Міжнародна економіка

Особливості сучасного етапу в розвитку економіки нових індустріальних країн (НІК)

Глобалізація економічного розвитку, посилення конкуренції, технологічні зміни, що відбулися і відбуваються в міжнародних економічних відносинах, мають великий вплив на удосконалення і розвиток нових індустріальних економік. Закон нерівномірного розвитку країн як об´єктивне явище показує те, що для досягнення певного рівня розвитку потрібні значні зусилля. Але для утримання цього місця і поширення своїх позицій необхідна наявність гнучкого економічного, політичного та фінансового забезпечення.

Незважаючи на високий рівень внутрішнього накопичення, для розвитку новітніх виробництв були потрібні значні ПІІ. Для їх активного залучення використовувалися такі форми, як спільне підприємництво, консультаційні послуги, технічне сприяння, кредити закордонних банків. За цей час Тайвань перетворився на значну золотовалютну державу і сам став надавати кредити країнам Азії.

У 80-ті роки НІК стали приділяти підвищену увагу новітнім технологіям. Були створені НДІ, вузи, технопарки, технополіси для практичних наукових розробок. Основні напрямки досліджень задля впровадження в практику — устаткування для АЕС, виробництво комп´ютерів, устаткування для шельфового видобутку нафти і газу, мікроелектроніка, чиста хімія, інформатика, автоматизація виробництва.

У міру зміцнення економіки роль держави стала знижуватися, жорсткі адміністративні методи в керуванні стали замінюватися непрямими засобами ринкового регулювання.

У даний час експортоорієнтована модель розвитку, що дала настільки високі результати, багато в чому себе вже пережила. При існуючому зростанні зарплати і рівні кваліфікації товари цих країн стають неконкурентоспроможними на світовому ринку. Обсяги виробництва знижуються, відповідно знижуються прибутки, і виникає проблема — чим оплачувати кредити. Тому НІК продовжують модернізацію і перехід на нові технології, наукомістке і нематеріальне виробництво. Це — виготовлення деталей для комп´ютерів, деталей для літаків з нових конструкційних матеріалів. У галузі невиробничої сфери раціонально розвивати туризм, фінансову діяльність, інформаційні технології.

Фінансово-економічна криза 1997 — 1998 pp. відкинула НІК Азії на декілька років назад. Криза мала три головні причини:

• вона була викликана незбалансованістю галузевої структури виробництва, відсутністю базових галузей;

• іноземні інвестиції протягом тривалого часу направлялися в ті галузі, у яких очікувався найвищий прибуток;

• темпи зростання економіки були занадто високими і призвели до дисбалансу в зовнішньоекономічних зв´язках, рівні розвитку різних сфер економіки, у фінансово—банківському секторі.

Міжнародна конкурентноздатність НІК Азії почала знижуватися через появу більш дешевої продукції з В´єтнаму і Китаю. Певну роль у територіальному розростанні кризи в регіоні відіграв «ефект зараження», що був викликаний схожістю їхніх господарських структур і взаємозалежністю більш, ніж 50 % взаємних експортних поставок. Загальні збитки від кризи оцінюються у 2 трлн. доларів.

Розглядаючи економічну модель «нових індустріальних країн» і особливості її успішного розвитку до останнього часу, переважно відзначають зовнішні та внутрішні причини, що зумовили цей успішний розвиток. Цілий ряд зазначених причин або факторів розвитку є спільним для усіх НІК.

1. Певна кількість НІК завдяки їхньому географічному розташуванню і особливому статусу опинилися у сфері політичних та економічних інтересів промислово розвинених країн. Так, сфера політичних інтересів США охоплювала Тайвань і Південну Корею як країни, що протистояли «комуністичному впливу» країн Східної Азії. Цим державам була надана значна економічна допомога та військова підтримка. Наприклад, Тайвань отримав допомогу розміром 1,5 млрд. дол. США. У період з 1950 по 1965 pp. допомога США становила 34 % сукупних інвестицій у Тайвані, зокрема 74 % — в інфраструктуру, 59 % — у сільське господарство, 13 % - у промисловість. Це значною мірою дало стартовий поштовх для розвитку країни.

Сферою особливих інтересів Японії і японських ТНК були деякі країни Південної Азії, які створювали тут свої численні філії, спираючись на дешеву, працелюбну та дисципліновану робочу силу зі схожим на японський менталітет та близьке розташування країн регіону.

На американському континенті в сфері економічних інтересів опинилась Мексика і весь латиноамериканський регіон, що є потужним ринком збуту продукції американських ТНК та сферою вкладення їхніх інвестицій.

2. Структурна перебудова, що відбувалася в 60-ті роки в промислово розвинутих країнах, сприяла підвищенню потоків в економіці нових індустріальних країн. Серед промислово розвинутих країн найбільшим інвестором підприємницького капіталу в НІК є США. Обсяг їх прямих інвестицій становить 10 % від загального обсягу таких інвестицій за кордоном. На другому місці за обсягом прямих інвестицій у «нові індустріальні країни» знаходиться Японія, на третьому — Німеччина, потім — Франція і Китай.

Японські інвестиції сприяли індустріалізації НІК Азії і зростанню конкурентоспроможності їхнього експорту. Суттєву роль вони відіграли у перетворенні «нових індустріальних країн» на значних експортерів продукції обробної промисловості. Тільки за десять років минулого століття ці інвестиції зросли на Тайвані у 1,8 раза, у Гонконзі — на 70 %. Протягом цього часу за участю японського капіталу була сформована велика промислова база, що дала змогу цим країнам стати експортерами високоякісних готових виробів. У Південній Кореї, де японські інвестиції за цей час становили більше, ніж половину обсягу іноземних прямих інвестицій за 20 років (1965—1985 pp.), був створений комплекс з виробництва верстатів, електротехнічного обладнання, морських суден тощо.

Для «нових індустріальних країн» Азії було характерне те, що підприємницький капітал спрямовувався переважно в обробну промисловість і сировинні галузі. У латиноамериканських НІК він вкладався у торгівлю, сферу послуг, обробну промисловість. Широка експансія закордонного приватного капіталу призвела до того, що у «нових індустріальних країнах» фактично немає жодної галузі економіки без іноземного капіталу.

Перелічені фактори економічного зростання НІК відіграли важливу роль у формуванні їх високоефективних економік, але не менше значення тут мали внутрішні причини, що зумовили особливу привабливість «нових індустріальних країн». Розглянемо фактори, що можна віднести до внутрішніх.

1. В більшості країн утворилися автократичні або близькі до таких політичні режими, лояльні до промислово розвинених країн. Тут була забезпечена політична стабільність. Демократичні та політичні перетворення були спрямовані на користь капіталістичних економічних реформ. Іноземним інвесторам всередині НІК гарантувався високий ступінь безпеки для їхніх інвестицій.

2. Майже всі «нові індустріальні країни» мали велику армію дешевої робочої сили, а їм властиві працелюбність, старанність, дисциплінованість. Цей чинник давав змогу транснаціональним компаніям зі США і Японії забезпечувати зниження витрат виробництва, перенесеного на територію цих країн. Латиноамериканські НІК, на додаток до людських ресурсів, мають добру сировинну базу та достатньо місткі внутрішні ринки.

3. Ще одним фактором є вдало обрана ними модель розвитку, яка найзагальніше визначається як політика зовнішньої економічної орієнтації. Така модель передбачає проходження трьох етапів економічного розвитку: 1-й етап — переважний розвиток імпортозаміщувальних галузей; 2-й етап — створення експортного потенціалу та базових галузей; 3-й етап — орієнтація на розвиток наукових галузей.

Перший етап цієї політики здійснювався ще в 60-х роках і ставив основним завданням розвиток у країнах галузей промисловості, призначених замінити своєю продукцією імпорт аналогічних товарів з-за кордону. Це забезпечувало економію валютних коштів і насичення внутрішніх ринків основними споживчими товарами.

Другий етап цієї політики проходив вже в 70-ті роки і збігся зі структурною перебудовою у промислово розвинених країнах, а також позитивними змінами у міжнародному поділі праці.

Політика експортної орієнтації, що ставила за мету створення галузей виробництва продукції на експорт, мала принципові відмінності в азіатських і латиноамериканських «нових індустріальних країнах».

В країнах Південно-Східної Азії створювалися переважно працемісткі підприємства з випуску продукції масового споживання.

Латиноамериканські НІК основний акцент робили на розвиток високотехнологічних капіталомістких галузей, переважно в обробній та видобувній промисловості.

Третій етап характеризується відчутним збільшенням державних і приватних асигнувань на розвиток НДДКР. Він проходив у 80-ті роки і сприяв створенню науково-технічних парків, спеціальних зон, в яких надавалися пільги для іноземних і місцевих фірм, що розробляють і випускають наукомістку продукцію.

Поштовх для розвитку отримали електронна і електротехнічна промисловість, металооброблення, автомобілебудування, хімічна промисловість, суднобудування, авіаційна і навіть аерокосмічна промисловість. Економіки поступово переорієнтовуються з виробництва товарів масового попиту на високотехнологічні товари та їх компоненти промислового призначення.

Латиноамериканські країни на другому етапі індустріалізації фактично не змогли забезпечити випереджальне зростання експорту. У результаті темпи економічного зростання виявилися недостатніми для вирішення внутрішньоекономічних проблем. Всю увагу уряди цих країн перенесли на внутрішньоорієнтовану економічну політику, розвиваючи свою промисловість для задоволення внутрішнього попиту з використанням високих торговельних бар´єрів. Це негативно вплинуло на конкурентоспроможність продукції латиноамериканських НІК і зменшило у результаті їхні можливості щодо обслуговування свого величезного зовнішнього боргу, більша частина якого «проїдалася», а не йшла на виробничі інвестиції. Ситуацію погіршили високі відсоткові ставки долара, що ще більше підвищили вимоги з обслуговування боргу цих країн, глибока рецесія того часу в США, яка спричинила зниження попиту на експорт латиноамериканських країн і відповідно зниження цін на нього. Це призвело до того, що платежі з обслуговування зовнішнього боргу НІК латиноамериканського регіону різко зросли щодо експортних надходжень. За такої політики технологічне відставання країн значно посилювалося.

За допомогою міжнародних фінансових організацій та інвестицій США почався прогрес реформування економіки латиноамериканських країн і реструктуризація боргу. Все це разом дало змогу подолати кризу.

Успіх економічного зростання азіатських НІК дав змогу виділити важливі складові раціональної стратегії розвитку цих країн. Серед них, окрім вже зазначеної експортоорієнтованої політики, обмежена роль уряду, підвищена увага до інвестування в людину, турбота про зростання рівня життя населення тощо.

Розвиток людського капіталу зробив вирішальний внесок в економічний успіх Азії. Економіки регіону інвестували кошти у загальну початкову та середню освіту, одночасно розвиваючи свій науковий та інженерний потенціал. У результаті місцева робоча сила пристосовувалась до роботи зі щораз складнішими технологічними процесами. Підвищилась увага до освіти жінок поряд з освітою чоловіків. Значно зменшилися до 15-20% витрати в ВВП.

Досвід зростання «нових індустріальних країн» Південно-Східної Азії продемонстрував на практиці прямий зв´язок між зростанням і рівністю у доходах. Традиційні теорії стверджували, що нерівність потрібна для стимулювання економічного зростання, тому що останнє вимагає заощаджень, а багаті заощаджують більше, ніж бідні. У таких теоріях також доводилося, що нерівність збільшується на ранніх стадіях зростання, коли розрив у доходах з´являється між робітниками у новому промисловому секторі й тими, хто залишився у традиційному аграрному. І зрештою, бідні повинні виграти від національного зростання.

Заперечуючи зазначені теорії, кілька східноазіатських країн досягли успіху в прискореному зростанні, не лише зберігаючи справедливіший розподіл доходів, ніж багато інших країн, але й фактично зменшуючи нерівність.

Усі зазначені вище чинники та причини призвели до того, шо група азіатських «нових індустріальних країн» досягла рівня, коли в економіках країн спостерігаються явища, властиві зрілішим стадіям розвитку — індустріальній та постіндустріальній.

У деяких з найрозвиненіших «нових індустріальних країн» з´явилася тенденція до зменшення у структурі ВВП питомої ваги промисловості на користь збільшення частки сфери послуг, торгівлі й кредитно-фінансової діяльності.

І ще одна закономірність розвитку — показник зрілості економіки НІК — це те, що у найрозвиненіших з них виникли ТНК, які за масштабами своїх операцій не поступаються транснаціональним компаніям промислово розвинених країн.

Отже, результати економічного зростання «нових індустріальних країн» вражають, особливо якщо врахувати термін, протягом якого вони досягнуті. Але саме це бурхливе зростання азіатських НІК спричинило у 1997 р. виникнення кризових явищ, передовсім у фінансово-кредитній сфері. Зазначена криза почалася в Індонезії, де вона проходила найважче. Пізніше вона продовжилася у Таїланді, Малайзії, Південній Кореї та трохи меншою мірою — у Тайвані й Гонконзі. У другій половині 1998 р. це явище в економічній літературі отримало назву «обвал фінансових ринків Азії».

Криза фінансової системи південноазіатських країн збіглася в часі зі вступом світової економіки у період дефляції.

Загальну економічну ситуацію в Азії відчутно погіршує криза японської економіки, нестабільність китайського юаня.

Зроблена спроба розпочати вирішення складних соціально-економічних проблем країн регіону за рахунок кредитів МВФ.