Міжнародна економіка

Еволюційні зміни в розвитку світової валютної системи

Розвиток економічної системи суспільства відбувається від простого до складного. Економічне співробітництво країн світу розвивалось разом з розвитком суспільства. Удосконалення форм, методів і напрямків спільної співпраці, міжнародні розрахунки, забезпечення товарного обігу і руху коштів неможливе без удосконалення валютної системи. Вона, як і суспільство в цілому, розвивалась від простих до більш складних відносин.

Першою офіційною валютною системою можна вважати Паризьку. В 1867 році у Парижі проводилась конференція, яка розглядала шляхи розвитку капіталістичної економіки і можливості удосконалення розрахункових операцій, які б задовольняли потреби основних торговельних партнерів. Вже в той час валюти найбільш розвинутих країн вільно обмінювалися на золото на внутрішніх ринках своїх країн, але це не завжди було за межами країни. Тому Паризька конференція юридично затвердила нову валютну систему.

Згідно з цією системою:

• основою виступав золотомонетний стандарт;

• валютні одиниці країн-учасниць мали чітко визначений зміст золота і були конвертованими в золото;

• золото вільно експортувалось та імпортувалось, продавалось на міжнародних ринках, а золоті зливки могли вільно обмінюватися на монети;

• підтримувалось жорстке співвідношення між національним золотим запасом і внутрішньою пропозицією грошей;

• діяв режим вільно плаваючих курсів валют з урахуванням ринкового попиту та пропозиції.

Золотий стандарт — це міжнародна валютна система, що грунтувалась на офіційному закріпленні країною золотого вмісту національної валютної одиниці із зобов´язанням центрального банку купувати та продавати національну валюту в обмін на золото.

У зв´язку з тим, що золотий зміст кожної валюти був фіксованим, то й валютні курси також були фіксованими; це дістало назву золотомонетного стандарту.

З часом золотомонетний стандарт вичерпав свої можливості, оскільки не відповідав зростаючим масштабам господарських зв´язків та умовам регульованої ринкової економіки. Перша світова війна призвела до кризи і занепаду цієї валютної системи. Золотомонетний стандарт перестав функціонувати як грошова і валютна система.

Підсумки Першої світової війни показали, що відбулося не тільки руйнування економіки воюючих держав, але і занепад існуючої валютної системи. Потрібно було сформувати і закріпити нові відносини. В 1922 році зібралася Генуезька конференція, на якій було запропоновано нову валютну систему.

Її основні риси:

• основою системи виступало як золото, так і девізи — іноземні валюти;

• збережено золоті паритети, однак, конверсія валют у золото стала здійснюватися не лише безпосередньо, а й опосередковано — через іноземні валюти;

• відновлено режим валютних курсів, які вільно плавали;

• проводилася активна політика валютного регулювання у формі міжнародних конференцій та угод.

Генуезька валютна система стабільно функціонувала тільки до світової економічної кризи 1929—1933 pp., в результаті якої зазнав краху один із головних принципів валютної системи — золотодевізний стандарт.

Внутрішньоекономічні проблеми призвели до девальвації багатьох валют, утворилася маса «гарячих грошей», що стихійно пересувалася від однієї країни до іншої в пошуках антиінфляційних ніш.

Мілітаризація економіки багатьох країн, особливо Німеччини, важкий стан Європейської економічної системи, загострення протиріч між державами призвели до розвалу валютної системи. Почалися валютні війни, що проводилися такими засобами, як валютна інтервенція, валютний демпінг, валютні обмеження. Як наслідок — Генуезька валютна система втратила стабільність і була розділена на валютні блоки.

Об´єктивна реальність вимагала створення нової більш ефективної міжнародної валютної системи. Розробка проекту цієї системи розпочалася в роки Другої світової війни англійськими та американськими економістами. Теоретичне обгрунтування механізму функціонування міжнародної валютної системи в повоєнний період пов´язане насамперед з працями Дж. М. Кейнса. Ще в 1936 р. у роботі «Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей» він висунув ідею формування замість золота нових платіжних засобів для обслуговування міжнародних розрахунків і міждержавного регулювання валютно-фінансових відносин за допомогою спеціальної міжнародної організації. Ідеї Дж. М. Кейнса були матеріалізовані наприкінці Другої світової війни.

В 1944 році (1—22 липня) в американському місті Бреттон-Вудс відбулася нарада з приводу удосконалення світової валютної системи. На цій конференції провідні країни світу узгодили основні принципи новоствореного міжнародного валютно-фінансового механізму, відомого як Бреттон-Вудська валютна система. Правове оформлення цієї системи завершилось в 50—60-ті роки XX століття. Прийняті статті Угоди (статут МВФ) визначили основні риси нової валютної системи. Її суть полягала в тому, що паперові гроші перестали обмінюватись на золото. При цьому золото зберігало свою монополію на проведення остаточних грошових розрахунків між країнами, тобто на виконання функції загального платіжного засобу. Однак, масштаби використання золота для фактичного обслуговування міжнародного обігу і його регулятивна роль у цій сфері істотно зменшились.

Бреттон-Вудська валютна система була за своїм характером золотодевізною системою фіксованих валютних курсів. Офіційно цю систему назвали золотовалютний стандарт, неофіційно — золотодоларовий.

Міждержавне регулювання валютних відносин здійснювалося в основному через Міжнародний валютний фонд, який був створений на Бреттон-Вудській конференції. Його основними цілями були:

• сприяння міжнародному співробітництву шляхом консультацій з міжнародних валютних проблем;

• сприяння збалансованому зростанню міжнародної торгівлі, яка б сприяла зростанню виробництва та зайнятості;

• сприяння організації багатосторонньої платіжної системи з поточних операцій та усуненню валютних обмежень;

• надання тимчасової фінансової допомоги країнам-членам для врегулювання платіжних дисбалансів;

• скорочення періоду та розмірів платіжних дисбалансів країн-членів.

Протягом тривалого періоду ефективність функціонування Бреттон-Вудської системи («золото—долар—національна валюта») забезпечувалася високим рівнем стійкості та довіри до долара, який виконував функцію міжнародного засобу платежу та резервної валюти. Ця довіра базувалась на тому, що на відміну від усіх інших валют долар зберігав за собою на валютному (зовнішньому) ринку антиінфляційний імунітет, який гарантувався його конвертованістю для центральних банків у золото. Така конвертованість забезпечувалася нагромадженням США значної частки (понад 70 % у перші повоєнні роки) централізованих запасів золота. У 1949 р. централізовані запаси золота США оцінювалися в 24,6 млрд. дол., що в 3,15 рази перевищувало загальну суму доларів, яка була розміщена в іноземних банках.

Слід врахувати і надзвичайно високу питому вагу США у світовій торгівлі та експорті капіталу, а також бездефіцитність протягом тривалого часу платіжного балансу цієї країни. За таких умов долар виконував функції резервної валюти Бреттон-Вудської системи. Вважалося, що долар такий самий, як золото; долар є навіть кращим за золото. Наприкінці 60-х на початку 70-х років ситуація істотно змінилася. США значною мірою втратили на світовому ринку свої конкурентні переваги: виник дефіцит платіжного балансу, почали розвиватися інфляційні процеси, різко скоротилися запаси золота. В 1971 р. їх вартість становила 11,1 млрд. дол. Ця сума в 6 разів була меншою від доларової маси, що перебувала у міждержавному обігу. Почалася масова гонитва за золотом як більш стійким грошовим активом і відповідна відмова від долара. Утворилася подвійна ціна на золото: офіційна — 35 дол. за 1 унцію та ринкова, що в декілька разів перевищувала офіційну.

У цій ситуації США по суті повністю втратили свою здатність здійснювати обмін доларів на золото за фіксованою ціною і таким чином утримувати його функцію міжнародної резервної валюти. Визначаючи це, 15 серпня 1971 р. президент Р. Ніксон прийняв рішення про припинення конвертованості долара в золото. Відміна одного з головних принципів Бреттон-Вудської системи означала її фактичний крах.

Причини кризи та розпаду Бреттон-Вудської валютної системи у систематизованому вигляді подані як низка взаємозумовлених факторів.

1. Нестабільний та суперечливий розвиток світової економіки, що неодноразово виявлявся у циклічних кризах 1969—1970, 1974—1975, 1979—1983 pp.

2. Посилення інфляційних процесів негативно впливало на світові ціни і конкурентоспроможність фірм, заохочувалося спекулятивне переміщення «гарячих грошей». Різні темпи інфляції у різних країнах впливали на динаміку курсу валют.

3. Нестабільність платіжних балансів. Хронічний дефіцит балансів одних країн (Англія, США) та активне сальдо інших (ФРН, Японія) посилювали різкі коливання курсів валют відповідно вниз та вгору.

4. Невідповідність принципів Бреттон-Вудської системи новому співвідношенню сил у світовому економічному просторі. Валютна система, яка базувалась на міжнародному використанні валют — долара та фунта стерлінгів, — внесла суперечність з інтернаціоналізацією світогосподарських зв´язків. Ця суперечність ще більше посилювалася у міру того, як США та Великобританія за допомогою своїх національних валют покривали дефіцит своїх платіжних балансів, зловживаючи їх статусом резервних валют.

5. Право володарів доларових авуарів обмінювати їх на золото ввійшло у суперечність з можливістю США виконувати дане зобов´язання, а це, у свою чергу, ще більше підривало довіру до долара. Офіційна ціна золота, яка і виступала основою золотих та валютних паритетів, стала різко відхилятися від ринкової ціни, її міждержавне регулювання стало неможливим. У результаті цього штучні золоті паритети втратили свій зміст.

6. Активізація ринку євродоларів. Оскільки США покривали дефіцит свого платіжного балансу національною валютою, частина доларів переміщувалася до іноземних банків, сприяючи розвитку ринку євродоларів. Цей ринок доларів (у 1960 р. — 2 млрд. дол., в 1981 р. — 750 млрд. дол.) відігравав подвійну роль у розвитку кризи та розпаді Бреттон-Вудської системи угод. Спочатку він підтримував позиції американської валюти, поглинаючи надлишок доларів, але в 70-ті роки євродоларові операції, прискорюючи стихійних рух «гарячих» грошей між країнами, наблизили крах цієї системи.

7. Дезорганізуюча роль ТНК у валютній сфері. ТНК володіють значними короткостроковими активами в різних валютах, які більше ніж вдвоє перевищують валютні резерви центральних банків. Вони перебувають поза межами національного контролю і в прагненні одержати прибутки беруть участь у валютних спекуляціях.

Нестабільний та суперечливий розвиток світової економіки, що виявляється у циклічних кризах, посиленні інфляційних процесів, деструктивній ролі ТНК, розбалансованості торговельних балансів провідних країн, зростанні видатків на утримання збройних сил, «холодна війна» призвели до розвалу Бреттон-Вудської системи. На початку 70-х років XX ст. відбулася зміна сил у міжнародній економіці: сформувалися три центри світового економічного суперництва — США, Західна Європа та Японія. Як наслідок — поліцентризм в економічній сфері ввійшов у суперечність з монетаризмом у валютній сфері, що базувалась на монопольному становищі долара.

Перераховані причини деструктивно впливали на механізм функціонування Бреттон-Вудської валютної системи. Вони і призвели до її краху.

У січні 1976 р. на черговій нараді МВФ в Кінгстоні (Ямайка) як друга поправка до Статей Угоди МВФ були визначені основи нової світової валютної системи, яка отримала назву Ямайська валютна система, суть якої — в проголошенні повної демонетизації золота у сфері валютних відносин. Був відмінений офіційний золотий паритет, офіційна ціна на золото та фіксація масштабу цін національних грошових одиниць, знято будь-які обмеження у його використанні.

Втративши статус світових грошей, золото залишається особливим товарним ліквідним активом, який можна завжди продавати за відповідну валюту.

На Ямайській конференції було введено стандарт (СПЗ) — спеціальні права запозичення з метою зробити їх основним резервним авуаром і зменшити роль інших резервних валют. Спеціальні права запозичення були створені МВФ в 1969 р. як простий кредитний інструмент. Однак, потім було поставлене завдання перетворити СДР в «головний резервний актив міжнародної валютної системи», в альтернативу як золоту, так і доларові.

Курс СДР визначався на основі валютного кошика — середньозваженого курсу 16 валют країн, зовнішня торгівля яких становила не менше 1 % світової торгівлі. Валютний кошик — це метод зіставлення середньозваженого курсу однієї валюти щодо певного набору інших валют.

За підсумками Ямайської конференції валютні відносини між країнами грунтуються на плаваючих курсах. Водночас країнам надано право вибору будь-якого режиму валютного курсу, тобто йдеться не просто про «плаваючі», а про «регульовано-плаваючі» валютні курси.

Ямайська валютна система розвивається за принципами поліцентризму: вона, з одного боку, підпорядкована централізованим регулюючим діям (відповідно до Статуту МВФ), з іншого — має досить розвинену мережу автономних (регіональних) валютних структур.

Однією з особливостей міжнародної валютної системи є її розвиток на принципах поліцентризму, або валютного «плюралізму». Мається на увазі взаємодія в межах єдиної системи локальних (регіональних) валютних структур. Підпорядковуючись загальним принципам, що визначаються МВФ, регіональні валютні структури водночас розвиваються і на власних функціональних засадах.

Європейська валютна система (ЄВС), яка є результатом і водночас одним з важливих інструментів європейської інтеграції, у своєму розвитку пройшла ряд етапів. Вона започаткована ще в перші повоєнні роки. На першому етапі валютні угоди між країнами Західної Європи укладалися переважно на двосторонній основі. На підставі цих угод здійснювалися взаємне регулювання платіжних балансів, безготівкові розрахунки, обов´язковий залік взаємних вимог і зобов´язань, пільгове кредитування.

Наступним, вищим етапом валютних відносин стало функціонування в 1950—1958 pp. Європейського Платіжного Союзу (ЄПС), який розвивався на багатосторонній кліринговій основі. ЄПС об´єднував 17 країн Західної Європи.

Підписання у 1957 р. Римської угоди про утворення Європейської Економічної Співдружності започаткувало наступний етап у розвитку валютних відносин. 31 січня 1959 р. почав функціонувати Європейський валютний союз, у якому продовжували співробітництво усі 17 країн, що входили до колишнього Європейського платіжного союзу.

Новий етап європейської валютної інтеграції пов´язаний з трансформацією Європейського валютного союзу в Європейську валютну систему. Його кінцева мета — заміна національних грошових одиниць країн-учасниць Європейської валютної системи, а це — Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія, Данія та інші європейські країни, з єдиною валютою співтовариства. Така валюта, поетапне запровадження якої передбачено з початку 1999 p., дістала назву євро. Євро замінила німецьку марку, французький франк, італійську ліру та інші грошові одиниці. Це стало важливим чинником глибокої інтеграції всіх сторін суспільного життя країн-учасниць Європейської валютної системи.

Бажання України інтегруватися у світову валютну систему потребувало формування власного валютного ринку. Але потрібно було прийняти рішення про відносини з міжнародними фінансовими організаціями. Важливим кроком на цьому етапі стало прийняття України в систему МВФ. З 1992 р. в Україні розпочато визначення валютного курсу купонокарбованців, що виконували функцію національної грошової одиниці. Спочатку валютний курс було запроваджено лише для безготівкового обігу.

Важливою віхою у створенні українського валютного ринку стало створення в кінці 1992 р. Української міжбанківської валютної біржі, яка почала здійснювати валютні операції.

Спочатку валютний курс української грошової одиниці визначався адміністративним шляхом. Він був фіксованим, не залежав від її попиту та пропозиції на валютному ринку. В жовтні 1994 р. валютний курс було лібералізовано. Його величина почала встановлюватися Національним банком України на підставі щоденних торгів на валютній біржі. Водночас було розпочато встановлення валютного курсу готівки. Комерційні банки отримали дозвіл на відкриття обмінних валютних курсів. Національна грошова одиниця поступово почала набувати ознак конвертованої валюти.

Повну конвертованість гривні Україна офіційно проголосила у 1997 p., взявши добровільно на себе відповідні вимоги, що регулюються статутом МВФ.

З проведенням грошової реформи у 1996 р. та зниженням темпів інфляції українська грошова одиниця — гривня — почала набувати ознак не тільки конвертованої, а й стабільної валюти. Її стабільність забезпечується відповідною політикою Національного банку України. Валютна стабільність гривні забезпечує довіру до держави, сприяє розвитку її зовнішньоекономічних зв´язків, стримує внутрішню інфляцію.