Міжнародна економіка

2.7. Методи регулювання міжнародних торгово-економічних відносин

Методи, що застосовують держави для регулювання міжнародної торгівлі, можна поділити на тарифні, які базуються на використанні митного тарифу, та нетарифні, до яких відносять, перш за все, квоти, ліцензії, субсидії, антидемпінгове мито, технічні бар´єри тощо.

Тарифні методи регулювання. Найпоширенішим видом обмежень торгівлі є мито на імпорт. Воно являє собою державний збір, що стягується під контролем митних органів з іноземних товарів, які ввозяться в країну.

Існує два основних види мита: специфічне та адвальорне. Специфічне мито — це мито у вигляді фіксованої суми з одиниці виміру (ваги, площі, об´єму тощо). Адвальорне мито встановлюється як відсоток від митної вартості товару.

Ставки мита фіксуються у митному тарифі. У вузькому розумінні він являє собою перелік товарів, з яких стягується мито при їхньому ввезені до країни. Митний тариф систематизовано відповідно товарній номенклатури зовнішньоекономічної діяльності. В широкому розумінні митний тариф розглядається як особливий інструмент зовнішньоторговельної політики і як конкретна ставка мита.

Традиційно митний тариф вводиться для обмеження імпорту з метою захисту вітчизняних виробників від іноземної конкуренції, але інколи держава йде на обмеження експорту. Введення митного тарифу на експорт має бути доцільним в тому випадку, коли ціна на який-небудь продукт знаходиться під адміністративним контролем держави та підтримується на рівні нижче світового шляхом виплати відповідних субсидій виробникам. В даному випадку обмеження експорту розглядається державою як необхідний засіб для підтримання достатнього рівня пропозиції даних товарів на внутрішньому ринку та обмеження надлишкового експорту субсидованого продукту. Як правило, експортні тарифи використовуються країнами, що розвиваються, та державами з перехідною економікою. Промислово розвинуті країни використовують їх рідко, а у США оподаткування експорту взагалі заборонено конституцією.

Митні тарифи є важливим інструментом зовнішньоторговельної політики держави, але їх роль в останні десятиліття поступово зменшувалася. В ході багатосторонніх переговорів у рамках ГАТТ/СОТ було досягнуто значне скорочення тарифних бар´єрів. Зокрема, протягом останнього десятиліття середньозважений рівень імпортного тарифу зменшився в ЄС до 3,6%, США — 3,5%, Японії - 1,5%.

На відміну від тарифних заходів нетарифні методи регулювання міжнародних торговельних потоків в сучасних умовах стають все більш поширеними. За класифікаційною схемою, розробленою секретаріатом ГАТТ/СОТ, сьогодні у світі існує понад 800 видів нетарифних заходів. Найактивніше використовують нетарифні інструменти країни з розвинутою ринковою економікою.

Хоча не існує єдиної загальновизнаної класифікації нетарифних заходів регулювання, їх умовно можна об´єднати в чотири основні групи:

1) група заходів безпосереднього обмеження імпорту/експорту з метою захисту певних галузей національного виробництва;

2) група адміністративних формальностей та технічних процедур;

3) група заходів, спрямованих на стимулювання експорту та національного виробництва;

4) група інших супутніх заходів державного регулювання.

Група заходів безпосереднього обмеження імпорту/експорту найбільш впливова. Понад 50% всіх заходів нетарифного регулювання відносяться до даної групи. Серед них найпоширенішими формами нетарифного обмеження зовнішньої торгівлі є:

— ліцензії й квоти;

— «добровільне» обмеження експорту;

— встановлення мінімальних імпортних цін;

— імпортні депозити;

— імпортні податки;

— компенсаційне мито;

— антидемпінгове мито тощо.

Ліцензування — це метод регулювання зовнішньоекономічної діяльності, який полягає у видачі повноважним органом дозволу (ліцензії) на здійснення протягом певного періоду зовнішньоекономічних операцій з товарами, що ліцензуються. Ліцензії бувають здебільшого двох форм: індивідуальні та генеральні. Індивідуальна (разова) ліцензія - це, як правило, дозвіл на здійснення протягом обмеженого часу однієї зовнішньоторговельної угоди. Генеральна ж ліцензія дозволяє протягом визначеного терміну безперешкодно ввозити/вивозити товари, що внесені у список ліцензуємих.

Квотування (контингентування) являє собою обмеження в кількісному або вартісному вигляді обсягу продукції, яка дозволяється до ввозу в країну (імпортна квота) чи вивозу із країни (експортна квота) за певний період. Як правило, квотування зовнішньої торгівлі здійснюється шляхом її ліцензування, коли держава через уповноважені органи видає ліцензії на імпорт чи експорт обмеженого обсягу продукції та одночасно забороняє неліцензійну торгівлю.

Від початку 70-х років XX століття широкого поширення отримала особлива форма кількісних обмежень імпорту - «добровільні» експортні обмеження (ДЕО), коли не країна-імпортер установлює квоту, а країни-експортери самі беруть на себе зобов´язання з обмеження експорту в дану країну. В ході уругвайського раунду переговорів добровільні обмеження експорту були визнані незаконними, але вони все ще існують на практиці. Сьогодні ДЕО називають заходами «сірої зони». В рік створення СОТ існувало майже 200 угод, які відносилися до такої категорії. Проблема полягає в тому, що угоди «сірої зони» важко виявити, вони не завжди укладаються в письмовій формі і можуть існувати як мовчазні згоди сторін.

Установлення мінімальних імпортних цін передбачає суворе дотримання експортером того рівня цін, який встановлено країною-імпортером.

Імпортні депозити - це форма задатку, який імпортер повинен внести у свій банк перед закупівлею іноземного товару.

Імпортні податки — це прикордонні податки які стягуються з товарів при перетинанні митних кордонів країни. До них, наприклад, відносяться митні збори, пов´язані з оформленням митних документів чи зі здійсненням митного контролю, сплата зборів за перевірку якості товару, торговельні, сезонні, екологічні, портові, аеродромні, статистичні збори, збори за здійснення фітосанітар-ного контролю тощо.

Компенсаційне мито застосовується у випадку, коли експортер використовує державні субсидії з метою підвищення конкурентоспроможності своїх товарів на світовому ринку. Отже, компенсаційне миро накладається на імпорт тих товарів, під час виробництва яких прямо або непрямо використовувалися субсидії, і такі імпортні товари завдають шкоду національним виробникам аналогічних товарів.

Ситуація, коли експортер продає свій товар на зарубіжному ринку за ціною що нижче за нормальну, визнається демпінгом. Демпінг може здійснюватися як за рахунок власних ресурсів фірм-експортерів, так і за рахунок допомоги держави у вигляді експортних субсидій. В міжнародній практиці розрізняють три основних форми демпінгу: постійний, спорадчий та навмисний. Постійний демпінг - це постійний експорт товарів за цінами нижче нормальних. Спорадчий демпінг — епізодичний продаж товару на зарубіжних ринках за заниженими цінами внаслідок його перевиробництва на внутрішньому ринку. Навмисний демпінг — це тимчасове навмисне зниження цін на експортні товари з метою проникнення на зарубіжні ринки чи витіснення конкурентів з них. Існують також інші форми демпінгу, наприклад, взаємний чи зворотний, але вони не отримали широкого поширення в міжнародній комерційній практиці. Якщо використання демпінгових цін призводить до збитків місцевих виробників, і є прямий причинно-слідчий зв´язок між цими явищами, то держави можуть вводити антидемпінгові заходи (перш за все, антидемпінгове мито), які інколи розглядаються як бар´єри у зовнішній торгівлі.

Найжорсткішою формою державного обмеження зовнішньої торгівлі є економічні санкції, зокрема, торгове ембарго — заборона державою ввозу в певну країну або вивозу з неї товарів. Введення ембарго здійснюється, як правило, з політичних мотивів.

Другу групу нетарифних обмежень складають різноманітні заходи адміністративного характеру та технічні процедури. Іх ще називають методами прихованого протекціонізму. В дану групу попадають, наприклад, умови проведення митних процедур, встановлення технічних стандартів, санітарних норм, вимоги до упаковки та маркування, екологічні вимоги тощо. В цілому, адміністративні формальності являють собою правила проведення імпортних (експортних) операцій, які обмежують торгівлю між країнами, наприклад, обов´язкове отримання ліцензій на здійснення зовнішньоекономічних операцій, використання міжнародних торгів при закупівлі обладнання тощо. Технічні бар´єри базуються на тому, що національні адміністративні, технічні та інші норми і правила побудовані таким чином, щоб перешкоджати ввезенню іноземних товарів, тобто вони спрямовані на дискримінацію імпортних товарів у порівнянні з вітчизняними. До технічних бар´єрів відноситься, наприклад, встановлення специфічних вимог: стандартів якості, норм безпеки, санітарних обмежень, певних вимог щодо упаковки й маркування тощо.

Третю групу заходів нетарифного регулювання формують заходи, спрямовані на стимулювання експорту та національного виробництва. Серед них провідну роль грають експортні субсидії. Вони є формою стимулювання вітчизняних експортних галузей. Експортні субсидії — це пільги фінансового характеру, які надає держава експортерам для розширення вивозу товарів за кордон. В результаті таких субсидій експортери отримують можливість продавати товари на зовнішньому ринку за ціною нижче, ніж на внутрішньому. Експортні субсидії можуть бути прямими (виплата дотацій виробнику при його виході на зовнішні ринки) та непрямі (шляхом пільгового оподаткування, кредитування, страхування тощо).

Четверту групу нетарифних заходів регулювання складають різноманітні інструменти макроекономічного регулювання, які опосередковано впливають на міжнародну торгівлю, наприклад, валютні обмеження, правила ввозу та вивозу капіталу, податкова політика, заходи організаційно-інформаційного забезпечення розвитку зовнішньоекономічних відносин тощо.

Відповідно до правил ГАТТ/СОТ нетарифні обмеження забороняються, але зазвичай із загального правила є виключення чи спеціальні режими.

Незважаючи не те, що в абсолютній більшості випадків тарифні та нетарифні методи державного впливу на зовнішню торгівлю призводять до чистих втрат добробуту суспільства, такі інструменти широко використовуються практично всіма країнами світу.