Міжнародна економіка

Перспективи економічного розвитку країн Африканського континенту

Африка — континент, вигляд якого повністю змінився за короткий час (з точки зору історичної перспективи). Деколонізація стала передумовою сучасного соціально-економічного розвитку, з однієї сторони, а з іншої — прискорила соціальне розташування, збільшила вплив на континент НТР, призвела до бурхливого розвитку міст та загострення конфронтації європейської та традиційної культур.

За часи колоніальної системи вирішальним у визначенні спрямованості економічного розвитку країн Африки був зовнішній фактор, тобто потреби ринку метрополій та інших індивідуальних центрів Заходу, експорт іноземного капіталу. Під впливом цих чинників континент перетворився у джерело сировини великих держав, ринок збуту їх продукції.

Після здобуття суверенітету зовнішніх ринків, традиційні зовнішньоекономічні зв´язки залишаються вирішальними у визначенні структури економіки. Поряд з тим політична незалежність підвищила роль внутрішнього фактора у формуванні економічної структури. Власні зусилля цих країн стали головними рушіями у перетворенні структури господарства, у розбудові сфери виробничої діяльності, у створенні імпортозамінюючих та експортоорієнтованих галузей.

Після завоювання іншими країнами незалежності, основний акцент у 50—60 pp. робився переважно на експлуатацію природних ресурсів. Таким чином передбачалось акумулювати (через торговельні канали) достатню кількість фінансових коштів, які б дали змогу модернізувати та зробити ефективною експлуатацію знову ж таки природних ресурсів. Поряд з цим, намагаючись скоротити частку аграрного виробництва та залишити залежність від імпорту, країни Африки активізують діяльність, спрямовану на створення національної промисловості, передусім імпортозамінюючого профілю. Однак, оскільки більшість з них змогла розпочати самостійну політику лише з 60-х pp., то, незважаючи на порівняно високі темпи промислового зростання (7,5 % на рік у 1960—1975 pp.), африканські держави виявились найменш індустріалізовані серед країн, що розвиваються. В перше десятиліття незалежності були створені в основному підприємства першої обробки сільськогосподарської і мінеральної сировини та виробництва споживчих товарів. Внаслідок цього з´явилась залежність від імпорту капітальних товарів і технологій. Цій індустріалізації властиві: нестача технологій, масштабність виробництва, невідповідність між ресурсною базою та промисловою структурою, заохочення нерівномірності розподілу прибутку. Проте, в зазначений період були створені нові робочі місця, збільшено кваліфікаційний рівень робітників, створені інститути підготовки кадрів для нових промислових структур.

Характерною ознакою 70-х років африканських країн було те, що вони «застрягли» на етапі створення промислових галузей із новими технологіями, спрямованих на самозабезпечення. Африка, не завершивши імпортозамінюючу індустріалізацію, не могла перейти у повному обсязі до експортоорієнтованої, бо не мала промислової продукції для експорту й доступу до міжнародних ринків капіталів через її недостатню кредитоспроможність (іноземні інвестиції спрямовувались здебільшого у видобувну промисловість). Такий метод індустріалізації призвів до зменшення темпів зростання виробництва обробної промисловості у 70-х pp., до зміщення пріоритетів від аграрного сектора до промислових галузей. Це призвело до широкомасштабної міграції населення з сіл до міст, падіння зацікавленості у сільськогосподарському виробництві, зростання безробіття та зубожіння великих груп населення. Це все ускладнило й відсунуло розв´язання завдань самозабезпечення.

У 80-ті роки у багатьох африканських країнах були створені енергетична, електронна, електротехнічна, машинобудівна, харчова, шкіряно-взуттєва галузі, набули розвитку будівництво, виробництво будівельних матеріалів та ін. Окрім великої та середньої почала розвиватися дрібна промисловість, що була зумовлена невеликим попитом на нові види товарів, необхідністю переробки сировини на місці через неможливість тривалого її транспортування чи високі витрати на транспортування.

Іншим провідним сектором економіки африканських держав є сільське господарство, що забезпечувало наприкінці 80-х років 72 % зайнятості, 40 % вартості експорту, 33 % у ВВП (в країнах з низькими доходами 50 %). У товарному сільському господарстві провідна роль належить експортному напрямку. Але через нестійкий попит на світових ринках ціни на більшість продукції спадають. Спостерігається постійне скорочення виробництва продуктів харчування та загальний приріст населення (приріст населення становить 3,2 %, а виробництво продовольства — 1,5 %). Африка перетворилась із самозабезпеченого району в імпортера продуктів харчування. Самозабезпеченість продовольчими товарами її спала з 98 % у 60-х pp. до 50 % у 80-х.

Початок вісімдесятих характеризується посиленням кризових явищ у світовому господарстві, впровадженням ресурсо- та енергозберігаючих технологій у провідних країнах, збільшення їх сировинної самозабезпеченості. Тому на світовому ринку продукція перевищувала попит, знизились ціни на сировину та матеріали, з´явились нові виробники і постачальники сировини. На фоні зменшення якісних запасів та зменшення рентабельності родовищ корисних копалин зменшувались потенційні можливості Африки. В результаті впало виробництво товарів, зменшилась вартість експорту майже в три рази, зменшились приватні іноземні фінансові потоки. Віддзеркаленням стану аграрного та мінерально-сировинного секторів стала еволюція ВВП. Так, середньорічний приріст ВВП континенту в 1961—1970 pp. становив 5,9 %, в 1971—1980 — 4,1 %, в 1980—1991 pp. — 1,9 %. Регресивного характеру набули процеси індустріалізації. В багатьох галузях спостерігається зростання незавантаженості промислових виробничих потужностей (до 50—70 %); темпи зростання промислового виробництва впали на кінець 80-х до 0,7 %. Питома вага обробної промисловості знизилась до 10 % (в латинській Америці — до 24 %), а в світовому господарстві складала менше 1 %.

Одна з центральних проблем економічного розвитку африканських країн полягає в неспроможності самозабезпечення процесів нагромадження капіталу з метою суспільного відтворення. Пояснюється це тим, що Африка виробляє те, що не споживає, а споживає те, що не виробляє.

В африканській економіці виникла своєрідна ланцюгова реакція. Падіння попиту на сировину, товари африканського експортоорієнтованого сектора завдало удару по економічних галузях. Зменшились валютні надходження від реалізації їх продукції, збільшилась незавантаженість виробничих потужностей. Залежність національних бюджетів від зовнішньої торгівлі при зменшенні експорту збільшила їх дефіцит, погіршила проблему виплат з позик, спричинила зростання інфляції, змусила скоротити імпорт з метою зменшення негативного сальдо торговельного балансу, створила проблеми з імпортозамінюючими підприємствами, які забезпечувалися іноземною сировиною та устаткуванням. Соціальним наслідком стало збільшення безробіття, скорочення доходів населення, різке звуження інших життєво важливих соціальних сфер, політична нестабільність.

В нових умовах понад 30 африканських країн приймають надзвичайну стратегію, розроблену за активною участю провідних держав і міжнародних організацій, з пріоритетом проведення фінансової та кредитної політики. Незалежно від якісного характеру і спрямованості отриманих ззовні рекомендацій, африканські держави знову потрапили під жорсткий контроль розвинених країн та міжнародних структур.

Багато проблем Африки спричинені характером організації державної влади та її впливом на загальний стан справ, що пояснюється глибоко вкоріненою традиційною уявою про систему організації суспільства взагалі. Мова йде про корупцію. Політичні доктрини та юридичні норми дотримуються, доки вони відповідають волі правлячого лідера. На думку дослідників, причиною прийняття програм структурної перебудови стало не тільки прагнення вивести свої країни з кризи, а її бажання реалізувати вузькогрупові інтереси. Донорська програма і доходи від зовнішньої торгівлі використовувались на формування африканської еліти.

Отже, зростання кризи африканської економіки змусило більшість країн континенту у 80-ті pp. вдатися до проведення внутрішніх реформ у рамках надзвичайних економічних програм: економічної стабілізації, структурного пристосування та відновлення економіки.

Перші з них, тривалістю від 6 місяців до 3 років, з´явились в африканських країнах ще у 70-ті pp. і були спрямовані на поновлення балансу зовнішніх фінансових розрахунків, скорочення бюджетних дефіцитів. Однак, в них не розглядається питання розвитку виробництва і структурних змін. Ініціатором таких програм був МВФ, який розробив стабілізаційні заходи і зазначив обов´язковість їх виконання для отримання фінансової підтримки. Але цього було недостатньо для виправлення валютно-фінансових диспропорцій в економіці. Корені диспропорцій полягали в нездатності місцевої економіки швидко реагувати та адекватно пристосуватись до змін у світовому господарстві. Тому з´явились програми структурного пристосування до економічної еволюції в розвинутих країнах, що розроблялись МБРР. Програми відновлення економки чи будь-якої галузі за своїм змістом наближені до планів та програм розвитку, але відрізняються надзвичайним характером обставин (воєнні дії, стихійні лиха), на підставі яких вони запроваджуються.

Загалом програми стабілізації та розвитку містять такі надзвичайні елементи:

• заохочення експорту, зокрема шляхом девальвацій і збільшення закупівельних цін на сільськогосподарську сировину, а також обмеження імпорту;

• створення сприятливих умов для функціонування іноземного капіталу через лібералізацію інвестиційних кодексів та стимулювання його припливу;

• ліквідація або зменшення дефіциту держбюджету за рахунок зменшення витрат на соціальні потреби та відміни субсидій на товари масового попиту;

• заморожування заробітної плати;

• обмеження втручання держави в економіку, зростання здійснюваних програм та приватизація підприємств держсектора;

• стимулювання внутрішніх заощаджень, в тому числі за допомогою позичкового процента;

• заохочення приватної ініціативи для створення ефективних виробництв дрібної та середньої ланки «неформального сектора».

Девальвація була спрямована на усунення дефіциту платіжного балансу з поточних операцій, досягнення загальної фінансової стабілізації та забезпечення ефективного розподілу ресурсів. Але на практиці все виявилося набагато складніше, тому що взаємозв´язки, з яких виходять прибічники девальвації, діють в умовах країн Африки надто неоднозначно. Через нестачу матеріальних і фінансових коштів для швидкого налагодження або поширення виробництва цінова еластичність експортних пропозицій сільських виробників у регіоні залишалась досить низькою. До того ж, хоча в ряді країн, що взяли на озброєння рекомендації МВФ/МБРР, рівень закупівельних цін було суттєво підвищено (в 1980—1986 pp. — на 50 %), різниця між закупівельними і світовими цінами на експортну сільськогосподарську сировину залишалась значною. Дефіцит надходжень від експорту 1986 р. становив 19 млрд. дол., в 1992 p. — 50 млрд. дол.

Лібералізація зовнішньоторговельних операцій не покращила ситуацію. Ліквідація протекціоністських тарифів і пом´якшення державного контролю підірвали розвиток імпортозамінюючих галузей, оскільки високоякісна продукція ТНК придушила місцеве виробництво та у структурі імпорту відбувся зсув на користь споживчих товарів.

Щодо пропонованого експортоорієнтованого розвитку, то він нав´язував формування сировинного експорту країнам, що опинилися в борговій кризі через неповороткість свого сировинного сектора. Така політика здійснювалась на випадок нового економічного буму, якщо виникне потреба у сировині.

Пропозиції МВФ/МБРР йдуть всупереч реальностям Африки, де приватний сектор слабкий і роз´єднаний. Головний зиск дістається в цьому напрямку іноземному капіталу, який за безцінь експортує промислові підприємства і ще більше посилює позиції в Африці. «У ряді випадків, — зазначає африканський вчений Т. Мкадаріве, — приватизація означає денаціоналізацію та іноземний контроль.»

Мало що змінили програми структурної перебудови і в аграрному секторі. Якщо в 1980 р. приховане безробіття в сільському господарстві складало 40 % активного населення, то в 1985 р. — 70 %.

Рекомендовані заходи МВФ/МБРР щодо припинення дотацій на продукти першої необхідності, зниження реальних заробітків населення, скорочення витрат на освіту, охорону здоров´я — заходи, шо мали стабілізувати державні фінанси, погіршили несприятливу ситуацію в економіці в цілому і прискорили процес зниження рівня соціальної забезпеченості населення. Це стало причиною соціальних вибухів у багатьох країнах.

Провали програм стали наслідком абстрактно-теоретичного та водночас технократичного підходу експертів МВФ та МБРР до вирішення проблем. Змоделювати економічні процеси простіше, ніж соціальні.

Під тиском критики та напруженої ситуації в Африці в другій половині 80-х pp. постало питання про відмову від програм, бо концептуальний підхід МВФ/МБРР до африканських проблем зазнав деяких змін. Ці зміни відобразились у соціальному блоці питань (боротьба з бідністю, розраховані на коротко- та довгострокову перспективи).

Однак роки, що минули, ставлять під сумнів дієвість «соціального користування» програм. В 1992 р. у доповіді американської незалежної організації визначено зв´язок між «скоригованими» програмами та подальшим зниженням витрат на соціальні потреби африканців. Автори визначають те, що програми МВФ/МБРР, які здійснювались в Африці протягом 1986—1990 pp., в 90 % призвели до скорочення витрат в галузях житлового будівництва, охорони здоров´я, послуг в професійному навчанні, допомозі малозабезпеченим та соціальному страхуванні. Економічна криза продовжувала загострюватись, валові внутрішні інвестиції як частка ВВП скорочувалися — з 23,9 % у 1980 р. до 19,2 % у 1986 р. й до 17,6 % у 1989 р. Валові внутрішні заощадження знизилась до рівня 16 % протягом 1986—1989 pp. порівняно з 24 % у 1980 р.

Після 10 років структурної перебудови падіння доходів, на думку населення, не припинилось (з 1982 по 1992 рр. — на 1,1 %). Темпи розвитку африканської економіки з 1989—1992 pp. наблизились до 1,9 % (за прогнозами МБРР 4—5 %), були нижчими від темпів приросту населення — 3,2 %. Відбулося зростання зовнішнього боргу (1980 р. — 56 млн. дол., 1987 р. — 129 млрд. дол., 1992 р. — 270 млрд. дол. т.б. 80% ВНП).

З 34 країн Африки, що взялися за структурну перебудову економіки, програми провалились у 31. Така економічна реформа розвалює промисловість, створює безліч соціальних проблем. Методи її реалізації «вели до розшарування суспільства, підриву політичної та соціальної системи».

Успіху у приватизації досягнуто лише в Кот-д´Івуар. Загальним позитивним наслідком для всіх країн стало скорочення держапарату та збільшення ВВП в цілому, а не на душу населення.

Невдача програм структурної перебудови викликана, перш за все, неврахуванням місцевих умов, ігноруванням особливостей африканського менталітету, протистоянням правлячих кіл та великої частини бюрократичної буржуазії, для яких втрата механізмів втручання в економіку означає зменшення доходів та втрату влади, небажанням місцевих чиновників реалізувати ідеї економічної інтеграції в життя.

На сьогодні спостерігається тенденція до активізації роботи африканців над розробкою власних програм відбудови та розвитку економіки. Такі програми розроблені в Нігерії (до 2010 р.) і в Гані (до 2020 p.). Керівництво африканських країн прийшло до висновку про необхідність спростити законодавство щодо іноземних інвестицій. Найбільш сприятливими країнами для вкладання інвестицій вважаються Гана, Марокко, Туніс, Єгипет, ПАР, Нігерія.

Майбутнє Африки та її місце в світовому господарстві залежить від багатьох обставин. По-перше, від того, як швидко і наскільки ефективно урядам і народам цього континенту вдасться подолати тенденції розпаду та соціального хаосу, а деяким країнам — перетворити параекономіку в нормально функціонуючу економіку зі сталим розвитком. По-друге, від дій світового співробітництва, що представлені міжнародними організаціями, фінансовими інститутами. По-третє, від появи в Африці лідерів, що володіли б авторитетом, здатністю вести за собою суспільство в будь-яких умовах, що розуміли б африканські реальності з врахуванням глобальних змін. Дотримуючись даних обставин, необхідно приділяти більше уваги розвитку сільськогосподарських районів у сільськогосподарському виробництві, при цьому цінова політика і стимулювання інвестиційної діяльності дрібних фермерів повинна підкріплюватись інституціональними й структурними реформами. Важливо посилити контроль з попередження порушень навколишнього середовища і спустошування земель. Необхідно розв´язати проблеми неефективних державних підприємств і скасувати бюрократичні процедури в державному секторі економіки. Можливе здійснення приватизації у випадках, коли це обгрунтовано з фінансової точки зору й прийнятне в соціальному аспекті. Необхідно підвищити роль соціального захисту та відновити потік фінансових надходжень з державних і приватних джерел в країни Африки.

Особливої уваги заслуговує сучасний стан економічного і соціального розвитку країн Тропічної та Екваторіальної Африки. На цю групу країн припадає 1,24 % світового ВВП. Їх сукупний зовнішній борг складає 223 млрд. дол. Його відношення до ВВП — найвище у світі — 70 %, його вартість у 2,5 рази перевищує експортні надходження, а на обслуговування боргових зобов´язань іде 20 % прибутків від експорту.

Причини боргової проблеми — вузькість слабодиференційованого сектора, незбалансованість економіки, нездатність використовувати переваги міжнародного поділу праці, величезна залежність від зовнішніх ресурсів.

При питомій вазі населення в 10,8 % на цю групу країн припадає 0,4 % світового експорту; 0,7 % світового промислового і 3,23 % сільськогосподарського виробництва.

У 90-х роках порівняно з 80-ми середньорічні темпи зростання ВВП на душу населення зросли в Нігері, Нігерії, Гані, Ефіопії, Танзанії, Сенегалі, Мозамбіку, Буркіна-Фасо, Судані і Свазіленді; не змінилися — у Малі і на Мадагаскарі й знизилися — в інших країнах тропічної Африки.

Частка експорту у ВВП із 1970 року стабільно зростала в Мавританії, Свазіленді, Малі й Маврикії; спадала — у ЦАР, Судані і Замбії. Найбільше від експорту залежать такі країни, як Ангола, Конго, Габон. У Мавританії, Свазіленді, Ботсвані і Маврикії надходження від експорту дають від 50 до 82 % ВВП. Зміна ринкової кон´юнктури найсильніше може вдарити саме по економіці цих країн.

У ряді країн частка експорту в накопиченні ВВП нижче 15 % (Судан, Нігерія, Буркіна-Фасо, Руанда). На ці країни можливі зміни ринкової кон´юнктури не спричинять істотного негативного впливу, але в той же час настільки низький показник експортних можливостей свідчить або про перебудову структури господарства (у Судані та Нігерії) за рахунок реформ, або про слабкі експортні можливості (Буркіна-Фасо, Руанда).

Найвищі темпи річного приросту ВВП у регіоні відзначалися в 1951—60 pp., під час звільнення від колоніальної залежності. За останні 10 років вони знизилися до 1,3 %. Якщо країни, що розвиваються, за період із 1900 року в основному нарощували середньорічні темпи зростання ВВП, то країни Тропічної Африки їх неухильно знижували з 60-х років. У даний час ці темпи в 3,8 разів нижчі, ніж у цілому по країнах, що розвиваються.

У більшості країн Тропічної Африки впровадження неоліберальної моделі господарювання призвело до зниження загального рівня життя. Найвищі темпи зниження особисто подушового споживання за 1980—1999 роки спостерігалися в Кот-д´Івуарі, Мадагаскарі, Гамбії, Нігері, Нігерії, Замбії й Анголі (їх темпи складали 2,5—7,8 % на рік). На відміну від інших регіонів країни, що розвиваються, де ареали злиднів і бідності за останні 10 років скоротилися, у Тропічній Африці розрослися і це — 28 % населення.

Останнім часом дещо змінилося положення в сільському господарстві ряду країн: вони стали відмовлятися від традиційного монокультурного господарства. Наприклад Гана, відома як головний виробник какао-бобів, тепер займається вирощуванням ананасів і виробництвом ананасового соку. За оцінками експертів, для модернізації сільського господарства в нього щорічно потрібно вкладати 25 % бюджетних коштів країн Тропічної Африки; у даний час ця цифра складає 7—8 %.

Африканські країни намагаються наслідувати економічні моделі НІК Південно-Східної Азії. Так, Гана у своїй програмі досягнення до 2020 р. статусу держави з середнім прибутком намагається з´єднати підходи Сінгапуру — з розвитку людських ресурсів і ринків капіталів, з досягненнями Малайзії й Індонезії в сільськогосподарському виробництві, республіки Кореї, Таїланду й Індонезії — у текстильному виробництві. У створених за підтримкою МБРР зонах спільного підприємництва з випуску електроніки і високоточних приладів здійснюється програма комп´ютерної підготовки, створюються науково-дослідні центри. Все це призводить до значних змін в економіці Африканських країн. Таким чином можна зробити висновок, що в деяких країнах Африки розроблюються і впроваджуються в життя програми модернізації національної економіки. Однак, для більшості країн міжнародна спільнота повинна надати свій досвід і матеріальну допомогу для створення умов переходу до ринку.