Естетика

13.1. Твір мистецтва як художнє ціле

Сучасна естетична теорія виділяє декілька рівнів естетичного аналізу мистецтва: воно осмислюється як специфічний вид реальності; як особлива форма духовного досвіду; як особлива формуюча здатність. Мистецтво як особлива реальність характеризується цілісністю внутрішньої життєвості, що постає дійсною у творі мистецтва як художньому цілому. Він закріплює духовність ідеї у художньо довершених чуттєво-матеріальних формах. Передумовою художньо-формуючої здатності є, по-перше, історично вироблена художня мова, по-друге, природа художнього таланту, яка полягає в умінні митця надавати образам уяви переконливого внутрішнього життя, втілюючи думки та почуття у матерію мистецтва: фарби, звуки, слова, пластику тощо.

У попередніх лекціях ми зазначали, що художній елемент присутній у всіх видах формування. Він постає певною основою цілісності предмета, надаючи йому індивідуальної життєвої виразності. Мистецтво є особливим видом формуючої діяльності: його художня мова створює ідеальний простір, у межах якого розгортається життя духу в можливому його розмаїтті. Внутрішньо-переконлива, виразна життєвість і є тією внутрішньою правдою, завдяки якій твір постає справді художнім цілим зі своєю неповторною життєвістю. Специфічною художньою мовою мистецтво надає виразного, чуттєво сприйманого образу естетичним уявленням людини про світ.

Художня мова мистецтва — незамінне джерело і засіб виокремлення суттєвого у відносинах зі світом та переведення його в інший — ідеальний простір, де воно відкривається рівнем досконалості як щодо змісту, так і способу виявлення. З рівня буденності естетично опанована митцем дійсність "переводиться" у світ ідеальних духовних сутностей. Саме тут вона набуває цілісності та повноти в єдності змісту і форми. Відтак, вища мета мистецтва — надати предметам небайдужості виразної внутрішньої життєвості як самоцінної, як джерела живлення розуму та почуттів. Кожен художній твір буде дійсно відповідати своєму поняттю, якщо він вкладається у згаданий критерій.

Наголосимо, що цілісність твору не є дещо статичне. Твір — це цілісність, що має внутрішню логіку саморозвитку образної системи, об´єднаної і визначеної змістом ідеї. Доцільно виділяти кілька рівнів цілісності твору. Перший — це рівень цілісності конкретного образу. Другий — цілісність твору як органічної у собі життєвості ідеї в образній тканині твору. Третій рівень відсилає твір до більш загального цілого — стильової єдності у межах течії, напряму, методу. Четвертий — цілісність, зумовлена специфікою мистецтва як особливого типу духовного досвіду у властивій йому своєрідності. Г. Гегель наголошує, що "лише справді конкретна ідея народжує істинний образ, і ця відповідність їх одне одному є ідеал" [7, т. 1, с. 81]. Така послідовність відповідає закону, згідно з яким явище завжди багатше за сутність.

Цілісність твору мистецтва — не штучний утвір. У художньому формуванні діє закон самоорганізації матерії образу в цілісність. Геніальний той митець, який здатний "задати" внутрішню логіку розвитку художній реальності. Ф. Шіллер називає це здатністю митця чинити так, як чинить природа, тобто вільно розгортати "матерію" образу, корегуючи задум залежно від логіки саморозгортання ідеї. Широковідоме висловлювання О. Пушкіна щодо подій роману у віршах "Євгеній Онєгін": "Ну і штуку вчинила зі мною Тетяна: взяла і вискочила заміж за генерала". Тобто, внутрішня переконливість твору має місце за умови, що предмет зображення являє свою природність невимушено. Майстерність митця полягає в тому, щоб надати їй доцільності та цілеспрямованості.

Цілісність художньої образності твору, як і мистецтва загалом, — історичний утвір. Витоки її пов´язані з більш широкою сферою духовного досвіду: потребою людства (етносів, народів) визначитися у просторі й часі, окреслити їхні межі, тобто сформувати їх образ як культурну реальність. У творі мистецтва людська життєвість, розгорнута у просторі й часі, "збирається" в естетично визначене ціле. Скажімо, у драматургії тривалий час діяли закони єдності місця, часу і дії. Епоха виявляє характер своєї життєвості через долі героїв. Ці ж закони чинні й в інших видах мистецтва. На рівні змістовного наповнення цілісність мистецтва виявляє себе об´єктивно визначеним характером зв´язків людини зі світом, що передається в музиці гармонійністю ритмічно-ладової системи, мелодійністю твору чи, навпаки, дисгармонією; у пластиці — зламаністю пластики рухів, аритмічністю чи, навпаки, їх грацією і ритмом тощо. Зрештою, якісна визначеність духу епох як "прозаїчних", "поетичних" чи "драматичних" найяскравіше виявляється в характері художності.

Розгортання художньої реальності у досконалі способи виявлення — чинник формування об´єктивного критерію прекрасного, що, перенесений у реальність людських стосунків та формуючу діяльність, слугує засобом удосконалення суспільного життя. При цьому однаково вагомі здатність митця надавати образ суб´єктивному досвіду героя та вкладати його у всезагальні чуттєво сприймані художні форми. Саме у такій цілісності твір і постав "ідеальною реальністю". І за такої умови він є формуючим началом духовного світу суб´єкта сприймання. Важливо наголосити, що кожен художній твір як унікальний, неповторний духовний феномен щоразу буде творенням нових граней людського духу, навіть незалежно від того, здобув він відразу визнання і відкрився для суспільства своєю цінністю чи воно виявилося неготовим до його сприймання та переживання. Стаючи реальністю, твір об´єктивно прирощує досвід і неодмінно впишеться у духовний контекст свого або наступного часу.

Що ж саме становить особливість духовності у художніх творах? Якісною своєрідністю кожного художнього твору є те, що він уособлює особливу якість потреби: надати реального життя образам, що утримуються пам´яттю, набули виразної життєвості в уяві митця і потребують втілення у матеріал формування, щоб здобути самостійне життя. Жодна зовнішня щодо цієї потреби мета не відповідає суті мистецтва. Ось чому, ставши феноменами культури, твори так проймають свідомість сприймаючого суб´єкта, живуть у пам´яті як реальніший світ, аніж дійсність у її поодиноких виявах "тут і тепер", з її буденним перебігом подій та вражень. Здатність художніх талантів виявляти свою небайдужість до світу через виразні, переконливі, чуттєво сприймані образи є утвердженням художньо-формуючого відношення як феномену духовності. При цьому він відкриває суть духовності: вільне самоздійснення у формах досконалості.

Кожен художній твір є діалектичною єдністю індивідуального та всезагального у змісті досвіду. Така діалектика виявляється як у матеріалі художнього формування, так і в образній мові мистецтва. Справді, митець відкриває суспільству і людству те у його досвіді, що об´єктивно склалося, або містить у собі тенденції становлення і розгортання, але не усвідомлюється як таке, розчиняючись у повсякденному перебігу життєвих подій. Піднесене до рівня узагальнення та розгорнуте у художньо-образній мові твору завдяки художньому таланту (генію), воно відкривається своїми рисами: само говорить про себе як про позитивне чи негативне. Отже, дійсно художні твори прояснюють істину життя, адже розгортаються як жива реальність, а не деяка умоглядна сутність. Здатність митця піднестися до узагальнення та розгорнути його в ідеальних способах буття явищ у межах конкретних художніх творів і становить специфічну особливість твору як духовного цілого.

Всезагальне у досвіді, постаючи предметом художнього осмислення, набуває індивідуальної визначеності в художньому образі (образах). У художньому цілому — творі мистецтва — буття відкривається мірою довершеності відповідно до сутності, яку уособлює. При цьому виразна переконливість виявів реальності — її "саморозкриття" — постає чи не найяскравішим засобом творення духовного досвіду відношення до світу. Тому твір мистецтва визначається як духовний феномен не з огляду предмета зображення, а способом зображення, що, завдяки своїй художній переконливості, відкриває сутність явищ. Отже, художність твору є тим духовним феноменом, що прояснює істину про людину та світ у формах художньої правди. Мистецтво постає засобом громадянського служіння митців, визначаючи суспільну цінність їх творчості.

Художній твір є діалектичною єдністю історично виробленої здатності до художнього формування (духовна організація інтелекту та почуттів суб´єкта формуючих умінь) та відповідних засобів формування (мова різних видів мистецтва). Водночас кожен справді художній твір щоразу е індивідуально визначеною життєвістю завдяки здатності конкретного суб´єкта творчості надати неповторності образу предметам уяви, пам´яті, переживань засобами художньої мови певних видів мистецтва. Кожен художній твір, так само як і мистецтво загалом, є найбільш переконливим уособленням творчих потенцій людини, концентрованим утіленням яких є особистість митця.

Підставою життєвості твору є внутрішня доцільність, тобто здатність розгортатися якостями, що відкривають усе нові грані його життєвої повноти. Цей аспект потребує пояснення, адже іноді творчість розглядається як деякий імпульсивний процес, що відбувається поза межами свідомості в сфері суто ірраціональній. Відтак, і твір тлумачиться як наслідок позасвідомих, ірраціональних духовних імпульсів. Видаватися таким він може лише ззовні, позаяк його наслідки бувають неочікуваними навіть для самого митця. Однак, у такому разі правомірно говорити про особливу формуючу здатність свідомості, що укладає предмети небайдужості у виразні художні форми. Тобто, свідомість характеризується не лише неординарністю бачення та розуміння явищ, не лише здатністю в уяві формувати їх чуттєві образи, але і надавати їм виразного життя у матеріалі формування. Глибинність внутрішніх зв´язків, що характеризують кожен справді художній твір, об´єктивно зумовлена його логікою. Твір мистецтва — це духовне ціле, що набуло художньо доцільних способів втілення у мові конкретного виду мистецтва.

Для доведення "внутрішньої необхідності" способів, завдяки яким твір набуває художньої цілісності, важливо вдатися до аналогій. Зокрема, звернутися до відомої думки І. Канта щодо доцільності природних форм, яка зумовлює їх внутрішню життєвість. Правомірно віднайти певні асоціації між доцільністю природних видів як умовою їх життєвості та доцільністю художнього формування як умовою цілісності творів мистецтва. Таку асоціацію припускає І. Кант: "...Під абсолютною доцільністю природних форм я розумію такий зовнішній вигляд чи таку ж внутрішню будову їх, в основу можливості яких має покладатися ідея про них у нашій здатності судження... доцільність є закономірність випадкового як такого" [8, с. 967]. Йдеться про два рівні доцільності у природі: механічну (за якої природа відтворює свої форми як такі) та технічну, за якої природа щодо цих же форм як систем (кристалічні утворення, різноманітність кольорів, внутрішня будова рослин і тварин) діє як мистецтво [8, с. 967—968]. Тобто природа, де вона "діє як мистецтво", постає структурною цілісністю, що характеризується здатністю самоорганізації.

Щодо мистецтва правомірно також вживати поняття "самоорганізація", позаяк логіка розгортання художніх подій, організуючись певною ідеєю, виявляє міру своєї життєвості, що постає як внутрішня правда твору. Такі закономірності ми простежуємо щоразу в кожному справді художньому творі. Скажімо, у драмі "Камінний господар" Лесі Українки жертовний характер Долорес визначає логіку її вчинків і, постаючи вираженим ідеалом людяності, дозволяє зіставляти з ним рівень моральності всіх інших персонажів драми. Як пише авторка, "...се тип мучениці природженої, що все мусить гинути розп´ята на хресті, хоч би мала сама себе на той хрест прибити, коли бракує для того катівських рук". Відповідно і вчинки її мають щоразу жертовний характер при тому, що це безкорислива жертовність. Усіляку спробу хоч якось віддячитися за неї героїня сприймає як особисту образу.

Як формуюча здатність і як тип духовного досвіду мистецтво характеризується специфічними якостями. Твори мистецтва уособлюють цілісність людського духу, що знайшов відповідні собі способи художньої об´єктивації. Художні образи — відображення не поодиноких речей і явищ природного світу як таких. Мета художнього формування не в тому, щоби наповнювати світ досконалою предметністю. В художньому творі його чуттєва даність підноситься на рівень "чистої видимості", оформляється думкою у духовну цілісність і лише відтак втілюється у матеріалі художнього формування. Тим самим чуттєве у мистецтві підноситься до рівня ідеального буття, постає не випадковістю, а закономірним виявом відносин в їх художньо переконливому втіленні. На відміну від наукової думки, воно не перебуває у сфері суто умоглядній, а набуває виразних зовнішніх форм існування. Мета мистецтва у тому, щоб у формі предметності задовольняти вищі духовні потреби, оскільки вони мають здатність пробуджувати глибини свідомості й відгукуватися у сфері духу. У мистецтві чуттєве одухотворюється, бо духовне у ньому набуває чуттєвої форми [7, т. 1, с. 45].

Кожен художній образ — наслідок "теоретизації" почуттів митця. Тобто, це почуття, що мають справу не з матеріальним як таким у його чуттєвій поодинокості, не зі "зовнішньо" чуттєвим. Якісна визначеність твору мистецтва у тому, що він призначений у формі предметності задовольняти духовні потреби. Видимість чуттєвості постає як образ, вид або звучання речей. Як наголошує Г. Гегель, чуттєве в мистецтві адресоване не всім органам сприймання, а лише теоретичним: зору і слуху. Інші органи мають справу з "матеріальним як таким і його безпосередніми чуттєвими якостями" [7, т. 1, с. 45].

Мистецтво, завдяки здатності являти чуттєві образи втілень духу в матерії життя, служить переконливим свідченням об´єктивної необхідності людства "матеріалізувати" ставлення до світу в ідеальних художніх формах — у формах краси. Своїми якостями вони засвідчують формуючу силу духу. Отже, художня реальність є дійсною як світ художньо прекрасного. Коли втрачається здатність до творення у формах краси, мистецтво об´єктивно (своїми якостями, що постали поза художніми) засвідчує безсилля духу. Він вводить суб´єктів сприймання у спустошений світ, а отже, змушує замислюватися над трагічністю наслідків. Тому кожен справді художній твір доводить об´єктивну потребу людини жити красою (красою предмета формування чи красою його відображення, чи їх цілісністю). Саме краса — джерело доцільної внутрішньої самоорганізації — об´єктивне свідчення свободи творчого духу.

Постаючи за формою як суб´єктивна здатність митця, талант до художнього формування насправді зумовлюється загальносуспільним досвідом бачення реальності, відношенням до неї та реалізує себе у формах потреби закріпити гармонійну єдність індивідуального і всезагального у досвіді художньо досконалими засобами його буття. Така потреба в історичному поступі людства визначилася як самоцінна. Спільні предмети почуттів — це універсальний спосіб творення досвіду ставлення до них, а відтак і духовного "клімату" суспільного життя. Ця потреба в історії зумовлює особливі художні уміння та їх вищі виявлення — художній талант і геніальність. При цьому художня творчість, якщо вона відповідає своєму поняттю, неодмінно пов´язана з виявом чогось безмежного, що втілюється у чомусь реальному. Форма, якої воно набуває, своєю досконалістю надає зображеному "нескінченності".

Отже, специфічною особливістю твору мистецтва як духовного феномену є внутрішня цілісна життєвість його художньої тканини, тобто єдність ідеї та образу, всезагального і особливого, типового й індивідуально неповторного. Організуючим началом твору як художнього цілого є художня ідея. Вона збирає твір у художньо виразне, цілісне і внутрішньо-доцільне буття, надаючи йому чуттєво сприйманих, змістовно та емоційно наповнених форм.