Міжнародна економіка

3.2. Інвестиції в системі міжнародного руху капіталу

Інвестиції у перекладі з латині означають «вкладення», тобто являють собою вкладення капіталу з метою подальшого його збільшення. В системі міжнародного руху капіталу інвестиції відіграють суттєву роль.

Закордонні інвестиції здійснюються в двох основних формах: прямих і портфельних капіталовкладень. Капіталовкладення в зарубіжні підприємства, що забезпечують контроль над ними з боку інвестора, називаються прямими іноземними інвестиціями. У міжнародній статистиці до них зазвичай відносяться такі інвестиції, за яких у власності іноземного інвестора знаходиться не менше 25% акціонерного капіталу компанії. їх часто поділяють на первинні капіталовкладення {greenfleldinvestments), які є інвестиціями в новостворені підприємства, та інвестиції в існуючі підприємства, які здійснюються через механізми злиття і поглинання.

Іноземні портфельні інвестиції — це вкладення капіталу в іноземні облігації, акції зарубіжних підприємств та інші цінні папери з метою одержання прибутку, а не встановлення контролю за господарською діяльністю реципієнта. На міжнародному ринку випускаються та обертаються різни виді цінних паперів, які умовно можна поділити на:

- акціонерні цінні папери {equity securities), до яких відносяться прості й привілейовані акції;

- боргові зобов´язання (debt securities), що охоплюють облігації, прості векселя, боргові розписки;

- інструменти грошового ринку (money market instruments), а саме казначейські зобов´язання, інвестиційні, ощадні, депозитні сертифікати, банківські акцепти тощо;

- похідні цінні папери або, як їх ще називають, фінансові деривативи (financial derivatives), до складу яких належать форвардні та ф´ючерсні контракти, опціони, варанти, свопи тощо. Прямі й портфельні інвестиції відрізняються між собою за економічним змістом, призначенням, ступенем контролю з боку іноземного інвестора й особливостями управління. Проте чітко визначеної межи між цими формами інвестування немає. В економічній літературі поки що не склалося єдиного методологічного підходу до визначення і кількісного виміру прямих та портфельних інвестицій. Наведений вище критерій прямих іноземних інвестицій (володіння 25% капіталу компанії) не завжди є достовірним показником розмежування прямих і портфельних інвестицій. Досить часто можна спостерігати ситуацію, коли й при меншій частці у власності компанії іноземний інвестор може здійснювати управлінський

контроль і оперативне керування компанією. Тому низка міжнародних організацій і окремі держави знижують цей рівень до 10%, а іноді й менш. Наприклад, за визначенням ОЕСР прямими іноземними інвестиціями вважаються такі, що дають іноземному інвесторові можливість володіти 10% і менше відсотками акцій компанії за умови достатності права участі в управлінні цим підприємством.

В Україні відповідно до Закону «Про оподатковування прибутку підприємств» (від 1997 р.) під прямою інвестицією розуміють господарську операцію, що передбачає внесення коштів або майна до статутного капіталу юридичної особи в обмін на корпоративні права, емітовані цією юридичною особою. Безпосереднє внесення будь-яких цінностей на основі договору про інвестиції теж може розглядатися як пряма інвестиція. Прямими є такі інвестиції, які формують понад 10—15% капіталу фірми і надають право на участь у керуванні компанією. Що стосується портфельних інвестицій, то під ними розуміють такі господарські операції, які передбачають придбання цінних паперів, деривативів та інших фінансових активів на фондовому ринку. Відмінною рисою портфельних інвестицій є те, що інвестор не має права на участь в управлінні підприємством, а одержує прибуток у вигляді дивідендів або відсотків від володіння цінними паперами.

В інших країнах світу формальний поділ між прямими й портфельними інвестиціями також визначається певною відсотковою часткою. Зокрема, в Австрії, Бельгії, Люксембурзі, США, Фінляндії прямими іноземними інвестиціями формально признаються будь-які вкладення, якщо вони перевищують 10% власності компанії, в Італії й Франції — 20%, у Німеччині, Новій Зеландії, Японії — 25%, Швеції - від 20 до 50%, в Іспанії 50%, у Нідерландах - 80%. Як бачимо, межу між прямими й портфельними інвестиціями досить складно визначити, і тому розподіл між зазначеними формами інвестування є в значній мірі умовним.

Крім поділу інвестицій на прямі і портфельні існують й інші варіанти їхньої класифікації. Зокрема, за об´єктами інвестування розрізняють реальні й фінансові інвестиції; в залежності від строку інвестування - короткострокові, середньострокові й довгострокові; за формою власності - приватні, державні, міжнародних організацій, змішані.

Реальні інвестиції — це капіталовкладення в реальні матеріальні й нематеріальні активи, зокрема, в основні фонди з довгим строком амортизації, товарно-матеріальні запаси або придбання землі та іншої власності. Фінансові інвестиції — це вкладення у фінансові інструменти, переважно в цінні папери.

Короткострокові інвестиції - мають строк до 1 року, середньо-строкові - до 5—7 років, довгострокові — понад 5—7 років. Короткострокові інвестиції часто здійснюються у формі депозитних внесків на строк до року, придбання державних і корпоративних облігацій з терміном погашення до 1 року, а також у вигляді інших фінансових активів. Середньо- і довгострокові інвестиції в основному орієнтовані на вкладення в основне виробництво, інноваційну діяльність, цінні папери зі строком погашення більше року.

Приватні інвестиції здійснюються фізичними і юридичними особами, що володіють власним капіталом. Державні інвестиції — це вкладення державних і місцевих органів влади, державних підприємств із бюджетних фондів. Інвестиції міжнародних організацій відбивають активність різних форм таких організацій. Змішані форми інвестування припускають спільне використання як приватних, державних так і інших джерел фінансування.

Міжнародний інвестиційний ринок є важливою складовою світового ринку. Він являє собою дуже складний механізм, що формується в результаті взаємодії в інвестиційній сфері діяльності значної кількості виробничих, комерційних, фінансових, інституціональних, інформаційних та інших структур, Як економічна категорія міжнародний інвестиційний ринок являє собою сукупність економічних відносин, які складаються між вітчизняними та зарубіжними продавцями й споживачами інвестиційних товарів, послуг та інших об´єктів інвестування в усіх їхніх формах.

Прямі іноземні інвестиції здійснюються в основному транснаціональними корпораціями. Вони відіграють особливу роль серед інших форм міжнародного руху капіталу. За своїми якісними характеристиками ПІІ відносяться до категорії реальних інвестицій. Як уже відзначалося вище, їх основна мета — одержати контроль над підприємством, у яке інвестуються кошті, та мати можливість здійснювати його ефективне управління. Такі інвестиції носять довгостроковий характер і можуть суттєво впливати на економічний розвиток як країн-реципієнтів, так і країн-донорів.

Для економіки країн, що залучають капітал, прямі іноземні інвестиції мають велике значення порівняно з кредитами або іншими формами міжнародного руху капіталу. За допомогою ПІІ країни мають можливість одержати доступ до зовнішніх джерел фінансування, до нових технологій, передового управлінського досвіду, одержати допомогу в організації і збуті продукції. Одночасно такі інвестиції не збільшують зовнішній борг, а навпаки, сприяють одержанню коштів для погашення заборгованості.

Динаміка руху прямих іноземних інвестицій за останні десятиліття свідчить про посилення їх ролі у світовій економіці (див. табл. 3.1). Глобальний накопичений обсяг ПІІ становив у 2004 р. майже 8,9 трлн. доларів. За період з 1986 по 2000 рр. щорічні темпи росту в 3 рази перевищували валові капіталовкладення в основний капітал і були значно більшими за темпи росту світової торгівлі і виробництва. Така висока динаміка пояснюється суттєвими змінами, які відбувалися у сфері фінансів, і посиленням діяльності транснаціональних компаній у світовому господарстві.

Таблиця 3.1.

Динаміка прямих іноземних інвестицій, млрд. дол. США

Регіони

1985

1990

1995

2000

2004

приплив інвестицій

Світ, всього

56,8

203,8

331,1

1271,0

648,1

Розвинуті країни

43,1

169,8

203,5

1005,0

380,0

Країни, що розвиваються

13,7

33,7

113,3

240,2

233,2

Країни Центральної та Східної Європи

0,02

0,3

14,3

25,4

34,9

відплив інвестицій

Світ, всього

56,7

222,1

355,3

1150,5

730,2

Розвинуті країни

52,5

204,3

305,8

1046,0

637,4

Країни, що розвиваються

4,2

17,8

49,0

99,5

83,2

Країни Центральної та Східної Європи

-

-

0,5

4,0

9,7

Джерело: UNCTAD World Investment Report 1999, New York, Geneva 1999. UNCTAD World Investment Report 2005, New York, Geneva 2005.

За своєю регіональною структурою основна маса ПІІ експортується та імпортується в промислово розвинуті країни. Майже 90% світового накопиченого обсягу прямих іноземних інвестицій припадає на ТНК розвинутих країн, причому понад 60% вивозиться компаніями США, Франції, Великої Британії, Німеччини і Японії. В 2003 р. серед найбільш привабливих країн з точки зору припливу іноземних прямих інвестицій були Люксембург, Китай, Франція, Бельгія, США, Іспанія і Велика Британія.

Аналіз галузевої структури ПІІ дозволяє стверджувати, що більшість інвестиційних потоків спрямовується в обробну промисловість і сферу послуг, тоді як частка первинного сектора в загальному обсязі ПІІ скорочується. Причому ступінь інтенсивності надходження інвестицій у різні галузі обробної промисловості неоднакова. В останнє десятиліття найбільш успішно залучали іноземні інвестиції такі галузі, як інформаційні технології, телекомунікації, фармацевтика, космічна індустрія, машинобудування, галузі бізнес-інфраструктури тощо.

З другої половини 90-х років XX століття особливо активізувалося інвестування через механізми злиття і поглинань (mergers and acquisitions, М&Л). За декілька років їх міжнародні обсяги перевищили 1 трлн. дол., тоді як у 1991 р. вони складали менше 100 млрд. доларів. За оцінкою експертів, за період з 1995 по 2000 pp. глобальні темпи росту обсягів злиття і поглинань становили щорічно в середньому понад 140%.

Злиття і поглинання (ЗІП) - загальний термін, що використовується для опису корпоративних угод, які ведуть до концентрації і централізації капіталу. Під цим терміном часто розуміють різноманітні види реорганізації компаній, пов´язані зі змінами у власності. Незважаючи на універсальність цього терміну й використання в економічній літературі понять «злиття» і «поглинання» як синонімів, між ними є деякі відмінності.

Злиття являє собою такий тип угоди, коли дві чи більше компаній об´єднуються й формують нову третю компанію, якій передаються майно, права та обов´язки компаній, що об´єднуються. При цьому компанії, що зливаються, припиняють своє існування, а їх акції обмінюються на акції новоствореної компанії.

Поглинання - тип об´єднання, коли одна або більше компаній приєднуються до іншої компанії, яка продовжує існувати після злиття. їй переходять майнові права й зобов´язання юридичних осіб, що поглинаються, при цьому компанії, що купуються, або припиняють своє існування, або контролюються шляхом володіння контрольним пакетом акцій, або достатньою часткою капіталу.

Транскордонні злиття і поглинання - відносно нове явище в міжнародних економічних відносинах. їх динаміка має циклічний характер. Не випадково ми стали свідками піднесення й падіння операцій із злиття і поглинання на рубежі ХХ-ХХІ століть.

Остання хвиля характеризувалася деякими основними особливостями. По-перше, це був період мегаоперацій. Угоди вартістю понад 1 млрд. дол. стали досить поширеними. Наприклад, у США 8 із 10 найбільших злиттів за всю історію існування країни припало саме на даний період. Серед них угоди між Citicorp і Travelers Group, AOL і Time Warner, Daimler-Benz і Chrysler Corp. Сім найбільших міжнародних злиттів і поглинань наведені в таблиці 3.2.

Таблиця 3.2.

Найбільші злиття і поглинання (1998-2004 pp.)

KoiuinaHist-noKyneiib

KoMnania-nponaBeiib

Галузі

Вартість угоди (млрд.

дол.)

Рік

1.

Vodafone Air Touch

Mannesmann

телекомунікації

202.8

2000

2.

Royal Dutch Petroleum

Shell Transport & Trading

нафта та газ

74,3

2004

3.

Vodafone Group

Air Touch Communication

телекомунікації

60,3

1999

4.

British Petroleum

Amoco

нафта та газ

48,2

1998

5.

France Telecom

Orange-Mannesmann

телекомунікації

46,0

2000

6.

Daimler-Benz

Chrysler

автомоб. промисловість

40,5

1998

7.

Vivendi

Seagram

телекомунікації

40.4

2000

Джерело: Завьялова Е.В., Этокова Е.В. Международные слияния и поглощения-опыт Запада. К.: Рант, 2002, с. 325; SDC Platinum, Thomson Financial 2005.

По-друге, у структурі ЗІП були відзначені ряд рис, відмінних від попередніх хвиль злиття і поглинань: зростання частки злиття у противагу поглинанням у вартісній структурі міжнародних ЗІП; ріст абсолютної вартості транскордонних операцій, що дають покупцю право контролю над компанією; як засіб фінансування в основному виступав обмін акціями, ніж платежі грошовими коштами або боргові інструменти; серед ЗІП переважали в основному дружні операції; злиття і поглинання більшою мірою носили горизонтальний і конгломератний характер, у той час як вертикальних операцій було значно менше.

По-третє, співвідношення між міжнародними злиттями та поглинаннями і загальним обсягом потоків прямих іноземних інвестицій протягом 1990-х років збільшувалося. На початку десятиліття воно складало лише 35%, а наприкінці вже досягло позначки 85%.

Незважаючи на нинішнє послаблення активності в сфері міжнародних злиттів і поглинань, тенденції, закладені наприкінці минулого сторіччя, зберігаються. Щоправда, вони набувають нових рис. Наприклад, міжнародні угоди зі злиття і поглинання починають носити переважно регіональний характер. Зростає кількість внутрішньорегіональних угод у Європі, Північній і Латинській Америці, Азії, країнах СНД.

В сучасних умовах міжнародні портфельні інвестиції є розповсюдженою формою інвестування. Інтерес до них відновився ще у 80-і роки XX століття й відтоді не вгасає. Постійно збільшуються обсяги портфельних інвестицій, розширюється їх географічна та інституціональна структура. Наприклад, якщо до 1980 р. обсяг іноземних цінних паперів у портфелях американських пенсійних фондів не перевищував 1%, до в 1990-х роках він зріс до 5-6%. Країни Європи, Японія, Канада та інші держави світу активно розвивають і модернізують свої системи торгівлі цінними паперами. Зростає кількість міжнародних і глобальних інвестиційних фондів і вартість їх активів, розширюється практика емісії американських і глобальних депозитарних розписок, збільшується кількість випадків реєстрації транснаціональними корпораціями своїх цінних паперів на зарубіжних ринках тощо. Усе це свідчить про активізацію руху міжнародних портфельних інвестицій.

За останні десятиліття, за даними Міжнародного валютного фонду, розміри потоків портфельних інвестицій стали значно перевищувати темпи росту прямих іноземних капіталовкладень (див. табл. 3.3). У сучасних умовах до портфельного інвестування крім інституційних інвесторів активними темпами залучаються приватні інвестори, які завдяки своїй чисельності і незначним обсягам операцій роблять ринок більш ліквідним.

Таблиця 3.3.

Щорічні прямі і портфельні інвестиції, млрд. дол.

1987

1990

2000

2004

прямі

портфельні

прямі

портфельні

прямі

портфельні

прямі

портфельні

Всього

ВІДПЛИВ

137

121

239

187

1191

1305

664

1074

приплив

127

134

206

189

1301

1561

549

1819

Розвинуті країни *

відплив

134

123

228

170

1091

1209

603

894

приплив

113

125

175

155

1053

1460

299

1649

Країни, що розвиваються

відплив

3

-2

10

17

100

94

61

180 J

приплив

14

1

32

20

248

87

250

170

Міжнародні організаиії

відплив

-

1

-

0

-

2

н/д

приплив

-

8

-

14

-

14

-

н/д

Торгівля цінними паперами за участю приватних інвесторів стала можливою завдяки розвитку сучасних інтернет-технологій. Кількість компаній, що роблять ставку на приватного інвестора, постійно зростає. Зокрема, у Західній Європі кількість приватних інвесторів за останні роки збільшилася у 4—5 разів. У США понад 55% населення країни є учасниками фондового ринку або безпосередньо, або через інвестиційні фонди. Для порівняння в 1950-х роках цей показник становив 5%.

Як свідчить практика, міжнародні портфельні інвестиції більш ліквідні, рухливі і чутливі до змін, що відбуваються на фінансових ринках, ніж прямі інвестиції. Портфельному інвестору однаково, в яке підприємство чи галузь вкладати кошти аби отримати прибуток при прийнятному рівні ризику. У будь-який момент портфельний інвестор може вилучити свій капітал значно швидше, ніж це може зробити інвестор, що вклав прямі інвестиції на зарубіжних ринках. Таким чином, стратегія портфельних інвесторів в основному орієнтована на короткостроковий ефект, а не на довгострокову перспективу. їх основною метою є отримання суттєвих прибутків за мінімізації ризиків.

Активізація діяльності на міжнародному ринку портфельних інвестицій пов´язана з багатьма чинниками. Серед найбільш важливих можна виділити: лібералізацію, дерегулювання і зростання різних сегментів фінансових ринків, введення багатьох фінансових інновацій, технологічне перетворення ринку цінних паперів на основі телекомунікаційних технологій, відновлення й модернізація роботи провідних фондових бірж, використання стратегій диверсифікації інституційними та індивідуальними інвесторами, зростання доступності інформації про зарубіжні ринки цінних паперів, уніфікація й стандартизація діяльності учасників фондового ринку тощо.

Гранти, технічна допомога, пільгові кредити з боку міжнародних організацій і держав складають важливу компоненту міжнародного інвестиційного ринку. Широкого поширення одержала так звана офіційна допомога розвитку. Протягом останнього десятиліття її щорічні обсяги становили в середньому 55 млрд. дол., а до 2015 р. очікується, що вона досягне 175 млрд. дол., що втричі більше, ніж зараз. Офіційна допомога розвитку надається на пільгових або безоплатних умовах країнам, що розвиваються, для прискорення їх соціально-економічного розвитку й складається з фінансової та технічної компоненти. Фінансова допомога включає позики, кредити, субсидії й дарунки. Технічна складається з надання науково-технічних знань, виробничого, збутового та управлінського досвіду тощо.

Допомога може надаватися на двосторонній та багатосторонній основі, мати приватний або державний характер. Умови надання допомоги за державними каналами звичайно вигідніші, ніж допомога з приватних джерел. Ще більш пільгові умови надають міжнародні організації. Провідну роль серед них відіграють Міжнародний валютний фонд і група Світового банку. Зокрема, у 2003 р. Світовим банком була надана допомога країнам, що розвиваються, у розмірі 18,5 млрд. дол. на реалізацію 240 проектів, у тому числі:

- 2,3 млрд. дол. на проекти в області освіти;

- 3,4 млрд. дол. на охорону здоров´я й проекти в галузі соціальних послуг;

- 1,4 млрд. дол. у вигляді позик на збереження водних ресурсів;

— 1,5 млрд. дол. на боротьбу зі СНІДом.

Кожна з організацій, що входять у групу Світового банку, зробила свій внесок у розширення допомоги країнам, що розвиваються. Наприклад, Міжнародний банк реконструкції і розвитку схвалив 99 позик на загальну суму 11,2 млрд. дол. для 37 держав. Міжнародна асоціація розвитку виділила безпроцентних кредитів і грантів для 55 країн на загальну суму 7,3 млрд. дол., найбільша частка з яких надійшла в Африку та Південну Азію. Міжнародна фінансова корпорація здійснила понад 200 проектів на суму майже 4 млрд. дол.

Міжнародний валютний фонд на постійній основі надає своїм членам фінансову та іншу допомогу. У 2003 р. тільки технічну допомогу було виділено 356 суб´єктам. Ключовими сферами такого інвестування є фінансова політика, монетарна політика, статистика. Кошти МВФ також активно спрямовуються на боротьбу з кризами, бідністю й заборгованістю.

Транснаціональні корпорації (ТНК) є основним суб´єктом господарської діяльності як в окремих країнах, так і у світовому господарстві в цілому. Хоча деякі компанії, які мали ознаки транснаціональних, з´явилися ще в XVII столітті, початок інтенсивного зародження й розвитку ТНК відноситься до другої третини XIX століття. Саме тоді почали активно розвиватися процеси концентрації капіталу й виробництва, розширювалися торгові та фінансово-кредитні відносини, що стимулювали створення міжнародних корпорацій.

Термін же «транснаціональні корпорації» з´явився значно пізніше (у 60-х роках XX століття). Крім нього в економічній літературі дедалі ширше використовуються й інші поняття, наприклад, багатонаціональні, мультинаціональні, міжнародні, глобальні компанії, які частіше за все розглядалися як синоніми, хоча між ними, на думку окремих авторів, існують деякі відмінності.

Пропонуються різні критерії для визначення ТНК: масштаби й сфера діяльності, належність капіталу, інтернаціональність менеджменту, глобальність стратегій та інше. Хоча й дотепер не вдалося сформулювати єдину загальноприйняту точку зору з даного питання, поняття транснаціональні корпорації є поширеним у вітчизняній економічній літературі; на Заході ж такі компанії переважно називають мультинаціональними.

В самому широкому розумінні транснаціональною вважається корпорація, що володіє дочірніми підприємствами у двох та більше країнах світу незалежно від їх юридичної форми або сфери діяльності, що має таку систему ухвалення рішення, яка дозволяє проводити узгоджену політику і загальну стратегію з одного або декількох центрів. При цьому дочірні компанії так пов´язані між собою через відносини власності або іншим шляхом, що кожна з них може значно впливати на діяльність інших компаній (зокрема, мати доступ до їх знань і ресурсів) і розділяти відповідальність з ними. У деяких визначеннях говориться також про те, що щорічний обсяг продажів ТНК повинен перевищувати 100 млн. дол. або більше 25% діяльності компанії має здійснюватися за кордоном.

В останні роки більш популярним в офіційній літературі стає спрощене визначення ТНК. Зокрема, у багатьох документах ЮНКТАД використовується таке визначення: транснаціональні корпорації - це акціонерні чи неакціонерні компанії, які складаються з материнських компаній і їх закордонних афілійованих фірм. Материнською компанією вважається підприємство, яке контролює активи інших суб´єктів господарської діяльності, розташованих у зарубіжних країнах. Контроль здійснюється шляхом володіння певною частиною капіталу. Закордонною афілійованою компанією називається акціонерне або неакціонерне підприємство, у якому інвестор, що є резидентом іншої країни, володіє такою частиною капіталу, що дозволяє йому мати довгостроковий інтерес в управлінні даним підприємством.

В наш час транснаціональні корпорації перетворилися на потужні важелі економічного розвитку й добробуту окремих країн і світового господарства в цілому. Заданими ЮНКТАД, на початок 2004 р. у світі існувало майже 62 тис. ТНК і 930 тис. їх дочірніх компаній. При цьому на території промислово розвинутих країн розміщувалося понад 73% материнських компаній і 11% дочірніх компаній; у країнах, що розвиваються - 23% і майже 63%; у колишніх соціалістичних країнах - 3,7% і 26%, відповідно. Значно зріс рівень транснаціоналізації компаній. У середньому для 100 найбільших корпорацій світу він сягнув за 40%, а для деяких компаній становив 80-90%. Наприклад, рівень транснаціоналізації компаній Nestle, ABB, British American Tobaco у 2001 p. наблизився до 95%, а для британсько-австралійської компанії Rio Tinto, що працює в області видобувної промисловості, перевищив навіть 98%.

ТНК виступають основними і навпливовішими суб´єктами світового господарства. Вони контролюють майже 50% світового промислового виробництва, понад 60% зовнішньої торгівлі; на них припадає 80% світової торгівлі патентами, ліцензіями, «ноу-хау». Під контролем ТНК знаходиться 90% світового ринку пшениці, кави, кукурудзи, лісоматеріалів, тютюну, залізної руди; 85% - ринку міді і бокситів; 80% - чаю та олова; 75% - бананів, натурального каучуку й нафти. Великі корпоративні імперії досить могутні. Достатньо порівняти їх щорічні обсяги продажів з ВВП тих чи інших держав, щоб прийти до такого висновку (див. діаграму 3.1).

Діаграма 3.1.

ВВП деяких держав і обсяги продажів ТНК, млрд. дол. США

Джерело: World Development Indicators Database, World Bank, August 2005; The World´s Largest Corporations, Fortune Global 500, 2005.

Ядро світового господарства складають 500-700 самих великих корпорацій світу, які мають практично необмежену економічну владу. При цьому в країнах з розвинутою ринковою економікою в кожній галузі звичайно домінують 2-3 супергіганти, що конкурують між собою на міжнародних ринках. До числа найбільших корпорацій світу за показником рівня прибутку в 2001 р. відносилися: Wal-Mart Stores, Exxon Mobil, General Motors, BP, Ford Motor тощо.

Посилення експансії ТНК пов´язано з дією багатьох чинників. Серед них можна виділити насамперед такі:

- швидке поширення сучасних досягнень науково-технічного прогресу;

- конвергенція технологічних можливостей у багатьох сферах економіки, що обумовила структурні зміни і створила нові можливості для міжнародного підприємництва;

- поява нових ринків (насамперед, країн з перехідною економікою);

- поглиблення регіональних інтеграційних процесів і розширення зон співробітництва між країнами;

- активізація процесів приватизації у різних країнах світу;

- прискорення глобалізації фінансового сектора та інтеграція фінансових ринків;

- посилення глобальної конкуренції тощо.

На думку деяких економістів, сьогодні у світі немає сили, що могла б протистояти транснаціональному капіталу. Вони вважають, що наслідком використання глобальних стратегій ТНК врешті-решт стає формування інтегрованої міжнародної виробничої й торгово-фінансової системи, у порівнянні з якою національні держави виступають як другорядні величини.

Спільні підприємства (СП) - одна з форм спільного підприємництва і міжнародної інвестиційної діяльності. Хоча в економічній і правовій літературі відсутня термінологічна єдність щодо поняття «спільне підприємство», більшість спеціалістів сходяться на тому, що спільне підприємство - це форма співробітництва партнерів, що об´єднують капітал для здійснення спільної виробничо-господарської діяльності, управління й розподілу прибутку пропорційно вкладеному капіталу.

Майже 20-30% іноземних філій ТНК створюються у формі спільних підприємств. Більшість з 500 найбільших компаній світу беруть участь у декількох СП міжнародного характеру. Для багатьох західних корпорацій СП є засобом виходу на нові ринки, подолання протекціоністських бар´єрів, прискорення науковотехнічного прогресу, зменшення ступеню ризику капіталомістких проектів виробництва нових продуктів, поліпшення доступу до джерел сировини й матеріалів тощо.

Виходячи з визначення, основними ознаками СП є:

- наявність угоди або договору про довгострокове співробітництво;

- об´єднання капіталів і їх оцінювання як внесків або вкладів учасників;

- наявність єдиних виробничих потужностей і колективів;

- наявність єдиного органа управління, відносно незалежного від керівних органів учасників;

- повна господарська самостійність підприємства;

- участь у прибутках і збитках згідно з розміром внеску або відповідно до специфічних домовленостей.

На відміну від інших форм спільного підприємництва СП мають ряд переваг. По-перше, угоди носять довгостроковий і комплексний характер. По-друге, партнери несуть спільну відповідальність за ефективність діяльності підприємства. По-третє, при спільному володінні зменшується ступінь ризику для партнерів. І, нарешті, СП дають можливість більш адаптивного проникнення на зарубіжні ринки.

Причини створення спільних підприємств різноманітні. Умовно їх можна поділити на два рівні: загальні мотиви, що пов´язані з особливостями бізнес-клімату в країні-донорі й реципієнті, і специфічні, що визначають мотивацію безпосередніх партнерів по СП. Зокрема, причиною створення СП можуть бути виробничо-економічні чинники (наприклад, зниження витрат і ризику при створенні нових потужностей, придбання нових джерел сировини або виробничої бази, реалізація переваг дислокації, можливість запобігання циклічності й сезонності виробництва, розширення діючих виробничих потужностей тощо), маркетингові та інші мотиви.

Незалежно від мотивів, СП - це засіб досягнення ділових і економічних цілей, які суттєво розширюють можливості кожного учасника. Саме це є головною відмінною рисою та основною перевагою такої форми співробітництва.

СП класифікують за різноманітним ознакам.

- за способом організації розрізняють: кооперативні й договірні;

- за участю іноземного партнера: з меншою, паритетною, більшою часткою капіталу;

- за структурою учасників: державні, приватні, змішані підприємства;

- за розмірами: дрібні, середні, великі, найбільші;

- за ступеням самостійності: незалежні й залежні від компаній засновників;

- за сферою діяльності: промислові, сільськогосподарські, науково-дослідні, закупівельні, збутові, транспортні, туристичні, страхові, консультаційні, комплексні тощо.

СП можуть створюватися в будь-якій формі та сфері діяльності, якщо остання не підпадає під державні обмеження щодо іноземних інвесторів. В цілому вони можуть займатися будь-якими видами діяльності, які не заборонені законодавством країни-реципієнта. Деякі види діяльності, наприклад, страхування і банківська справа, потребують одержання ліцензій. Спільні підприємства можуть створювати дочірні компанії, філії, представництва як на території держави-реципієнта, так і за кордоном. І взагалі в правових системах, що надають національний режим іноземним інвесторам, СП за участю іноземного партнера мають ті ж самі права та обов´язки, що і національні підприємства.

Спільні підприємства почали інтенсивніше розвиватися в останні 10-20 років. Найактивніше використовують цю форму співробітництва країни Східної Європи та Китай. За короткий час тут було створено понад 3,5 тис. СП. Створення спільних підприємств з іноземними партнерами сприяли залученню іноземних інвестицій, передового науково-технічного та управлінського досвіду, розвитку ринкових відносин у державах цих регіонів.

На міжнародному інвестиційному ринку досить активно діють стратегічні альянси. Інвестиційні буми останніх десятиліть неминуче супроводжувалися сплеском формування й розвитку стратегічних альянсів. Під стратегічним альянсом розуміють координацію на довгостроковій основі виробничої й ринкової діяльності двох і більше компаній. Якщо ці компанії знаходяться в різних країнах, то альянс стає міжнародним. Традиційно угоди між компаніями про стратегічні альянси є більш глибокими, ніж звичайні торгові операції, але менш зв´язаними, ніж злиття і поглинання.

Поява і розвиток стратегічних альянсів обумовлена багатьма чинниками, серед яких особливо виділяються:

- високий рівень динамічності й непередбачуваності ринку, що сприяють створенню гнучких організаційних структур, спроможних швидко та адекватно реагувати на зміни в зовнішньому середовищі;

- обмеженість власних ресурсів (навіть у великих корпораціях) для здійснення стратегій глобалізації та інтеграції;

- орієнтація провідних фірм на основні бізнес-компетенції, що створює передумови для кооперації між компаніями з різноманітними, але взаємодоповнюючими видами діяльності з метою досягнення більшої ефективності в межах альянсів.

Цілі створення стратегічних альянсів можуть бути самими різними. Якщо раніше основним мотивуючим чинником виступала можливість досягнення певних обсягів продажів на визначених ринках, то в наш час при створенні альянсів компанії ставлять стратегічні цілі (наприклад, можливість просування на нові ринки, доступ до нових технологій, економія на масштабах виробництва, збуту, фінансування, подолання державних та інших бар´єрів).

Зазвичай стратегічні альянси формуються на основі двох основних типів угод:

- функціональні угоди, що являють собою формальні угоди без пайової участі партнерів або створення спільного підприємства. У рамках таких угод не формується нова організація, і співробітництво здійснюється за одним або декількома напрямами діяльності (НДДКР, розвиток виробництва, удосконалення продукції, спільне використання технології тощо). Сторони передають ресурси для ведення спільної діяльності, але не поділяють власності чи прибутків підприємства;

- угоди про участь в активах як із створенням нової організації (наприклад, спільного підприємства), так і без реєстрації юридичної особи (наприклад, взаємний обмін акціями). Останнім часом спостерігається тенденція до формування альянсів на основі участі в капіталі та одночасному укладанні кількох функціональних угод для використання взаємодоповнюючих конкурентних переваг партнерів. Такі угоди були, наприклад, укладені між нафтовими компаніями Statoil (Норвегія), British Petroleum (Велика Британія), Chevron (США) і Total (Франція).

Самими активними в створенні стратегічних альянсів є американські компанії, а серед галузей - важке машинобудування, військова та аерокосмічна індустрії, фармацевтична промисловість, авіаперевезення, автомобілебудування, комунікації, тобто сфера високих технологій. Кооперації у формі стратегічних альянсів віддають перевагу і сучасні підприємства нафтогазового комплексу.

Стратегічні альянси мають тенденцію швидко з´являтися і зникати. Постійно відбувається перегрупування сил у різних галузях, а на зміну двостороннім угодам про співробітництво приходять багатосторонні. Вони, у свою чергу, ведуть до формування альян-сових мереж, учасниками яких виступають не тільки великі фірми, але й невеликі інноваційні компанії.

Активізація стратегічних альянсів призвела до появи різноманітних концепцій і моделей, що пояснюють даний феномен, визначають його основні риси та етапи формування. Зокрема, на думку професора Гарвардської школи бізнесу Р. Кантера, у стратегічних альянсах зустрічаються п´ять основних етапів і форм інтеграції: 1) «стратегічна інтеграція» з постійним контактом між партнерами на рівні топ-менеджерів для вирішення стратегічних питань; 2) «практична інтеграція», що базується на взаємодії менеджерів середньої ланки з питань спільної діяльності; 3) «оперативна інтеграція», що забезпечує взаємний доступ звичайних працівників до спільних інформаційних ресурсів; 4) «міжособиста інтеграція», що виявляється на рівні окремих осіб; 5) «культурна інтеграція», під якою розуміють взаємне прагнення знаходити шляхи для подолання розбіжностей у традиціях, мові тощо.