Естетика

17.1. Суб´єкт естетичного переживання мистецтва

Мистецтво — вид духовної діяльності, вище призначення якої — живлення людського духу досконалими художніми образами, сповненими виразної внутрішньої життєвості. Індивідуальна неповторність всезагальності змісту досвіду, сконцентрована в мистецтві, становить невичерпне джерело активізації духовних структур суб´єкта сприймання на інтелектуальне переживання ідеального образу буття. Виразна життєвість кожного насправді художнього твору стимулює психічні структури особи на адекватне реагування. Відтак мистецтво справляє формуючий вплив на її духовні структури, налаштовуючи на гармонійну взаємодію з художньою досконалістю мистецьких явищ.

Об´єктивна передумова ефективності названого процесу, перетворення можливості на дійсність пов´язана з двома основними чинниками: об´єктивним і суб´єктивним, котрі в естетичному відношенні постають діалектичною єдністю. Особа, що входить у життя, може не зустрітись зі справжніми мистецькими скарбами, а світ прекрасного залишиться для неї чужим і закритим. Тому середовище життєвості є початковою ланкою, яка задає ціннісні уявлення: чи то назавжди відвертає від справжніх духовних скарбів, чи то формує стійку потребу в спілкуванні з ними. Це об´єктивні передумови творення духовних потреб суб´єкта відношення. Щоправда, ситуація не має фатального характеру, оскільки в кожній особі наявна часто неусвідомлена потреба в гармонійних відносинах зі світом. Унаслідок цього часто випадкова зустріч з художньо прекрасним здатна спричинити велике духовне піднесення і потребу спілкування з ним.

Однак оптимальною є ситуація творення системності досвіду спілкування з кращими творами світового мистецтва, адже лише так вони здатні формуюче впливати на почуття, розум і укоріненістю у світі особи виявляти себе в сфері дії волі, тобто спрямовуватись на утвердження краси та гармонії відносин зі світом як естетичної міри специфічно людського життя.

Поняття системності має два аспекти. Перший — це естетично-художня якість творів. Саме завдяки їх виразній життєвості вони спонукають на постійне спілкування, народжують потребу почуттів, розуму, уяви в такому спілкуванні. Другий аспект — наявна у світі особи потреба звертання до мистецьких скарбів для живлення духу, підтримання його гармонійної життєвості. Стійкість потреби формує духовні структури суб´єкта переживаючого відношення, покладаючи міру на його самовияви в стосунках зі світом.

Системне спілкування з мистецтвом формує поняття естетичної міри стосунків, даючи змогу співвідносити ідеальне та реальне буття на їх відповідність мірі людського, допомагає зрозуміти себе через світ героїв, їхні почуття та стосунки з іншими, осмислити причини конфліктів, подібних тим, з котрими доводиться зустрічатися в реальному житті, налаштовує психічні структури на несприйняття злого і потворного. Скажімо, світ "мертвих душ" в однойменному романі великого М. Гоголя настільки виразний у своїй негативності, що постає міркою останньої, а відтак — критерієм негативності оцінки явищ у процесі сприймання їх у реальності. Виразне уособлення скупості — Плюшкін, нечесного збагачення — Чичиков, пустої мрійливості — Манілов і под. Тим самим мистецтво допомагає сформувати культуру ставлення до себе й до інших, допомагає усувати суперечності й створює передумови для організації відносин у реальному житті згідно зі "взірцями належного". Названі аспекти потреби у спілкуванні з мистецтвом мають суто "функціональне" значення і не підносяться до рівня естетичних відносин, хоча можна зауважувати певну їх цінність. Актуальність проблеми полягає в тому, що реальне середовище стосунків здебільшого не містить у собі їх естетичної міри, тому вони не можуть бути джерелом духовного життя особи, а це небезпечно для суспільства. Не маючи критерію естетично сприйнятних відносин, люди звикають миритися з реальністю. Тому особа прирікається на душевне і духовне спустошення або на одноманітність буденності, в якій ані розум, ані почуття не отримують джерел живлення. Наслідком такої ситуації є або нездійсненність людини, що не розгорнула своїх потенційних творчих можливостей, або, оскільки вона відчуває незадоволення життям, вдається до марнування його шкідливими звичками, котрі відволікають від гірких думок і незадоволення життям та собою. Отже, актуальним залишається питання: як надати життю змістовного наповнення і доцільної у собі визначеності, тобто того, що відповідає поняттю "естетичне". Мистецтво містить величезний потенціал організації духовних структур особи на гармонійну взаємодію зі світом, оскільки відкриває закони її естетичної організації. Завдяки цілісності твору як художньої реальності мистецтво вводить суб´єкта в повноту образу буття, відкриваючи закономірне у досвіді його творення.

Вище виявлення сталості потреби у спілкуванні з мистецтвом — це потреба духу живитися красою художніх форм, перебувати у творчій взаємодії з ідеальним світом духовних скарбів, щоби за змогою прирощувати духовний досвід людства. Активне переживання світу художньо прекрасного — джерело вдосконалення почуттів, котрі визначаються як розумні почуття. Не варто думати, що відтак людина починає ігнорувати реальність і жити над реальним світом. Навпаки, завдяки розширенню й удосконаленню духовного досвіду змінюється її сприйняття реальності. Остання не постає самодостатньою, а відкривається для особи своїми суперечностями, отже, створюються підстави для вдосконалення реальності згідно з ідеалом. Навіть якщо ідеал досягнути неможливо, особа принаймні усвідомлює недосконалість реально наявного світу, шукаючи шляхи його вдосконалення. Тобто, дух прагне реалізуватися в формуванні бажаного як належного.

Краса мистецтва є важливим стимулюючим чинником самоздійснення особи у формах краси. Уява, пам´ять організовуються красою художнього твору, долучаються до активного переживання її виразних виявів. Тобто, суб´єкт сприймання в активній осмислюючо-переживаючій та оцінно творчій діяльності прирощує духовний досвід моральністю взаємодій із предметом сприймання — художнім твором. Ефективність названого процесу зумовлена рівнем попереднього досвіду сприймань і характером реагування на явища. Особливе значення у формуванні здатності естетичного переживання й оцінної діяльності мають скарби класичного мистецтва. Вони концентрують досвід естетичних відносин, явлений у переконливих художніх формах. Саме тому класична художня спадщина — найефективніше джерело формування естетичної досконалості духовного досвіду.

Ефективність процесу творення естетичного досвіду та його результативність має передумовою розвинуту культуру сприймання, здатність заглиблюватися у світ ідеальних сутностей, осягати їх внутрішню життєвість у взаємодії почуттів і розуму. Для цього необхідною передумовою постає входження особи у світ художніх скарбів із дитинства, щоби спілкування набуло характеру системи. Системність — перша необхідна складова творення здатності жити духовно повноцінно, вбираючи в себе все багатство виразних форм світу в ідеальному — художньо досконалому способі його буття. Лише за умови налаштованості духовних структур на такий рівень спілкування мистецтво здатне визначитися як внутрішня необхідність. Знаменно, що естетичній організації природного середовища (творення паркових ансамблів, озеленення міст і под.) передував пейзажний живопис, який сформував естетичне відношення європейського суспільства до природного світу.

За умови становлення внутрішньої потреби спілкування з мистецькими скарбами процес набуває особистісно визначеного характеру й розгортається у форми діалектичного сходження суб´єкта на вищі щаблі естетичного відношення. Тут правомірно виокремити такі його етапи. Перший — накопичення безпосередніх вражень від сприйманого, котрі уклалися в емоційне реагування на перебіг подій, стосунки героїв, несподівані повороти сюжету твору та ін. Часове їх розгортання в літературі, драматургії, театральному мистецтві вимагає безпосередньої співучасті суб´єкта сприймання, що підпорядковується ритму подій, сюжетних ліній твору. Такий самий часовий характер переживаючого відношення має місце в процесі сприймання музичних, поетичних творів. Однак це — початковий етап духовної роботи суб´єкта, оскільки за безпосереднього сприймання домінуючою є емоційна напруга, що не дає змоги дистанціюватись від процесу для осягнення логіки твору як художнього цілого. Безпосередність переживаючого ставлення цінна як свідчення здатності входити в ситуацію "співприсутності", ніби проживати разом із героями їх життя, радіти і страждати разом з ними. Відтак емоційна напруга у найдраматичніших моментах перебігу подій здатна доходити навіть до стану афекту, тобто неконтрольованих розумом її виявів, скажімо, плачу, вигуків тощо.

Другий етап — своєрідне заперечення попереднього. Тут розум постає організуючим началом відношення. Він прагне пояснити характер емоційного реагування, дотримуючись логіки розгортання змісту твору: художньої переконливості сюжетних ліній, мотивованості дій героїв та ін. Збираючи твір у цілісність, розум аналізує відповідність між реагуванням почуттів і якостями твору. Цей процес потребує активізації пам´яті, уяви, мислення для осмислення відповідності взаємодій між почуттями та змістовною тканиною твору, тобто не лише твір як художнє ціле, а й почуття стають предметом осмислення. На цьому етапі зусилля інтелекту спрямовані на пояснення логіки побудови твору, своєрідності його художньої тканини і под. (адже лише за такої умови твір набуває внутрішньої життєвості). Унаслідок здатності осмислити внутрішню логіку твору наші судження про нього не постають чимось довільним. Вони претендують на об´єктивність тією мірою, якою ми здатні співвідносити кожен його елемент із цілим. Однак це лише проміжний етап естетичного відношення до твору. Якби ми зупинились на ньому, то неминуче б опустилися до рівня однобічності, втративши життєву повноту буття твору й обмеживши його певним "каркасом".

Третій етап визначається як етап заперечення суто розсудкового ставлення до твору. Вищим, завершальним етапом процесу духовної взаємодії суб´єкта з твором мистецтва є синтез логічного та чуттєвого начал у змісті духовного досвіду. Це етап розгортання відношення у формі заперечення-заперечення, на якому заперечення зазнає зайва логізація процесу сприймання твору на користь цілісності й повноти його осягнення розумом і почуттями. Саме у такий спосіб набувається гармонія духовних структур суб´єкта відношення, створюється можливість справжнього заглиблення в процес осмислюючо-переживаючого ставлення ц,о твору як художнього цілого. Уява, пам´ять, мислення, гармонійно взаємодіючи, допомагають "створювати" твір, будувати його ніби заново вже свідомістю сприймаючого суб´єкта. Унаслідок цього відкриваються все нові й нові грані, нюанси його художнього багатства. Відтак твір починає жити у свідомості та почуттях своєю повнотою, розгортаючись усім властивим йому багатством завдяки злагодженості взаємодій розуму і почуттів, пам´яті й уяви.

Наголосимо, що виокремлені етапи мають на меті простежити складну структуру процесу творчо-сприймаючого відношення до художніх цінностей. Насправді розвинута культура естетичного сприймання твору має характер постійних творчих взаємодій розуму і почуттів за активної задіяності уяви, пам´яті, органів сприймання, асоціативного мислення та ін. Набувши нового життя у світі особи, твір укорінюється в її духовних структурах і визначається як активно співприсутній у досвіді, адже пам´ять час від часу відроджує різні нюанси подій, обставин, роздумів героїв, їх спілкування і под. Активне спілкування з творами, котрі особливо запалили розум і почуття, іноді зберігається впродовж усього життя.

Закономірність "входження" у світ художнього твору важлива тим, що відкриває величезні можливості для творчості, якою є розумно-почуттєве життя духу в просторі творів мистецтва. Такий спосіб розгортання естетичного відношення можливий лише стосовно насправді художнього твору. Особливістю художності є те, що в творі, здається, вже цілком пережитому й осмисленому, під час кожного подальшого звертання ми щоразу виявляємо нові нюанси. Вони й надалі стають предметом переживань і розмислів. Кожен, певне, був у ситуації, коли знаний напам´ять поетичний твір ми проголошуємо подумки або вголос, щоби ще і ще раз зануритись в ауру злагодженості поетичних звуків, сповнених змістовної глибини та мелодійності, відродити вже пережитий стан натхнення, який зберігають наші почуття. Так само діє на духовні структури музика, надаючи їм внутрішньої цілісності, злагодженості взаємодій і (що важливо й характерно для справді художнього твору) підносить почуття над буденністю, надаючи їм спрямованості "на вертикаль". І лише відтак вони здатні огорнути собою світ, який постає для свідомості гармонійним цілим.

Та сама потреба у подальших переживаннях уже сприйманих творів спонукає ще і ще раз відвідати театральні вистави, художні музеї, щоби поспілкуватися з улюбленими творами. Тобто мистецтво — незамінне джерело свобідної організації духовних структур особи в гармонійну цілісність. Мислення та почуття, звикаючи до взаємодій із досконалістю, здатні розгоратися названими якостями і поза суто художнім сприйманням, організуватися в гармонійну цілісність взаємодій під час сприймання будь-якого знання та здійснення будь-якого виду діяльності, адже вже мають сформовану культуру творчих взаємодій і організовані нею.

Отже, об´єктивна необхідність духовного досвіду спілкування з мистецтвом полягає, по-перше, в тому, що через світ героїв мистецтва і художню досконалість творів особа здатна доходити до самоусвідомлення та цілеспрямованого вдосконалення власного світу змістом художніх цінностей.

По-друге, воно здатне бути джерелом удосконалення реальності. Особа, в якої наявна культура естетичного відношення, здатна вдосконалювати життя, підносячи його до належного естетичного рівня вже самим фактом не сприйняття обмеженості буденного спілкування, недотримання культури взаємин тощо. Стилем стосунків, толерантністю спілкування та поведінки особа не просто засвідчує незгоду з брутальністю, а показує, як саме варто такі стосунки будувати. Цей закон відношення поширюється на всі види діяльності, ставлення до середовища, природного світу та ін. По-третє, спілкування з мистецтвом — джерело гармонізації духовних структур суб´єкта, формування естетичної міри відношення, що як така є засобом організації відносин не лише стосовно мистецтва, а й стосовно будь-яких сфер життя.

Важливість виховання потреби у спілкуванні з мистецтвом з раннього дитинства, на чому вже наголошувалось, — це перша, але не єдина умова формування культури спілкування з художніми скарбами. Друга умова — якісний характер мистецтва. Невичерпним джерелом є класичне мистецтво, в якому глибока художня ідея вклалася у досконалі художні форми, створюючи досконалу красу цілого. Третя складова — середовище спілкування з художніми творами. Воно допомагає відкривати духовні скарби суспільства і людства, прищеплюючи культуру естетичного ставлення до них. Це складний процес, і навички його набуваються тривалою традицією вдумливого входження у світ художніх цінностей. Четверта складова — вироблення методик творення досвіду естетичного спілкування з мистецтвом. Так, порівняльний підхід може ґрунтуватися на аналізі класичних (оперних, симфонічних) творів й естрадної музики для розуміння своєрідності кожного з видів музики. Асоціативний метод здатний розгортати спільне в темах, мотивах творів. Скажімо, лірична поезія від епохи А. Дайте і Ф. Петрарки до часів Лесі Українки, Б. Пастернака, А. Ах матової та Л. Костенко містить багато спільних тем і мотивів, незважаючи на відмінності образної мови, і засвідчують цим багатство можливостей творення образу предмета переживаючого відношення. П´ята складова — заглиблення у творчий процес унаслідок оволодіння навичками образно-формуючої діяльності (малювання, музикування, віршування, ліплення, різьблення і под.). Оволодіння мистецькою "технікою" — важлива умова для глибшого розуміння внутрішньої життєвості мистецтва. Зрештою, це шлях до себе: з´ясувати власну схильність до певного виду художнього формування. Шоста складова — звертання до джерел історії мистецтва для осягнення закономірності художнього життя людства як одного з найвагоміших чинників формування культури відношення до світу та до себе самого. Сьома складова творення досвіду — звертання до літературно-критичних і художньо-критичних праць видатних мистецтвознавців, неупереджені, компетентні судження котрих витримали випробування часом. За умови збігу нашого сприймання творів з історично усталеним досвідом ставленням до художніх цінностей, ми здобуваємо відчуття укоріненості нашого духу в духовному досвіді людства.

Наголосимо, що певним об´єднувальним чинником для активного життя художніми цінностями та необхідною складовою формування естетичного досвіду є художнє формування. У досвіді народу в усі часи вміння вишивати, розписувати хату та писанки, різьбити, плести, в´язати були невід´ємними складовими творення затишного життя. Таких умінь набували всі члени спільноти, причетні до згаданого змісту досвіду. Це був своєрідний посаг, без якого молоді не розпочинали самостійного життя.

У дворянському середовищі невід´ємними елементами виховання було, крім знання основ наук, володіння іноземними мовами, правилами гарного стилю поведінки, формування художніх умінь — малювання, музикування, віршування і под. Невипадково саме дворянська культура в Західній Європі та Росії створила багаті скарби фахового мистецтва. Народне мистецтво, завдяки наявній у його середовищі художності, активно взаємодіяло з професійним. Вихідці з народу — різночинна інтелігенція — розгорнули художність у діалектичну єдність народного та фахового мистецтва, наповнивши ним середовище людської життєвості. Професійне мистецтво ставало також предметом зацікавлень у середовищі народу. Історики мистецтва повідомляли, що в Україні та Росії наприкінці XIX — початку XX ст., селяни, буваючи у місті на ярмарку, відвідували пересувні художні виставки. Національна інтелігенція поширювала знання, в тому числі й художні, в середовищі міського та сільського населення.