Естетика

16.5. Поняття прогресу мистецтва

Естетичний аналіз історії художнього розвитку в багатстві та суперечливості його тенденцій актуалізує проблему прогресу мистецтва. З одного боку, зросла у поступі історії одухотвореність почуттів, об´єктивуючись у все більш досконалих індивідуально-неповторних формах вияву в художній мові мистецтва, засвідчує прогрес мистецтва. Водночас, оскільки щоразу в кожному справді художньому творі ідея реалізує себе у довершеності способів свого втілення, критерій "краще — гірше" постає недоречним, а тому поняття "прогрес" видається дещо умовним. Адже кожна історична епоха втілює ідею своєї життєвості у своєрідних, їй властивих способах художнього буття. Щоразу це досконалий, саме їй властивий образ, що уособлює в собі доцільну ідею життєвості. Однак, якщо брати до уваги зросле багатство художньої мови, розмаїття видів та жанрових форм — прогрес мистецтва безумовний. Прогрес виявляється і в поглибленні психологізму художньої творчості, що зумовлено розгортанням всезагального та індивідуального начал у змісті духовного досвіду людства. Достатньо порівняти епос як більш ранню класичну форму словесності та літературні форми — драматургію, поезію, прозу. Епос відображає ідею духовного самоусвідомлення етносу, тоді як літературні форми — індивідуалізацію відношення, об´єктивовану в індивідуально визначеному змісті образності. Саме в античному мистецтві гармонійно поєднуються індивідуальне і всезагальне. Формуються різні типи художності: "типове" у почуваннях (діонісійське) та індивідуально-неповторне (аполлонове) начала. Зв´язок індивідуального та всезагального простежується і у межах конкретного образу, що вміщує багатство естетичних якостей. Так Аполлон, уособлюючи протилежні якості, у своїх виявах розгортає їх у напряму зменшення стихійності й поглиблення упорядкованості. Його образ асоціюється з початком творення естетичної форми (організації). Він усвідомлюється богом світла і культурного життя. Отже, якщо порівняти перший етап, синкретичну художність і мистецтво Великих стилів, то прогрес простежується особливо виразно.

Наступним етапом є становлення стильової цілісності образної мови в індивідуальній творчості. Це період, характерний для художньої творчості, починаючи з доби Відродження. При цьому митець покликаний величезне розмаїття виявів життєвості світу в багатстві його тенденцій, що поєднують стале і змінне, випадкове і закономірне, "зібрати" у сутнісно визначену цілісність як єдність родового та індивідуального і через індивідуальне розгорнути багатство всезагального, родового начал життя. Це цілісність, що не дана як однозначна і визначена у своїх якостях, а розкривається як наслідок її творення у художній діяльності. Відтак мистецтво долає наступний етап висхідного руху, - втілюючи величезне багатство нюансів досвіду в неповторності досконалого буття духу в довершеній образності художніх форм.

Водночас питання прогресу мистецтва зберігає актуальність у контексті проблем його виснаженості, характерній зокрема для постмодервого типу творчості. Мистецтво перебуває у глибокій кризі, яка з певними перервами триває майже сто років. Г. Гегель свого часу передбачив цю ситуацію, пояснивши її тим, що людство від чуттєвих форм досвіду як менш досконалих рухається до логічного пізнання як більш досконалої форми. Попри обмеженість пропонованої філософом системи форм розгортання людського духу (процес розглядається як діалектичне заперечення попередньої форми наступною), у межах мистецтва він розкриває поступальний рух у напрямку вдосконалення форми та поглиблення його змісту. Зауважимо, що Г. Гегель бачить спрямованість поступу людського духу в напряму зростання та поглиблення здатності осягнення змісту всезагального у формі понять, тобто перехід від мистецтва до наукового пізнання.

Виникає, однак, запитання: чи задовольняється людський дух суто логічними формами буття всезагального, чи у прагненні повноти життєвості він буде постійно звертатися до мистецтва у пропонованому ним багатстві чуттєвих виявів, тобто чи збереже себе художньо прекрасне як духовна цінність. Аналіз історії мистецтва та закономірностей його розвитку засвідчує: суспільства, що рухаються по висхідній, сприяють реалізації творчого потенціалу особистості, у тому числі й у формах мистецтва і, на певних етапах історії, переважно у них. Тобто, це період, коли суспільства об´єктивують образ своєї життєвості у суб´єктах у формах прекрасного у мистецтві. При цьому духовний досвід реалізує себе саме як здійснена краса, тобто осмислена і вкладена у досконалі художні форми.

У межах історії кожного народу має місце розгортання духу, коли він укорінює себе у чуттєво сприйманих формах у природному (архітектура, скульптура) та у духовному просторі людської життєвості (музика, поезія, живопис, театральне мистецтво). Процес має певні етапи розгортання: на початках він постає як творення простору людського життя у вигляді вкорінення у ньому з допомогою матеріально-чуттєвих форм буття образності (архітектура, скульптура). Наступний етап — період творення духовного простору — простору духовних зв´язків суспільного цілого у формах безпосередньої передачі почуттів для творення духовної їх злагодженості (музика, поезія, театр тощо). Всезагальне та індивідуальне у досвіді розгортаються у несуперечливу, злагоджену єдність. Це оптимальний етап творення духовної злагоди у формах втілення її образу в досконалих художніх творах.

Руйнування згаданої форми духовних зв´язків зумовлене її вичерпаністю, що засвідчує вичерпаність цього змісту суспільного досвіду, а відтак здатність народжувати художньо досконалі способи свого втілення. Історія яскраво засвідчує процес такої вичерпаності у двох основних формах, які дещо умовно можна визначити як: вичерпаність-утвердження і вичерпаність-застереження. Перша — це внутрішня вичерпаність духовного досвіду, що у своєму розгортанні пройшла всі етапи і набула завершення у логічній його формі. Ці закономірності характерні для давньогрецької культури. Дух давнього грека, здолавши етап широкого втілення у досконалі художні форми, ввійшов у царину логічного мислення та буття істини у поняттях. Однак наслідком відчуження духу від повноти буття постала змагальність воль, зростання якої у суб´єктах спричинило загибель давньогрецької цивілізації. При цьому здобутки культури давньогрецького суспільства, успадковані іншими народами, стали джерелом для розгортання їх культурного поступу (Давній Рим, Візантія, Арабський халіфат, західноєвропейська культура доби Відродження).

Друга форма вичерпаності-застереження — це досвід культури давньоримської цивілізації. Самостановлення духу тут відбувалося у формах укорінення його у просторі фізичної життєвості. Заявивши на нього свої права і вкорінившись у ньому, дух розчинився у безмежності простору (завойовницькі війни Давнього Риму) і вичерпав себе. Отже, культура пройшла лише перший етап, реалізувавши себе у відчужених, грубо матеріальних формах. Дух не спромігся сформуватися в ідеальну життєвість як самоцінну, метою якої постало б творення повноти зв´язків суспільного цілого. Культура не створила виразних художніх форм, що насичували б простір суспільства, живлячи собою світ кожного суб´єкта досвіду.

Усі види виражального мистецтва мали у Римі компілятивний характер, були запозичені з Давньої Греції і лише трансформовані у нову реальність, але не стали джерелом формування духовного світу особистості, не цементували суспільство у духовну цілісність. Тому Рим тримався лише на силі й примусі.

Європейська цивілізація за моделлю розгортання її духовного образу ближча до давньогрецької, адже спромоглася реалізувати себе і у фізичному просторі шляхом укорінення чуттєво сприйманого образу життєвості в архітектурі, скульптурі, живопису, а також у виражальних видах мистецтва (музика, поезія, театр), здатних об´єднати дух спільнот у чуттєво визначене ціле. У духовному просторі, створеному мистецтвом, європейська культура сформувалась у певну цілісність, адже у почуттях виявили спорідненість культури різних європейських народів. Як певне внутрішньо споріднене ціле вони розкрились багатством нюансів вияву образу краси в архітектурі, скульптурі, поезії, музиці, театрі тощо. Однак цей етап культури вже пройшли: необхідно констатувати вичерпаність цієї форми.

Цивілізаційний етап історії Західної Європи небезпечний тим, що давні цивілізації на цьому етапі досягали саморуйнацїї. Постмодернізм — яскраве свідчення духовної виснаженості європейської цивілізації, адже псевдокультура, псевдомистецтво, як зазначено вище, негативно впливає як на духовний світ конкретної людської особистості, так і на суспільне життя загалом. Виснаженість духу, його спустошеність — виявлення вичерпаності цивілізаційного типу досвіду. Зосередження на суто функціональному змісті досвіду ставить під загрозу існування людства як носія духовних засад життя у його моральній, естетичній, інтелектуальній визначеності — Людини Прекрасної.

Формуюча спрямованість духу — це творення атмосфери живлення розуму та почуттів красою мистецтва. Художня творчість, відтак, є важливою сферою суспільної діяльності, що здійснює духовно-об´єднавчу функцію. Однак творення такої атмосфери суспільного життя у формах досконалої в собі цілісності реально можливе лише на іншому — невідчуженому типі суспільних відносин.