Естетика

14.3. Образотворчі мистецтва

Поняття "образотворчі мистецтва" утворюють візуальні — призначені для зорового сприймання — його види. Це найбільш ранні види художності. У них формування образності тісно пов´язане з потребою опанувати простір, що насичений різними видами і формами життя. Види мистецтва, що відображають буття предметних форм світу в їх багатстві та різноманітності, отримали назву "образотворчі". До них належать: живопис, скульптура, графіка. Вони мають предметну форму і не змінюються у просторі й часі. На думку Д. Дідро, образотворчі мистецтва створюють "портретний образ предметів видимого світу". Зовнішня подібність зображень є однією з необхідних умов існування цього типу образності, хоча нею не вичерпується. Саме тому образотворчі мистецтва мають великий пізнавальний потенціал. Вони ґрунтуються на вивченні явищ реального світу, потребують для творення художності образу знання пропорцій, міри, кольорових відношень, а також технічних умінь. Нагадаємо, що саме на цій підставі живопис у добу Відродження вважали видом наукового знання.

Образотворчі мистецтва, створюючи "портретні" зображення, індивідуалізують дійсність. Вони конкретизують предмети з огляду їх форм, пропорцій, об´ємів, кольорової гами тощо. Адже, як ми вже знаємо, у художньому зображенні предмет не копіюється, а береться відповідно до ідеї його життєвості й розгортається своїми якостями, засвідчуючи міру такої відповідності. Тому образотворчість дозволяє розкривати невичерпне багатство форм реального світу та щоразу неповторну, індивідуальну визначеність кожного з виявів життя. Це стосується й "портретності" образів. Звичайно вживане для зображення неповторної людської особистості, це поняття правомірно поширювати на будь-які зображення реального світу. Щоразу в них відображається неповторність саме цієї життєвості в єдності з ідеєю доцільної життєвості виду.

Художній образ образотворчих мистецтв розгортається у просторовому вимірі. Живопис і графіка — двовимірні; скульптура — найчастіше об´ємна і тривимірна. Основним матеріалом живопису є колір; графіки — олівець (вугілля, сангіна, туш та ін.). Для творення скульптурного образу застосовуються природні матеріали: камінь (граніт, мармур), метал (бронза). Живопис і графіка характеризуються творенням умовного простору: на площині полотна, пергаменту, паперу. Скульптурний образ вписується своїми формами у реальний простір (природний чи простір приміщень).

Матеріал образотворчих мистецтв не нейтральний щодо художнього образу, а є його "безпосередньою дійсністю". Образотворчі мистецтва статичністю своєї образної мови відображають своєрідність естетичних відносин з простором: укоріненість образу в просторі, оформлення його собою — надання естетичної визначеності. Це не суперечить тому, що кожне з мистецтв володіє арсеналом засобів для відображення внутрішньої динаміки сюжету та внутрішнього стану зображень.

Образотворчість є способом матеріалізації (закріплення) набутого культурою досвіду бачення форм, пропорцій, кольорових відношень для відображення внутрішньої динаміки явищ світу: подій, стосунків, переживань. Справді, мармурова брила завдяки генію скульптора здатна перетворюватися на "Мислителя" Родена чи "Брута" Мікеланджело. Відомий вислів Мікеланджело щодо процесу творення досконалих скульптурних образів з мармурових брил: "Я беру і відсікаю все зайве". Тобто у брилі мармуру скульптор уже бачить свій твір, причому бачить його у найменших подробицях, адже один неточний рух різця в його руках — і скульптура буде зіпсована.

Початий образотворчості пов´язані з графічними (а згодом і живописними) зображеннями доби палеоліту. Графіка (від лат. grapho— пишу, малюю) — формує образи шляхом окреслення контуру зображення та нанесення на поверхню ліній, штрихів. Графічні твори найчастіше монохромні (однокольорові). Тому в графіці основне навантаження при творенні образу несе малюнок. На стіни печер (житла тогочасної людини) наносилися зображення тварин (предмет найбільшої небайдужості). Тварина, образ її, введена у межі людського житла, — це символ опанованого простору. Це початки естетичного відношення до простору та його об´єктів, а не власне художнє формування. Водночас, процес важливий творенням асоціативності уявлень, адже тварина ніби зібрала у собі всю реальність простору, надавши йому власного образу. Зображена в межах людського житла, вона уособлює становлення небайдужості до простору, в якому об´єкти вирізнені не просто з огляду їх практичної цінності (предмет споживання), а з огляду потреби пізнати їх життєвість: будову тіла, звички тощо та налагодити спілкування (реальною формою останнього стає приручення). У цьому переконує характер зображень: тварини або мирно пасуться, або нащулені, або розлючені. Тут ставлення до предмета ще не постає свобідною потребою закріпити його життєвість в образі як самоцінну. Зображення тварин на початках становлення образності мислення відображає низку супутніх потреб, безпосередньо не пов´язаних з естетичним переживанням доцільності їх форм. Зображення призначені для виконання певних обрядових дій, що покликані сприяти творенню навичок успішного полювання. Цей момент важливо акцентувати, оскільки всі інші (ритуальне побиття тварини, здійснення інших обрядових дійств) — супутні основному, тобто ідеї естетичного опанування фізичного простору завдяки переведенню форм його життєвості у власний, комфортний для людини простір та спосіб спілкування з твариною — концентрованим образом простір. До винайдення книгодрукування писання літер було видом графіки. На ц: підставі (за технікою творення) література також належить до образотворчі мистецтв.

Розвиток графічного мистецтва, урізноманітнення його технік починається в Європі з доби Відродження. З поширенням книгодрукування (XIV ст.) ілюстративна графіка слугує підсиленню образної наповненості літературних творів. Поряд з різними видами малюнків у графіці складається техніка гравюри. В основу її покладено нанесення різьбленого зображення на дереві або металі та відбиток його на папері. Ця техніка винайдена в VI—VII ст. у Кита а в Європі поширилася з XIV ст. її перевага — у можливості тираж у ванн (відбитки), завдяки чому графічні твори мають перевагу над живописом, л кожне художнє зображення є унікальним, неповторним (навіть авторські повторення його — це лише "копія"), та над більшістю видів скульптурі Гравюра на дереві розвивається у двох напрямах: як книжкова ілюстрації та станкові твори — естампи. Саме техніка гравюри сприяла винайденні книгодрукування. До утвердження графіки як самостійного виду мистецтв долучилися видатні його майстри, що творили у різний історичний час (Антокольський, Гойя, Дом´є, Дюрер, Канова, Мендес, Моор, Пікассо, Рем брандт, Торвальдсен, Фаворський, Шубін, Шевченко).

Живопис — мистецтво живо, тобто виразно, художньо-переконливо втілювати предмети небайдужості в матеріалі. Передумовою виокремлення живопису як особливого виду мистецтва була зміна погляду європейського суспільства на цінності людського життя. Доба Відродження відкриває багатство виявів реального світу, вкладаючи його в безмежне багатство форм з допомогою кольору. Світ здобуває барви і сяє своєю виразною життєвістю У численних трактатах XIV—XVI ст. досліджуються закономірності формування художнього образу засобами живопису (Л.-Б. Альберті "Про живопис´1 Б. Челліні "Трактат про живопис", Леонардо да Вінчі "Книга про живопис" А. Дюрер "Чотири книги про пропорції" та ін.).

В основу живопису покладено малюнок: він формує образ, окреслюючі його контури у просторі полотна або стіни. Леонардо да Вінчі свого часу ви сунув таку поетичну гіпотезу виникнення живопису: "Перший малюнок містив одну єдину лінію, що окреслювала тінь людини, відкинуту сонцем н. стіну". Ця поетична гіпотеза цікава тим, що акцентує увагу на ролі малюнки та світла в живопису. Справді, малюнок, що поєднує лінію і світлотінь разом з кольором утворюють живописне зображення. Використовуючи колір малюнок, композицію, фактуру (виразність кольорових мазків), перспективу чергування світла і тіні, художник створює ілюзію об´ємності простору н; площині стіни або полотна. Завдяки виробленим технічним умінням створю вати ілюзію об´ємно-просторового розташування предметів на площині живопис відкриває безмежне багатство станів природного світу і людських почуттів, закріплюючи їх буття як самоцінне. Найважливіший організуючий компонент художнього твору — композиція (від лат. compositio— складання, створення). Вона надає твору цілісності, підпорядковуючи його елементи один одному і цілому, а також визначає особливості розташування фігур у межах твору як цілого.

Матеріалом живопису є фарби (олійні, темперні, акварельні). Живопис не потребує третього виміру, а навмисне його ігнорує, щоби суто просторову реальність замінити більш високим і багатим "принципом кольору". Форми, відстань, обмеження, опуклість, тобто всі просторові відношення створюються засобами кольору. Він відображає світ, що набув визначеності: об´ємності форм, глибинності просторових відношень завдяки перспективі, кольору, світлотіні, тону. Колір, що наявний в єдиному цілому — художньому полотні, — підпорядкований цілісності й сам творить закони цілого — колорит. Акцентуючи увагу на ролі кольору в живопису, Г. Гегель пише: "...Лише живопис уживанням кольору доводить повноту одухотвореності до її дійсного живого втілення" [8, т. З, с. 230].

Кольори у живопису ґрунтуються на принципі взаємодії й взаємовпливу. Предмети, наявні у композиції, відображають колір один одного; сила світла впливає на форми предметів, збільшуючи або зменшуючи їх для зору. Колір, таким чином, виконує образно-формуючу функцію, діючи в просторі конкретного твору за принципом організації його в єдине ціле.

Колір як основний матеріал живопису вимагає від художника знання законів взаємодії та властивостей кольорів. Нині наявні особливі галузі природничо-наукового знання щодо властивостей кольорів, яке сформувалося в історії науки, в тому числі й завдяки відкриттям художників. Кольорознавство як наука про кольори — це систематизована сукупність даних фізики, фізіології та психології стосовно кольору. Воно охоплює фізичну теорію кольору, теорію кольорового зору та класифікацію і виміри кольорів.

Загалом, залежно від кольорового тону, частоти кольору та коефіцієнта відображення, кожен з кольорів має по декілька тисяч відтінків. Зрозуміло, що лише досвідчене око художника здатне відрізняти величезну кількість нюансів кольорів. В основу здобутків сучасної науки про відношення кольору і світла покладено досвідні знання, що їх здобували митці в процесі художньої творчості. Знаменно, що геніальний учений і митець доби Відродження Леонардо да Вінчі понад чотири століття тому відкрив і сформулював низку законів відношення кольору і світла, що стали здобутком сучасної науки [14].

Спосіб поєднання кольорів у живопису визначається не лише фізичними законами їх взаємодії, а й ідеєю твору, змістом зображень та символічним їх наповненням. Так, порівнюючи іконописні зображення і твори світського живопису Нового часу, П. Флоренський пише: "Іконопис зображує речі як створювані світлом (курсив авт. — В. М.), а не освітлені джерелом світла... Іконопис бачить у світлі не зовнішнє дещо стосовно речей, але і не властиву речовій самобутності якість; для іконопису світло передбачає і створює речі, воно об´єктивна причина їх... це трансцендентне творче начало їх, що завдяки їм себе проявляє, але ними не вичерпується" [25, с. 180—182]. У світському живопису символічне навантаження кольорів має інший зміст: вони покликай передати ідею внутрішньої життєвості предметних форм світу. Порівнюючи іконописні зображення і твори світського живопису, П. Флоренський зауважує, зокрема, щодо творів геніального Рембрандта: "У Рембрандта жодного світла, об´єктивної причини речей немає, і речі світлом не створюються". Ц" не означає, що твори голландського митця позбавлені світла. Навпаки, вони сповнені світла, але в інший спосіб: це не раціоналістична освітленість італійців (окрім Леонардо, в якого світло має магічне наповнення). У Рембрандті речі "світяться самі зі себе". Його зображення — це не предметність як такі (виноград, персики, яблука...), "це — ідея винограду, ідея яблук тощо. І всі це цілком по рембрандтівські світиться зі себе" [25, с. 181]. Це не теїстичне, а пантеїстичне розуміння світу. Самообожнення світу поєднується в нього зі запереченням аскетики.

Для пояснення метафізики живопису звернемось ще до одного порівняння. Іконописні зображення святих і світські портретні зображення відображають ідею життя, але роблять різні акценти щодо його цінності. Є. Трубецькой зазначає про естетику і метафізику іконописних зображень таке: "Ікона — не портрет, а прообраз майбутнього "храмового людства". І позаяк такого людства ми поки що не бачимо у нинішніх грішних людях, а лише здогадуємося, — ікона може слугувати лише символічним його зображенням... Змарнілі лики святих на іконах протиставляють... кривавому царству самозадоволеної й ситої плоті не лише "витончені почуття", але перш за все — нову норму життєвих відносин" [24, с. 15—16]. Ідея краси постає в іконо писанні як абсолютизація духовного у протиставленні його тілесному. В естетиці іконі дослідники помічають сталість ідеї, що набуває відповідного розгортання у канонічних зображеннях. Образ християнського Бога відображає напругу внутрішнього життя, яке відкрите для страждань тіла та духу. Відповідно в іконописних канонічних зображеннях відтворені згадані духовні стани. Попре те, що риси обличчя можуть змінюватися, лик зберігає свою одухотвореність тобто сутнісну визначеність образу. "Лице" тлумачиться як синонім слів "явище", що явлене денному (буденному) сприйманню. "Лик" грецькою означає "ідея", тобто явлена духовна сутність, споглядання вічного смислу небесної краси, її небесного "первообразу" [25, с. 31—32].

Інакше бачить мету художніх зображень митець, зорієнтований на осмислення та відображення цінностей реального життя. Ф. Цуккарі (представив італійського маньєризму) зазначає про багатство виявів краси реального світ яка має поставати у творі мистецтва єдністю "духовної форми". Вона утворився в інтелекті як ідея речі й співвіднесена з реальними формами предметно світу. За такої єдності світ розкривається невичерпним багатством краси форм сповнених духовності змісту [16, т. 2, с. 290]. У живописних зображення форм реального життя немає протиставлення духовного і матеріального і чал. Духовністю просякнуте все буття, що постає у життєвій довершено" форм, психічних станів, борінь чуттєвого і логічного начал людського есті

В історії художнього розвитку живопис визначився як мистецтво, що "матеріалізує" у зображенні реальний світ. Як влучно зазначив М. Бердяєв, "живопис пов´язаний з міццю втіленого фізичного світу і стійкістю оформленої матерії". Тобто, живописний твір — це втілення душевних переживань митця, зворушеного і натхненного красою предметних форм, їх виразною життєвістю, явленою багатством художніх засобів її вияву. Живопис "стягує потрійність вимірів простору в площину", щоб засобами кольору втілити внутрішні душевні переживання людини [8, т. З, с. 19].

Із розвитком досвіду відносин зі світом, внутрішнього переживання світу людського буття розширюється багатство видової та жанрової специфіки живопису. За видовою специфікою він поділяється на станковий, монументально-декоративний, декораційний, іконо писання, мініатюру, діораму, панораму. Кожен вид володіє багатством і своєрідністю технік творення образу. Відомі техніки виконання: масляний живопис, фреска, темпера, лаковий живопис, восковий живопис, емалі, мозаїка, вітраж, а також спільні з графікою акварель, гуаш, пастель.

Кожен із названих видів живопису має своє призначення. Так, монументальний живопис існує у вигляді фрески, мозаїки, панно і слугує для прикрашення архітектурних споруд. Він невіддільний від естетичного образу інтер´єру. Декораційний живопис виконує функцію оформлення театральних вистав (ескізи театральних та кіно декорацій, костюмів тощо). Іконописання — вид живопису, релігійного за темами і сюжетами та культовий за призначенням. Станковий живопис існує у вигляді окремої картини і не залежить від місця розташування. Він має багато жанрів та підвидів. Історія їх становлення засвідчує зростання інтересу до світу та вдосконалення майстерності зображення. Об´єктами зображення є людина, природа, історичні події, побутові сцени, предметність, що оточує людину. Жанри станкового живопису відображають особливості предметного світу та вирізняються своєрідністю техніки творення образу. Це анімалістичний, портретний, пейзажний, історичний, побутовий жанри, натюрморт.

У добу Відродження надто поширюється портретне мистецтво у зв´язку з тим, що активна, творча особистість трактується як вище начало і центр земного буття. Йдеться не про ідеальну модель бажаних людських якостей, а портрети реальних історичних осіб та відомих сучасників. Саме в цей період формується світський портрет. Розквіт його, характерний для XV—XIX ст., зумовлений зрослим інтересом до внутрішнього світу людини, що набуває своєї неповторності, глибини та значущості. Портрет відкриває й утверджує самоцінність людської особистості (Веласкес, Гойя, Леонардо да Вінчі, Рафаель, Рембрандт, Репін, Рубенс, Тиціан). Відтак поширюється жанр автопортрету (Врубель, Дюрер, Леонардо да Вінчі, Рафаель, Рембрандт, Рубенс, Тиціан, Шевченко) як можливість досягнення адекватності відображення внутрішнього стану зображень.

Пейзажний живопис виокремлюється як жанр в європейському мистецтві Нового часу, хоча елементи його застосовувались у зображеннях з глибокої давнини. Відмежований від своєї безпосередньої життєвості й сформований в особливий ідеальний простір світ природного життя набуває ідеального духовного виміру, визначається як предмет милування, захоплення, співпереживання. Розквіт пейзажного живопису, характерний для доби романтизму та реалізму, засвідчує усвідомлення людством самоцінності природи у багатстві її життєвих виявів, у їх виразності, досконалості природних форм Романтизм активно вдається до живописних та поетичних зображень природи, вбачаючи в її виразних виявах джерело натхнення для живлення людського духу. Природа постає для митців уособленням справжньої свободи.

Історичний живопис як такий сформувався в європейському мистецтв: у ХVIII—XIX ст. — період, коли відбулося становлення наукових поглядів щодо історії людства. У ньому людина постає суб´єктом історичного процесу, розкриваючись своїми людськими якостями, а історія — складним процесом руху людства щаблями само становлення через суперечності, боротьбу, трагізм воєн і конфліктів. Вирізняються підвиди історичного живопису: історико-побутовий, портретно-історичний, історико-міфологічний, батальний.

Графічний малюнок є необхідним компонентом іншого виду образотворчого мистецтва — скульптури. Однак, на відміну від живопису, в скульптурі малюнок неодмінно "переводиться у принципово інший — твердий матеріал". Скульптура (від лат. sculpo — вирізаю, висікаю, вирізьблюю) — вид мистецтва, заснований на принципі об´ємного, тривимірного просторового зображення. Скульптуру ще називають пластичним мистецтвом (від грец. plastik— ліплення). Для творення скульптурного образу використовується декілька видів матеріалів: м´які (глина, віск, пластилін), тверді (камінь, дерево), перехідні з рідкого стану в твердий (метал, гіпс, бетон). Специфіка матеріалу потребує особливої майстерності й точності виконання, адже навіть незначні похибки в обробітку мармуру, граніту, дерева можуть "згубити" матеріал. У скульптурному образі надзвичайно важить цілісність форм, фактурність, організація об´єму, пропорційність частин, характер силуету.

Вирішальну роль у творенні скульптурного образу відіграє естетична виразність матеріалу. Він не лише створює фізичну реальність образу (тривимірність, об´ємність, матеріальність), його художню виразність. Для відображення ніжності й краси людини найкращим матеріалом є мармур; міць, велич і непохитність образу найяскравіше передає граніт, тоді як гіпс символізує статику, непорушність, масивність тощо. Розрізняють два види скульптури: кругла (статуя, скульптурна група, погруддя, торс) і рельєф (зображення на площині, що слугує тлом). Об´ємна скульптура, розміщена у реальному просторі, гармонійно взаємодіє з ним.

За змістом і способом творення образу скульптура поділяється на монументальну (включає монументально-декоративну), станкову та скульптуру малих форм. Особливе значення для естетичної організації простору має монументальна скульптура. Вона орієнтована на відкритий простір і покликана організувати його собою. Вона прикрашає фасади храмів, суспільно-громадські споруди, а також вулиці, площі, парки, сквери тощо. Монументальна скульптура бере активну участь у синтезі мистецтв (доповнює і поглиблює архітектурний образ). Станкова скульптура розрахована на закрите приміщення (музеї, виставкові зали), має менші розміри. Основним її предметом є людина: краса та довершеність будови тіла, пластичність рухів, граціозність постав. Вона вирізняється більш глибоким психологізмом зображень.

Витоки скульптури пов´язані з потребою втілити у твердому матеріалі образи богів і розмістити їх у просторі людського життя, щоб у такий спосіб дістати гарантію захисту від злих сил та сприяння у справах. Із доби Відродження головним об´єктом скульптурних зображень є людина. Г. Гегель щодо естетичних якостей скульптурних зображень зазначає: "У скульптурі дух має постати перед нами нерухомо і блаженно у своїй тілесній формі й безпосередній єдності з нею, а форма має оживотворитися змістом, що носить характер духовної індивідуальності" [8, т. 1, с. 91]. Духовність образу в скульптурі просякає собою природний матеріал, об´єднує його у гармонійне завершене ціле. Дух, втілений у скульптурному образі, — це дух, монолітний у самому собі. Тому він не розчиняється у просторі, а навпаки, організує собою простір, творить його повноту і визначеність.

Література як вид образотворчості. На ґрунті графічної образотворчості (малюнка) формуються не лише живопис і скульптура. З графіки розвинулась писемна література. В XVIII ст. у Європі з´являється більш конкретне тлумачення поняття "література", а саме — "художня література". Мета його — виокремити в особливий вид мистецтва літературну творчість, що базується на художньо образній мові, від мови наукових праць, філософських трактатів, повсякденної мови тощо.

Становлення літератури як виду мистецтва власне пов´язане з творенням художньої мови — художності мови. Поетична форма, у межах якої література розвивалася впродовж тривалого часу, містить у собі засади внутрішньої самоорганізації — ритмометричну систему. В цьому вона споріднена з музикою. Прозова література не має цього апробованого способу побудови мови. Отже, змінюється характер її внутрішньої самоорганізації. Вона зосереджується навколо думки, організується нею на творення об´ємного образного змісту. В художній літературі слово набуває особливого, вже не словесного, а образного змісту. В художньому творі має місце не називання об´єктів у слові, а скоріше перетворення слів у названі об´єкти. Тому читач не помічає і не запам´ятовує слів. У його свідомості виникають, складаються образи [9, с. 23].

Історія становлення та розвитку літератури як мистецтва засвідчує її тісний зв´язок з родовим життям, для якого вона слугувала джерелом самоусвідомлення. Найдавніші її види, що сформувалися в період родової організації, — міфи та магічно-обрядова поезія. Здавна література функціонувала як виголошене слово, що має бути почуте іншими. Виокремившись з міфа, література здійснила функцію творення естетично визначеного образу людського життя. Вона долає властиву міфу відсутність часового перебігу подій, статику в зображенні життя, відсутність індивідуалізації характерів. Вона об´єдн1. у собі простір, час і дію, розгортає життя у властивій йому повноті прояві На основі синкретизму ранніх форм художності згодом склалися різні роди літератури: епос, лірика, драма. Адже слово і виражає, і зображує, і організує собою дію. Уся суть полягає у способі організації слів. Ритм властиві поезії. Вона слугує для вираження почуттів, що здобули естетично визначено ритмо-метричну організацію. Тому поезія є виражальним мистецтвом. Почуття, що вклалося саме у такий, а не інший словесний образ, набуває гранично загостреної виразності й водночас невичерпної глибини, оскільки поетичне слово багаторівневе за змістовною глибиною і зумовлює низку асоціативних рядів думок і переживань.

Починаючи з епохи Відродження, поряд з поетичною формою з´являється художня проза. Однак лише з XIX ст. вона утверджується як "законний різновид мистецтва. Поняття "література" замінило поняття "поезія" завдяки поширенню книгодрукування. Прозова форма — це система засобів творення ідеального образу буття, що розгортається в ідеальному просторі — у межа твору як духовної цілісності. Вона містить у собі визначену логіку подій, стосунків, зіткнення доль, розгортаючись у внутрішньо переконливу життєвість. Характер образності прозової художньої мови споріднений з іншими видам образотворчості, адже з допомогою слова "замальовується" суть подій, характерів тощо. М. Бахтін визначає складну структуру прозового художнього твору як такого, що є єдністю свідомості автора та свідомості героя. Щодо першої то, як пише філософ, "свідомість автора є свідомість свідомості, тобто обіймає свідомість героя і світ його свідомості, обіймає і завершує цю свідомість героя моментами принципово трансцендентними йому самому, котрі, якби були іманентними, зробили б фальшивою цю свідомість". Відтак, філософія пояснює естетичні підстави цілісності твору як складного, багатосюжетного насиченого подіями і стосунками художнього цілого. "Автор не лише бачить і знає усе те, що бачить і знає кожен герой окремо й усі герої разом, але і біліше за них, причому бачить і знає дещо таке, що їм принципово недоступне і у цьому завжди визначеному та стійкому надлишку бачення й знання автор щодо кожного героя і перебувають усі моменти завершеності цілого —- як героїв, так і спільних подій їхнього життя, тобто цілого твору" [2, с. 14] Драматургія як рід літератури є своєрідним синтезом образотворчих і виражальних можливостей словесного мистецтва. У драматургії на слово покладається організуюча функція: творення дії засобами слова. Драматургія — ц літературна основа театру і кіно. Отже, література як мистецтво слова на всепроникний характер. Літературні роди (епос, лірика, драма) у своєму становленні та історії розвитку розгортають процес творення і збереження у слові багатства досвіду ставлення людини до світу в його естетичній визначеності Художня література поєднує у собі різні види образотворчості та виражальності, створюючи повноту буття в образах засобами дії. Не менш важливий є і те, що "матеріал" літератури — слово акумулює у собі весь духовний досвід людства, синтезуючи його в художній виразності словесних образів.

Отже, образотворчі мистецтва — це система видів, що властивою їм художньою мовою створюють ідеальний образ буття світу в його цілісності, життєвій повноті та виразності як самоцінний. Вони відображають світ мовою кольору в живопису, малюнка — в графіці, твердого матеріалу — в скульптурі, словом — у літературі.