Міжнародна економіка

Сутність і характеристика системи міжнародних економічних відносин

Світовий досвід переконливо свідчить про те, що жодна країна не спроможна створити ефективну економіку ізольовано від світової економічної системи. Більш як 230 країн світу існують, тобто виробляють продукцію, споживають її, обмінюються нею, удосконалюють відносини, обмінюються досвідом. Кожна з країн має свою національну економічну політику і разом з тим, розвиваючи свою господарську систему, вона використовує досвід сусідів і друзів. Національне господарство країни підпорядковане національному законодавству, але повинно враховувати і міжнародні регулюючі інструменти. Поряд з національним господарством існує національний експортний потенціал, який менший за обсяг національного господарства, але значно впливає на формування економічних відносин.

Що собою являє система міжнародних економічних відносин? Для відповіді на це запитання потрібно розглянути деякі категорії міжнародної економіки.

Перш за все — категорію національне господарство.

Національне господарство — це економічна система (економіка) окремої країни, шо належить до міжнародної спільноти.

По друге, національний експортний потенціал — це сукупність природних, виробничих, науково-технічних, трудових і фінансових ресурсів (засобів), що можуть використовуватися в міжнародних економічних відносинах.

Національні господарства ізольовано існувати не можуть, а між собою постійно розвивають, удосконалюють зв´язки. Чи маємо ми право ці зв´язки назвати системою? Мабуть ні, оскільки системні відносини повинні перш за все враховувати відносини між об´єктами і суб´єктами міжнародної діяльності.

Суб´єктом або суб´єктами міжнародних економічних відносин є дієві особи (фізичні та юридичні), які беруть участь у здійсненні міжнародних господарських угод, договорів і контрактів. До складу суб´єктів МЕВ належать:

• держави, їх уряди;

• інтеграційні об´єднання держав;

• міжнародні організації;

• транснаціональні корпорації;

• юридичні й фізичні особи;

• союзи підприємців.

Об´єктом або об´єктами системи МЕВ є все те, на що направлена діяльність суб´єктів світового співтовариства.

До об´єктів відносять:

• товари і послуги;

• грошові ресурси;

• трудові ресурси;

• матеріальні ресурси;

• технології тощо.

В теперішній час форми міжнародних економічних відносин суттєво розширилися.

В сучасних умовах основними формами міжнародних економічних відносин є:

1) зовнішня і світова торгівля;

2) кредитні відносини;

3) валютні й платіжно-розрахункові відносини;

4) міграція і вивезення капіталу;

5) міжнародна міграція робочої сили;

6) міжнародні інтеграційні процеси;

7) створення і розвиток транснаціональних корпорацій і кредитно-фінансових інститутів;

8) міждержавне регулювання міжнародних економічних відносин (регулювання валютно-фінансових, торгових відносин);

9) діяльність міжнародних кредитно-фінансових інститутів (МВФ, МБРР) в сфері міжнародних економічних відносин;

10) науково-технічне і виробниче співробітництво.

З вищесказаного можна зробити висновок, що міжнародні економічні відносини — це система господарсько-виробничих, грошових, науково-технічних і організаційно-управлінських відносин і зв´язків між суверенними державами світу. Вони є зовнішніми похідними від економіки країн, що утворюють світове співтовариство.

Наведемо коротку характеристику існуючої системи міжнародних економічних відносин.

Зовнішня і світова торгівля. Зовнішня торгівля займає провідне місце в системі міжнародних економічних відносин. Останнім часом для багатьох країн світу вона стала основним фактором розвитку економіки. Це стосується, перш за все промислово розвинених країн, які значну частину продукції експортують в інші країни. Широкий обмін товарів між країнами в результаті зростання зовнішньої торгівлі створює умови для розвитку світового ринку і світової торгівлі. Сучасний світовий ринок — сфера обміну, яка охоплює сукупне обертання товарів різних країн. Сьогодні не можна уявити жодної країни, жодної нації, які б існували без зовнішньої торгівлі.

Необхідність зростання світової торгівлі зумовлена рядом причин.

По-перше, розвитком національних товарних виробництв і обміну.

По-друге, триваючою нерівномірністю розвитку окремих країн і галузей суспільного виробництва, який властивий ринковому господарству.

По-третє, зростання тенденції постійного розширення виробництва з метою отримання прибутку, яка властива країнам з ринковою економікою. Прагнення до отримання прибутку і порівняно вузькі рамки національних ринків для реалізації продукції змушують корпорації, компанії, підприємства виходити за межі свого ринку, що в результаті призведе до пошуків зовнішніх ринків. Наприкінці XX століття значення зовнішніх ринків для різних країн суттєво зросло. Для ряду промислових країн потрібні ринки для нового асортименту товарів, устаткування, нових технологій.

Тому в сучасних умовах окремі країни стали ланками світового господарства, а їхні економіки потрапили у велику залежність від зовнішнього ринку. В цьому відношенні економіка США, ФРН, Японії залежать від експорту своєї промислової продукції. І навпаки, такі країни, як Нідерланди, Швеція, що мають великий експорт, залежать від імпорту продукції з інших країн. У великій залежності від експорту своєї сільськогосподарської продукції знаходиться Нова Зеландія.

Залежить від зовнішніх ринків і економіка країн, що розвиваються. Річ у тім, що довгий час вони розвивалися як аграрно-сировинні додатки індустріальних країн Заходу. Тому дані країни мають слабку економіку і залежать від країн Заходу, постачаючи їм сировину та сільськогосподарську продукцію. Зростаюча залежність різних країн від зовнішньої торгівлі й зовнішніх ринків відображає об´єктивно діючу тенденцію до господарського зближення різних держав. Це знайшло своє відображення в створенні різноманітних торгівельних союзів, об´єднань, в розвитку інтеграційних процесів в Європі, Азії, Америці і Африці.

Кредитні відносини. В сфері міжнародних економічних стосунків кредитні відносини виникають в трьох випадках: по-перше, у зв´язку з кредитуванням зовнішньої торгівлі; по-друге, в результаті руху позичкового капіталу в межах світового ринку; по-третє, у зв´язку з проведенням міжнародних розрахунків.

Кредитування зовнішньої торгівлі включає кредитування експорту та кредитування імпорту. Кредитування експорту відбувається: у формі внесків покупців, що видають експортери тієї чи іншої країни іноземним виробникам у вигляді банківського кредитування як кредити під товари в країни-експортери; у вигляді позик під товари, що знаходяться в межах країни; кредитів під товари і товарні документи в країні-експортері, бланкові кредити без забезпечення. Значення перших трьох кредитів полягає в прискоренні кругообігу капіталу експортера, тобто трансформація його частини з товарної в грошову.

Кредитування імпорту також відбувається шляхом комерційного і банківського кредиту. Комерційний кредит (або фірмовий) включає кредит за відкритим рахунком (експортер записує на рахунок імпортера як його борг вартість товарів, що продані та відвантажені, а імпортер повинен погасити кредит у встановлений термін); вексельний кредит (експортер укладає угоду про продаж товарів у кредит, виставляє тратту на імпортера); приватне страхування (страхова компанія бере на себе ризик з експортних кредитів та сплачує неплатоспроможність імпортера своїм експортом); державні гарантії (ризик несплати бере на себе держава). В США та Японії державні гарантії видають експортно-імпортні банки, в Англії — Департамент гарантії експортних кредитів, в ФРН — Міжміністерський комітет з експортних кредитів, у Франції — Страхова компанія для зовнішньої торгівлі.

Банківський кредит з імпорту включає: кредит, що видається при акцепті чи погодженні банку-імпортера на сплату тратти експортера; акцептно-рамбурсний кредит (акцепт векселя банком за умови отримання гарантії з нього з боку іноземного банку, що обслуговує імпортера); пряме банківське кредитування іноземних покупців; кредитні лінії (для своїх іноземних позичальників на оплату зовнішньоторговельних угод, різновидом кредитної лінії є поновлення ролловерної лінії, яка широко використовується на ринку євровалют); факторинг (експортер, що продав товар на умовах кредиту, отримує від факторингової компанії ряд послуг у вигляді вилучення заборгованості, обліку експортних тратт, здійснення контролю); лізинг (передача юридичного права власності споживачеві товарів); компенсаційні угоди (довготерміновий кредит на базі взаємних поставок товарів на однакову вартість); страхування мультинаціональних контрактів (включає величезні суми, які спільно страхуються комерційними банками і національними страховими компаніями експортного кредитування).

Одним з різновидів кредитних відносин є міжнародний кредит, який поділяється на приватний, державний та приватно-державний. Міжнародний приватний кредит є одним з елементів міжнародних кредитних відносин з кінця 50-х pp., коли промислово розвинуті країни почали здійснювати повну конвертованість своїх валют. Західні країни і раніше пропонували такі кредити, проте, тоді вони носили в основному випадковий характер.

Доволі швидкому нарощуванню приватних кредитів сприяло відновлення економіки Західної Європи та Японії в 40—50 pp. після Другої світової війни. Основними кредиторами були банки та інші кредитно-фінансові інститути США. Країни-позичальники, як правило, отримували кредити в США за умови купівлі американських товарів, а потім переважна частина доларів стала осідати на рахунках банків Західної Європи та ряду інших країн. В результаті цього в 50—60 pp. виникає ринок євродолара, що дозволяє вже безпосередньо пропонувати кредити в доларах банками та іншими установами з цього ринку. У зв´язку зі зміцненням та стабілізацією європейської валюти, в підсумку ринок євродолара перетворюється на ринок євровалют. Основним джерелом для міжнародних приватних кредитів стали депозити та внески спочатку під євродоларові, а потім під євровалютні депозитні сертифікати. При цьому переважна частина цих нагромаджень має короткотерміновий характер. Довготерміновий кредит став здійснюватись в 60-ті pp. як безпосередній банківський кредит у вигляді євровалют та облігаційних позичок у вигляді єврооблігацій та євроакцій. Основними постачальниками довготермінового кредиту стали комерційні та інвестиційні банки як гаранти та організатори, страхові та інвестиційні компанії, приватні пенсійні фонди тощо. Як позичальники приватного міжнародного короткотермінового та довготермінового кредиту, як правило, виступають промислові, торговельні, транспортні корпорації та компанії, уряди держав, міжнародні кредитно-фінансові інститути.

Поряд з приватним міжнародним кредитом існують також міжурядові позички, що отримали великого розповсюдження у роки Першої світової війни (1914—1918 pp.), економічної кризи 1929—1933 pp., Другої світової війни, а також в перші роки після її закінчення. Ці періоди характеризуються тим, що головним кредитором виступили США, а позичальником — Західна Європа. В кінці 50-х pp. до них приєдналась Японія та ряд інших країн Азії, Латинської Америки. Міждержавні кредити зазвичай надаються за рахунок коштів державного бюджету чи коштів спеціалізованих державних чи напівдержавн