Естетика

9.5. Евристичний потенціал естетичного

Універсальність духовного досвіду, вкладеного у символічно-образні форми, багатство котрих зумовлене багатством типів досвіду, є наслідком формуючої сили розуму та почуттів. Адекватність явлення образу світу в його життєвій повноті — свідчення того, що духовні структури людини — наслідок їх свідомої самоорганізації, а образ світу в притаманних йому закономірностях — наслідок історично сформованої здатності почуттів та розуму рухатися за явищами, "як того вимагає логіка самих явищ".

Передумовою пізнавально-формуючої здатності (ми наголошували на цьому раніше) є естетичне відношення. Воно живить інтерес суб´єкта до творення цілісного образу предмета небайдужості й одночасно постає умовою становлення пізнавальної здатності. Інтерес до ролі чуттєвого начала в пізнанні актуалізувався в науці під впливом ідей І. Канта про зв´язок почуття, розсудку і розуму, що обробляє і підводить матеріал споглядання під вищу єдність мислення [8, с. 340]. Б. Кассірер у праці "Філософія символічних форм" вважає функцією знання конструювання та побудову предмета не абсолютного, а обумовленого цією функцією, тобто "явленого предмета". Він показує формування "теоретичного образу світу" як процес взаємопроникнення засадничих форм пізнання: чуттєвого відчуття та чистого споглядання, категорій чистого розсудку й ідей чистого розуму. В аналізі проблеми евристичного потенціалу естетичного важлива думка філософа про "чуттєве відчуття" — одну з фундаментальних складових пізнавального процесу та складову формування цілісного образу предмета пізнання. Активна роль чуттєвого начала у пізнавальному процесі (різні аспекти проблеми) розкривається в працях Е. Кассірера, Д. Дьюї, А. Уайтхеда, С. Лангер, М. Мамардашвілі, В. Біблера, В. Петрушенка та ін. Об´єктивація предмета небайдужості — явище символізації — постає засобом побудови "людського світу", або світу духовного буття людини. Способи символізації та типи образів різняться залежно від предмета й способу пізнання.

Біля витоків здатності формування образів-символів, як засвідчили дослідження міфологічної свідомості, постає "естетична фантазія". Е. Кассірер називає її "породжуючим началом" міфологічної свідомості [9, с. 27]. Очевидно, і свідомості загалом, беручи до уваги, що міф — історично перша форма творення цілісного, чуттєво даного образу світу. Правомірність такого міркування стосовно ролі чуттєвого начала підтверджує думка філософа: "міф — не відображення даного наявного буття, а особливий типовий спосіб побудови образу, в якому свідомість виходить за межі звичайного сприймання чуттєвих вражень і починає протистояти йому" [10, с. 27]. Отже, міф — не стільки реакція на зовнішні враження, а радше творче "перетворення та зображення".

Активність свідомості у цьому випадку виявляє себе саме як творення нового ідеального світу — його образу з допомогою символічних форм, що постають продуктом творчої фантазії. Активність свідомості має тут самоцінну форму, оскільки "зовнішньому" світу, що підпорядковує його, дух протиставляє власний самостійний світ образів, силі вражень (протиставляє. — В. М.) — діяльне прагнення до вираження. Зауважимо: дух створює ідеальний світ не просто як паралельний реальному, а як реальність для себе, для власної життєвості. Перехідна, або недосконала, нестійка ситуація вияву свідомості полягає в тому, що "момент речі й момент смислу можуть переходити одне в інше". Але це саме початок, поки що нерозчленований зв´язок ідеї та реальності, зв´язок, в якому свідомість ще не диференціювалась як реальність сама для себе, ще не усвідомлює себе такою.

У мистецтві, передумовою якого є міфологічне відношення до світу, на початкових етапах становлення також має місце нерозчленованість ідеального й реального. Діяльність художника початково перебуває в колі магічних уявлень і спрямована на магічні цілі. Тобто, власне естетичне ще не реалізує себе з належною повнотою. Водночас формування ідеального образу, хоча б і призначеного для магічних цілей, цінне як етап руху свідомості для віднайдення себе самої. У творенні світу образів заявляє про себе принцип, згідно з яким, "світ образів, протиставлений духом світові речей, уперше набуває іманентного значення й істини" [9, с. 37]. Диференціація дійсності та її ідеального образу — це етап, крок до істини, тобто до творення ідеального світу — до укорінення духом себе у своїх витворах, а отже, і до самоусвідомлення себе через створений ним ідеальний світ — світ символічних значень. У них дух усвідомлює власну реальність — себе як творчу формуючу силу.

Естетичне начало, наявне у міфологічній свідомості й най адекватніше реалізоване в мистецтві, не втрачає себе і в інших формах свідомості, даючи змогу простежувати подальші етапи зв´язку чуттєвого Та логічного в пізнавальній діяльності. Наголосимо: поняття "етапи" варто розуміти в двох аспектах. По-перше, як послідовність розвитку здатності до ідеалізації. Ця здатність відображається у вигляді становлення нових форм ідеального на кожному якісному рівні розвитку свідомості: міфологічна свідомість, художньо-естетична і найзріліша — наукова. По-друге, в тому, що ці форми (кожна з них) зберігає себе (більшою або меншою мірою) і в системі інших форм, постаючи активними агентами формування образу дійсності. Так, міфологічна свідомість присутня в емпіричному пізнанні. Естетичне, будучи наявне вже у міфологічній свідомості, реалізує себе в мистецтві й одночасно відіграє важливу роль у логічному пізнанні. Зосередимо на останньому аспекті дещо більше уваги, щоби показати декотрі суттєві сторони цього зв´язку. Так, перехід від міфу до логосу, який відбувся в культурі Давньої Греції, опосередкований естетичним баченням дійсності. Для давніх греків світ — це своєрідний твір мистецтва: гармонійний космос з властивим йому порядком речей і врівноваженістю загального. "Грецький світогляд, — зауважує Ф. Кессіді, — сполучає раціонально-розумне бачення світу з інтуїтивно-художнім баченням його як космосу; воно однаково далеке і від плоского позитивізму, і від романтичного ірраціоналізму" [10, с. 31—32]. О. Лосєв ще категоричніший: "Уся антична філософія, в кінцевому підсумку, не що інше, як естетика"

[14, с. 184]. У цьому випадку важливо те, що філософська і ширше — наукова свідомість — виростала на єдності двох інших форм: міфологічної свідомості та вираженого зв´язку з художньо-естетичним відношенням до світу. Вони стали своєрідними передумовами до становлення досвіду логічних узагальнень і вироблення понять — мови науки. Специфіка наукового пізнання — в об´єктивному методі, тобто методі, який заперечує втручання надприродних сил у явища природи [10, с. 106]. Звернемо увагу, що становлення науки в сучасному розумінні слова означає особливу логіку відношення (практичного та пізнавального) до природи: вона постає об´єктом. Тобто, для пізнання якостей, властивостей і відношень світу необхідно дистанціюватись від випадкових чуттєвих відчуттів, протиставити предмет моєму "Я". Це перша умова науковості підходу до пізнавального процесу. Другою умовою постає творення символічної мови науки, яка, маючи свій предмет, здатна була б відображати логіку його життєвості й відображати її універсальною мовою.

Цікаві аспекти творення пізнавального образу в науці, котрі характеризуються як "символічний опис", містить праця П. Флоренського "Думка і мова" [22, с. 111]. Філософ вважає, що необхідними умовами об´єктивності істини постає несуперечність образів науки законам думки, а суттєві відносини образів не мають суперечити відносинам речей і, зрештою, образи мають бути найдоцільнішими [22, с. 112]. Спорідненість пізнавально-творчого процесу, або сутнісна єдність способів формуючого відношення, відкривається в такій асоціації. У науці символічний образ утверджується та пов´язується водночас: утверджується як особлива сутність, а пов´язується як сутність саме пізнавальна. /Двоїстість наявна і в мистецтві: художнім образам належить відповідати принципу найбільшої втіленості, конкретності, життєвої правдивості, але досвідчений митець докладе зусиль для того, щоб образи не втратили "естетичної ізольованості й не розчинилися в реальності".

Важливим у контексті питання естетичного чинника в пізнавальному процесі є здатність суб´єкта утримувати цілісне буття об´єкта. Ця закономірність властива будь-якому виду пізнання та формування, в тому числі й науковому пізнанню. Естетичний підхід зберігає значення в науковому пізнанні й у тому сенсі, що ізольованому (від суб´єкта) предмету ідеалізації необхідно протиставити внутрішній ідеалізований предмет-образ, видимий лише "очима розуму" [1, с. 121]. Це феномен інтуїції, який конституює перетворені платонівські форми-ідеї. Йдеться про принцип ідеалізації, що виростає на ґрунті вже апробованого естетичним досвідом конструювання образу-предмета. Ще один важливий аспект проблеми: наукове пізнання та його результати різняться від інших типів формування не феноменом відчуження світу у поняття через руйнування його цілісності. Це радше форма, в яку вкладається образ світу. Суть логічного і чуттєвого пізнання пов´язана з формуванням ідеального способу існування дійсності.

Сучасна філософія зосереджує увагу на мові наукової символізації, наголошуючи: вона формує специфічний образ дійсності, а не руйнує дійсність, відчужуючи її в образи-поняття. Відмінність між наукою та мистецтвом у ступені універсалізації, тобто ступені все загальності образів-символів, з допомогою котрих пізнання прагне осягнути дійсність. У символ ах-поняттях науки основним постає всезагальність зв´язків, відносин, якостей, котрі відкривають світ у його цінності саме за цією підставою: єдністю світу, наявною у кожному мініатюрному фрагменті буття. Як засвідчує сказане, логічне пізнання не розриває, не розчленовує світ, що йому зазвичай інкримінується. Воно зберігає світ у його цілісності: не одиничного чуттєво даного фрагменту буття, а цілісність, якою вона постає мисленню, що формує цілісність світу на основі осягнення його внутрішніх зв´язків, об´єктивних законів його буття. Тобто, мислення "будує" світ, ґрунтуючись на логіці об´єкта й логіці суб´єкт-об´єктних відносин, причому критерій істини у науковому пізнанні, як його визначає сучасна теорія пізнання, пов´язується з естетичним началом. А. Ейнштейн, зауважуючи досвід розвитку науки у XX ст., назвав такими критеріями "внутрішню досконалість і зовнішнє виправдання" [12, с. 191].