Міжнародна економіка

5.2. Історія, динаміка та сучасний стан міжнародної міграції робочої сили

Міжнародна міграція робочої сили має багатовікову історію. Економічна могутність всіх стародавніх цивілізацій була створена переважно за рахунок примусово переміщених великих мас людей, в першу чергу, рабів, з країн, загарблених і поневолених під час перманентних війн. Тобто найбільш характерною рисою міграції до початку епохи середньовіччя був її примусовий, поневільний характер.

В середні віки в Європі найбільш популярною формою міграції була наймана військова служба. Впродовж тривалого часу монархії Франції, Швеції, Польщі, Італії та деякі інші регулярно залучали на платну військову службу офіцерів і професійних солдат з німецьких князівств, Швейцарії.

Великі географічні відкриття суттєво стимулювали масові переміщення людей до нових, раніш невідомих європейцям регіонів світу. Весь період від кінця XV — початку XVI віків до другої половини XIX віку сучасні історики часто називають «первісною» або «старою» міграцією. Цей етап має свої характерні риси. По-перше, це — чітко визначена спрямованість основних міграційних потоків. Перший з них пролягав із Старого Світу до Нового, тобто до Північної та

Південної Америки та Вест-Індії. Такі колоніальні держави як Велика Британія, Іспанія, Франція, Португалія експортували надлишок робочої сили, що виникав через стрімке скорочення робочих місць, внаслідок становлення та бурхливого розвитку капіталізму в країнах Європи. Насамперед, це були ремісники та сільськогосподарські робітники. Крім того, значну частину мігрантів складали військові, колоніальні чиновники з метрополій, священнослужителі, торговці, а також авантюристи всіх мастей.

Другий міграційний потік супроводжував і був, значною мірою, викликаний першим. Створення колоніальних імперій, знищення місцевого населення, зокрема, індіанців в Америці і, водночас, зростаючі виробничі потреби численних плантацій і рудників обумовили примусовий вивіз рабів із країн Африки. За два століття до Америки було насильницькі переміщено від 20 до 30 млн. людей, внаслідок чого загальне населення «чорного» континенту скоротилося.

Поряд з основними міграційними потоками того часу, про які йшлося вище, існували й інші, що було обумовлено виробничими потребами та іншими факторами. Так, до Росії ще за часи Петра І було запрошено чимало іноземців, насамперед, із Голландії та Німеччини.

Під час правління Єлизавети в різні губернії продовжували прибувати німці, а за часи Катерини II - французи. В той самий період, в Херсонській губернії осіли також шведи, нащадки яких мешкають там і сьогодні.

Наступний етап масової міжнародної міграції, на думку більшості фахівців, розпочався в 60-і роки XIX століття і тривав до другої світової війни. Цей етап характеризувався зниженням кількості емігрантів з Англії, Іспанії, Нідерландів, Португалії й зростанням із таких країн, як Австро-Угорщина, Росія, Германія, Італія та деяких інших. Саме тоді, наприкінці XIX століття, відбувалася масова еміграція національних меншин (фінів, поляків, прибалтів та інших) і, зокрема, українців, із Росії до США та Канади. Більше того, європейські емігранти почали опановувати Австралію, Нову Зеландію, Південну Африку та Аргентину.

Існує одна характерна риса цього етапу, що визначилася на початку XX століття й яка досі притаманна міграції - зворотний потік мігрантів із колоній до метрополій. Це було обумовлено, в першу чергу, революційними змінами у суспільному виробництві. Поява серійного, великосерійного та масового виробництва товарів за потоковими принципами вимагала залучення малокваліфікованої робочої сили, особливо на трудомісткі, важкі та малооплачувані операції.

Більшовицька революція 1917 року в Росії і подальша громадянська війна призвели до масової еміграції солдат і офіцерів Білої Армії, інтелігенції, дворян, державних чиновників і промисловців до європейських країн, Туреччини, США, Китаю.

Друга світова війна - це масове насильницьке залучення робітників з окупованих територій Росії, зокрема, з України, Білорусі, а також із Польщі та деяких інших країн Європи на підприємства третього рейха; це мільйони військовополонених у концтаборах; це аналогічні міграційні процеси на Далекому Сході під час японської окупації; це депортація російських німців, кавказьких народів і татар у СРСР; це післявоєнне повернення або неповернення примусово переміщених людей.

Сучасний етап міжнародної міграції розпочався після завершення другої світової війни. Загальними особливостями цього етапу є такі: масовість; виникнення конкретних більш менш стабільних центрів привабливості; зростання кількості нелегальних мігрантів; посилення адміністративно-правового регулювання міграції у країнах-реципієнтах; зростання кількості мігрантів серед наукової інтелігенції і творчої молоді, тобто «втрата інтелекту» («brаіп-drain», рос. «у течка мозгов»).

Щодо масовості, то за даними Міжнародної організації з міграції (MOM) зараз у різних країнах легально працює більше 35 млн. робітників-мігрантів (без утриманців).

На сьогоднішній день у світі утворилися такі вже традиційні центри привабливості (притяжіння) робочої сили:

  1. Західна Європа, де загальна кількість зайнятих іноземців щорічно коливається в межах 4-7,5 млн. чоловік. їх питома вага в загальній чисельності працюючих у деяких країнах становить: Люксембург - 33%; Швейцарія - 20%; Австрія - 9%; Бельгія - 9%; Німеччина - 8%; Франція - 8%; Нідерланди - 5%; Данія - 5%; Італія — 3%.
  2. США. Іноземці складають більше 7% від загальної чисельності, причому 75% від загальної чисельності іноземців-резидентів, які народжені за межами США (близько 26 млн. осіб), мешкають у семи штатах: Каліфорнії, Нью-Йорку, Техасі, Флориді, Нью-Джерсі, Іллінойсі, Массачусетсі. До речі, в Каліфорнії вони становлять 22% населення. Серед країн-експортерів робочої сили до США слід назвати Мексику, на яку припадає 12% прибулих, а також Китай, Філіппіни, В´єтнам, Індію, колишні республіки СРСР і Домініканську Республіку.
  3. Нафтодобувні країни Близького Сходу. До цього регіону щорічно прибуває близько 4 млн. іноземців, в основному з Індії, Пакистану, Бангладеш, Філіппін та деяких інших країн. Питома вага іммігрантів у загальній чисельності зайнятих: Катар - 95%; Саудівська Аравія - 48%; Бахрейн - 46%; Оман 40%. ОАЕ - 37%.
  4. Латинська Америка. Загальна чисельність прибулих дорівнює 7-8,5 млн. осіб. Навіть і сьогодні, попри економічні негаразди, найбільш привабливою для іноземців є Аргентина. Серед інших країн, з точки зору привабливості, можна також виділити Венесуелу.
  5. Австралія. Інтерес іноземних громадян до цієї країни постійно зростає. Сьогодні одна чверть населення Австралії — іммігранти з більш ніж 100 країн світу.
  6. Азіатсько-Тихоокеанський регіон. Головними країнами-реципієнтами виступають Південна Корея, Японія, Бруней, Гонконг, Малайзія, Сінгапур, Тайвань, в які прибувають вихідці з Китаю, Таїланду, Лаосу, В´єтнаму, Індії та Філіппін.
  7. Африка. В Північній Африці центром притяжіння виступає Лівія, що приймає, насамперед, єгиптян, а на півдні - Південно-Африканська республіка, яка притягує вихідців із Мозамбіку та деяких інших сусідніх країн. Певну привабливість має також Нігерія, здебільшого для вихідців із Гани, Чаду та Беніну.
  8. Незважаючи на суперечливі статистичні дані, вже можна стверджувати, що утворився новий центр притяжіння — Росія. Так, за деякими джерелами тільки на сході цієї країни чисельність іммігрантів із Китаю вже досягла кількох мільйонів осіб.

Нелегальні мігранти складають все більш значну частину новоприбулих до привабливих країн. Це явище — одна з найбільш серйозних сучасних проблем у сфері міграційних процесів. Більшість цивілізованих країн значно посилює боротьбу з нелегалами. Так, у Франції, наприклад, з початку 90-х років роботодавця, який використовує працю нелегала, очікує тюремне ув´язнення, замість штрафу, як це було раніше.

«Втрата інтелекту» є реальністю для багатьох країн світу. В принципі неможливо спрощувати це явище і зводити його до простої формули: таланти з бідних країн шукають багату домівку, де їм буде краще жити і працювати. Наведемо три приклади «втрати інтелекту», відомі автору цього розділу з особистого досвіду. Молодий талановитий випускник Національної Школи Адміністрації 1990 року в Бамако (Республіка Малі) отримує запрошення й грант на навчання в одному з провідних Університетів Монреалю (Канада). Український вчений-фізик, доктор фізико-математичних наук 45 років, у розквіті творчих сил, автор кількох фундаментальних творів і винаходів, але працюючий у такій області теоретичної фізики, яка не фінансується і практично не розробляється нині в Україні, емігрує в 1999 році до Австралії, де в одному з університетів сконцентровані світові наукові сили, що працюють над проблемою, практичне значення якої буде неоцінним для людства через 40-50 років. Фінський вчений віком 31 рік, фахівець в одній з галузей фундаментальної науки, професор Університету в м. Тампере, цілком матеріально забезпечений виїжджає в 1998 році в США на постійне багаторічне проживання, оскільки у відносно маленькій Фінляндії розвиваються, в першу чергу, прикладні науки, і вчений об´єктивно не може реалізувати свій науковий потенціал.

Найголовнішим імпортером «умів» виступають провідні країни і, насамперед, США, де залучення й використання іноземного інтелекту здійснюється на рівні державної політики. Численні державні і приватні фонди вишукують таланти в різних, і не тільки в бідних, країнах світу і пропонують гранти, стипендії, високу заробітну плату і навіть гарантовану натуралізацію в США. Про результат такої політики свідчать такі красномовні факти: за свідченням американських фахівців, США, завдяки єврейській еміграції з СРСР, вдалося ліквідувати провал у деяких провідних галузях фундаментальних наук, зокрема у математиці, що утворився в 60-х — на початку 70-х років. Упродовж останнього десятиріччя частка іммігрантів першого покоління серед лауреатів Нобелівської премії від США і членів Національної Академії Наук США коливалася в межах 20—33 відсотків.

Поряд із загальними особливостями, що притаманні міграційним процесам від 1945 року по теперішній час, цей етап можна, у свою чергу, поділити на два періоди, які суттєво відрізняються між собою, а саме: 1945-1973 роки; 1974 рік-до сьогодення. Насамперед, це стосується європейських міграційних процесів.

Найбільш характерні риси періоду 1945-1973 років такі:

— стрімке зростання прибулих у метрополії з колишніх колоній і домініонів. Так, до 1970 року у Францію емігрували 600 тис. алжирців, 140 тис. марокканців, 90 тис. тунісців та сотні тисяч із Сенегалу, Малі, Того, Нігеру та багатьох інших країн. До Англії, наприклад, з 1946 року до 1959 рік прибуло тільки з Ірландії 350 тисяч осіб;

— згаданий період — це час створення, становлення і ліквідації так званої «системи гостьових робітників» («guestworker system»), яка в найбільш класичному вигляді була впроваджена у Німеччині: Федеральний Офіс Праці здійснював організований набір (вербування) робочої сили, перевіряв виробничі навички робітників, здійснював медичні експертизи тощо. Підприємці компенсували всі фінансові витрати Федерального Офісу і використовували робітників у виробництві. Умови найму були юридично закріплені у двосторонніх угодах між ФРН та країнами-експортерами: спочатку з Італією, пізніше — з Грецією, Туреччиною, Марокко, Португалією, Тунісом і Югославією. Це сприяло масовому збільшенню числа мігрантів. У ФРН їх кількість становила: 1956 рік -95 тис. 1966 рік — 1 млн. 300 тис; 1973 рік — 2 млн. 600 тис. осіб. Аналогічні явища спостерігалися і в інших країнах Західної Європи. Так, з 1950 до 1970 року кількість емігрантів у Франції, Великій Британії та Швейцарії зросла відповідно з 2 млн. 128 тис. до 3 млн. 339 тис, з 1 млн. 573 тис. до 3 млн. 968 тис. і з 279 тис. до 983 тисяч. Загострення соціально-економічних проблем, політичні та деякі інші чинники призвели до ліквідації «системи гостьових робітників» в 1973 році;

— виникнення суверенних держав унаслідок краху колоніальної системи зумовило появу зворотних потоків мігрантів, насамперед, із числа інтелігенції з метрополій до колишніх колоній і домініонів;

— серед причин міграції цього періоду переважають економічні, що пов´язані з пошуком більш забезпеченого, заможного життя;

— диверсифікація потоків як за географічним походженням мігрантів, так і країн-реципієнтів. На початок 70-х років у загальній кількості іммігрантів поступово зростає доля прибулих з Африки, Азії та Латинської Америки і відповідно знижується доля європейців.

З початку 70-х років, особливо після 1973 року (ліквідація «системи гостьових робітників») у характері міграції відзначаються певні зміни, а саме:

— поступово скорочується міграція робочої сили у Західну Європу й збільшується у країни Північної та Південної Америки, Австралії та деякі інші; відбувається одночасна трансформація країн Південної Європи з еміграційних в імміграційні;

— стрімко зростає кількість іммігрантів у нафтодобувних країнах Близького Сходу;

— посилюються масові потоки біженців унаслідок політичних, релігійних та різних форсмажорних обставин. Ще у 1956 році європейці вперше від часів другої світової війни знов зіткнулися з таким явищем як біженці з Угорщини, а у 1968 році — з Чехословаччини. 90-і роки минулого століття увійшли у історію як драматичні для громадян колишньої Югославії, Албанії, курдів, жителів Ефіопії та Еритреї, а на початку XXI ст. - Афганістану, Іраку та ряду інших країн;

— створюється нова геополітична ситуація в Європі, викликана колапсом Радянського Союзу, появою нових незалежних країн, крахом комуністичних режимів у країнах Східної Європи і Балтії й утворення СНД призвели в 90-і роки до нової хвилі мігрантів у різні країни світу, насамперед, до Західної Європи, а також до США, Ізраїлю, Аргентини, Австралії, Канади та в деякі інші;

— реалізується політика возз´єднання сімей, внаслідок чого численні члени родин іммігрантів почали масово прибувати до країн-імпортерів робочої сили. Так, у структурі новоприбулих до США впродовж останніх 10 років на долю родичів іммігрантів припадає більше 70 відсотків.
Характерною ознакою новітньої міграції є той факт, що на зламі ХХ-го та ХХІ-го століть з´являється група країн, які виступають одночасно і як донори, і як реципієнти іноземної робочої сили. Хоч прояви цього явища зустрічались і в попередні періоди, все ж таки окремі країни в конкретні історичні періоди виступали переважно як експортери або імпортери трудових ресурсів. Сьогодні ж, якщо багатьох громадян незалежних держав - колишніх республік Радянського Союзу приваблює, в силу різних обставин, життя та робота в країнах Західної Європи, то про влаштування в Росії або в Україні мріють десятки тисяч людей в Китаї, В´єтнамі, Афганістані, Іраці тощо. Такий висновок повністю підтверджує статистика. Так, якщо в 2004 році за межі України в пошуках більш забезпеченого життя вибуло трохи більше 46 тис. осіб, то кількість прибулих склала 38,5 тис. осіб.