Естетика

14.6. Естетичне призначення мистецтва

У "Барвистих оповідях" Еліана з приводу мистецтва зазначено: "Жоден зі скульпторів чи художників не зобразив дочок Зевса озброєними. Це означає, що призначене музам життя має бути мирним і поміркованим". Мистецтво визначилося у культурі людства як джерело впорядкування почуттів згідно з естетичною мірою. Класичне мистецтво гармонійною впорядкованістю образної тканини художніх творів утверджує принцип гармонізації почуттів шляхом "збирання" їх в естетично визначене ціле при багатстві нюансів вияву. Г. Гегель, визнаючи безліч можливостей впливу мистецтва на особистість, наголошує: "Мистецтво дійсно стало першим учителем народів" [8, т. 1, с. 57]. Справді, впродовж тривалого періоду історії людства художній елемент пронизував собою всі види діяльності та сфери життя. Причому незалежно від соціального походження, майнових статків суспільних верств художній елемент, вплетений в усі сфери життя, постає організуючим началом формуючих умінь та їх результатом. Ритміка трудових процесів підпорядкована ритміці художньо-образної мови мистецтв і навпаки. Релігійна, побутова, трудова обрядовість має яскраве художнє забарвлення. Художня театралізація великою мірою наявна в язичницьких культах, так само, як і у християнській обрядовості. Всепроникність художнього начала, масовість участі в художньо-ритуальних діях були суспільно-організуючим джерелом продукування людських почуттів, їх суспільності та спорідненості форм реагування на світ. Платон у праці "Закони" зауважує, що участь у культових, військових та інших церемоніях визначає громадянський статус людини, робить її вихованою. Масові дійства з вираженими рисами художності є засобом творення колективного досвіду естетичного реагування на світ. Вони впорядковують емоційні реакції індивіда, спрямовуючи їх у русло, корисне для виживання спільноти. Наголосимо, що це явище є необхідною початковою (і вихідною) ланкою для подальшого розгортання в історичному поступі людства здатності окремої особи до індивідуально неповторного вияву багатства естетичного переживання художніх явищ.

Насичення життя художністю зумовило інтерес до питання щодо сенсу її існування. Теоретики давньогрецької естетики, зокрема Арістотель ("Поетика"), бачили у мистецтві засіб "облагороджений душі" через творення здатності адекватного реагування на художню тканину твору. В поезії, музиці філософ бачить засоби морального очищення (катарсис). Щодо музики, то її можливості філософ виводить із гармонійності впливу на психіку завдяки ефекту зцілення й очищення. У праці "Політика" наголошується, що "для виховання... варто користуватися мелодіями етичного характеру і відповідними їм ладами".

У подальшій історії естетики поняття катарсису набуває провідного значення щодо механізму впливу мистецтва на людину. Катарсис тлумачиться як явище естетичного співпереживання, що активізує ефекти страху, жалю та долає їх. Він розряджає негативні емоції, приносить полегшення і заспокоєння. Публічний характер видовищ, колективне співпереживання здатні народжувати почуття об´єднаності людини з іншими, а отже, гармонізувати духовні структури. Мистецтво у Давньому світі, у добу Середньовіччя слугувало вихователем спільноти.

Поряд з духовним очищенням мистецтво відкриває можливості для самоусвідомлення особи. Арістотель наголошував, що мистецтво цінне не відображенням певних фактів, а тим, що вчить замислюватися над зображеним. В історії естетики поняття виховання та пізнання розглядалися через протиставлення, а у взаємозв´язку. Виховна функція посилювалася християнськими теологами, що піддавали гострій критиці аморальність "поганського" римського мистецтва. Ідея мучеництва і його християнський символ Ісус Христос постає центром естетики і мистецтва християнства (житійна література, іконописання, літургія). Співпереживання Боголюдині поєднується з вихованням моральних чеснот згідно з ідеальним взірцем. Акцент на духовності змісту віри зумовлює відмову в естетиці та мистецтві від гармонії форми і змісту творів на користь домінування морального начала. Юстин уважав, що Христос "мав вид, позбавлений краси, честі і слави", був "непоказний". Климент Александрійський писав щодо Христа: "Не красою плоті сяяв Він, а істинною красою душі й тіла: перша виявилася у благих справах, друга — у безсмерті плоті". Більш того, Він навмисне прийняв зовні непоказний вигляд, щоб слухачі захоплювалися не видимою красою, а долучалися до духовних істин. Ідея зовнішньої непоказності Христа визначила і характер його живописних та фрескових зображень. У середньовіччі його зображення подаються у вигляді "неподобних образів" [4, с. 242]. Слова псалма: "Ти прекрасніший за синів людських" (Пс. 44, 3) Тертуліан відносить до другого пришестя Христа. В Ісуса, що жив з-поміж людей 33 роки, "немає ні виду, ні краси" [4, с. 243]. Некрасивість стає у християнстві важливим естетичним принципом: не дбати про красу тіла, а лише про дух. Моральний ідеал християнства та естетичні принципи його художнього втілення неабияк впливали на формування моральних засад європейського суспільства.

Однобічна тенденція естетики раннього християнства з її запереченням цінності чуттєвої краси при абсолютизації цінностей моралі згодом зазнає поразки на користь повноти буття прекрасного в єдності духовного начала та його чуттєвого образу. У часи класицизму, Просвітництва та романтизму утверджується образ морально доброчесної, активної, творчої особистості, що разом з тим постає прекрасною також і видом. Просвітителі вбачають у мистецтві основне джерело формування цілісної людини. При цьому мистецтву повертається його естетична цінність: краса і виразність художніх форм у поєднанні з глибиною змісту. Виховний його вплив пов´язується з індивідуалізацією почуттів особистості. У спрямуванні на особистість з метою творення неповторності досвіду переживання та осмислення нею краси художніх творів полягає відмінність естетики Нового часу від естетики Давнього світу, що пов´язувала вплив мистецтва з публічністю переживання. Просвітителі апелюють до окремої особи, навертаючи на свідоме, вільне, особистісне спілкування з мистецтвом. Саме у добу Просвітництва виникає специфічна галузь естетичної діяльності: художня критика (Вінкельман, Дідро, Лессінг та ін.). Художня критика та естетична теорія, відкриваючи закони естетичного сприймання і переживання художніх феноменів, формують свідомого суб´єкта естетичного відношення до мистецтва. Вони виховують естетичні смаки публіки, озброюючи критеріями естетичної оцінки художніх феноменів. У цьому самому руслі формується інтерес німецької класичної філософії до творення систематичних праць з теорії естетики з постійним звертанням до історії художньої практики та віднайденням закономірностей її історичного розвитку (Гегель, Шеллінг, Шіллер). І. Кант пояснює людству особливості його здатності до естетичного переживання мистецтва та здатності до художньої творчості. Г. Гегель, що був чудовим знавцем історії світового мистецтва, у "Лекціях з естетики" подав класичні взірці його естетичного аналізу. Філософи переконливо доводять, що естетичне відношення до мистецтва — джерело духовного самовдосконалення особистості. В естетичному спілкуванні з художніми творами особистість "формується духовно".

У добу Просвітництва мистецтво виділяється у самостійну сферу духовного досвіду, відокремлюється від ремесла, де воно поставало невід´ємним елементом практичного формування. Відмежовується воно і від релігійного культу (така тенденція особливо характерна для протестантизму). Не менш відчутною стає переміна способів функціонування мистецтва на рівні соціальних спільнот. Заміна ремісничого виробництва мануфактурним об´єктивно спричинює тиражування, а отже, "знеособлення" його продуктів, а відтак і знеособлення людини. У подальшому розвитку промислового виробництва ця тенденція лише поглиблюється. Виникає об´єктивна потреба у спілкуванні з мистецтвом як самоцінним типом духовного досвіду, здатним запобігти втраті художнього чуття. Відповіддю на цю потребу у добу Просвітництва став розвиток драматургії й театру, музичного мистецтва (становлення національних музичних шкіл у Західній Європі, Росії, Україні), розвиток світського живопису (становлення національних шкіл). Це також період бурхливого розвитку літератури як мистецтва (поезія, проза, драматургія) тощо. Мистецтво, набуваючи філософської глибини та художньої досконалості (особливий його розквіт, започаткований добою Відродження, характерний для XVIII—XIX ст.), звертається до людської особистості, формуючи її неповторний духовний досвід. Саме мистецтву європейське людство чи не найбільшою мірою завдячує становленням національної інтелігенції, бурхливе чисельне зростання якої особливо характерне для XIX ст., у тому числі й в Україні.

І. Зульцер у праці "Всезагальна історія вишуканих мистецтв" (1794) щодо значення мистецтва для формування духовності особи писав: "...Існує лише один засіб підняти людину, виховану науками, до доступних їй висот. Це удосконалення і вірне застосування високих мистецтв" [11, т. 2, с. 490]. Зауважимо, що філософ говорить про "виховану науками", тобто освічену людину. Однак, геніально передбачаючи проблеми, з якими зіштовхнеться сучасне людство, — ситуацію морального, ширше — духовного спустошення людини, навіть знаючої, поінформованої, — він бачить вихід у спілкуванні з високими мистецтвами. Майже за два десятиліття до І. Зульцера Й. Гердер розгортає ідею цінності мистецтва як джерела духовної комунікації — спілкування особи з культурою людства, закликаючи "насолоджуватися прекрасним усюди, де б воно не зустрічалося, в усі часи, в усіх народів, у всіх видах мистецтва" [11, т. 2, с. 575]. Питання впливу мистецтва на духовний світ особистості посідає одне з центральних місць в естетиці Ф. Шіллера. Філософ бачить цінність мистецтва у здатності формувати особистісну неповторність ("Листи про естетичне виховання"). У його праці "Про патетичне" зазначається: "Поезія ніколи не виконує на службі людини якогось спеціального завдання... Коло її діяльності — сукупність людської природи, і вона здатна впливати на окремі вчинки людини лише остільки, оскільки діє на увесь характер (курсив авт. — В. М.)" [28, с. 112]. Думка філософа цікава тим, що розкриває здатність мистецтва формувати цілісну особистість, не звужуючи її до соціального, професійного, конфесійного рівня тощо.

В естетиці І. Канта цінність мистецтва бачиться у творенні духовної свободи: у процесі спілкування з художнім твором суб´єкт долучається до творення форм. Це не "свобода" у сенсі примхливості дії руйнівної волі, а свобода, явлена в її естетичному вимірі. Почуття і розум оформляються у досконалі способи вияву завдяки здатності вільно розгортатися навколо предмета небайдужості, творчо взаємодіючи з ним. Відтак, свобода втілює себе у досконалі образи, адже краса — не що інше, як свобода в її явленні. Пафос свободи, як вона явлена в мистецтві, — це здатність творення досконалих форм і образів. Тому мистецтво уособлює ідею творчості. При його сприйманні треба усвідомлювати, що це мистецтво, а не природа, тобто, що воно — продукт духовної творчості. Водночас важливо мати на увазі, що доцільність у художньо-мистецьких формах "має видаватися настільки вільною від примусовості довільних правил, нібито це було продуктом самої природи", — стверджує філософ [13, с. 1168]. Естетичне переживання мистецтва він зараховує до видів духовної діяльності, що дають естетичну насолоду без міркування про корисність.

Г. Гегель утверджує самоцінне значення мистецтва для живлення людського духу, виходячи з того, що мета мистецтва закладена у ньому самому: в чуттєвому, художньо досконалому явленні ідеї (художньої істини). Усі інші цілі, такі, наприклад, як настанови, очищення, виправлення, заробіток грошей, прагнення до слави не мають жодного стосунку до художнього твору і не визначають його поняття [8, т. 1, с. 61]. Навіть моральні настанови щодо сутності мистецтва постають чимось зовнішнім, чужим його природі. На думку філософа, бачити цінність мистецтва у повчальності — означає "спотворювати природу художнього твору".

У демократичній естетиці XIX ст. (Бєлінський, Добролюбов, Салтиков-Щедрін) наголошується на важливості зв´язку мистецтва зі суспільним життям. Утверджується як основне його призначення бути джерелом розвитку свідомості особи. Виховні його можливості пов´язуються з образом нової людини — героя мистецтва. Скажімо, М. Салтиков-Щедрін бачить такі можливості у тому, що "під впливом... нових типів (героїв. — В. М.) сучасна людина непомітно для самої себе дістає нові звички, асимілює собі нові погляди, здобуває нові переконання, — одним словом, — поступово виробляє з себе нову людину" [22, т. 7, с. 155). Демократична естетика обстоює тісні зв´язки мистецтва зі суспільним життям. Можливості "духовного просвітлення", соціального виховання вона пов´язує з моральними якостями нового героя мистецтва. Саме тому особлива увага приділяється зв´язкам у мистецтві морального та естетичного.

Іншим широким напрямом у осмисленні цінності мистецтва для духовного досвіду особи є психологічний напрям (Виготський, Овсянико-Куликовський, Потебня, Франко). О. Потебня бачить цінність твору мистецтва у невичерпності його змісту, а отже, в ефективній дії на свідомість та почуття суб´єкта сприймання [11, т. 4, ч. 2, с. 49]. Д. Овсянико-Куликовський пов´язує цінність мистецтва зі здатністю бути "підживлюючою силою" для духу. Воно може звільняти свідомість і почуття від гнітючих вражень і турбот повсякденного життя та долучати до інтуїції митця і навіть разом з ним "розробляти його поетичні задуми" [18, т. 1, с. 101—102]. Мистецтво, на думку вченого, є засобом творення духовних зв´язків між людьми. Воно необхідне, щоби між людьми "виникали і міцніли взаємне розуміння і співчуття".

Психологічні аспекти впливу художнього твору на особистість розроблені у праці І. Франка "З секретів поетичної творчості". Він обстоює думку, що формуюча здатність митця є засобом творення естетичних почуттів суб´єкта сприймання. У цьому полягає основне призначення мистецтва. "Не в тім, які речі, явища, ідеї бере поет чи артист як матеріал для свого твору, а в тім, як він використає і представить їх, яке враження він викличе при їх помочі в нашій душі, в тім однім лежить секрет артистичної краси" [26, с. 113].

Обґрунтування психологічних аспектів катарсичної дії мистецтва дає Л. Виготський ("Психологія мистецтва"). Посилаючись на Ф. Ніцше, автор наголошує на можливості мистецтва долати величезні пристрасті, які не знайшли виходу в звичайному житті. Саме це становить основу "біологічної" функції мистецтва. Вчений визначає її у такий спосіб: "Завжди існують такі збудження енергії, які не можуть знайти вихід у корисній праці. Тоді виникає необхідність у тому, щоби іноді розряджати енергію, що не пішла в дію, давати їй вільний вихід, щоб урівноважувати наш баланс зі світом" [6, с. 322]. Учений наголошує, що мета мистецтва — не в збудженні почуттів як такому, а в тому, щоби дати емоційну "розрядку почуттям".

Сила мистецтва не лише в "очищенні" психіки, але й у творенні духовності стосунків між людьми. Мистецтво характеризується як "суспільна техніка почуттів, знаряддя суспільства, засобами якого воно втягує у коло соціального життя найбільш інтимні й найбільш особистісні прояви нашого єства" [6, с. 326]. Важливою є ідея вченого щодо діалектичної взаємодії соціального та індивідуального начал в естетичних почуттях суб´єкта відношення. Оскільки кожна людина переживає твір мистецтва по-своєму, не перестаючи бути соціальним, він набуває також особистісного характеру.

Варто зазначити також компенсаційну функцію мистецтва, ідеї якої розроблені в естетиці Ф. Ніцше. Філософ бачить життя позбавленим розумного сенсу, хаотичним, чужим і незрозумілим людині. Лише завдяки мистецтву воно здобуває сенс, порядок, красу. Щоб жити, людина змушена оточувати себе "блискучими породженнями" мистецтва. У праці "Народження трагедії" філософ наголошує, що "лише як естетичний феномен буття і світ виправдані у вічності" [17, т. 1, с. 75]. У праці "Весела наука" розкрито механізм очищення психіки за допомогою ритмічних звуків музики, пластичних танцювальних рухів та драматичної театральної дії. Згадуючи про користь ритму, він наводить приклади його всепроникної дії, завдяки якій музиці надається магічна сила [17, т. 1, с. 564]. Давні греки називали Аполлона "богом ритмів". Уважалося, що ритм сприяв будь-якій праці, що вій здатний змусити будь-яке божество з´явитися, наблизитися, вислухати. Ритм може "позбавити власну душу будь-якого надлишку (страху, манії, співчуття, мстивості), і не лише власну душу, але і душу найзлішого з демонів" [17, т. 1, с. 565].

Отже, мистецтво — активний творець естетичної визначеності духовного світу особистості, а значить, і середовища, сприятливого для духовності спілкування. Організуючи духовні структури суб´єкта змістом естетично досконалого духовного досвіду, мистецтво індивідуалізує естетичне ставлення людини до світу, водночас вкладаючи його у форми досконалості.