Міжнародна економіка

3.3. Форми й методи регулювання міжнародного інвестування на національному і міжнародному рівнях

Зростаюча роль, яку сьогодні відіграє міжнародне інвестування і його основні суб´єкти у розвитку світового господарства, обумовлює необхідність державного регулювання інвестиційних процесів і діяльності іноземних компаній. Перед урядами країн-реципієнтів постають принаймні два питання: як ставитися до іноземного інвестування та іноземних інвесторів, і яким заходам (адміністративним або економічним) віддати перевагу, щоб максимізувати позитивний ефект від діяльності іноземних компаній.

Незважаючи на посилення конкуренції між країнами з приводу залучення іноземних інвестицій і все більшу уніфікацію правових режимів, що регулюють діяльність іноземних інвесторів у межах країн-реципієнтів, проблема регулювання інвестиційних процесів, як і раніше, актуальна й активно обговорюється в економічній літературі.

Водночас серед економістів немає єдиного підходу до питань регулювання й контролю за іноземними інвестиціями та діяльністю іноземних компаній. На думку прихильників ідеї економічної свободи, втручання держави у справи іноземних компаній може мати місце тільки у двох випадках. По-перше, коли діяльність ТНК загрожує здоровій конкуренції, як, наприклад, у випадку придбання великим іноземним конкурентом провідної національної фірми. По-друге, коли в країні походження іноземної компанії обмежений доступ до ринку або коли ця країна практикує несправедливі методи торгівлі й вкладення капіталу з точки зору міжнародних правил. Послідовники інших шкіл вважають, що регулювання може здійснюватися й в інших випадках, якщо воно спрямовано на збільшення позитивного і зменшення негативного ефекту від діяльності іноземних інвесторів.

У своєму арсеналі країни-реципієнти мають безліч інструментів, за допомогою яких держава може відслідковувати й контролювати міжнародну інвестиційну діяльність на своїй території. Для цього використовуються як методи прямого адміністративного регулювання, так і важелі економічного стимулювання та обмеження. Перші регламентують правила припливу іноземного капіталу, галузеві сфери його застосування, умови й засоби просування на ринок. До других зазвичай відносяться заходи фінансового впливу (податкові, інвестиційні та інші пільги або обмеження). Будь-який з наявних у розпорядженні держави засобів впливу прямо або опосередковано спрямований на регулювання мікро- та макросередовища, у якому функціонують іноземні підприємства.

У цілому ж, усі засоби й методи регулювання іноземних інвестицій умовно можна класифікувати наступним чином: — за цілям регулювання: засоби стимулювання та обмежень;

- за об´єктами регулювання: засоби, що визначають умови первинного доступу іноземних інвестицій в економіку країни-реципієнта, і засоби, що регламентують діяльність вже створених підприємств з іноземними інвестиціями;

- за засобом впливу: безпосередня регламентація або методи загальноекономічного регулювання, які опосередковано впливають на процес іноземного інвестування;

- за характером регулювання: адміністративні та економічні;

- за тривалістю дії: тимчасові й постійні.

Як свідчить світовий досвід, на початковому етапі просування іноземної компанії на ринок країни-реципієнта держава застосовує переважно спеціальні заходи регламентації та регулювання діяльності іноземних інвесторів. Найпоширенішими з них є:

- процедура одержання інвестиційного дозволу, ліцензії на право здійснювати торгівлю цінними паперами та іншими інвестиційними інструментами;

- заборона та обмеження на капіталовкладення у певні галузі господарства, регіони, певні види цінних паперів й інвестиційні активи;

- обмеження на частку іноземної участі в місцевому капіталі (в останні роки обов´язкова більшість або меншість у капіталі втратила важливість), а також на обсяги цінних паперів, що купуються;

- виробничі та інші вимоги, що висуваються до прямих і портфельних інвесторів.

При наступній діяльності вже створених компаній з іноземними інвестиціями спеціальні заходи до них застосовуються рідко. Тут регулювання й контроль за діяльністю ТНК здійснюються за допомогою заходів загальногосподарського регулювання:

- встановлення порядку фінансування й репатріації капіталу;

- податкова політика;

- регламентація доступу до участі в приватизації;

- контроль за злиттям і поглинанням та антитрестовське законодавство в цілому;

- заходи спеціального стимулювання й контролю за діяльністю ТНК.

Незважаючи на широкий арсенал засобів, що мають держави для регулювання й контролю за інвестиційною та іншою діяльністю компаній з іноземними інвестиціями, в останні десятиліття уряди багатьох країн стали проводити ліберальнішу політику щодо ТНК, ніж у середині XX століття.

Для залучення іноземних інвестицій багато держав досить активно використовують такий механізм як вільні економічні зони. Крім цієї мети, створення вільних економічних зон переслідує й інші вигоди. Зокрема:

- забезпечення повнішої зайнятості робочої сили як безпосередньо в економічній зоні, так і за її межами;

- сприяння розвитку відсталих в економічному відношенні районів;

- модернізація технологій і одержання нових ноу-хау;

- навчання власних спеціалістів і робітників новим методам праці;

- організація в економічних зонах таких виробництв, продукція яких йшла б на експорт, не обмежуючи при цьому вже існуючі можливості місцевих підприємств, які діють на внутрішньому ринку тощо.

Вільні економічні зони (ВЕЗ) - це обмежені території, у яких діють пільгові економічні умови для іноземних і національних виробників.

Перші задокументовані вільні зони з´явилися понад двох тисяч років тому. Ще в 166 р. до нашої ери торгова влада грецького держави-острову Делос з метою сприяння торгівлі проголосила свою державу вільною зоною. Купці, що приїжджали на острів, звільнялися від податків, митних зборів і виконання адміністративних формальностей.

У середньовіччі в портових містах стали з´являтися вільні зони типу «порто-франко», в яких продавці могли, наприклад, безмитно складувати товари на період пошуку покупця. Рух товарів між «порто-франко» і іноземними державами здійснювався без митних формальностей і сплати мита. При переміщенні ж товару усередину країни застосовувався звичайний митний режим. Такі зони існували в Генуї, Гамбурзі, Бремені, Марселі, Венеції, Ліверпулі, Росії тощо. В XIX та XX століттях на зміну «порто-франко» стали приходити вільні склади, вільні гавані, а також з´являтися інші типи вільних зон.

Протягом тривалого часу вільним економічним зонам була притаманна переважно комерційна діяльність. В економічних зонах товари складувалися й піддавалися лише тим операціям, які були спрямовані на забезпечення доброякісного збереження або ж на поліпшення загального виду чи зовнішнього оформлення, що дозволяло підвищити їх якість. І тільки на початку 60-х років XX століття була дозволена обробка товарів у вільних економічних зонах. Звичайно при цьому здійснювалися операції, які певним чином збільшували додану вартість товару.

Сьогодні існують різноманітні класифікації вільних економічних зон, серед яких найчастіше виділяють:

- вільні торгові зони;

- промислові зони;

- банківські і страхові зони;

- технологічні зони;

- комплексні зони.

До категорії вільних торгових зон входять безмитні зони, вільні порти, транзитні склади, безмитні склади, митні зони на окремих підприємствах тощо. Економічною основою таких зон є скасування або зниження мита, більш м´який експортно-імпортний контроль над товаром, що потрапляє в зону і реекспортується з неї. Зони даного типу націлені переважно на перевалку та збереження вантажів.

Промислові зони базуються не лише на застосуванні пільгового торгового й митного режимів, але й на пільгових режимах фінансування й оподаткування, у тому числі для іноземних компаній. Такі зони орієнтовані в основному на виробництво експортної або імпортозамінюючої продукції, тому їх часто ще підрозділяють на експортопромислові та імпортопромислові зони.

До банківських і страхових зон відносяться, насамперед, офшорні центри або, як їх ще називають, - податкові гавані, а також території, де існує пільговий режим здійснення банківських і страхових операцій (детальніше див. у Розділі 5).

Основу технологічних зон складають різноманітні технополіси і технопарки. Основна їх задача — забезпечувати на основі різноманітних пільг розробку та впровадження сучасних технологій за допомогою національних й іноземних компаній. Більше всього таких зон розташовано в Японії та США.

Комплексні зони створюються для рішення широкого кола завдань і частіше всього використовують елементи різних видів зон. До них, наприклад, можуть відноситься «відкриті» міста, райони з різними пільговими режимами.

Найбільшого поширення вільні економічні зони одержали в країнах, що розвиваються. За даними статистики в країнах, що розвиваються, існує майже 400 економічних зон, в яких працює понад 3 млн. чоловік. У країнах, що розвиваються, створюються переважно експортопромислові та імпортозамінюючі зони, які розраховані на залучення іноземного капіталу й технологій. Яскравим прикладом може служити велика промислова зона в Манаусі (Бразилія).

У країнах із розвинутою ринковою економікою переважно функціонують зони, які базуються на зниженні або скасуванні мит, лібералізації експортно-імпортного контролю, а також зони, що орієнтуються на пільгове переміщення капіталів і банківських операцій. Найбільша кількість вільних зон створена в США (близько 300). Крім найстарішої і найбільшої вільної економічної зони в Нью-Йорку, вони організовані в Бостоні, Чикаго, Клівленді, Сан-Франциско, Сиєтлі та інших великих містах країни.

У практиці економічних зон за сучасних умов застосовується широка гама пільг і стимулів для іноземних вкладників капіталу. Як правило, вони залежать від специфічних умов кожної економічної зони. Звичайно, крім скасування мита, передбачаються такі пільги:

— скасування будь-якого оподатковування за умови експортування товару, звільнення від інших податків, насамперед, на нерухоме майно, а також місцевих (обласних) податків, які існують у ряді країн (наприклад, у Південній Кореї компанії, які створені у вільній економічній зоні, у перші п´ять років цілком звільняються від податків, а в наступні три роки сплачують податки за ставкою на 50% нижчою, ніж основна);

— скасування або зменшення прибуткового податку для осіб, що працюють у вільній економічній зоні;

— повне або часткове скасування податків з прибутку зональних підприємств на певний строк і в залежності від ряду умов.

В сучасних умовах посилюється потреба в координації й розробці на міжнародному рівні єдиних підходів до розв´язання тих чи інших проблем, пов´язаних із міжнародною інвестиційною діяльністю компаній. Наддержавне регулювання здійснюється як через двостороннє, так і багатостороннє співробітництво між державами, а також через механізми функціонування міжнародних організацій і інтеграційних угруповань. Система наддержавного регулювання має відносно фрагментарний характер і складається із сотень двосторонніх угод, декількох десятків документів міжнародного й регіонального характеру. Діалектично доповнюючи національне регулювання, розробка й реалізація міжнародних ініціатив покликані створити міжнародне правове середовище, де б проблеми й розбіжності між окремими суб´єктами міжнародних економічних відносин розв´язувались б не шляхом конфронтації й тиску, а на основі партнерства, переговорів і співробітництва.

Перші спроби міжнародного регулювання питань іноземного інвестування й діяльності ТНК починалися ще в 20-х роках XX століття, проте значного поширення вони одержали лише після Другої світової війни. Зокрема, у 1929 р. з ініціативи Ліги Націй відбулася конференція з метою укладання багатосторонньої міжнародної конвенції з питань поводження з іноземцями та їх власністю. У 1947 р. як складова проекту Гаванської Хартії обговорювалася багатостороння угода про глобальні інвестиційні принципи. Проте ні по конвенції, ні по угоді так і не було досягнуто єдності. Водночас це були перші кроки на шляху подальшого розвитку багатостороннього співробітництва у сфері іноземних інвестицій.

З 60-х років XX століття механізм двостороннього й багатостороннього регулювання інвестиційних питань став розвиватися активніше. Основну роль у цьому процесі відіграли і дотепер відіграють міжнародні організації, насамперед, ООН і її спеціалізовані установи (МВФ, МБРР, ЮНКТАД). Суттєвий внесок у регулювання інвестиційних питань зробили Банк міжнародних розрахунків (БМР), ГАТТ/СОТ, провідні фондові біржі та інші учасники міжнародного ринку капіталів. Зокрема, у рамках спеціалізованих структур ООН (Комісії ООН з ТНК і Центру ООН з ТНК) понад 20 років велася робота з установлення глобального режиму прямих іноземних інвестицій і діяльності ТНК. Розроблявся так званий

Кодекс поведінки ТНК — міжнародна угода, що була покликана затвердити основні стандарти, принципи й напрями регулювання питань, пов´язаних з інвестиційною та іншою зарубіжною діяльністю ТНК, і дотримання нормам якої було б юридично обов´язковим. Хоча Кодекс поведінки так і не був ухвалений, і країнам не вдалося на глобальному рівні досягти згоди, на міжнародному рівні все ж були вироблені єдині підходи до регулювання окремих напрямів діяльності ТНК, в тому числі пов´язаних з їх інвестиційною активністю. Так, значних успіхів вдалося досягти у питаннях обмежувальної ділової практики, незаконних платежів тощо.

Банк міжнародних розрахунків, МВФ, МБРР та інші міжнародні фінансові організації поряд з розробкою міжнародних домовленостей щодо позичкового капіталу досить активно займаються регулюванням питань руху підприємницького капіталу, насамперед, портфельних інвестицій. Так, БМР часто публікує звіти і дослідження щодо стану справ на ринку боргових зобов´язань і похідних цінних паперів, визначає перспективи розвитку й міжнародні правила їх функціонування.

У межах Світової організації торгівлі також ставилися питання, пов´язані з інвестиційною діяльністю. Зокрема, ще на уругвайському раунді переговорів був прийнятий цілий ряд документів, які у більшій чи меншій мірі стосуються сфери регулювання іноземних інвестицій і спрямовані на поліпшення інвестиційного клімату в усьому світі за рахунок лібералізації доступу до ринків і створення нових можливостей для інвестицій і торгівлі. Виявлення та усунення інвестиційних заходів, які пов´язані з торгівлею та обмежують (дестабілізують) її стало важливим кроком на шляху формування ліберального міжнародного режиму щодо прямих іноземних інвестицій і зовнішньоторговельних операцій.

Провідні фондові біржі, об´єднуючи свої ресурси, теж прагнуть до уніфікації правил торгівлі на своїх площадках. Це, безумовно, робить певний внесок у розвиток міжнародної системи регулювання інвестиційної діяльності й розширює можливості учасників ринку щодо пошуку привабливих сфер застосування капіталу.

Плідна робота щодо регулювання міжнародного інвестування здійснюється в рамках Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР). Ще в 1976 р. були ухвалені два базових документи: Кодекси лібералізації руху капіталу і поточних невидимих операцій і Декларація про міжнародну інвестиційну діяльність і ТНК. В середині 90-х років до них додалася Багатостороння інвестиційна угода.

Усі ці документи містять у собі важливі зобов´язання стосовно поетапної лібералізації операцій, пов´язаних із прямими іноземними інвестиціями та поступовим вирівнюванням режиму, що надається іноземним і національним інвесторам країнами-реципієнтами. Дані документи регулюють досить широке коло питань, які прямо або опосередковано стосуються інвестування. Зокрема, у кодекси включені положення, які визначають основні аспекти права на створення підприємств, є положення щодо лібералізації різних секторів сфери послуг, включаючи банківську справу й фінансові послуги.

Досить ефективними є системи регіонального регулювання іноземних інвестицій і ТНК, які створюються в рамках інтеграційних угруповань чи регіональних організацій. Яскравим прикладом є діяльність Європейського союзу. Уже на початкових етапах інтеграції на порядок денний ставилося питання про необхідність контролю за операціями ТНК. З огляду на всю складність і масштабність завдань з регулювання іноземної підприємницької діяльності, ЄС пішов не шляхом розробки всеосяжного закону, а шляхом прийняття послідовних взаємодоповнюючих директив і регламентів.

Спочатку доцільність використання наднаціональних заходів контролю за ТНК була предметом гострих розбіжностей. Тільки в 1970-х роках намітилися зрушення щодо прийняття конструктивних заходів по даному питанню, і за відносно невеликий термін з´явилися важливі документи, що регулюють різні аспекти діяльності ТНК. Сьогодні практично склалася трьохвекторна система впливу на іноземні компанії. Вона охоплює такі напрями:

- гармонізація наднаціонального права компаній і розробка права компаній ЄС;

- формування єдиної політики в області конкуренції;

- розробка спільної податкової політики.

Робота ЄС, спрямована на регулювання діяльності ТНК, продовжується. Нове обличчя Європи і всього світового господарства потребує додаткової розробки різноманітних документів як у вказаних напрямах, так і в нових сферах.

Що стосується інших інтеграційних угруповань (насамперед, з країн, що розвиваються), то процес спільного регулювання інвестиційних питань на регіональному рівні поки ще не отримав суттєвого розвитку. Тут, як і раніше, віддають перевагу двосторонньому регулюванню окремих аспектів інвестиційної діяльності ТНК.

Необхідно відзначити, що, хоча документи міжнародного й регіонального характеру є важливим інструментом регулювання інвестиційних відносин, вони неспроможні замінити, а лише доповнюють двосторонній підхід до формування загального набору стандартів стосовно питань регулювання міжнародного інвестиційного бізнесу. Розвиток двостороннього співробітництва у сфері іноземного інвестування обумовлюється цілою низкою обставин. Так, наприклад, країни з дуже високим рівнем ризику для здійснення капіталовкладень через двосторонні угоди прагнуть надати гарантії іноземним інвесторам і, таким чином, залучити іноземний капітал для використання в національних інтересах. Завдяки використанню механізмів запобігання подвійного оподатковування держави можуть вирішувати різні проблеми, що виникають між країною-реципієнтом і країною базування, у тому числі у питаннях розподілу й вивозу прибутку.

Проте двосторонні інвестиційні угоди, як правило, не гарантують абсолютного права іноземному інвестору на необмежений доступ до ринку країни-реципієнта. У більшості документів говориться, що інвестиції здійснюються відповідно до законодавства країн, що приймають капітал. Отже, зберігається прерогатива країни-реципієнта на дозвіл або заборону дій інвестора на її території. Однак, в угодах часто підкреслюється, що сторони полегшують здійснення інвестицій і містять стандартні положення про те, що обидві сторони створюють сприятливі умови для залучення іноземних інвестицій.

В цілому, останнє десятиліття характеризується досить активними діями у сфері розробки єдиних підходів до регулювання різних аспектів міжнародної інвестиційної діяльності на дво- та багатосторонньому рівнях.