Естетика

16.4. Методи у мистецтві. Реалізм як художній метод

Художні методи мистецтва — одна з актуальних проблем естетичної теорії Нового часу, хоча теорії творчого методу в мистецтві розроблялися впродовж усієї історії естетичної думки, від часів Арістотеля. Метод визначається як категорія художньої творчості, що відображає свідому духовну позицію митця, реалізовану в системі принципів художнього формування та засобів, здатних найбільш повно і художньо переконливо розкрити внутрішню життєвість естетичних явищ. Метод — це універсальна категорія художньої творчості, що осягає собою принципи: а) відбору; б) узагальнення: в) відображення дійсності з позицій певного естетичного ідеалу. Водночас метод — естетична категорія, що відображає закономірності процесу творення художніх цінностей, на відміну від стилю, що розкриває результативність наслідків — закономірності структури художніх творів [10, с. 726—727].

Час становлення художніх методів — період формування націй, а відтак національно-стильових рис художньої творчості. Категорія "метод" закріпила за мистецтвом статус історичного утвору. Методи у мистецтві пов´язані зі свідомим пошуком способів художнього втілення естетичної ідеї, що становить пафос творчості митця. Вони відображають пізнавальну властивість мистецтва. У методі розкривається "принцип бачення світу" [3, с. 31].

Обґрунтування теорії художнього методу пов´язане, передусім, з реалізмом, що сформувався як напрям мистецтва у 20—30-х роках XIX ст. (Уперше поняття "реалізм" було застосовано щодо образотворчого мистецтва у французькій естетиці XIX ст.). Творчій метод мистецтва визначається в естетиці як система принципів, що управляють процесом створення художнього твору [23, с. 342]. Художні методи покликані відображати розвиток самої дійсності та розвиток суспільної свідомості у специфічній — естетичній формі [18, с. 22]. Складність естетичної характеристики методів полягає в тому, що найчастіше їх особливості розглядаються з пізнавального боку поза художньо-естетичними особливостями мистецтва. Однак саме з періоду становлення художніх методів утверджується естетичне ставлення митця до світу. Метод є синтезом світогляду митця та своєрідності його художнього мислення.

Отже, метод — це, передусім, світоглядне поняття. Тому названі вище художні напрями (бароко, класицизм, романтизм) є водночас і методами мистецтва. Характерно, що поняття "творчість" визначається як естетична категорія саме з часу становлення художніх методів, тобто свідомого відбору митцем предмета відношення та засобів його художнього відображення. Залежно від способу бачення світу митець віднаходить засоби втілення задуму в матеріалі мистецтва. Отже, поняття напрям, течія, метод характеризуються взаємопроникним змістом.

Сучасні дослідники розподіляють методи на два типи. Перший тип — це методи, налаштовані на пізнання життєвої реальності; другий тип — методи, що базуються на ідеалізації реальності [10, с. 710—711], Зауважимо, що наведена класифікація не має абсолютного характеру. Йдеться про провідну тенденцію творчості. З огляду на це, до методів першого типу належить реалізм; до другого — класицизм, бароко та романтизм.

Реалізм естетична теорія визначає як художній метод, що дає правдиве, історично-конкретне відображення дійсності з позицій певного естетичного ідеалу. Це художній метод, якому властива система принципів, що дають можливість історично конкретного втілення художнього задуму в творі як художньому цілому. Коли ж йдеться про реалізм як принцип підходу до осмислення та відображення явищ, то йому властиві правдивість, історична конкретність відображення типових характерів у типових обставинах. Естетичний ідеал у реалізмі як художньому методі є наслідком творчих зусиль митця, а не вихідною позицією творчості, як це характерно для методів, що ґрунтуються на принципі ідеалізації реальності (класицизм, романтизм). Зрештою, як історично вироблена спільність художніх засобів він визначається через поняття напрям мистецтва. Як своєрідна структурна єдність образної системи та художніх засобів відображення реалізм являє собою стиль.

В естетичній теорії змістовний обсяг поняття "реалізм" залишається дискусійним. Одні теоретики схиляються до думки щодо всепроникності реалізму в художньому зображенні ("реалізм без берегів"). Початий реалізму вони вбачають у художності часів палеоліту, а згодом визнають його притаманним мистецтву кожної історичної епохи. Справді, елементи реалістичного світобачення присутні у художньому відображенні завжди. Коли йдеться про свідому творчу позицію митця, тобто про реалізм як художній метод мистецтва, то його становлення цілком правомірно пов´язується з періодом кінця XVI — XVII ст. Це час становлення наукового природознавства, початків творення наукової картини світу, філософського обґрунтування наукових методів пізнання дійсності. Зрештою, це доба секуляризації свідомості, зростання активності суб´єкта, що визначається у своїх стосунках зі світом, виходячи з особистісних ціннісних уявлень. Поняття "реалізм" власне і відображає орієнтацію мистецтва на естетично-художній аналіз дійсності засобами художньо-образної мови мистецтва.

У визначених історичних межах реалізму (XVI—XX ст.) передусім пропонується розмежовувати реалізм XIX—XX ст., тобто реалізм у "вузькому сенсі" (для означення творчих принципів реалістичної літератури), та власне реалізм, що охоплює історію мистецтва, починаючи від доби Відродження [2, с. 83]. Підстави розглядати витоки реалізму як художнього методу саме з доби Відродження закладені у самому змісті мистецтва цієї епохи. Воно відображає глибоку правду життя свого часу, правду людських характерів та зумовлену ними спрямованість діяльності особи. Стихія волі суб´єктів активності, сповнених потреби самоздійснення, визначає масштабність конфліктів та амбівалентність наслідків діяльності: здатність добра переходити у зло, і навпаки, що особливо переконливо відображено у творчості В. Шекспіра.

Залежно від історично-конкретного розуміння суті художньої правди та засобів її втілення у мистецтві простежуються історичні різновиди реалізму, а саме: ренесансний (XVI—XVII ст.), просвітницький (XVIII ст.), критичний (XIX ст.), соціалістичний (XX ст.). У кожний період розвитку реалізм набуває нових рис, поглиблюючи художній аналіз духовного світу особистості та характер її відносин зі світом.

Реалізм утверджується у своїх естетичних принципах як мистецтво, що послуговується мовою самого предмета. Воно формує образ дійсності, виходячи з логіки її саморозвитку. Тому естетичними якостями реалізму є правдивість, історична конкретність, а відтак — художня переконливість зображення. У реалізмі талант митця визначається вмінням сприймати найбільш суттєве, закономірне та надавати життєвої переконливості їх виявам у світі суб´єктів життєвості. Тобто, реалізм узгоджує свої принципи з методами наукового пізнання. Для класичних творів реалістичного мистецтва характерною є наявність естетичної міри відображення правди характерів та обставин.

Ренесансний реалізм як художній напрям творчості, як зазначалося вище, набув свого розквіту в добу Відродження у літературі. Його видатними представниками були: Ф. Рабле (Франція), В. Шекспір (Англія), М. Сервантес (Іспанія). Дослідники, спираючись переважно на літературу, зазначають, що мистецтво Відродження є універсальним, оскільки відтворює сучасні йому характери як прояв всезагальної, "одвічно існуючої" природи людини. Воно універсальне ще і тому, що створило на цій основі всебічні характери героїв. Його універсальність полягає також у тому, що Відродження синтезує художню правду про своїх сучасників та про людське життя загалом, вбачаючи характер відносин таким, що "заданий" природністю людини. (У цьому його відмінність від класичного реалізму XIX—XX ст., що трактує діяльність та стосунки між людьми як зумовлені соціальними відносинами). Зрештою, універсалізм мистецтва Відродження характерний тим, що він спирався на вже готові образи та сюжети попередньої історії розвитку мистецтва. Поняття "універсальність" у цьому контексті означає розуміння митцями внутрішньо єдиної універсальної природи людини. Образотворче мистецтво Відродження набуває виразних рис реалістичного методу в творчості Рембрандта, Ф. Гальса (Голландія), Д. Веласкеса (Іспанія).

Реалізм Просвітництва визначається низкою відмінностей, порівняно з класицизмом та ренесансним реалізмом. На відміну від класицизму, що розмежовував чуттєве і логічне начала особистості, реалізм утверджує природну цілісність людини. Порівняно з ренесансним реалізмом, що запозичував сюжети з історичного минулого, мистецтво просвітництва бере персонажів з самої дійсності. Для нього властива "вірність деталям": таке бачення розглядається як необхідна умова правдивості художнього зображення. Тобто, мистецтво послуговується не готовими художніми формами та прийомами зображення, а наповнює їх історично-конкретними деталями. Д. Дідро, обґрунтовуючи теорію драми, визначає її як "драму положень", тобто сповненою реальних, історично-конкретних деталей соціального буття людини, становища героїв у суспільстві. Відтак, митці просвітницького реалізму були активними дослідниками складностей соціального життя. Мовою мистецтва вони повідомляли суспільству про суперечності життя, наводили історично-конкретні виразні деталі таких суперечностей. Реалізму епохи Просвітництва властивий демократизм: просвітителі виходять з ідеї природної доброчесності героя, а середовище розглядають як джерело поширення невігластва та обмеженості, що прагне чинити насильство над морально доброчесною особою — героєм мистецтва. Діалектика характеру та обставин у просвітницькому реалізмі має гуманістичне спрямування, оскільки особа несе у собі позитивні моральні начала і здатна протистояти негативному впливу соціального середовища.

Просвітницький реалізм як художній напрям широко заявив про себе в усіх європейських країнах переважно у літературі та театральному мистецтві. В Англії — це творчість Д. Дефо, А. Стерна, Дж. Свіфта, Г. Філдіига, Р. Бернса; у Франції — Д. Дідро, Ж.-Ж. Руссо, Вольтера, Бомарше (П.-О. Карон); у Німеччині — І. Лессінга, Й. Гете, Ф. Шіллера. Універсальні начала у духовному світі особистості, започатковані ренесансним реалізмом, визначаються як типові для героїв просвітницького реалізму. В образотворчому мистецтві виразниками просвітницьких ідей були переважно представники "третього стану". Демократизм творчості властивий Ж.-Б. Шардену, Ж. Гудону (Франція), У. Хогарту (Англія), Д. Гойї (Іспанія). Ідеали просвітницького реалізму відображені у творчості Ж.-Л. Давида, що мовою живопису відтворив величні та трагічні події Великої французької революції ("Клятва в залі для гри у м´яч", "Смерть Марата"). Просвітницький реалізм — духовне явище, що характеризується багатством тенденцій художнього розвитку. Всередині нього вирізняються течії: інтелектуальна (Свіфт, Дідро, Лессінг, Хогарт, Глюк), сентиментальна (Стерн, Руссо, ранній Гете, Пуччині, Гайдн, Моцарт), соціально критична (Лессінг, Гете, Шіллер).

Просвітницький реалізм певний період (кінець XVIII ст.) розвивався паралельно з революційним класицизмом, що збагачувало обидва напрями більш глибоким розумінням зв´язку характеру та обставин, відкриваючи історичні витоки суспільної природи людини. Просвітницький реалізм поглиблює ренесансний "універсалізм" мистецтва Відродження, привносить у нього риси історизму [2, с. 127].

Критичний реалізм — етап художнього розвитку реалізму, що формується у 20—30-ті роки XIX ст. Засновниками критичного реалізму були визначні представники національних культур, передусім літератури: О. де Бальзак, Стендаль (Франція), Ч. Діккенс (Англія), Джек Лондон, Т. Драйзер (США), М. Гоголь, Ф. Достоєвський, Л. Толстой (Росія), Т. Шевченко, І. Не-чуй-Левицький, Панас Мирний (Україна).

Критичний реалізм визначається свідомою позицією митців щодо аналізу зрослих суперечностей життя, що зумовлені зміною типу суспільних відносин. За допомогою творів мистецтва всебічно змальовано руйнівний для людини характер буржуазних відносин, що утвердилися як панівний тип суспільного життя. Поняття "типові характери" та "типові обставини" набули естетичної визначеності саме щодо тематики та художньої практики XIX ст. — періоду зміни змісту суспільних відносин. Представники критичного реалізму показали, що буржуазія, утверджуючись як панівна суспільна верства, нищить вироблені попередньою культурою уявлення про моральні та естетичні начала людського життя, підміняючи їх суто меркантильними. Буржуазні ідеали та суспільна практика постали як руйнівні для духовного світу людини: жадоба багатства духовно спустошує її, підпорядковуючи всі життєві цінності владі грошей. Митці довели, що сімейні, родинні, дружні стосунки, почуття любові та довіри, повага людини до людини відступають перед прагненням наживи, нівелюються ним.

Видатні представники мистецтва критичного реалізму зображали процес руйнування людської особистості на прикладі долі конкретних особистостей. Так, герой творів О. де Бальзака Растиньяк (цикл романів "Людська комедія") сповнений шляхетних намірів, які однак відступають перед реаліями життя, роблячи його рабом обставин. Характер втрачає свою самоцінність і "переходить в обставини", стає їх індивідуальним виявом. Зрештою залежний у своєму русі від середовища, характер "розпадається на елементи середовища" [6, с. 242]. Саме критичний реалізм досягає справжньої філософської глибини в естетичному осмисленні соціальних стосунків та долі особистості у відчуженому світі (творчість Достоєвського, Толстого, Франса, Манна, Хемінгуея).

Особливістю критичного реалізму є широке відтворення загальної атмосфери життя, глибоке художнє осмислення його тенденцій. Демократизм тематики творів, коло героїв та історична переконливість творчості характерні також для образотворчого мистецтва, зокрема такої його течії у межах реалістичного напряму XIX ст., як передвижництво. Особливого розквіту вона досягає у творчості російських та українських митців: І. Крямського, В. Перова, І. Рєпіна, В. Сурікова, М. Ге та ін.

Характерно, що критичний реалізм не виявив себе у таких виражальних видах мистецтва, як архітектура, музика, танець. Це зрозуміло, адже само-цінним у цих мистецтвах постає переживаюче відношення до світу поза конкретністю явищ, подій, стосунків, які зумовили саме той, а не інший характер їх виявлення. У змісті переживання відсвічує реальність, але цінною постає не вона, а характер реагування на неї особистості.

Соціалістичний реалізм — творчий метод та художня течія у межах реалізму як художнього напряму. Він формується на початку XX ст. і пов´язаний з широким суспільним рухом за демократизацію соціального життя Росії, зокрема соціалістичною революцією та періодом соціалізму (1917—1991). У межах історії свого розвитку соціалістичний реалізм пройшов два основні етапи. Перший (1917—1934) характеризується великим духовним піднесенням, пов´язаним зі становленням суспільного ладу, що утверджував ідеї народовладдя і реалізував їх, передусім, у вигляді широкого долучений трудящих мас до освіти, наукових знань та художньої творчості. Це було найвищим досягненням соціалізму, оскільки швидкі темпи його економічного зростання, укріплення оборонної могутності держави базувалися на нечуваному на той час розквіті науки, мистецтва та широкій соціальній активності. Творча активність мас сприяла швидкому збільшенню кількості мистецьких установ та закладів, відбувався масовий прихід у художню діяльність колишніх робітників і селян, найбільш здібні з яких поповнювали лави митців-професіоналів. З іншого боку, не була втрачена класична художня спадщина: значна частина професійної інтелігенції, підтримуючи новий суспільний лад або нейтрально ставлячись до нього, своєю творчістю формували духовну атмосферу інтересу до духовно-мистецького життя. Відтак відбувалося становлення нового, справді народного мистецтва. Поняття "народне" набувало трьох вимірів. По-перше, це був мистецький рух, активними творцями якого були широкі народні маси. У містах і містечках створювалися численні мистецькі студії (літературні, театральні, музичні тощо). Широке залучення до мистецької діяльності здійснювалося також завдяки художній самодіяльності. Художнє начало проникало у глибинні шари суспільного життя: відбувалася демократизація жанрів мистецтва, бурхливо розвивалися агітаційно-масові види, плакатна графіка, художньо-оформлювальне мистецтво тощо, тобто спостерігалася широка демократизація художньої творчості. По-друге, демократизується тематика мистецтва, героєм якого стає людина праці, широкі соціальні верстви суспільства. Герой мистецтва активно реалізує себе у перетворенні обставин на користь суспільства. По-третє, головним "споживачем" мистецтва стають широкі верстви трудящих. Загальна атмосфера життя налаштована у цей період на творче самоздійснення особи, у тому числі у мистецтві, що позбавлене ідеологічних обмежень.

Визначними митцями цього періоду були: М. Горький, О. Блок, В. Брюсов, С. Єсенін, В. Маяковський, С. Ейзенштейн, В. Пудовкін, Д. Вертов, Б. Асаф´ев, І. Соллєртинський та ін. У мистецтві та естетичній теорії цього періоду складаються принципи історичної конкретності, демократичної спрямованості, масовості мистецтва. Теоретиками мистецтва цього періоду були: А. Луначарський, Г. Плеханов, В. Воровський, О. Блок, В. Шкловський, Б. Ейхенбаум, В. Жирмунський, Ю. Тинянов, Л. Виготський, К. Станіславський, В. Мейєрхольд, Є. Вахтангов, С. Ейзенштейн та ін. Предметом дослідницької уваги естетичної теорії 20-х років XX ст. були проблеми становлення пролетарського мистецтва та розробка його естетичних принципів, що здійснювалася у широких дискусіях. Коло проблем, досліджуваних естетичною теорією, пов´язане з питаннями природи, сутності, закономірностей історичного розвитку мистецтва, його видової специфіки та соціального призначення. Отже, мистецтво утверджується у згаданий період як одна з найбільш широких сфер духовного життя суспільства. Спостерігається широке розмаїття тенденцій художнього розвитку, що створює атмосферу насиченості мистецтвом та засвідчує багатство духовного досвіду, який воно містить у собі. Це період "накладання" таких художніх методів, як критичний реалізм, романтизм, символізм, авангардизм тощо.

Другий період історії соціалістичного реалізму (1934—1991) пов´язаний з поступовим нарощуванням політичної заангажованості мистецтва, хоча воно і не втрачає свого демократичного та гуманістичного спрямування, а також зорієнтованості на запровадження соціалістичних ідеалів у реальність. У 1934 р. на Першому з´їзді радянських письменників було прийнято Програму і сформульовано суть та принципи нового художнього методу, що отримав назву "соціалістичний реалізм", який визначався як метод "правдивого, історично-конкретного відображення життя в його революційному розвитку". Теорія соціалістичного реалізму зорієнтована на класичну художню спадщину як естетичний принцип, а у змістовному плані спирається на соціальний ідеал — художнє втілення ідей соціального оптимізму, віри у майбутнє та відображення можливостей поступу до нього на основі морально визначеної діяльності героя мистецтва. Відтак, соціалістичний реалізм, виходячи з принципу революційного романтизму, розкриває творчий потенціал людської особистості, що виявляє себе у новому — зацікавленому ставленні до загальної справи, яку вважає особистісно важливою (М. Островський "Як гартувалася сталь", Ф. Гладков "Цемент", О. Довженко "Арсенал", "Щорс"). Мистецтво розкриває складність пошуку героєм свого місця у соціальних процесах (М. Шолохов "Тихий Дон"). Романтизм як естетичний принцип методу відображає також реальні підстави дійсного утвердження соціалістичного ідеалу: внутрішньої налаштованості героя на активні зусилля щодо вдосконалення життя.

Зауважимо, що революційна романтика стає однією з провідних тенденцій мистецтва соціалістичного реалізму, відображаючи об´єктивно наявні перспективи у соціалізмі як типі суспільного устрою. Тому герой мистецтва у ньому не мімікрує в обставини, а створює їх, вступаючи у конфлікт з силами, що здатні зруйнувати цю систему або загрожують їй. Героїзм радянського народу в роки громадянської війни, під час соціалістичного будівництва та у боротьбі з фашизмом у Велику Вітчизняну війну, стаючи предметом художнього відображення, спирається на реальну історію відносин особи і суспільства. Етапи героїчної історії народу ("радянський народ") відображені у багатому творчому доробку митців у різних видах художньої творчості: література, театр, кіно тощо. Це, скажімо, твори М. Островського ("Як гартувалася сталь"), М. Шолохова ´Тихий Дон"), Д. Фурманова ("Чапаєв"), О. Фадєєва ("Молода гвардія"), Ю. Бондарева ("Гарячий сніг"); О. Довженка ("Арсенал", "Щорс"), Г. Чухрая ("Балада про солдата"), А. Тарковського ("Іванове дитинство"), М. Калатозова ("Летять журавлі"). Мистецтво соціалістичного реалізму засвідчило, що революційний романтизм — не лише принцип естетичної налаштованості митців на художнє відображення дійсності, але і відображення внутрішніх творчих потенціалів, наявних у соціалізмі як суспільному ладі. Саме цим визначається розквіт мистецтва соціалістичного реалізму, в якому герой постає реальним його творцем, засвідчуючи потенційні творчі можливості ладу, часто всупереч обставинам. Знаменно, що названі тенденції виявляють себе через світ особистості в умовах, коли утверджується культ особи Сталіна та здійснюються політичні репресії. Отже, мистецтво показує усвідомлення суспільством внутрішнього потенціалу соціальної системи попри наявне у ній зростання негативних тенденцій.

У 60-ті роки XX ст., коли відбувалося розвінчання культу особи Сталіна, мистецтво знову розгортається багатством романтичної образності, що відображає бажаний естетичний образ дійсності (Ахмадуліна, Вознесенський, Коротич, Павличко, Рождественський). Розчарування у можливостях удосконалення соціалізму спричинює у 70-ті роки XX ст. дисидентство. У ньому поєднуються ствердні та заперечні тенденції. Ствердні пов´язані з утвердженням цінності духовного світу особистості, що постає вищою за соціальну систему, яка відкрилася своєю суперечливістю. У національних культурах мистецтво зосереджує свій пафос на утвердженні цінності національних культурних традицій, національної духовної спадщини як джерела живлення духу особистості (Айтматов, Висоцький, Костенко, Симоненко, Стус). Негативний пафос творчості пов´язується з переглядом історії соціалістичного суспільства, що за часів культу особи чинило насильство над особистістю (Солженіцин).

Попри те, що у 90-ті роки XX ст. соціалістичний реалізм як творчий метод став предметом критичного переосмислення, варто зазначити, що об´єктивно він справив великий вплив на атмосферу суспільного життя тим, що впродовж своєї історії культивував кращі риси особистості й утверджував їх як істину людського в людині. Сучасне мистецтво, втративши естетичні орієнтації на ідеал людської особистості, позбавилося своєї визначеності, тобто постало позахудожнім явищем, а отже, псевдомистецтвом.