Культурологія: теорія та історія культури

2. Субкультура. Контркультура

Наукове осмислення субкультур та контркультур у сучасній культурології почалося в 60-х роках XX ст. До цього проблеми субкультур досліджувалися, як правило, в рамках концепції соціалізації відповідними науковими галузями соціологією, соціальною психологією та культурантропологією (у колишньому СРСР - етнографією). Зважаючи на те, що культура - це концентрований та упорядкований досвід діяльності конкретно-історичної, соціальної, етнічної спільноти людей в обмеженому часом і місцем просторі, об´єднаних спільними інтересами, потребами, цінностями, нормами й стереотипами, було введено поняття "субкультура".

Кожне суспільство має певну сукупність культурних зразків, які приймаються та усвідомлюються всіма його членами. Цю сукупність прийнято називати домінуючою культурою (або всезагальною), яка функціонує на суспільному рівні. Суб´єктом культури на цьому рівні виступає суспільство як виразник певно визначених культурних цінностей. Разом з тим суспільство включає деякі групи людей, які розвивають певні культурні комплекси, що не сприймаються всіма членами цього суспільства. Ці культурні комплекси відображають груповий рівень функціонування культури, а особа, носій специфічних уявлень, свого "особистого" культурного досвіду, - особистісний рівень.

Кожна з груп людей розвиває свої способи поведінки, які відрізняють її від усього іншого суспільства, створює власну культуру. Деякі соціальні інститути прагнуть впровадити поведінкові зразки та цінності, які відрізняються від подібних зразків та цінностей інших інститутів. Такі вирази, як "культура виробництва", "культура навчання", "культура управління", "армійське життя", "богема", "життя в комуналці" тощо, відображають картину культурних особливостей та зразків різних типів соціального життя.

Як правило, субкультури функціонують саме на груповому рівні. У будь-якому соціумі існують соціальні групи (колективи), що мають орієнтацію на культурні цінності, норми та традиції, які відрізняються від загальноприйнятих норм і традицій переважної більшості населення. Тому культурні зразки, які тісно пов´язані із загальною домінуючою культурою і разом з тим відрізняються від неї своїми специфічними рисами, називаються субкультурами.

Поняття "субкультура" не тотожне поняттю "соціальна група", а відображує лише частковий вияв останнього. Соціальна група визначається фундаментальними ознаками соціального розмежування - відношенням до власності, влади, місцем у системі суспільного розподілу праці тощо. Члени соціальної групи не завжди обов´язково пов´язані прямими контактами, проте їм притаманні такі аспекти життєдіяльності, як уклад, рівень, якість життя, тобто те, що зараз усе частіше називають "стилем життя".

Субкультури існували з давніх часів, проте у патріархальні епохи вони відрізнялися лише так званим "нормативним зразком" тієї чи іншої соціальної групи. "Патріархально-селянський" зразок як особистісний тип субкультури історично склався першим. Так, Гесіод (8-7 ст. до н.е.) у дидактичній поемі "Труди і дні" добропорядність цього типу пов´язував із власними зусиллями; законами, що встановлені богами; упорядкованістю, мірністю, традиційністю життєвого укладу; удосконаленням майстерності в трудовій діяльності; прагненням до матеріального статку, збагаченню не за рахунок насилля й грабунку, а господарчої самодостатності. Життєвими настановами такого типу є: соціальна обережність, прагнення до безпеки від сумнівного випадку, що підривають усталений уклад і благополуччя; добропорядне ставлення до сусіда, на відміну від суперництва аристократів; прагматична обачливість, а іноді й хитрість - він і хазяїн у власній сім´ї чи общині, і підданий "у мирі". Такий нормативно-культурний тип може досить жваво трансформуватися як у тирана, деспота, так і в раба, хитрого холопа.

Внаслідок урбанізації та становлення нових капіталістичних відносин виник "нормативний зразок" особистості буржуа. Він по-своєму оцінює й розуміє роль багатства: головна чеснота для нього - гроші, які забезпечують його особисту незалежність та завойовану демократичним шляхом свободу. Він визнає високу цінність праці - працелюбність, діловитість, підприємливість, що разом з чесністю та вірністю дає можливість досягти ділового успіху. Він спирається на власні сили, керується принципом "людина робить себе сама, зобов´язана собі самій, несе відповідальність за себе, свої рішення і вчинки". Буржуазна етика заохочує скромність, бережливість, методичний і холодний розрахунок. У той же час цінуються такі чесноти, як витрати на "добрі справи" -як на власні та сімейні потреби, так і на благодійництво та меценатство.

Нормативний зразок "шляхетного мужа" (аристократа) передбачав відповідну аристократичну етику. У стародавні часи - це давньоримський воїн, скандинавський вікінг, китайський мандарин, японський самурай; у середні віки - європейський лицар, слов´янський дружинник або князь; англійський джентльмен Нового часу. До характерних рис такого "нормативного зразка" можна віднести особисте благородство, що диктується родовим походженням (успадкування або дарування дворянського титулу, посвячення до лицарства), кодекс честі, слава, освіченість, манірність та звички (наприклад, знання та вживання іноземних мов у спілкуванні); суперництво, войовничий характер поповнення власності; нехтування фізичною, продуктивною працею; марнотратне ставлення до власності тощо.

У кожну епоху, крім нормативних типів, існували й ненормативні зразки субкультур: як субкультурні утворення існували культури гладіаторів, риторів -у Стародавньому Римі, сміхова карнавальна культура Середньовіччя, міщанська культура вишуканої доби Просвітництва, побутова міська культура другої половини ХІХ - початку ХХ ст.

В основі сучасного нормативного зразка особистості лежить пріоритет загальнолюдських цінностей культури, які мають гуманістичний зміст: вивільнена праця та матеріальний статок, що забезпечує сучасний рівень комфорту, доступність освіти та духовного розвитку особи, якість здоров´я та його надійна охорона, особиста безпека і повага гідності особи, гарантоване благополуччя в старості. Вагомою цінністю залишається інститут сім´ї та виховання дитини.

Серед основних чинників, що впливають на формування субкультур, сучасна культурологія виділяє соціальний стан, етнічне походження (національність), релігію, місце проживання, рівень освіти, професійний статус, статеві, вікові відмінності тощо. Будь-яке співтовариство - носій певної субкультури. Суб´єкт у співтоваристві завжди формується як суперечлива єдність суспільства і особи, ієрархії співтовариств. Традиції, звичаї тієї чи іншої людської спільноти, зразки, норми, вірування, засоби й мета власної діяльності є важливими характеристиками культури людини, безпосереднім змістом її свідомості та поведінки. У цьому розумінні діяльність людини завжди культурно зумовлена і має певний культурний зміст.

Методологічне значення категорії "субкультура" полягає в тому, що дає змогу не лише уявити загальний вигляд культури того чи іншого суспільства, а й побачити досить строкату мозаїку субкультур, які по-різному взаємодіють. По-перше, субкультура підкреслює внутрішню диференційованість культури. Саме в цій категорії відбивається і необхідність, і потреба в культурному розмежуванні та самовизначенні людей як членів певно окреслених соціальних груп, кожна з яких має специфічні ознаки. Дослідження динаміки розвитку таких соціальних груп, їх стійкості в певному часі дає змогу вибудувати типологію субкультур. Крім того, за цією категорією можна відрізнити соціально прийняті форми культурної диференціації (професійні, молодіжні, наукові, творчі, релігійні субкультури, субкультури національних меншин) від антисоціальних субкультур (терористичних угруповань, злочинних груп тощо).

Кожна субкультура - це продукт історичного розвитку суспільства. Тому важливо досліджувати диференціації його груп не лише за певними ознаками, а й за їхньою стійкістю в часі. За формами організації субкультури неоднакові: вони можуть бути формальними (діяти згідно статуту, правових норм), наприклад, політичні партії, професійні об´єднання тощо; напівформальними -громадські соціокультурні чи соціально-політичні рухи.

В останні десятиліття науковці відокремили й неформальні субкультури - вони стосуються здебільшого творчих, самодіяльних та інших гуртків. При такому аналізі субкультур увага дослідників акцентується більше на безпосередніх зв´язках між тими, хто їх складає, на їхній об´єднаності спільними інтересами, ніж на виконанні ними соціально значущих функцій. Зокрема, розрізняють внутрішньогрупові, міжгрупові та загальносоціальні наслідки діяльності субкультур. Так, культура дисидентського руху цілком задовольняла своїх представників, пануюча офіційна культура вважала її надзвичайно небезпечною для радянського суспільства.

Існуючі субкультури оцінюються не лише власними представниками, а й представниками інших груп. Від того, які оцінки переважатимуть (позитивні, негативні, нейтральні), залежить доля субкультури, її стійкість, напруження зв´язків у ній, можливості розвитку тощо. Тому існуючі в суспільстві субкультури нерівнозначні: одні користуються більшою, інші - меншою повагою; одні відчутно, інші менш помітно впливають на культурний поступ суспільства в цілому.

Учені все більше схильні до тієї думки, що розвиток культури будь-якого суспільства в сучасних умовах безпосередньо залежить від кількості і стану існуючих у ньому субкультур. Аналіз динаміки культури стає ефективнішим завдяки виявленню норм поведінки, що встановлюються в суспільстві між його членами як представниками певних груп (вікових, професійних, за інтересами тощо), а також специфіки стилю їхнього життя та цінностей, які вони сповідують. З´ясування економічних, соціальних, демографічних передумов розвитку кожної субкультури, вивчення факторів, що зумовлюють їхню специфіку, дозволяють типологізувати субкультури. Це, в свою чергу, дає змогу визначити особливості соціально-групового складу кожної субкультури, її світоглядні та ідейні основи, межі впливу на людину, суспільство та його культуру в цілому, соціальне значення та ступінь привабливості для всіх учасників культурного процесу, допомагає встановити її рейтинг та спрогнозувати можливі зміни (розвиток, згасання, стійке відтворення, трансформацію) і соціокультурні наслідки цих змін тощо.

Таким чином, субкультура є похідним поняттям від загального поняття "культура" і означає культурну спільність із деякими особливими рисами та ознаками, виділеними з тієї чи іншої культури. Кожна культура є цілісним утворенням, що складається з множинності субкультур. Проте останні не є механічними складниками культури. У реальному житті вони перехрещуються, зливаються, трохи розмежовуються або ж дуже відрізняються за деякими параметрами аж до протистояння основному масиву культури, перетворюючись на його альтернативу.

Мал. Загальний масив культури суспільства

Якщо площину кола уявити як основний масив культури (див. мал.), то біля його центра, в ущільненому "ядрі", зосереджуються субкультури, що становлять основу цього масиву. Їх називають базовими, або центральними, субкультурами. Саме в них формуються найстійкіші утворення, які зберігають систему цінностей даної культури, її традиції, різноманітні історичні здобутки. Проте базові субкультури мають складну структуру, до того ж не обов´язково монолітну. Ця структура втілює в собі можливість протистояти субкультурам як у власних межах загальнокультурного ядра, так, здебільшого, і певною мірою традиційності та інноваційності. Порушення цієї міри зумовлює драматичні конфлікти.

Периферійні субкультури культивують риси, які менш розвинені або зовсім нерозвинені в центральних субкультурах, і вони можуть підтримуватись центром чи не знаходити такої підтримки. Рівень засвоєння субкультурної різноманітності зумовлюється інтегративними можливостями культури. Субкультури, віддалені від центру, несуть у собі різний зміст. Одні з них виконують функції "нагромаджувачів" раніше відкритого, історично усталеного. Ці субкультури - архаїчні моделі, що зберегли і реставрували ті культурні надбання, які для суспільства в цілому пов´язуються з патріархальністю і навіть з анахронізмом1. Інші, інноваційні субкультури, уособлюють у собі нове, культивують нетрадиційне, виявляють себе як "лабораторії майбутнього", як "експериментальні" структури культурного розвитку.

За останні 25-30 років саме інноваційні субкультури привернули увагу вчених і стали об´єктами культурологічних досліджень. Відповідно до їх вивчення було зроблено принципові висновки. По-перше, інноваційні субкультури не завжди визнаються потрібними, не завжди несуть у собі прогресивне начало, а інколи й не приживаються в загальному масиві культури. Якщо інновація ворожа загальнокультурному "ядру" або "розмиває" цінності базової субкультури конкретного суспільства, швидше за все вона буде непоміченою або ж енергійно заперечуватиметься, або ж піддаватиметься рішучим змінам під впливом загальнокультурного оточення. По-друге, для впровадження і розповсюдження відповідної інновації необхідна потужна соціальна підтримка, саме цим пояснюється неможливість прийняття далеких від центру інновацій: чим більше людей повинні їх прийняти і трансфор-муватися в своєму мисленні і діяльності, тим складніше це здійснити. По-третє, здатність до суттєвих змін у культурному розвитку суспільства зумовлюється станом центральних субкультур. Періоди, коли з якихось причин вони знаходяться в стані кризи або стагнації, а в суспільстві достатньо рефор-маторських сил для здійснення культурних зрушень, є сприятливішими для впровадження та розповсюдження інноваційних субкультур. Як правило, в такі періоди культура володіє значним числом інноваційних субкультур, активнішим стає і соціальний запит для введення таких інновацій. Коли ж центральні субкультури перебувають у стійкій фазі, і культура змінам не піддається, впровадження і розповсюдження інноваційних субкультур відбувається у несприятливих для цього умовах.

Субкультура покликана утримувати соціокультурні ознаки у певній ізоляції від "інших" культурних шарів. Більшість субкультур переважно функціонує саме за таким принципом, намагаючись відокремитися від "офіційної" культури, зберігаючи власні цінності недоторканими й не перетворюючи їх в "офіціоз". Однак природну динаміку субкультур коригують їхні відносини із соціальними інститутами. Ці інститути, особливо ті, що наділені владою (наприклад держава), підтримують необхідні для свого функціонування культурні сили, прагнуть посилити одні субкультурні утворення і придушити або навіть усунути інші. Хоч субкультури не виникають у рамках соціальних інститутів, представники деяких із них можуть виявляти прагнення до інституціалізації своєї субкультури2. У таких випадках локальні комплекси цінностей починають претендувати на деяку універ-сальність. Вони виходять за рамки власного культурного середовища, проголошуючи нові ціннісні й практичні настанови для ширших соціальних спільнот. У цьому випадку можна говорити вже не про субкультури, а про їх трансформацію у контркультуру.

За певних обставин субкультура може культивувати зразки поведінки, що виступають антитезою домінуючій культурі. Субкультури тих груп, які не тільки відрізняються від домінуючих зразків культури, а й кидають їм виклик, називають контркультурами. У сучасній культурології поняття "контркультура" використовується в двох значеннях: 1) для позначення соціально-культурних настанов, які протистоять фундаментальним принципам пануючої культури; 2) як відмова від соціальних цінностей, моральних норм та ідеалів, стандартів і стереотипів масової культури, що склалися в умовах сучасної техногенної культури, яка уявляється організованим насиллям над особистістю, системою обмеження її творчого потенціалу.

У першому випадку йдеться про ті субкультури, що вступають у конфлікт з загальноприйнятими нормами і цінностями всього суспільства (злочинні групи, фашистські рухи, кримінальні та криміногенні субкультури). Такі субкультури не позбавлені стандартів поведінки та моральних норм: навпаки, вони мають яскраво виражені стандарти і норми, проте цілком протилежні загальноприйнятим нормам даного суспільства, які репродукуються всередині таких субкультур залученням до них молоді, яка через певні соціально-економічні, політичні та інші обставини втрачає соціальні орієнтири, спрямовані на підтримку загальнокультурного поступу.

У другому випадку маємо справу з субкультурами, що ототожнюються із західною молодіжною культурою 60-70-х років ХХ ст. Особливо показовим було протиставлення культурним цінностям у русі хіпі, панків, бітників та ін. Так, хіпі1 сповідували культуру, в якій не було місця для праці, а стриманість уявлялась непотрібною та обмежуючою свободу праведністю, патріотизм визнавався ненормальним явищем, а прагнення до придбання матеріальних благ - не вартим людської гідності. Такі культурні орієнтації відбивали критичне ставлення молоді до сучасної культури та її заперечення як "культури батьків". Саме тоді, в 1960 р., американський соціолог Теодор Роззак запропонував поняття "контркультура", даючи ліберальну оцінку тодішнім молодіжним рухам. На межі ХХ і ХХІ ст. з´явилися інші напрями контркультури - байкерів, реперів тощо; їхні сутнісні характеристики та ідейні основи тісно пов´язані з періодом зародження та розвитку молодіжних контркультур Заходу.

Отже, якщо з допомогою субкультур індивід може різними шляхами сприйняти та реалізувати базисні цінності суспільства, то контркультура означає індивідуальне відмовлення від основних зразків культури суспільства. Звичайно контркультура виникає внаслідок невдалого наслідування домінуючим культурним зразкам. Цінності, які культивують контркультури, стають причиною тривалих і нерозв´язних конфліктів у суспільстві, особливо тоді, коли вони проникають у саму пануючу культуру.

Історія знає також періоди, коли в загальнокультурному масиві суспільства виникали субкультури, які не заперечували базисних культурних цінностей, принципів та норм, але й не вписувалися в офіційно діюче, навіть законодавчо оформлене культурне поле. У цьому випадку йдеться про так званий underground - підпільну культуру, що формується й функціонує в надрах дисидентських рухів.

Дисидентські субкультури слід відносити до контркультури з певною мірою умовності, оскільки вони існували в умовах тотального духовного тиску з боку влади і мали відповідне соціально-політичне забарвлення; вони не були антитезою культурі всього суспільства, а лише офіційній культурі, укладеній у прокрустове ложе політико-правових відносин держав з комуністичною ідеологією.

Отже, субкультура стає по суті висхідним началом не лише в теорії культури, а й у філософській концепції історії. Вона є своєрідним запереченням попереднього начала з одночасним накопиченням сил для розвитку ще не існуючого, для радикального прориву в світ нових духовних параметрів, культурних настанов. Крім того, природна здатність субкультур до взаємного проникнення, переплетіння робить "окультні" та "езотеричні" субкультури певною проміжною ланкою між патріархальною та сучасною культурою. На думку канадського соціолога Е. Тирьякана, процвітання езотеричних та окультних співтовариств свідчить про глибоку кризу панівної культури, в надрах якої відбувається формування нової парадигми. Субкультури, за переконанням вченого, несуть постійне оновлення культурного життя, без них західна цивілізація не набула б властивого їй культурно-історичного життєвого запалу.

Канадська дослідниця Л. Марсіль-Лаксот намагалася проаналізувати проблему субкультур з погляду єдності та рівноправності культур, поставивши запитання: що має більшу цінність - сама культура чи народжені нею субкультури? На її думку, субкультури своїм творчим пориванням перевершують значення панівної культури.

Протилежну точку зору висловлює німецький соціолог К. Мангейм. Враховуючи те, що в культурології проблему субкультури розглядали, як правило, в рамках концепції соціалізації, передбачалося, що залучення до культурних стандартів, входження у світ панівної культури - процес складний і суперечливий. Він постійно наштовхується на психологічні та інші труднощі. Це й зумовлює особливі життєві намагання молоді, яка з духовного фонду засвоює те, що відповідає її життєвим пориванням. Так народжуються певні культурні цикли, зумовлені зміною поколінь. Юність втілює в собі нову історичну реальність, але не перетворює культуру, не удосконалює її, не змінює її стандарти. Йдеться лише про те, що ціннісні шукання, духовні вияви неминучі в силу вікової адаптації. Минає вік бродіння, і культура знову повертається до свого русла. Інакше кажучи, мангеймівська концепція пояснює, чому люди створюють особливий світ цінностей, життєвих орієнтацій, але разом з тим констатує: субкультури хоч постійно і відтворюються в історії, але все-таки відображують процес пристосування людей до панівної культури. Субкультури, таким чином, позбавляються свого перетворюючого статусу. Вони є епізодом в історичному коловороті буття.

Сучасні культурологи, зокрема М. М. Закович, вважають, що на стику обох концепцій варто намагатись осмислити основні варіанти культурного поступу і занепаду, культурного розвою і культурної обмеженості. Шлях новацій можливий як від периферії до центру, так і в зворотному напрямі.

Проблема субкультур - найвагоміший аргумент у переосмисленні цілісної концепції культури; вона дає змогу простежити розвиток культури, її динаміку. В усі часи культура зумовлювалась множиною субкультур, переважним впливом одних і войовничими, інколи непомітними претензіями інших. Найпрогресивніші претензії, які закликали до зміщення відсталих або віджилих складників субкультур, рідко ставали базою культурного поля суспільства. Вони, як правило, вуалювалися або знищувалися панівними субкультурами, бо останні обслуговують владні кола.