Міжнародна економіка

4.4. Світовий фінансовий ринок, його функціональна, валютна та географічна структура

Основним функціональним простором руху зовнішніх позичкових ресурсів є міжнародний ринок позичкових капіталів, який являє собою глобальну систему акумулювання вільних фінансових ресурсів та їх надання позичальникам із різних країн на принципах ринкової конкуренції. Головними позикодавцями виступають промислово розвинуті країни та їхні агенти; водночас вони є головними одержувачами міжнародних фінансових ресурсів. Історично світовий ринок капіталів виник на базі національних ринків позичкових капіталів і розвивався на основі їхньої інтернаціоналізації. Формування сучасного ринку позичкових капіталів було завершено на початку XX сторіччя. В кінці 1950-х рр. виник євроринок як частина світового ринку позичкових капіталів, де банки здійснюють депозитно-кредитні операції у євровалютах. Визначальною рисою світового ринку позичкових капіталів є спрямування національного позичкового капіталу за кордон у розпорядження іноземного банку або залучення іноземного капіталу. Класичні іноземні позики базуються на принципі єдності місця й валюти позики (зазвичай, валюти кредитора). Розрізняють три основних взаємопов´язаних сектори світового ринку позичкових капіталів: грошовий ринок, ринок капіталів та світовий фінансовий ринок, об´єктом угод на яких є капітал, який залучається з-за кордону або позичається юридичним особам і громадянам іноземних держав.

Грошовий ринок — це частина ринку позичкових капіталів, де здійснюється короткострокові депозитно-кредитні операції. Учасники ринку капіталів здійснюють фінансові операції терміном понад 1 рік; тут надаються середньо- і довгострокові іноземні кредити (насамперед, єврокредити). Проте у сучасному світі це розмежування поступово втрачає своє значення: на практиці відбувається постійна трансформація короткострокових вкладень у середньо- і довгострокові кредити (як правило, за допомогою державних та банківських гарантій).

Світовий фінансовий ринок — це частина ринку позичкових капіталів, де здійснюється емісія, купівля та продаж цінних паперів, у тому числі в євровалютах. Він включає ринок єврооблігацій, євроакцій, євровекселів та нових фінансових інструментів (фінансових деривативів, свопів, строкових контрактів за фінансовими інструментами, опціонів тощо). На фінансовому ринку діють приватні фірми, банки, держави, що випускають цінні папери. На частку щорічної емісії-нетто на світовому фондовому ринку припадає майже половина всіх джерел міжнародного кредитування й фінансування - 6050,9 млрд. дол. США у 2000 році).

Операції на світовому фінансовому ринку здійснюються у національних валютах провідних країн (резервних валютах), євровалютах та міжнародних валютних одиницях (наприклад, СПЗ1)- 3 плином часу відносна роль провідних валют на фінансовому ринку, що визначає його валютну структуру, змінювалася. Так, у 1970-1980-і роки на ринку переважали єврооблігації та євроноти, деноміновані в доларах США, рідше - в японських єнах. У 1990-і роки зросла активність ринків єврооблігацій, деномінованих в інших валютах, зокрема, у марках ФРН, фунтах стерлінгів, канадських доларах та інших. Однак найзначніших структурних змін міжнародний ринок боргових зобов´язань зазнав після введення євро: починаючи з 1999 р. абсолютно переважають емісії у двох валютах — доларах США та євро.

Роль, яку відіграє валюта на міжнародних ринках капіталу, значною мірою пов´язана з виконанням нею функції міжнародного збереження вартості. Міжнародне збереження вартості має два аспекти — фінансовий та інвестиційний. Перший визначається тим, у яких валютах приватні особи, компанії та уряди здійснюють фінансування, тобто в яких валютах вони здійснюють запозичення. Виконання валютою фінансової функції означає широке використання її для надання і погашення боргових зобов´язань. Другий аспект полягає у визначенні того, в якій валюті приватні особи, компанії та уряди інвестують своє багатство, тобто з яких валют складаються їхні заощадження або інвестиційні портфелі. Ця функція традиційно називається інвестиційною функцією валюти.

Інвестування в іноземні фінансові активи охоплює одночасно два типи інвестицій: інвестиції у певні фінансові активи (акції чи облігації) та інвестиції в іноземну валюту. Інвестиційна привабливість валюти залежить як від традиційних циклічних факторів, таких як динаміка короткострокових процентних ставок та обмінних курсів, так і від структурних факторів, пов´язаних із розвиненістю ринків певних валют та динамікою цін на активи, деноміновані у цих валютах. Як правило, валюта країн із розвинутими фінансовими ринками привабливіша для зовнішніх інвесторів, що обумовлює здійснення операцій саме в цій валюті.

У сучасній валютній структурі міжнародного ринку боргових зобов´язань домінують долар США та євро. Долари США - най-ліквідніша та найпошириніша валюта на міжнародних ринках. Вона надає доступ до найбільшої національної інвестиційної бази у світі — фінансового ринку США, на якому сконцентровано 50% світових активів фондів спільного інвестування. Саме тому на цьому ринку представлена велика кількість фінансових інструментів та емітентів із різними кредитними рейтингами, і близько 50% емісій цінних паперів нині деномінуються в доларах США.

Стрімке зростання обсягів емісій, деномінованих у євро, свідчить про зростання довіри фінансової спільноти до нової валюти. Вагомими факторами є також, по-перше, посилення ролі європейських компаній, які для фінансування злиттів і поглинань емітували боргові зобов´язання у євро. По-друге, інтеграція фінансових ринків країн єврозони, яка більшила ліквідність цих ринків і сприяла зменшенню витрат на укладання угод із цінними паперами. По-третє, значне розширення інвестиційної бази в єврозоні.

Треба відрізняти єдину європейську валюту «євро» від евровалют, евровалюта — це строковий депозит, що знаходиться в банках, розташованих за межами країни емісії даної валюти. Наприклад, американський долар, який знаходиться на депозиті в банку в Лондоні, навіть якщо це американський банк, називається євродоларом. Уперше евровалюта виникла в 1950-і роки у зв´язку з тим, що радянські банки перевели свої доларові кошти в британські та французькі банки для того, щоб захистити себе від ризику конфіскації цих коштів владою США. Нині обсяги операцій на ринках евровалют зростають з кожним роком, і євробанки діють більш ефективно та з меншими витратами, ніж внутрішні банки через те, що євроринки не підвладні деяким національним правилам. За останні десятиріччя євровалютний ринок став одним із найголовніших центрів міжнародного фінансового посередництва.

Організаційною основою євроринку є євробанки та міжнародні банківські консорціуми, які становлять його інституційну структуру. Транснаціональні банки (ТНБ) - це великі міжнародні кредитно-фінансові комплекси універсального типу, що мають за кордоном розгалужену мережу філіалів і здійснюють комплекс операцій в більшості країн у різних сферах і валютах. Монополізація світового ринку позичкових капіталів дозволяє цим банкам диктувати свої умови меншим банкам завдяки централізованому керівництву, єдиній стратегії і тактиці.

Основний обсяг міжнародних трансакцій позичковими капіталами відбувається між розвинутими країнами; значно менший обсяг позичкових капіталів спрямовується у країни, що розвиваються (через валютні ризики, можливість дефолту експропріації тощо). Якщо на межі 1990 року частка країн Азії, Латинської Америки та Африки становила 33% світових зобов´язань, то у 1990-х роках - лише 11%. При цьому порівняно із серединою 1980-х рр. обсяг сукупних капітальних потоків майже в 6 разів перевищив обсяги чистих запозичень. Величезні суми надаються в позику національними позичальниками, однак, чисті обсяги запозиченого капіталу залишаються відносно малими. Такі розбіжності пояснюються існуванням значного обсягу спекулятивних потоків капіталу, які переміщуються з метою отримання прибутків від різниці процентних ставок з одночасним хеджуванням цих сум, що дозволяє оптимально розподіляти кредитні ризики поміж країнами й ефективно компенсувати початковий потік капіталів.

Що стосується еволюції географічної структури світового фінансового ринку, то історично першим світовим фінансовим центром був Амстердам. Упродовж XVIII—XIX ст. швидко зростала роль Великої Британії, яка у 1820 році володіла 30% світових зобов´язань. До початку XX ст. Велика Британія була «світовим банкіром»: її частка в світових іноземних інвестиціях досягала 80%. Це обумовлювалося високим рівнем розвитку капіталізму у Великій Британії, її широкими міжнародними зв´язками з іншими країнами, відносною стійкістю фунта стерлінгів, розвиненою кредитною системою країни. У XX ст. зміцнилися фінансові позиції США, хоча Лондон продовжував відігравати важливу роль у міжнародних валютних, кредитних і фінансових операціях. Позички Європі в період першої світової війни зробили Америку найбільшим кредитором, а Нью-Йорк став найвпливовішим фінансовим центром. Протягом 1914—1945 рр. глобальна економіка була частково зруйнована: дві світові війни та Велика Депресія супроводжувались посиленням тенденцій націоналізму. Міждержавне співробітництво в цей період було блоковано, потоки капіталів — мінімальні, а інтернаціональні інвестиції жорстко контролювалися, що призвело до несинхронного руху процентних ставок.

Спроби відродити світову економіку активізувалися у Бреттон-Вудську еру (1945-1971 роки). В цей період МВФ санкціонував використання контролю за рухом капіталів як засобу запобігання валютній кризі. Однак у кінці 1960-х рр. обсяги капітальних потоків упали до мінімуму, що підірвало стабільність системи фіксованих валютних курсів. У цей же час США втратили монопольне положення провідного фінансового центру. Починають активно розвиватися нові фінансові центри у Західній Європі та Японії. У 1960—1990-і роки рух позичкових капіталів активізувався, оскільки у більшості промислово розвинених країн була проведена лібералізація національних кредитних, валютних і фінансових ринків. Пов´язані з цим процесом численні банкрутства та активна концентрація банківського капіталу надали поштовху до розвитку фінансових інновацій, активізували процеси сек´юритизації. В 1990-і роки в умовах високої ринкової інтеграції значно підвищилась мобільність капіталу поміж країнами, що призвело до загострення конкуренції і максимального зближення відсоткових ставок на ідентичні цінні папери у різних фінансових центрах.

Процес формування географічної структури світового ринку на сучасному етапі є досить суперечливим: з одного боку, значення національних ринків у міжнародній міграції позичкових капіталів поступово зменшується, що пов´язано зі швидким розвитком євро-ринків — резервуарів різноманітних коштів, що існують окремо від національних грошових ринків. З іншого боку, на світовому ринку позичкових капіталів утворилася низка нових міжнародних фінансових центрів, де зосереджені великі банки і спеціалізовані кредитно-фінансові інститути та здійснюється великий обсяг фінансово-кредитних операцій.

Для ефективного функціонування фінансового центру необхідними передумовами виступають: високий рівень економічного розвитку країни, де розміщується фінансовий центр; активна участь даної країни у світовій торгівлі; наявність дієздатного ринку капіталів та ефективної банківської системи; лібералізація валютного й податкового законодавства; вигідне географічне положення та політична стабільність у країні.

На сучасному етапі найбільшими фінансовими центрами є Нью-Йорк, Лондон (у сфері депозитних та кредитних операцій), Цюрих, який сперечається з Лондоном за обсягом операцій із золотом, Люксембург (який зосередив чверть усіх євровалютних кредитів і спеціалізується на короткострокових та середньострокових кредитних операціях), Франкфурт-на-Майні. Країни ЄС упродовж 1990-х років у відповідності з «планом Делора» активно формували єдиний фінансовий простір шляхом відміни всіх валютних обмежень. Останнім часом зростає роль Токіо - на відміну від США, які з 1985 р. є нетто-боржником, Японія виступає провідним кредитором світу (чисті позики іншим країнам як відсоток від ВВП у США протягом 1999-2002 pp. зменшилися від 4,7 до 3,0%, тоді як у Японії вони зросли від 2,2 до 3,4%). Поява фінансових центрів на периферії світового господарства, таких як Багами, Сінгапур, Гонконг, Панама, Бахрейн, обумовлена існуванням тут низьких податків та малих операційних витрат, незначним державним втручанням, ліберальним валютним законодавством. Такі світові фінансові центри, де кредитні установи здійснюють операції переважно з нерезидентами в іноземній для даної країни валюти, отримали назву фінансових центрів «оффшор» (off-shore). Вони слугують податковим укриттям, оскільки операції в них не оподатковуються і є вільними від валютних обмежень.