законів, категорій і под. Усі види формування постають виявом розумності людської природи.

Зміст та сутність поняття "організація" відношення. Організація образу стосунків зі світом (власне не стосунків як таких, а творення їх образу) набуває в еволюції виду "Людина" всепроникного характеру. Сутність його постає діалектичною єдністю образу людини й образу природного світу, об´єктивуючись у формуючому відношенні до природних предметів і явищ. Останні у своїх рисах, властивостях відображають здібності та вміння людини, набуті в еволюції виду. Тобто, вищим наслідком процесу самостановлення постає продуктивна творча уява та її суб´єкт — людська особистість.

Діяльнісне відношення означає його якісну визначеність: активний, небайдужий, творчо-формуючий характер. Діяльнісна сутність людини спричиняє особливе відношення до світу: здатність бачити його у формах своєї діяльності. Тобто, передбачає активну формуючу взаємодію з ним. Останнє вимагає необхідності освоєння внутрішньої структури форм дійсності у багатстві виявів їх життєвості. Це предметно-практична, пізнавальна, творчо-формуюча діяльність. Кожен з видів має переживаючий характер, тобто здатність не лише виявляти якості дійсності, а й переживати їх доцільну і виразну в собі життєвість безвідносно до практичної зацікавленості предметом. Процес відношення, за такої умови, набуває не суто прагматичного, а творчого характеру: формування образу потреби, згідно з сутністю виду "Людина" та відповідно до можливостей предмета формування. Тим самим предмет здобуває ідеальне буття, в якому поєднані його ідея (логіка внутрішньої життєвості) та духовний світ суб´єкта, рівень духовності (людяності) потреб, що відображаються в якостях предметів формування: у наданих їм образах. Скажімо, лопата — предмет обробітку землі — засіб реалізувати можливості її стати родючою, приносити плоди, фрукти, збіжжя та ін. Меч — предмет потенційно агресивних намірів до інших людей, хоча він може слугувати й справедливій меті: самозахисту або захисту інших від можливого агресора. З допомогою надання доцільних форм людство прагне оволодіти світом явищ. Увесь процес має естетичний характер у сенсі формуючої потреби та здатності.

Зауважимо важливий аспект відношення сторін і якостей у предметності, створеній людиною: гармонія взаємодій потреб і можливостей. Так, злагода руки з предметом праці (умова доцільності знаряддя) має і зворотний характер: необхідна злагода предмета з рукою. А отже, він бачиться не бездушною річчю, а здобуває "душу", оскільки має власний (наданий йому) образ. Ідеальний образ людської потреби виступає як душа предмета. Тому все створене набуває душу, а отже, образу (і навпаки, все, що набуває образу, здобуває душу). Людські почуття та потреби вносяться в предмет формування, надаючи йому образу, одушевляючи його. Це — одушевлена в предметі людська потреба та творчі уміння. Образ їх індивідуалізований за об´єктивною підставою: змістом потреби та характером її задоволення. У свою чергу, потреба набуває образу, визначається своїми якостями завдяки образу, носієм якого є предмет, що задовольняє потребу. Скажімо, меч у руках воїна і скрипка в руках музиканта — це символи різних людських потреб, а не лише знаряддя певного виду діяльності.

Творення доцільної предметності — не лише вияв специфічно людської життєвості, а й умова останньої. Людство надає собі образу, опредметнюючи свої потреби, котрі розкриваються духовною визначеністю. Знаряддя праці, ужиткові речі, архітектурні споруди, так само, як і гімни, звернені до богів, і самі боги, — все це наслідок формуючої здатності людини. Уся практична й ідеальна предметність — уособлення людської душі та розуму. Кожна річ з минулого промовляє до нас від імені свого часу й уособлює в собі його образ. Отже, поняття душі в цьому сенсі позбавлене містичного забарвлення, а означає перенесення людських духовних якостей (розум, здібності, вміння) на предмет формуючого відношення. З одного боку, "душа" усвідомлюється як матеріальний субстрат духовного (форма), а з іншого — як духовна засада матеріальної життєвості.

Діалектика об´єктивного та суб´єктивного в естетичному відношенні. Для виникнення естетичного відношення необхідними складовими є взаємодія суб´єкта й об´єкта. Поняття "взаємодія" набуває естетичного змісту за умови, що предмет виразними виявами життєвості збуджує почуття, активізує сприймання його якостей, пробуджує уяву та розсудок на формування його образу. Тобто, йдеться про об´єктивні властивості реального світу, або про онтологію естетичного. Нагадаємо: це відношення сторін, якостей властивостей в об´єкті, котрі утворюють його доцільну в собі, гармонійну, виразну життєвість. Щоправда, активізує небайдуже ставлення до себе і предмет, який заперечує власними якостями поняття гармонійної життєвості. Він спонукає на пошук причин дисгармонії й аналіз можливих її* наслідків. У світі живого ентропійні процеси відображають багатство виявів життя, діалектику становлення та руйнування (само-вичерпаність конкретних об´єктів, що постають матеріалом для становлення нових форм). "Упорядкування" дисгармонійних явищ тим паче постає необхідним для творення злагоджених "взаємодій" зі світом.

Активною стороною творчо-формуючого — естетичного за сутністю відношення — виступає суб´єкт, оскільки він ініціює духовні зв´язки у вигляді переживання виразної в собі життєвості предмета. Адже саме його почуття вирізнили предмет з навколишньої дійсності, організувалися ним, налаштовуючись на взаємодію у вигляді милування (або протилежних йому почуттів), виокремлення деталей, котрі створюють його не-пересічність і вирізняють з-поміж інших. Це означає, що духовні структури суб´єкта здатні до свобідної взаємодії з предметом і являють дійсність свого буття у формуванні доцільного образу життєвості предмета небайдужості (в естетичному милуванні й оцінці його якостей). Суб´єкт переживання не потрапляє в полон до свого предмета, адже його розсудок співвідносить якості предмета з ідеєю його життєвості. Тобто, він зіставляє реальний предмет з поняттям красивого, доцільного, виразного і под. За умови, що розсудок підтверджує стан почуттів, між ними виникає несуперечність, окрім цього — гармонія. А отже, відношення набуває характеру свобідного незацікавленого милування об´єктом, тобто естетичного.

Звернемо увагу на поняття "незацікавлене" відношення. Що варто розуміти під цим поняттям? Людське ставлення до світу складалося в практичному формуванні предметності. Саме формуюче відношення і визначило здатність вирізнений одних явищ з-поміж інших за ознакою відмінності якостей порівняно з іншими видами чи всередині свого виду. В практичному формуванні складалося розуміння доцільного в об´єкті, тобто іманентно доцільного, того, що є умовою життєвості предмета безвідносно до практично доцільного, в сенсі корисного для людини, є вторинним, похідним від онтологічних якостей об´єкта. Практична зацікавленість предметом зумовлює переведення його якостей лише в ранг засобу для чогось іншого, тому не має безпосередніх естетичних характеристик. Відношення набуває естетичних характеристик за двох основних умов. По-перше, коли предмет своєю виразною життєвістю визначається для почуттів як само-цінний — джерело їх життєвості (естетичне милування). По-друге, коли творчий дух увічнює себе в предметі, яким надихався і завдяки якому набув визначеності образу, постав реальністю сам для себе (художнє формування). Наявність практичного і духовного типів відношення визначає багатство творчих взаємодій людства зі світом і постає основною умовою та підставою його само-становлення як свідомого творця власної життєвості.

Творча сутність естетичного відношення. Усякий образ як наслідок формування становить діалектичну єдність двох начал: об´єктивного та суб´єктивного. Діалектична їх взаємодія — умова "взаємоформуючих" потенцій. Транс