Естетика

12.1. Естетичні принципи аналізу мистецтва

Мистецтво склалося у духовному досвіді людства як один зі специфічних його видів. Йому властиве цілісне, конкретно-чуттєве закріплення досвіду небайдужого ставлення людини до дійсності засобами художньо образної мови. Предмет небайдужості здобуває виразну життєвість у специфічній художньо-формуючій діяльності. Здатність небайдужого ставлення суб´єкта та потреба надати предмету зображення виразної у собі життєвості в художньому образі мають само цінний характер. У художньо-формуючій діяльності дух об´єктивує себе, набуває виразної життєвої повноти. Він організується та надихається на творення власного образу завдяки предмету небайдужості. Тому в мистецтві важить не те, що зображено, а те, як зображено, тобто наскільки дух сповнився здатності до вільного само розгортання, надихаючись змістом предмета небайдужості. Виразні форми дійсності та небайдуже ставлення до них суб´єкта відношення утверджують свободу творчої взаємодії як вищу духовну цінність. Вона здобуває свій переконливий чуттєво осяжний вияв у досконалому художньому творі, що постає внутрішньо життєвою цілісністю. Мистецтво як суспільна цінність, як самоцінний вид діяльності та форма духовного досвіду утворює особливу ідеальну реальність. Мистецтво — це специфічна форма суспільної свідомості та вид духовно-формуючої діяльності, що відображає дійсність у цілісних, конкретно-чуттєвих, художньо виразних формах згідно з ідеєю досконалості.

У мовах різних народів поняття "мистецтво" має різні смислові нюанси. Скажімо, в українській воно похідне від слова "міт" ("міф"), що означає "виразна розповідь про явище". У російській поняття "искусство" походить від слова "искусно", тобто акцентує на майстерності зображення. Англійський термін "art" означає майстерно зроблену річ, тому він уживаний у мові як для характеристики мистецтва, так і ремесла. Отже, у різних мовах значення поняття дуже близькі й засвідчують передусім здатність свідомості сформуватися у виразну цілісність та майстерно відобразити багатство нюансів життя духу, що втілив себе у предметах небайдужості.

Аналіз мистецтва як особливого типу духовного досвіду, відмінного від інших його видів, уперше здійснив Аристотель у відомій праці "Поетика". Нагадаємо, що мистецтво філософ вирізняє як особливий вид духовного досвіду, порівняно з науковим знанням. Іншим важливим аспектом естетичного аналізу є осмислення мистецтва як особливого виду формуючої діяльності, що створює виразну за способом зображення та внутрішньо завершену за змістом логіку зображення подій, явищ, стосунків, відповідно з ідеєю. Сформульоване у філософії Платона поняття "ідея", застосоване Аристотелем щодо мистецтва, дозволило визначити підстави його відмінності від інших типів досвіду. Ідея постає організуючим началом художньо-формуючої діяльності митця, адже збирає у виразне і гармонійне ціле все багатство способів її чуттєвого розгортання у предметах зображення, надаючи їм доцільної у собі життєвості в логіці твору як художнього цілого.

У подальшій історії естетики на підставі законів художнього формування в єдності ідеї та образу розглядається багатство формуючих можливостей духу, що закріплюється у цілісних, естетично виразних художніх формах. Ця проблема наріжна в естетиці пізнього еллінізму (Плотин). У середньовічній естетиці увага зосереджується на особливостях образної мови мистецтва, зокрема музики (Августин, Боецій) та живопису (Василій Великий). Предметом особливої уваги естетичної теорії у добу Відродження е мистецтво живопису (Альберті, Леонардо да Вінчі, Дюрер). Більш широкий аспект сутності мистецтва визначається як художнє відображення ідеї краси, зокрема в естетиці англійського емпіризму, філософії німецького та французького Просвітництва.

Якісно новий етап в осмисленні мистецтва як особливого виду духовного досвіду пов´язаний з працями видатних представників німецької класичної філософії. І. Кант уперше обґрунтував своєрідність мистецтва як сферу духовного досвіду, що утверджує самоцінність вільного (практично незацікавленого) ставлення людини до світу. Потреба закріпити вільну взаємодію людини зі світом набуває у художній діяльності сенсу самоцінної. Всезагальним предметом небайдужості, як доводить І. Кант, є прекрасне. Воно подобається всім "без поняття", адже в ньому всезагальне й особливе, мета і засіб, поняття і предмет розчиняються одне в одному. Отже, прекрасне у мистецтві є чуттєвим виявом ідеї. Особливе (образ) у ньому відповідне поняттю. У художньо прекрасному відчуття, переживання, схильність не лише підводяться під всезагальні категорії розсудку, але і настільки доцільно пов´язані зі всезагальним, що виявляються адекватними йому. Думка втілюється у художньо прекрасному й існує в ньому вільно. Інакше кажучи, у мистецтві споглядання і почуття піднесені до всезагального, а думка розгортається навколо чуттєвих предметів небайдужості, не абстрагуючись від них, а радісно насолоджуючись багатством їх виявів. Наголосимо, що саме філософська теорія мистецтва завдяки працям І. Канта визначається як методологія естетичного аналізу мистецтва.

В естетиці Ф. Шеллінга ("Філософія мистецтва") міститься теоретичне обґрунтування мистецтва як специфічного типу духовного досвіду. Філософ наголошує, що глибинне розуміння сутності мистецтва можливе лише за умови його філософського аналізу. Свідомість пересічного суб´єкта оцінного судження, що послуговується лише чуттєвими враженнями про явища, не здатна осягати твір як художню цілісність і з позицій всезагального відкривати глибинність виявів творчого духу митця, що розгортається своїм багатством у межах твору як естетично визначеної внутрішньої життєвості. Філософ переконливо доводить, що величезна кількість людей, зворушених, захоплених, натхненних твором, жодного разу не задавалися питанням: завдяки чому, якими засобами митцеві вдається оволодіти їх почуттями, зворушити до глибини душі. А тому їх почуття мають пасивний характер. Вони ніколи не замислюються, яким чином можна піднестись над ницими почуттями до більш високого, діяльного, тобто осмислюючого переживання мистецтва. Філософ категорично і слушно стверджує: "Той, хто не здатний піднестися до ідеї цілого, цілком не здатний мати судження ні про один із творів мистецтва" [13, с. 57]. Зауважимо, що йдеться про істинність судження, а не про випадковість його. Тому Ф. Шеллінг акцентує на важливості філософського аналізу мистецтва для осмислення специфіки духовного досвіду, що закріплений у ньому, та специфіки способів його закріплення. В єдності це дозволяє розкривати своєрідність життя духу в мистецтві та місце і роль його у закріпленні духовних здобутків людства в історичному поступі.

Філософ наголошує, що мистецтво — самоцінний вид досвіду, адже єдиний, що майже повністю містить у собі "найбільш піднесені предмети нашого захоплення". Пояснюючи думку, він зауважує, що мистецтво як духовна цілісність являє собою органічне ціле, "настільки ж необхідне у всіх своїх частинах, як і природа" [13, с. 56]. Художні твори — це не уподібнення природі в сенсі наслідування її форм у зображеннях. Твори мистецтва (і це критерій їх естетичної цінності) постають з огляду логіки їх внутрішньої життєвості настільки ж доцільними і необхідними в усіх своїх елементах, як і явища природи. У цьому, тобто у доцільній внутрішній життєвості зображень, полягає подібність мистецтва до природи. Наголосимо на важливості цієї думки як методологічної засади для розуміння сутності мистецтва.

Ф. Шеллінг звертає увагу на відмінне у сприйманні виразних виявів природи та художніх форм. Споглядати багатство форм, що властиві природі, — джерело великої насолоди, так само, як і заглиблюватися в її вивчення. Природа — невичерпне джерело, що з себе видобуває з незмінною закономірністю незліченну кількість виразних явищ. Ще цікавішим є проникнення "в організм" мистецтва, адже у ньому з абсолютної свободи створюється вища єдність і закономірність, що дозволяє нам "осягати чудеса нашого власного духу значно безпосередніше, ніж ми осягаємо природу". Зупинимось на аналізі цієї думки, оскільки вона відкриває найсуттєвіше у розумінні мистецтва як діяльності творення, зумовленої глибинними потребами людського духу. Дух є організуючим началом твору як ідеально-реальної цілісності. Життя твору розгортається за своїми законами, що не суперечать загальним законам життя, але мають свої особливості, зумовлені мірою доцільності, життєвої повноти предмета зображення.

Філософ проводить паралелі між трьома формами духовного досвіду: чуттєвим сприйманням, естетично-художнім формуванням та філософським осмисленням змісту. Чуттєве споглядання дає нам багатство чуттєвих вражень щодо виразних форм дійсності в їх невичерпності. Останнє є спонукою для заглиблення у пізнання багатства форм природного світу та передумовою осмислення закономірностей природних явищ і процесів. Природа відкривається при цьому невичерпністю, стимулюючи потребу в пізнанні світу для систематизації законів її розвитку. Якісно інший тип відношення містить досвід художньої творчості. Заглиблення в її закономірності Ф. Шеллінг вважає ще більш надихаючим явищем, адже воно відкриває велич людського духу, здатного у вільному творчому піднесенні створювати вищу єдність — внутрішню довершену цілісність, що постає твором мистецтва. Філософ слушно називає мистецькі твори "внутрішніми організмами", підкреслюючи їх життєвість, тобто внутрішню логіку розгортання якостей. Переконлива в собі виразна життєвість образів мистецтва свідчить про повноту та багатство формуючого духу митця.

Сказане щодо сутності мистецтва як формуючої здатності духу відкриває таку його специфічну особливість. Якщо філософія є лише сферою ідеального, то у мистецтві відбувається внутрішньо доцільне поєднання ідеального і реального. Причому мистецтво постає уособленням єдності названого у формах досконалості. Вони співвіднесені як прообраз (ідея) і відображення (чуттєва реальність життєвості образу). Акцент на цій закономірності зв´язку двох форм духовного досвіду важливий тим, що, як зазначає Ф. Шеллінг, обидві форми забезпечують відображення сутності духу. Оскільки ідеальне завжди є вище відображення реального, філософ змушений здійснювати в поняттях ідеальне відображення того, що є реальним у митцеві. Отже, мистецтво є необхідною формою об´єктивації духу, адже форми мистецтва є форми речей, але не речей як фізичної реальності, а "речей у собі", речей, якими вони є в "першо-образах". Тобто, мистецтво є уособленням ідеї речей, що набула багатства внутрішньої життєвості. Більш того, визнаючи особливе місце й особливу роль мистецтва в духовному досвіді, філософ наголошує, що воно уособлює істину вищого порядку: становить повну єдність з абсолютною красою. Цю істину мистецтва може осягнути лише філософія, оскільки у чуттєвих формах художньо прекрасного вона здатна відкривати істину ідей.

Ф. Шеллінг формулює не менш важливу відмінність чуттєво сприйманих форм предметного світу від художнього життя предметних форм. У реальному світі дійсні речі є лише недосконалим відбиттям сутності (першо-образу). Відмінність мистецтва у тому, що у ньому дійсні речі об´єктивуються, тобто набувають властивої першо-образу (ідеї речі) досконалості й відтворюють інтелектуальний світ, а не світ як матеріально-речову реальність.

На підставі філософського аналізу мистецтва як чуттєвого уособлення істини (ідеї), тобто вияву абсолютної краси як вищої духовної цінності, Ф. Шеллінг уперше обґрунтовує історичний характер художньо прекрасного. Йому належить формулювання ідеї історичного характеру мистецтва. У ньому (у кожній з його особливих форм) конкретизація ідеї у процесі її становлення неминуче де термінується умовами часу. Тому формування набуває історично визначеного характеру, хоча історична його визначеність не має абсолютного характеру, а постає діалектичною єдністю всезагального й особливого як у плані форм, в яких об´єктивується дух, так і щодо змістовної повноти його виявів.

Закономірності історичного розвитку мистецтва, сформульовані в естетиці Ф. Шеллінга і розкриті на основі аналізу діалектичних зв´язків ідеї та образу, дістають розгорнутий аналіз в естетиці Г. Гегеля. Пристаючи до попередньої традиції осмислення мистецтва як чуттєвого зображення абсолютного, а також до розуміння його як єдності форми і змісту, де змістом постає ідея, а формою — чуттєве, образне втілення, Г. Гегель висуває критерій художньої досконалості мистецтва. Таким критерієм є духовність твору, а чинниками, що зумовлюють його якісну визначеність, є такий ступінь внутрішньої єдності ідеї та її образу, за якої вони утворюють внутрішню цілісність.

Думка, вже відома з праці Ф. Шеллінга, набуває у філософії Г. Гегеля нового виміру в тому сенсі, що дух у чуттєво сприйманих формах розгортається за щаблями досконалості, долаючи не лише різні типи досвіду (мистецтво, філософія, релігія), а й різні історичні етапи розвитку в межах мистецтва. Модифікації діалектичних зв´язків ідеї та образу зумовлюють повноту та глибину досконалості виявлень духу в формах мистецтва. Це шлях його поступу сходинками змістовної повноти, що відповідають послідовній зміні типів мистецтва. Це форми, в яких дух як художнє ціле набуває свідомості самого себе [3, с. 78]. На підставі своєрідності розгортання ідеї у формах прекрасного в мистецтві, воно конкретизується через особливі художні форми. Г. Гегель виділяє три типи відношення між ідеєю та її формоутворенням: символічну, класичну і романтичну. Ідеї історичного розвитку мистецтва, отримавши філософське обґрунтування, слугують методології аналізу закономірностей процесу. Це закономірності сходження духу щаблями поглиблення адекватності втілення ідеї в образі. Поза врахуванням цих закономірностей, наголошує філософ, розуміння сутності мистецтва просто неможливе. Чуттєві форми, в які вкладався духовний досвід епох, особливості образної мови, якою дух організувався для самовиявів, розгортають духовність як реальний процес її набуття та закріплення у художньо довершеній цілісності творів мистецтва.

Важливим аспектом філософії мистецтва як методології є осмислення місця його у духовному досвіді людства, а отже, і його суспільного призначення. Цей аспект естетичного аналізу вперше здобув всебічне осмислення у праці Ф. Шіллера "Листи про естетичне виховання". Заглиблюючись в аналіз внутрішнього життя духу, філософ висуває ідею свобідної цілісності краси як сутнісної ознаки мистецтва. У ньому поєднується розумне і чуттєве начала, утворюючи взаємопроникну цілісність. Цілісність художньої краси утворює специфічну сферу духовного досвіду, що визначає особливе його призначення у людському світі.

На підставі згаданої особливості мистецтва філософ будує ґрунтовну теорію естетичного виховання, усвідомлюючи його мету як здобуття суб´єктом цілісності й життєвої повноти духу на основі естетичного переживання художньо прекрасного. Метою естетичного виховання, згідно з Ф. Шіллером, є такий розвиток почуттів, схильностей, за якого вони постають розумними самі у собі й здатні реалізуватися у вільній творчій взаємодії всіх духовних структур людини, набувши виразної повноти і життєвої глибини. У сприйманні художньо прекрасного духовні структури — споглядання, почуття і думка — набувають узгодженості у своєму ставленні до чуттєво прекрасного. Ця проблема осмислена також в аналізованій праці Ф. Шеллінга. Обґрунтовуючи цінність духовного досвіду, сконцентрованого у мистецтві, філософ наголошує, що без нього свідомість людства не могла б піднестися над суто емпіричним рівнем [13, с. 56—57]. Велику увагу їй приділяє Г. Гегель ("Лекції з естетики"). Всезагальна й абсолютна потреба, з якої постає мистецтво, як наголошує філософ, є потреба подвоїти себе не лише як предмет природи, а й як духовну реальність. Людина усвідомлює себе, по-перше, теоретично, по-друге, практично. Вищу форму закріплення цінності буття у зовнішніх чуттєво сприйманих формах дає нам мистецтво. Всезагальну потребу в мистецтві, а отже, і необхідність його філософ бачить у розумному прагненні людини духовно усвідомити внутрішній і зовнішній світ, втілюючи його у внутрішньо доцільних способах буття, подвоюючи тим самим себе як духовну реальність. Названа потреба, в свою чергу, зумовлює розгортання культури почуттів змістом духовного досвіду, що закріплений у мистецтві. Зокрема, формується здатність сприймання прекрасного — сутнісної ознаки мистецтва та розвитку на цій основі почуття прекрасного. Попри цінність мистецтва як джерела розвитку культури почуттів, вище його призначення філософ бачить у вдосконаленні людського духу художньо досконалим втіленням у мистецтві ідеї прекрасного.

Відповідно до складності мистецтва як феномену, виділяють кілька типів категорій, що відображають його закономірності: специфічного типу досвіду та специфічного способу його творення і функціонування.

Це категорії онтології мистецтва (художній твір, художня мова, художній стиль, художній метод, вид мистецтва, жанр мистецтва та ін.); категорії гносеології мистецтва (художній образ, художня ідея, художня типізація, символ, метафора та ін.); категорії семіотики та структури мистецтва (творча манера, композиція, сюжет, фабула, ритм, інтонація та ін.); категорії аксіології мистецтва (художня істина, цінність), категорії соціології мистецтва (народність, тенденційність, публіка, художня критика, елітарне і масове мистецтво та ін.); категорії герменевтичного аналізу мистецтва (розуміння, тлумачення, інтерпретація та ін.); категорії естетичного сприймання мистецтва (катарсис, переживання, діалог) та ін. [5, с. 68].

Отже, мистецтво — це творча здатність формувати ідеальний образ реальності згідно з законами краси у межах твору як художнього цілого. Потреба художнього формування зумовлена, по-перше, необхідністю закріпити й утримувати набутий людством досвід духовних зв´язків зі світом у його самоцінності. По-друге, утверджувати цілісність досвіду у внутрішньо доцільних універсальних художньо-образних формах як найбільш відповідний його сутності. По-третє, розкрити неповторний світ творчої особистості, укладений у довершені художні форми, зробивши його здобутком духовного досвіду людства.