Естетика

12.4. Генеза мистецтва

Викладене щодо мистецтва як виду діяльності та особливого типу духовного досвіду зумовлює потребу аналізу витоків художньо-формуючих умінь людства. Мистецтво як особлива форма духовного досвіду, як один зі способів творення та закріплення небайдужого відношення людини зі світом зароджується в надрах первісної культури. Сучасна наука пов´язує витоки мистецького формування з добою верхнього палеоліту (близько 40—ЗО тис. до н. е.). Це підтверджують знахідки наскальних та печерних зображень тварин, які розповсюджені у різних регіонах планети (Африка, Європа, Азія). Систематичне їх дослідження розпочалося в XX ст. Переважно це образотворчий матеріал, хоча існували елементи театралізації (магічно-обрядові форми) та музичного супроводу. Про останнє свідчать, зокрема, знайдені у Кирилівському стійбищі поблизу Києва зображення музичних інструментів на бивнях мамонта, нанесені червоною вохрою, що датуються періодом верхнього палеоліту (близько 30—10 тис. до н. е.). Витоки художніх зображень пов´язані з тотемічними, згодом міфологічними віруваннями людей ранніх культур. Особливе значення мали ідеї анімізму (від лат. anima — душа; уявлення про одушевленість світу). Початий мистецтва вплетені у практичні дії, у магічні обряди та міфи і не відділені від них за функціями: творити одушевлені, уподібнені до людини образи природного світу. Дослідники наголошують: "Явища, які ми називаємо мистецтвом, не виділені у традиційному суспільстві, оскільки розчинені у загальному плині життя" [8, с. 514]. Танець, музика, пластичні рухи, елементи театралізації переплетені з міфами і надають їм слухової та зорової форми. І міф, і художність творять світ з допомогою цілісних образів. Однак міф закріплює колективний досвід у його найбільш загальних і незмінних формах. Художнє формування неминуче вносить елементи індивідуалізації, зумовлені спілкуванням з реальними предметами небайдужості.

Творення ідеальних предметів відношення пов´язане з виокремленням їх з-поміж інших і наданням образу. Згідно з наївними уявленнями, будь-яка істота завдяки зображенню набуває нового життя. Людина доби палеоліту, малюючи на стінах печер численні зображення тварин, вірила, що надає їм життя. Душі тварин, убитих нею, вселилися у мальовані зображення. Отже, людина в уяві створює образ добробуту і втілює його у зображеннях. Це спосіб позбутися страху існування. Згодом люди почали приручати реальних тварин, перед тим приручивши їх в уяві. Риси тварин, які спонукали одушевлювати їх, були підставою для обожнення тварин, налагодження з ними духовних зв´язків: усвідомлення конкретної тварини тотемом (засновник роду і захисник його). Наголосимо, що не фізичні якості тварини, а її "духовний образ" є підставою для обожнення: схиляння, шанування.

Численні підтвердження уявлень щодо можливості надати реального життя предмету небайдужості шляхом творення його мальованого образу зберігаються і в культурах значно пізнішого часу. Скажімо, у давніх єгиптян статуї богів сприймалися як реальні тіла богів. З цією ж метою ставили статуї померлих у їх гробницях. Уважалося, що душа померлого оживлює своє зображення [12, с. 27]. Цю ж особливість зазначають й інші дослідники. Г. Мас-перо зауважив, що, на думку єгиптян, той, хто творить або копіює будь-яке зображення "безпосередньо творить нову істоту". В давньоєгипетському мистецтві вирізнялось два типи зображень, що мали магічну функцію. Один тип пов´язаний зі заупокійним культом і вимагає максимальної точності зображення (міметичне, згідно з грецькою термінологією), інший тип — умовний (символічний). Отже, одна й та сама людина могла зображатися і в реалістичному, і в умовному стилі. Можна припустити, що в одних випадках зображення пов´язувалося з образом реальної істоти, а в інших — виконувало функцію знака (символа), нагадуючи про явище, де знак допомагає відтворити почуття, народжене у попередніх спілкуваннях. Тобто, мистецтво біля його витоків постає своєрідним "інструментом" пізнання, або точніше, формою існування знання про явище, не відчужено від його образу. Характеризуючи процес формування образу, дослідники пишуть, що це було відтворення образу, який постав перед мисленнєвим поглядом людини, а відтак — процес абстрагування. Рука допомагала думці, фіксуючи образ, роблячи його доступним сторонньому сприйманню, дослідженню, трансляції у просторі й часі. Зображення давало змогу акцентувати деталі, групувати предмети, виявляючи їх значення та сутність [8, с. 518].

Мистецтво первісного суспільства — універсальний засіб комунікації, канал зв´язку між індивідом і соціумом, між поколіннями всередині етнічної групи та між етнічними групами. Тваринний світ — найбільш поширений предмет зображення. У зображеннях поєднуються і точність деталей, і узагальненість рис, і їх символічна завантаженість. Щодо таких зображень, як уважають дослідники, можна стверджувати, що вони "зроблені за каноном" [8, с. 515]. Це, по-перше, слугує закріпленню досвіду бачення цінності образу тварини як умови налагодження "стосунків" з нею. По-друге, закріплює творчі уміння формування предмета небайдужості для творення сталості "зв´язків" з нею.

Цінність зображень, зокрема орнаментальних (суто символічних), у тому, що вони призначені для "долучених": слугують "своїм" як нагадування про перебіг подій міфу чи ритуалу, що покликаний зберігатися у родовій пам´яті. Ритмічні узори — канва, що допомагає відтворювати сюжет міфу. Як слушно зазначає М. Ліфшиц, зміст міфу втілює силу колективу, на відміну від розпорошеної свідомості приватного життя. Він мобілізує людей на виявлення колективної волі у формі творення і переживання спільних предметів небайдужості [11, с. 351].

У наступні епохи, зокрема неоліту (8—5 тис. до н. е., час приручення тварин), зображення втрачають "документальність". Особлива увага зосереджена на символічному значенні фізіологічних рис зображених. Загалом в епоху неоліту скельний живопис зазнає еволюції у напрямі втрати образної виразності й заміни її знаками. Сказане свідчить, що тварина як об´єкт пізнання та творення стосунків уже не цікава, оскільки пізнана. Мета зображень пов´язується з нагадуванням про тварину. Урізноманітнюються теми та мотиви зображень, поширюючись на різні сфери практичної діяльності. Виробництво керамічних та металевих виробів сприяло розвитку орнаменту, вживаного і як засіб "надання життя" предмету, тобто творення його індивідуально визначеного образу й акцентування його функції та можливостей виконувати своє призначення. Скажімо, від часів неоліту збереглася велика кількість керамічних виробів трипільської культури з нанесеним на них орнаментом оберегового значення.

З неоліту відбувається перехід від зображення поодиноких об´єктів до творення композиції — цілісних сцен, що передають внутрішній зв´язок елементів у зображеннях. Починають формуватися художні стилі, властивістю яких є урізноманітнено техніка зображень за подібності сюжетів. З´являється безліч типів та форм зображення. У цей період відчутною стає нерівномірність темпів розвитку культури різних регіонів. Змінюється загальна орієнтація художніх зображень: з тваринного світу інтерес переноситься на небесні сили (сонце, місяць, зірки, небо). Творячи образи богів, надаючи їм людської подоби, людина засвідчує зміну ставлення до себе самої. Тепер вона асоціює свій родовід не з тваринним світом, а з небесними силами. Здобуті знання та уміння концентруються в образах культурних героїв-деміургів, що безпосередньо ведуть рід від богів. їх уважають першопредками й охоронцями людей.

Акцентуємо увагу ще на одній особливості розуміння місця і ролі богів у стосунках з людьми. Б. Кассірер зауважує, що присутність бога у будь-якій діяльності, зокрема апеляція до богів, постає свідченням виходу за межі суто практичної цінності результатів у бік усвідомлення їх духовної значущості [9, с. 210]. Таку роль виконують уже міфологічні образи, оскільки вони дистанціюють "Я" людини і предметний світ. Розмежування їх стає можливим завдяки "посереднику" — богу. Підставою для індивідуалізації образів героїв постала потреба закріпити здобуті спільнотами знання та уміння, сконцентрувавши їх в образах, що уособлюють спільну силу, вміння і знання. Героїв уважають засновниками держав і міст, фундаторами законів і державного порядку, посередниками між богами і людьми. Названі якості та функції героїв зберігаються надалі в народній творчості (героїчний епос, чарівні казки, пісні, билини). З цих джерел вони переходять у професійне мистецтво.

Первісні корені героїчного епосу всіх народів пов´язані з міфологією, що розповідає про діяння культурних героїв. Це, наприклад, давньовавилонські сказання про Гільгамеша, давньоіндійські — про Рамаяну, єврейські — про героїв епічного п´ятикнижжя, грецький епос Іліади й Одіссеї, германська Едда, ірландські саги, сказання кавказьких горців і тюрксько-монгольських кочівників, билинний епос східних слов´ян.

З епохи неоліту оформляється два типи забудови, що відображає розмежування двох типів досвіду: одна — для потреб тіла (житло), друга — для духовних потреб (культова). Поширюється кам´яна храмова архітектура кількох видів: надземні склепи (дольмени), вертикально поставлені кам´яні стовпи (менгіри), кола з кам´яних плит (кромлехи). Символічний характер мистецтва епохи неоліту свідчить про ускладнення змісту духовного досвіду, закріпленого в художніх образах. Вони концентрують у собі суспільний досвід, спресований до символу. Символ вимагає вміння читати його, щоб належати до носіїв досвіду спільноти. "Свого" відрізняють від чужинця не лише за ознакою кровної родинності, а й за ознакою долученості до певного змісту та типу досвіду. Збереження духовних здобутків роду (народу), як засвідчує багатовікова усна культурна традиція, — вияв реальної участі кожного члена спільноти у творенні життя загалу. Оживляти у піснях, оповідях, у ритуальних, обрядових діях образи предків і їх справи — означає творити стосунки.

Дослідники зауважують, що для ранніх культур міф і мистецтво — універсальний канал зв´язку між індивідом і спільнотою, між поколіннями всередині етнічної групи та етнічними групами [8, с. 515]. Символіка орнаменту, геометричні фігури слугують своєрідним нагадуванням про перебіг подій міфа або епічної оповіді, що зберігається у пам´яті оповідача. Ритмічні узори і в цьому випадку є канвою, що допомагає відтворити сюжет. Вірогідно, що саме звідси походить вислів "вузлик на пам´ять". Символи і знаки (кола, трикутники тощо) — колишні міти інформаційного характеру зберігаються в народній культурі у вигляді орнаменту на одязі, ужиткових речах, знаряддях праці тощо. Тобто, художність пронизує собою духовний досвід, а його якісна визначеність постає як естетична характеристика предметності. Художньо-естетичний досвід, стиснений у мову символів і знаків, як підтверджує сказане, укорінений у духовному світі етносів.

В епоху бронзи (III тис. до н. е.) — час творення класових суспільств і рабовласницьких відносин — формуються загальні тенденції художнього розвитку. В цей період виділяються в особливу форму діяльності окремі види мистецтва: архітектура, скульптура, живопис, література, музика. Однак у змістовному плані вони зберігають тенденції попередніх епох. Так, у скульптурних і живописних творах, залежно від їх призначення, або зберігається документальність зображень, або панує умовність. Скажімо, у давньоєгипетському мистецтві зображення, пов´язані з заупокійним культом, зберігають велику точність. Символічні зображення відтворюють і закріплюють загально-цінне у духовному досвіді, що утримується у пам´яті спільнот як підстава й умова їх єднання у цілісність. Нагадаємо, що у першому випадку стверджується явище у його безпосередності в об´єкті (міметичність зображень); у другому — зображення покликане слугувати нагадуванням про ціннісний зміст явища (творити "згадку почуттів"). Обидва названі типи зображень зберігаються впродовж усієї історії мистецтва.

Отже, аналіз історії розвитку мистецтва свідчить, що вже на початкових його етапах мистецтво формується як універсальний засіб творення і збереження цілісності духовного досвіду людських спільнот у невідчуженості якостей предмета та їх переживання, закріпленого у змісті його образу. В міру індивідуалізації переживання буття предметів (реальних чи витворених уявою) та засобів їх втілення у художній мові мистецтво виокремлюється у специфічний вид духовного досвіду. Образна його мова дає змогу надати ідеальним духовним феноменам цілісності буття: внутрішньої життєвості, що зумовлено притаманними їм якостями. Це символічна реальність, яка водночас є дійсною, адже утворена почуттями, фантазією, уявою, пам´яттю, мисленням та практичним досвідом людини. Основне її призначення, з огляду на сказане, — живити духовний світ людини, утворюючи його цілісність і зумовлену цілісною життєвістю ідеальних предметів небайдужості гармонійну врівноваженість духу.

У створеному символічному світі людина всюди пізнає власний образ, а отже, простір постає не відчуженим, а сповненим людського змісту. Це символи її мрій, надій, розуміння цінностей тощо. У характері зображень відсвічує рівень її творчих взаємодій зі світом. Причому, якщо у міфології вони мають переважно вербальний (поіменування) та ритуальний (обряди шанування) характер, то в мистецтві дух об´єктивує себе у матерії формування як само-оцінний.