Естетика

14.4. Виражальні мистецтва

Поняття "виражальні мистецтва" осягає поезію, музику, танець, архітектуру, декоративно-прикладне мистецтво. їх предметом є творення образу людських почуттів. Утілюючись у матеріалі певного виду мистецтва, почуття набувають опредметнених форм. А. Шопенгауер писав: "Світ можна назвати втіленою музикою". Стильовою основою всіх виражальних мистецтв є ритмо-метрична організація людських почуттів. Завдяки цьому вони здобувають можливість втілитись у художніх образах. Укладання слів у систему, підпорядковану ритмо-інтонаційному чергуванню, як уже зазначалося, характерні для поезії. Ритмо-метричні чергування звуків характерні для музики; ритмічне чергування жестів, поз людського тіла — для танцю; знаків — для орнаменту; форм — для архітектури.

Попередниками художньої виражальності були крики, лемент, що передавали емоційний стан. Початки виражальності пов´язані зі зміною просторового сприймання звуків на змістовне. Саме цій зміні завдячують мова і музика. Ф. Ніцше ("Весела наука") стверджує, що поезія і музика виникли з практичних потреб. Поезія була корисна тим, що вносила у мову ритм, а отже, надавала думці нового забарвлення. Людське звертання до богів завдяки ритму мало "глибше закарбуватися у пам´яті богів та швидше дійти до їх слуху" [17, т. 1, с. 563]. Слова-звернення, належно оформлені, ритмічно підсилені жестикуляцією та пластичними рухами, неодмінно мали бути почутими. О. Веселовський виводить початки мистецтва саме з ритуальних дій, які базувалися на пісні, танці, дійстві. Музичні звуки підпорядковували собі почуття загалу, спричинювали нездоланний потяг до співучасті у ритуальному дійстві. "Не лише ноги, але і сама душа починає рухатися в такт", — зауважує Ф. Ніцше. Звуки в музиці, слово в поезії, рух у танці матеріалізують почуття, роблять їх доступними для сприймання, співпереживання та наслідування. У такий спосіб формується досвід адекватного реагування на явища, на відміну від неконтрольованих емоційних вибухів, що починають сприйматись спільнотами як дикунські. З´являється здатність ритмічно організованих звуків гармонізувати внутрішній світ людини, розраджувати афекти ("очищати душу"). В Давній Греції при порушенні душевної рівноваги пропонувався такий рецепт лікування: людина мала танцювати у такт ритму співака.

Часове розгортання людських почуттів зумовило потребу зберігання їх шляхом надання зорового або слухового образу. Так формується графічна знакова система у поезії та музиці. Вона "кодує" музичні звуки подібно д< того, як алфавіт "кодує" звуки в мові. Засобами графіки (малюнка) закріплюються танцювальні рухи. Для того, щоб "розкодувати" їх, необхідно володіти ключем до коду: знати письмо, нотну грамоту, вміти читати малюнок. У виражальних мистецтвах потрібен посередник: виконавець музичних творів, постановник танців (балетмейстер), виконавець поетичних творів (актор). Риси вражальності, поєднані з образотворчістю, характерні для орнаменту. Він "кодує" естетичний досвід почуття у графічних знаках.

Образна мова архітектури (від грец. architector — будівничий), подібно до інших виражальних мистецтв, утворюється ритмо-метричним чергуванням форм і пропорцій споруди. Конструкції будівлі, її силует (горизонталь та вертикаль), ритмічне чергування об´ємів та площин створюють художній образ архітектури. Система художніх засобів виражальних мистецтв формує цілісність образу людської почуттєвості.

Особливе місце серед виражальних мистецтв посідає поезія (від грец. poiesis— творчість). Деякі риси її естетичної виразності були розкриті у попередньому параграфі. Поезія — вид мистецтва, що відображає індивідуалізований досвід переживання світу, що своєю неповторністю, вираженою змістовністю образної мови розгортається у досконалий образ почуттів. Г. Гегель виводить початки поезії з часу, коли людина почала виражати себе: "сказане для неї існує лише для того, щоб бути висловленим" [8, т. З, с. 357]. У поезії, на відміну від літератури загалом, ідеться про ритмо-метричну організацію звуків, що утворюються зі слів певної довжини. їхнє чергування в поезії створює слуховий образ почуттів. Одночасно поетичне слово малює їх зоровий образ. Слово надає предметності об´єктам почуття. Звуки поетичної мови різняться силою, висотою, тривалістю, тембром, ритмом і мелодикою. Отже, поезія — не лише форма висловлення думки, а особливий спосіб її буття. Форма і сутність у поезії утворюють діалектичну єдність. Універсальність засобу творення образу — поетична мова — робить поезію уособленням творчого начала загалом, адже її твори — це не буття як таке, а продукування смислу в абсолютно досконалому способі його буття. Поезія — це творчість ідей, тому її можна розглядати як джерело і сутність усякого мистецтва [27, с. 337]. Справжній предмет поезії — не зовнішній світ, не природні явища, а духовні процеси. "Який би значний елемент нашого споглядання не містила поезія, вона у цьому сенсі залишається духовною діяльністю і творить лише для внутрішнього споглядання", — зазначає Г. Гегель [8, т. З, с. 345].

Розквіт поезії у Новий час, виокремлення її в літературний рід — процеси, пов´язані з індивідуалізацією почуття. Поетична думка, вкладена у досконалу віршовану форму, є джерелом гармонізації духовних структур людини — розуму та почуттів.

Близька до поезії за способом творення та існування образу музика (від грец. musik — мистецтво муз). Це мистецтво, в якому художній образ формується засобами ритмо-метричної та інтонаційної організації звуків. Предмет музики — почуття, виражене звуками. Звук, заснований на гармонії числових відношень, — основа музичної образності. Особлива роль ритму зумовлена його формуючою функцією. Відомо, що всі життєві процеси підпорядковані ритму. В музиці ритм "збирає" звуки і формує їх в організоване ціле. Інтонація, що базується на досвіді звукового мовлення, справляє вирішальний вплив на художню виразність музики. Завдяки повторенню такту і ритму музика підпорядковується закономірним і симетричним формам. Думка композитора лине ніби в надрах єдиної системи можливостей: музичний стан задано їй. Будь-яке стихійне утворення миттєво пов´язується системою відносин зі світом звуків у всій повноті [5, с. 128].

Образи музики цінні не конкретно-предметним явленням образу, як це має місце у живопису. їм не властива також змістовна конкретність поетичного слова. Музика засобами мелодії, поліфонії, ритму, гармонії, композиції передає багату гаму людських почуттів. Гармонія організовує звуки в художній образ, що розгортається у часі, розкриваючись багатством нюансів людської чуттєвості. Музика надає почуттям об´єктивованої форми. Музика — це "почуття, що звучить" (Г. Гегель). Інтонаційний, мелодійний, ритмічний музичний ряд має яскраво виражену національну своєрідність, зумовлену менталітетом нації (клімат, умови життя, характер діяльності, темперамент тощо). Музика розкриває закономірне у людських почуттях.

Історія музичного мистецтва відображає творення культури людських почуттів у двох планах. По-перше, у сенсі розвитку специфічно людських органів сприймання, здатних відрізняти найтонші нюанси звучання (слух). По-друге, у здатності опановувати звуковий матеріал дійсності, утворюючи з нього неповторне багатство музичних образів.

У ранніх формах музики провідну роль відіграє її організуюча основа — ритм. Ритму підпорядковані гімнічні пісні. У розвинутих культурах Давнього світу, зокрема у Давній Греції, поняття краси музики пов´язується з гармонійністю звучання інструментів. Піфагорійці з´ясували, що струна звучить гармонійно або дисгармонійно залежно від її довжини і сформулювали закони гармонійного звучання. Закони акустики вони поширили на Всесвіт, уважаючи, що Космос звучить подібно до звучання музичних інструментів. Гармонію музики вони трактували як математичну кількісну систему, залежну від числа, міри, пропорції. Вони виявили, що завдяки гармонійній організації музика очищає і підносить людську душу.

Давня Греція стала місцем творення мелосу — особливої гармонійності музичних звуків, що різнить розвинуті культури від більш ранніх. Мелос означує власне музичний аспект пісні. Він складається зі звуків, інтервалів і тривалостей. Відмінність між мелосом і мелодією, як довів Б. Астаф´єв, у тому, що "мелос об´єднує все, що стосується становлення музики, — її плину і протяжності"; мелодія — "поодинокий випадок" прояву мелосу [1]. Мелос (аполлонове начало музики) та оргаїстична музика (пов´язана з культом Діоніса) зумовили розробку в естетиці Давньої Греції вчення про "етос музики". Різні її види по-різному впливають на характер (ethos) людини. Одні гармонізують душу (позитивний етос дорійської музики культу Аполлона), інші збуджують, дратують (негативний етос фригійської музики культу Діоніса). Нагадаємо, що докладну диференціацію згаданих видів музики здійснив Ф. Ніцше ("Народження трагедії"). Завдяки гармонізуючому впливу на почуття музика була неодмінним складником системи шкільного навчання. Започаткована в Давній Греції доби еллінізму, ця традиція зберігалася в європейській культурі в усі епохи.

Спосіб існування музики — звучання, на відміну від поезії, що існує в усній і писемній формі. Для більшості людей музика стає реальністю завдяки виконанню. В усній традиції побутують хіба що фольклорні її види та близькі до фольклорної традиції твори, не складні для виконання. Виникнення ното писання (XVII ст.) сприяло розвитку складних музичних форм, зумовило індивідуалізацію музичної композиції та виконання, розвиток її видового та жанрового багатства.

Залежно від способу виконання музика поділяється на вокальну, інструментальну, вокально-інструментальну. їх різнять засоби творення образу, зумовлені, перш за все, відмінностями у звучанні голосу та музичних інструментів. Видова диференціація залежить також від змістовного наповнення образів. За цією ознакою вирізняють симфонічні, оперні, камерні види музичних творів. Музика визначається також багатством жанрових форм: пісня, танець, сюїта, соната, симфонія, опера та ін. Становлення музичних жанрів та їх урізноманітнення пов´язане з формуванням у XVII ст., поряд з культовою, світської професійної музики. Із XVIII ст. відбувається розквіт симфонічної, оперної та балетної музики. Це період становлення національних музичних шкіл, зокрема української. Завдяки виокремленню з прикладних потреб та звільненню від вимог канону музика стає засобом відображення неповторності духовного світу особистості. Романтики вбачали у ній провідне мистецтво, засіб виявлення найпотаємніших порухів людської душі. Адже, як зазначає І. Франко, є "музика людського почуття і людських настроїв" [26, с. 91]. Видатний композитор М. Равель вбачає сутність музики у творенні "співзвучності почуттів".

Зросла "матеріальність" способів вираження почуття має місце у танці — мистецтві ритмічно і пластично організованих рухів людського тіла. Процесуальність, часовий вимір розгортання образу в танці відповідає природі виражальних мистецтв. Танець можна уподібнити скульптурі з тією різницею, що це скульптура, яка ожила, пробудилася, сповнилася життя і прагне висловити повноту почуттів. Пози людського тіла у танці внутрішньо організовані, підпорядковані певному настрою, поєднані в органічне, доцільне у собі ціле й узгоджені з музикою. Музика надає ритмо-метричної організації танцювальним рухам, визначає їх тривалість. Засобами пластичних рухів танець відображає закономірне у людських почуваннях в їхній естетичній визначеності, що набула художньої форми виявлення. Характер рухів у танці засвідчує наявність або відсутність естетичної міри почуттів, їх гармонійність чи, навпаки, дисгармонію.

Початки танцювального мистецтва пов´язані з колективними дійствами — релігійно-ритуальною обрядовістю. Вони знімають енергетичну напругу, впорядковують емоції, дають наснагу на спільні злагоджені дії (мисливський танець аборигенів), У ритуальних танцях, як і в мистецтві загалом, чітко простежується символічне навантаження: акцентована магічна сила жесту, що "управляє" світом. Люди ранніх культур вірили, що сонце здійснює коловий рух, підпорядковуючись танцювальним ритмам; збіжжя піднімається разом зі стрибками юнаків; природа входить у межі общинного життя.

Індивідуалізація людських почуттів зумовлює появу окремих виконавців. Танцювальні ритми входять у театральне дійство. Пластика рухів героїв трагедії відображає глибинність їх внутрішнього стану, передає настрої та переживання. В античні часи формується естетична теорія танцю, пов´язана з культом Аполлона. Призначення танцю полягало в тому, щоби творити гармонійну красу жестів, поз, рухів. Завдяки культу Аполлона постало професійне мистецтво танцю, апогеєм якого в європейській культурі Нового часу був балет. Він зародився у добу Ренесансу і досяг розквіту в XVII—XIX ст. (передусім у Росії та Франції). Міра жесту, пластичність та граціозність рухів у балеті впливали на способи виявлення почуття та стиль поведінки, а плавність рухів, граціозність поз, помірність жестикуляції поставали неодмінним атрибутом належного виховання в аристократичному середовищі.

Танець — неодмінна складова фольклору. В ньому закріплені важливі риси духовного світу етносів, втілена пластична культура народів. Народний танець "збирає" у концентроване ціле людський дух, щоб розкритися своєрідністю його життєвості. Метафізика духу, що розгорнута в пластиці танцю, постає концентрованим виявом досвіду народу в стосунках зі світом. Так, горці Кавказу танцюють військовий танець на пуантах. їхні рухи у танці нагадують рухи барса чи пантери: вони легкі, стрімкі й сповнені сили. В українському гопаку танцівник ніби "вгвинчується" у землю, постійно припадає до неї з тим, щоб, відштовхнувшись, на якусь мить злетіти у шпагаті, ніби обіймаючи собою увесь простір. Як в одному, так і в іншому наведених прикладах у танці сконцентрована філософія народного духу, сформована і визначена способом життя спільнот.

Класичний танець відображає індивідуалізацію почуттів, виражену в рознюансованості вияву внутрішніх станів через складну пластику рухів танцюючих. Надзвичайно багаті можливості творення розгорнутого образу людських почуттів характерні для балету. Потреба закріпити духовні здобутки у галузі професійної хореографії зумовила становлення національних шкіл балету. У Франції була створена Академія танцю (1661), Р. Фейє опублікував трактат "Хореографія, або мистецтво запису танцю" (1701). Під впливом романтичного ідеалу утверджується танець на пуантах (30-ті роки XIX ст.). Для романтичного балету характерна одухотворена піднесеність почуттів, краса і плавність рухів, естетична міра жесту. Балет засвідчив можливість засобами рухів передати найтонші психічні стани людини. Це сприяло поглибленню загальної культури сприймання та переживання світу іншої людини, адже танець ніби виводить людські почуття з внутрішніх глибин назовні. Жести, рухи, утворюючи певні ритмічні чергування, "малюють" образ почуттів, "матеріалізують" їх. На відміну від акордності почувань, характерної для народного танцю, балет передає індивідуальність почуття при тому, що це вияв закономірного у людських почуваннях.

Архітектура — мистецтво зведення споруд. Це виражальний вид мистецтва, що вирізняється з-поміж інших здатністю задовольняти не лише духовні, але і практичні потреби людей. На цій підставі виникають труднощі при вирізненні забудов, призначених для суто практичних потреб, і архітектури як виду мистецтва. Названу відмінність осмислює Ф. Шеллінг і наводить чітку диференціацію понять: в архітектурі співвідношення краси і корисності таке, що доцільне для неї — це форма вияву, а сутністю є краса. Архітектура створює із форми і сутності дещо єдине, причому перетворює цю пов´язану з корисним форму на форму краси, і таким чином підноситься до вишуканого мистецтва [27, с. 280]. Отже, існує чітке розмежування між образною мовою архітектури як мистецтва і суто функціональними спорудами, що позбавлені художнього образу.

Подібно до інших виражальних мистецтв архітектурний образ утворюється ритмо-метричним чергуванням форм і пропорцій споруди. Конструкція будівлі, її силует (горизонталь та вертикаль), ритмічне чергування об´ємів та площин, пропорційність відношень окремих частин між собою і щодо споруди як цілого, співмірність її окремих частин людині (масштабність), різноманітні способи членування об´ємів, стінних площин, колонади та інших деталей будівлі, застосування кольору і декору створюють художній образ архітектури. Просторово-часовий характер творів засвідчує приналежність архітектури до часових мистецтв. За влучним висловом Ф. Шеллінга, архітектура — це "музика у просторі".

Передумовою архітектури як мистецтва є принцип творчого конструювання свідомістю навколишнього світу [20, с. 22]. Це мистецтво, що своїми формами засвідчує рівень гармонійності зв´язку з природним простором або протиставлене йому, спів мірне з людиною або піднесене над нею і пригнічує її. На думку О. Габричевського, "...чим більші розміри будівлі та чим стереометричніша її форма, тим неприступнішою вона буде здаватися... Колосальні вертикальні маси, гладенькі й нерозчленовані, пробуджують специфічне почуття притягального жаху" [7, с. 45].

Образна мова архітектури має глибоке символічне навантаження. Так, архітектура давньогрецьких храмів символізує гармонійний зв´язок з космічним цілим. їй властива співмірність усіх частин споруди і гармонійне входження у простір. Досконалі форми храмів і не масивні, і не притиснені до землі, не зносяться непомірно в гору, а спів мірні з шириною; їм властива сповнена міри різноманітність. Гармонійна співмірність цілого і частин храмів відповідає класичному ідеалу, в якому ідея краси як панівний принцип приводить у гармонію зі собою ті випадкові й часткові елементи, в яких вона набуває свою життєвість [8, т. З, с. 68]. У храмових спорудах середньовіччя символіка має більш конкретний характер, пов´язуючись з символами християнської віри. Скажімо, купольна система християнських храмів, їх числова символіка вибудовується у такий ряд: один купол — символ Христа; три — трійці; п´ять — Христос і чотири євангелісти; тринадцять — Христос і дванадцять євангелістів,

У творенні архітектурного образу важливим є матеріал забудови. Камінь, дерево, цегла, вапняк, бетон створюють відмінний за кольором, фактурою, об´ємами образ. Засобами кольору споруду можна виокремити і протиставити природному оточенню, а можна гармонійно вписати в нього. Щоразу забудова символізує своїми формами, декором, матеріалом відносини людства з природним світом та своє розуміння доцільного, красивого і корисного. Образ споруд залежить від їх призначення, зумовленого розмаїттям людських потреб — житлової, суспільно-громадської, культової, господарської.

Становлення архітектури як мистецтва відбувається в добу неоліту і зумовлене переходом від кочового до осілого способу життя. Естетичні риси архітектури формуються в ранніх цивілізаціях Месопотамії та Єгипту. В Давній Греції споруди набувають індивідуально-неповторного образу. Вони символізують становлення архітектури як авторського мистецтва. Це не суперечить втіленій в архітектурі всезагальності бачення доцільності форми, пропорційності відношень різних елементів споруди тощо.

Архітектурний образ уміщує загальноцінне у розумінні краси і доцільності форм, що формується в досвіді окремих національних культур, певних історичних епох і відображає світоглядні уявлення, визначені характером вірувань, типів господарювання, звичаями, кліматом, ландшафтом. Тому архітектуру зазвичай характеризують як "відкриту книгу історії", "кам´яний літопис часу". Архітектура є основою етиле творення, оскільки на її основі здійснюється синтез мистецтв. Перші в історії стилі започатковуються на основі архітектури у мистецтві країн Давнього світу (Єгипет, Месопотамія, Індія, Китай, Давня Греція, Рим). У європейській культурі, починаючи зі середньовіччя, мистецтво послідовно розвивалося у межах стилів, що переважно задавалися типом архітектурних споруд: романський (VI—XII ст.), готичний (ХIII—XV ст.), ренесанс (XV—XVI ст.), бароко (XVI—XVIII ст.), класицизм (середина XVIII — перша половина XIX ст.), еклектика (друга половина XIX ст. — 20-ті роки XX ст.), модерн (друга половина XX ст.).

Архітектурний образ певного історичного часу має багате змістовне наповнення, "збираючи" навколо себе Дух епохи. Порівняємо, для прикладу, два типи храмових споруд: давньогрецьку та середньовічну. Грецький храм — місце перебування статуї божества. Відкритим він є лише для жерців. Віруючі молилися на площі біля храму. Храм, що був "оселею" Бога, мав відповідати ідеальній красі статуї. В храмовій забудові греки застосовували модуль — єдину міру. Християнські храми призначені для моління загалу — великої кількості віруючих. Тому розміри внутрішньої частини храму мають важливе значення, адже кожен віруючий прагне спілкування з Богом. Форма готичного храму символізує ковчег, тобто порятунок. Його масивні, тяжкі форми відображають містичний характер культу, а величезна кількість декоративних деталей, як і власне силует храму, сприяють творенню піднесеності почуттів віруючих. Вони мають за мету відвернути думки віруючих від повсякденних справ і зосередитися на духовному вдосконаленні. У храмі домінує настрій співпереживання віруючих хресним мукам Христа (католицька віра). Для православ´я характерний світлий, поліхромний тип культової споруди, антропоморфний за силуетом, що символізує злагоду людини з природним світом, непротиставленість тілесного і духовного начал людського єства. Тип православної культової споруди зумовлений змістом символу: радість віруючих з приводу воскресіння боголюдини Христа, а отже, утверджує повноту буття.

Світські споруди доби Середньовіччя також несуть у собі глибоке символічне навантаження. Скажімо, розташовані на узвишшях феодальні замки-фортеці середньовічної Європи відображають войовничий характер часу — епохи становлення держав та перерозподілу території. Водночас вони своїми формами та місцем розташування утверджують соціальну ієрархію феодальних суспільних структур: вищість (піднесеність) знаті над іншими соціальними верствами. Стандартизація життя у добу розвинутої цивілізації знаходить відображення у стильовій знеособленості архітектури. Криза художності яскраво простежується у руйнації естетичного образу архітектури. Отже, кожний архітектурний стиль уособлює дух свого часу і закріплює його в архітектурному образі, увічнюючи час і дух, що вклався саме у такий образ.

Декоративно-прикладне (від лат. decoro — прикрашаю) — мистецтво, що покликане задовольняти практичні та естетичні потреби людини. До декоративно-прикладного мистецтва належать предмети повсякденного ужитку: меблі, знаряддя праці, посуд, одяг, прикраси тощо. Водночас до рангу художньо-цінної належить не будь-яка предметність, а лише ті предмети, що органічно поєднують у собі не лише функціональну доцільність, а й майстерну довершеність форм та функцій, художню виразність предметності. Історично предметність визначалася своєю цінністю залежно від практичних функцій, які максимально задовольнялися за умови довершеності предмета. Таким предметам надавалися магічні функції, а володіння ними, так само, як і здатність їх творення, поставали засобом індивідуалізації суб´єкте формуючих умінь. В "Іліаді" Гомера подано опис обладунку Ахілла, виготовленого богом Гефе-стом. Вислів "щит Ахілла" означає неперевершеність мистецького витвору. В народних казках зброя героя відповідає його силі та вмінню: у казці про Котигорошка її переробляли тричі, аж поки вона почала відповідати його силі: не зламалася, не зігнулася під час випробування, прийшлася до руки.

Художній предметності надавалися також магічні, захисні функції. Завдяки своїм якостям вона мала оберігати власника від злих сил. Зброя мала захищати від ворога, знаряддя землеробства і ремесла — від голоду, одежа — від холоду. Цій же меті слугувала декоративна предметність. Початково її призначення було суто магічним. Найчастіше така предметність виготовлялась у формі кола, що символізувало сонячний диск, а отже, світло, тепло — символи життя. Такими обереговими предметами були: пояс, намисто, сережки, персні, браслети тощо.

Згодом художньо-естетична предметність почала використовуватись для означення соціального статусу власника. Спеціально виготовлені коштовні прикраси, розкішний одяг, вишукані меблі, килими, посуд мали утверджувати вибраність свого власника. Якщо майно переходило у спадок, воно символізувало не особисті якості власника, а родові чесноти — багатство та знатність роду. Захоплене силоміць, привласнене майно слугує символом соціальних стосунків, у яких важить не мораль, не закон, а сила і примус. І в цьому випадку естетична предметність має символічне навантаження.

Масове промислове виробництво переводить художню предметність у принципово іншу площину. Вона втрачає індивідуально визначений образ і перетворюється лише на функціонально корисну. Декоративно-прикладне мистецтво, що історично склалося як вид художньо-прикладного формотворення, стає історією мистецтва. В умовах масового промислового виробництва його місце посів дизайн — художньо-промислове конструювання. Мета останнього — творити не індивідуально визначений образ, а уніфіковану предметність, розраховану на "масового" споживача. Серійність зберігається навіть при виготовленні порівняно невеликих партій товарів. З одного боку, в такий спосіб виявляється принцип демократизації життя. З іншого — знеособлена, уніфікована предметність не сприяє розвитку естетичних смаків, а справляє на них нівелюючий вплив.

Таким чином, виражальні мистецтва характеризуються сутнісно єдиним способом творення художнього образу — опредметнення почуттів людини відповідними "матеріальними" засобами: словами, звуками, рухами тощо.