Естетика

12.5. Мистецтво — форма суспільної свідомості

Мистецтво як форма свідомості характеризується потребою закріпити небай-дужість ставлення людства до світу невідчужено від предметів небайдужості. У наданих їм способах життєвості віддзеркалюються підстави небайдужості та потреба увічнення їх засобами художньої мови. Тобто, це творення ідеальної життєвості у статусі художньої реальності. Художня реальність — це феномен, що найбільш адекватно втілює формуючу здатність духу: в цілісних, виразних, досконалих, чуттєво осяжних образах.

Твір мистецтва як чуттєво сприймане уособлення життєвості духу постає єдністю ідеї та образу, почуття та його предмета. Інакше кажучи, це всезагально небайдуже у досвіді людських стосунків, що набуло індивідуально визначеного способу життя у художньо-образній мові й як таке відкрилося рівнем своєї досконалості, а отже, суспільної цінності. Ідея, що здобула відповідний собі спосіб життя у "матерії" мистецтва (матеріал художнього формування, визначений видовою специфікою мистецтва), набуває досконалості залежно від естетичної міри внутрішньої життєвості. Розгортання її якостей стає для особи та суспільства (суб´єкти переживаючого відношення) джерелом осягнення сутності надчуттєвих виявів буття (ідеї). Тобто, мистецтво відображає і закріплює особливий тип духовного досвіду: це досвід небайдужості, що у своїй якісній визначеності постає здатністю вкластися в ідеальні образи й набувати переконливого життя у художній мові мистецтва.

Якісна визначеність ідеального буття предмета постає у художньому образі у формах краси. Щоразу в кожному справді художньому, тобто сповненому внутрішньої життєвості творі мистецтва, відкривається істина про цінності життя та образ їх досконалості. Мистецтво — це відображення і закріплення властивими йому засобами якісного етапу в ставленні людини до світу. Воно утверджує естетичну визначеність відношення до явищ, яка відкриває істину щодо їх якостей як самоцінних з огляду можливостей бути джерелом живлення людського духу: розуму і почуттів. Тим самим мистецтво забезпечує здатність кожної особи організувати свій внутрішній світ ідеальним світом духовних сутностей. Отже, мистецтво — найбільш адекватний якостям предмета відношення спосіб творення його образу; діяльність щодо надання життєвої повноти виявам творчого духу системою цілісних художніх образів. У суспільному досвіді мистецтво визначилося як специфічний спосіб творення ідеального простору для життя ідеальних об´єктів, породжених творчо-формуючою здатністю свідомості та творчими уміннями особистості. Універсальна художня мова мистецтва здатна долати відмінності культур та рівнів духовного досвіду. Відмінності лише збагачують досвід людства.

Адекватний сутності духу ідеальний простір, яким постають твори мистецтва, створює можливості для вільного розгортання його повноти та досконалості. На відміну від інших видів формування, потреба в яких зумовлена зовнішньою необхідністю (виживання, укорінення у середовищі тощо), мистецтво — діяльність закріплення цінності формуючої здатності духу як самоцінної. Ця особливість відрізняє мистецтво від усіх інших видів формуючої діяльності. Мистецтво створює ідеальний простір свободи духу в адекватному для нього способі цілісної й досконалої життєвості.

Мистецтво є специфічним видом духовного досвіду, в якому дух виявляє рівень довершеності досконалістю сформованих ним образів небайдужості, глибиною їх переконливої в собі та у творі як художньому цілому внутрішньо досконалої життєвості. Глибинність проникнення у сутність явищ, виражена досконалістю художньо-образної мови мистецтва, засвідчує органічність способу буття духу в межах художньої реальності.

Образність, як ми зазначали, має місце у творенні міфологічного образу світу. Якісна відмінність художньо образної мови мистецтва від міфологічної образності полягає, по-перше, у тому, що мистецтво було духовною силою, яка сприяла здобуттю людиною власного образу. Тим самим, по-друге, мистецтво певним чином відкрило ідею людини як таку. Нагадаємо, що у міфології образи людини і природних сил та предметів характеризуються взаемопереходом, не розрізнюючись з огляду відмінного між ними, що як таке не усвідомлюється. Дух у його самоцінності виявляє себе здатністю надавати реальному світові одухотвореного ідеального буття в художньо досконалих образах. Скажімо, єгипетські образи богів ще поєднують у собі людські й тваринні форми: бог з головою птаха або звіра та тілом людини, і навпаки. У грецьких скульптурних зображеннях боги постають у людському образі, а досконалість зображень підносить їх на новий якісний рівень — одухотвореності. Завдяки їх досконалості зображення уособлюють сутність божественного: одухотворена тілесність є випроміненням божественності змісту.

Подальша конкретизація ідеї духовності відображена у давньогрецькому героїчному епосі. Він відкриває феномен індивідуалізації образу людини — явище, не знайоме міфології. Індивідуалізація як феномен є відображенням неповторності вияву всезагального в індивідуальному образі. Епічний герой — діюча і страждаюча людська особистість. Відтак, епос відкриває третю якісну відмінність мистецтва від міфології, художньої свідомості від міфологічної: лише у своєму вияві дух постає дійсним, набуває справжньої й досконалої сутності. "Форма, що набувається внутрішнім життям духу, виявляє зворотний вплив на його сутність і зміст" [9, с. 204].

Цей процес "переформування" свідомості з рівня міфологічного світорозуміння до естетично-художнього характерний для давньогрецької трагедії, що виростала з міфологічно-ритуальних культових дійств, присвячених богу Діонісу. Трагедія вивела самопочуття людини поза межі стихійності переживання цілісності родового життя і вклала індивідуалізований світ почуттів у особистість героя, який через обставини змушений змінювати перебіг подій. У взаємодії з обставинами відкривається його особистісне "Я". Суб´єкт діяльності постає як творче начало світу, завдяки якому відбувається духовний поступ людства. Події грецької трагедії переносяться зі зовнішнього світу у внутрішній світ особистості. Однак небезпека розчинення його у родовій стихії, що постійно зберігається, підводить художню свідомість до ідеї виокремлення індивідуального "Я" зі стихії родових уявлень про цінності. Цей процес означає перехід від міфологічної свідомості до художньої в акті персональної відповідальності героя за вчинені дії. Тим самим його особа індивідуалізується. Такий процес дослідники (Кассірер) пов´язують із персоналізацією давньогрецької релігійної свідомості. У ній всезагальне та індивідуальне (ідея й образ) набувають нового, розрізнювального характеру, що підносить свідомість до самоусвідомлення, тобто виокремлення з родових уявлень про цінності. Разом з тим це підстава переходу до свідомого єднання зі соціальним цілим.

Четвертою особливістю мистецтва як виду діяльності та типу духовного досвіду е формування духом ідеального простору життя, в якому він здобуває власну повноту, поєднуючи ідеальне і реальне, бажане і належне, уявне і дійсне як індивідуалізований світ образів. П´ятою особливістю є творення специфічної художньо-образної мови мистецтва та своєрідного смислу художньої реальності. її риси глибоко осмислює Е. Кассірер порівнянням міфологічного світу образів, світу релігійного смислу, з одного боку, та світу мистецтва і художнього відображення — з іншого. "...Основну спрямованість естетичного характеризує саме те, що в ньому образ, зображення залишається визнаним як такий і, щоб виконати свою функцію, не повинен зрікатися себе і свого змісту" [9, с. 267]. У мистецтві образ постає чистим виявленням творчої сили духу.

Отже, мистецтво — це специфічний вид діяльності, мета якого — творення ідеальних духовних феноменів, що є осереддям життя духу в його само цінності. В ідеальному просторі художніх творів реальність постає як духовна. Кожен художній твір — внутрішньо завершена цілісність, у межах якої дух вільно розгортається ідеальним буттям, що опредметнює себе у доцільній і досконалій життєвості образних втілень. Відтак мистецтво — це найбільш адекватний спосіб втілення життєвої повноти духу.