Міжнародна економіка

6.1. Види валютних систем, їх основні елементи

Посилення взаємозалежності країн в умовах глобалізації світової економіки змінює характер взаємодії національних грошей однієї країни з національними грошовими одиницями інших країн. Розвиток світового ринку як підсистеми світового господарства, яка пов´язана з обміном товарами за межами національної економіки та валютно-фінансовим забезпеченням такого обміну, обумовлює перетворення грошей у валюту (національну, іноземну та міжнародну), яка забезпечує зв´язок і взаємодію національного й світового господарства. Міжнародні валютно-фінансові відносини опосередковують міжнародні економічні відносини, при цьому валютні відносини пов´язані з цілим комплексом специфічних проблем, які безпосередньо не відносяться до фінансування, тому їхні відносини виділяють в окрему систему.

Валютні відносини виникають з приводу функціонування і розвитку валюти та опосередковують обмін результатами діяльності між окремими суб´єктами міжнародної економіки: здійснення зовнішньої торгівлі, економічного та науково-технічного співробітництва, надання і отримання зовнішніх кредитів, реалізації угод з купівлі валюти та інших фінансових цінностей тощо.

Суб´єктами валютних відносин являються країни (в особі їхніх урядів, центральних та державних банків), міжнародні економічні, фінансово-кредитні організації, юридичні (комерційні банки, підприємства — експортери та імпортери, біржі) і фізичні особи (брокери, туристи тощо).

Окремі елементи валютних відносин з´явились ще в античному світі (Древній Греції та Древньому Римі) у вигляді вексельної та міняльної справи. Наступним етапом розвитку стали середньовікові «вексельні ярмарки» у Ліоні, Антверпені та інших торгових містах Західної Європи. В епоху феодалізму почала розвиватися система міжнародних розрахунків через банки. З розвитком зовнішньої торгівлі збільшувалась кількість видів грошових одиниць, що оберталися на світовому ринку. Коливання вартості валют під час їхнього обміну викликало потребу у поступовому формуванні міжнародної валюти (евбейський талант срібла, наприклад, був своєрідною міжнародною валютою Стародавньої Греції).

Розвиток валютних відносин та удосконалення їхньої функціонально-інституційної структури обумовлюється ускладненням продуктивних сил, розширенням світового ринку, поглибленням міжнародного поділу праці, посиленням відкритості та взаємозалежності економік, формуванням світової системи господарювання, інтернаціоналізацією та глобалізацією господарських зв´язків.

Існує як прямий, так і зворотній зв´язок між валютними відносинами та суспільним відтворенням. З одного боку, об´єктивною основою валютних відносин є процес розширеного відтворення, який породжує міжнародний обмін товарами, капіталами, послугами. З іншого боку, валютні відносини являються вторинними щодо суспільного відтворення, хоча вони мають певну самостійність і впливають на нього. В системі національної економіки валютні відносини виступають складовою частиною грошово-кредитної сфери держави і впливають на стан державного бюджету та темпи економічного зростання країни. Це відбиває посилення залежності національного виробництва від зовнішніх факторів — світової кон´юнктури, розвитку торгівлі, руху капіталу, взаємного руху провідних світових валют. Нестабільність у валютних відносинах має суттєвий негативний вплив на стан відтворення і темпи його розвитку. Тому регулювання валютних відносин у відповідності зі структурою національного господарства набуває все більшого значення.

Валютна система (currency system) — це інституційно-функціональна форма організації та регулювання валютних відносин країни, яка закріплена відповідними національними законодавчими нормами із врахуванням норм міжнародного права. Відрізняють національну, регіональну і світову валютні системи.

Історично першими виникли національні валютні системи. Національна валютна система - це сукупність інструментів, заходів та національних установ, за допомогою яких реалізується визначений порядок грошових розрахунків конкретної держави з іншими країнами.

Національна валютна система є складовою частиною грошової системи країни, але виходить за рамки національного господарства тому її особливості визначаються ступенем розвитку й станом як національної економіки, так і зовнішніх зв´язків країни. Національна валютна система тісно пов´язана зі світовою валютною системою. Проміжним елементом між національною та світовою валютною системами є регіональні валютні системи, які обслуговують діяльність регіональних інтеграційних угруповань.

Регіональна валютна система - це валютна система, яка регулює використання валют у певному економічному регіоні. Прикладом регіональної валютної системи являється Європейський валютно-економічний союз.

Світова валютна система — це інституційно-функціональна форма організації міжнародних валютних відносин, яка склалася внаслідок еволюції світового господарства і юридично закріплена міждержавними домовленостями. Правову основу світової валютної системи становлять міжнародні угоди, двох- і багатосторонні договори та акти. Світова валютна система сформувалася та була офіційно визнана в другій половині XIX століття.

По суті, світова валютна система є механізмом, який пов´язує національні валютні системи в єдине світове господарство. Тому сутність та механізм функціонування світової валютної системи може або сприяти розширенню, або, натомість, обмежувати інтенсивність міжнародних економічних відносин. Національні банки, що обслуговують зовнішньоекономічну діяльність, забезпечують взаємодію між світовою та національними системами, яка проявляється в міждержавному валютному регулюванні й координації валютних політик провідних країн.

Розвиток національної економіки та світового господарства пред´являють певні вимоги до валютної системи. Головним завданням світової валютної системи є ефективне опосередковування руху товарів, капіталів послуг та інших видів діяльності за допомогою організації міжнародних розрахунків і платежів за експорт та імпорт. Крім того, вона забезпечує міжнародний обмін достатньою кількістю ліквідних платіжних коштів, створює сприятливі умови для розвитку міжнародного поділу праці, забезпечує відносну стабільність і еластичність пристосування валютної системи до змін умов світової економіки. При тому вона слугує інтересам країни, але не має суперечити інтересам її торговельних партнерів. Оскільки характер функціонування світової валютної системи залежить від структури світового господарства та системи інтересів провідних країн, то постійні суперечності у розвитку світової економіки та нові тенденції розвитку вимагають відповідної зміни валютної системи та її окремих елементів. У зв´язку з цим періодично відбувається криза світової валютної системи та виникає нова валютна система зі специфічними елементами та структурою взаємозв´язків між ними, яка адаптована до нових вимог і умов.

Елементи національної валютної системи можна розділити на три підсистеми:

- національна валюта та її характеристики (умови конвертовано-сті національної валюти, паритет національної валюти, режим курсу національної валюти, міжнародна ліквідність країни);

- режим функціонування національного валютного ринку (механізм торгівлі валютою, регламентація та прядок використання міжнародних кредитних засобів і валютних коштів всередині країни та у міжнародних розрахунках);

- інституційна складова національної валютної системи (наявність валютного контролю та режим валютних обмежень щодо руху капіталів, сукупність міждержавних домовленостей, організацій та державних установ, що регулюють валютні відносини країни). Порівняльні характеристики елементів національної та світової валютних систем надано в таблиці 6.1.

Об´єктом валютних відносин та основним елементом національної валютної системи є «валюта». Валюта (від італ. valuta — ціна, вартість) — це грошова одиниця окремих країн, що використовується для виміру величини вартості товару. У широкому розумінні — це будь-який товар, що здатний виконувати грошові функції у міждержавному просторі. У вузькому розумінні — це готівкова частина грошової маси, яка циркулює у формі грошових банкнот і монет. Валюта — це не якийсь новий вид грошей, а особливий спосіб функціонування національних грошей, коли вони обслуговують міжнародні торгові і кредитні угоди. В міжнародних розрахунках, як правило, використовується іноземна валюта — грошова одиниця інших країн. З нею тісно пов´язано поняття «девізу» як будь-якого платіжного засобу в іноземній валюті.

Таблиця 6.1.

Основні елементи національної і світової валютних систем

Національна валютна система

Світова валютна система

1. Національна валюта

1. Резервні валюти, міжнародні розрахункові валютні одиниці

2. Умови конвертованості національної валюти

2. Умови взаємної конвертованості

РЯПЮТ

3. Паритет національної валюти

3. Уніфікований режим валютних паритетів

4. Режим курсу національної валюти

4. Регламентація режимів валютних курсів

5. Наявність чи відсутність валютних обмежень, валютний контроль

5. Міждержавне регулювання валютних обмежень

6. Національне регулювання

міжнародної валютної ліквідності країни

6. Міждержавне регулювання міжнародної валютної ліквідності

7. Регламентація використання міжнародних кредитних засобів обігу

7. Уніфікація правил використання міжнародних кредитних засобів обігу

8. Регламентація міжнародних розрахунків країни

8. Уніфікація форм міжнародних розрахунків

9. Режим національного валютного ринку та ринку золота

9. Режим світових валютних ринків і ринків золота

10. Національні органи, які керують валютними відносинами країни та регулюють їх

10. Міжнародні організації, що

здійснюють міждержавне валютне регулювання

Різні види грошей за однакової купівельної спроможності можуть мати різну корисність для користувачів. Корисність або здатність грошей задовольняти потреби учасників ринку залежить від їхньої ліквідності. Ліквідність — це можливість швидкої продажі чи купівлі валюти або фінансових активів у великих обсягах за мінімальних витрат. На сучасному етапі синтезованим показником ліквідності являється різниця між курсом продажу та купівлі (спред). Для оцінки ліквідності тієї чи іншої валюти використовується також показник обсягу операцій уданій валюті на товарних, фондових та валютних ринках, а також кількість валют, до яких ця валюта безпосередньо котирується. Таким чином, ліквідність валюти є одним із ключових факторів, який визначає її позиції у світі.

Якщо в замкненій країні циркулює одна грошова одиниця, її купівельна спроможність у кожний момент однакова для всіх операторів ринку, а гроші однієї категорії (готівка, кошти на поточних і строкових рахунках, державні цінні папери) мають однакову ліквідність. Однак, коли національні гроші виходять на зовнішній ринок і там порівнюються суб´єктами валютних відносин з валютами інших країн, то різниця у здатності грошей виконувати свої функції набуває вирішального значення. Учасники товарно-грошових відносин на сучасному етапі, коли існує декілька видів валют, цінують у них не лише можливість бути обміненими на товари та послуги, але й здатність бути зручним засобом обігу, платежу й мірою вартості. Зручність полягає у тому, що гроші виконують властиві їм функції за мінімальних витрат коштів та часу.

Відтак під дією об´єктивних економічних законів, впливом зусиль учасників ринку скоротити витрати обігу і зробити гроші максимально зручними останні пройшли розвиток від монет до паперових, а потім електронних грошей.

Така характеристика якості грошей як ліквідність знайшла своє законодавче оформлення у формі конвертованості валюти. Конвертованість валюти (англ. convertibility of currency від лат. conversio — перетворення) являє собою здатність резидентів і нерезидентів вільно без обмежень обмінювати національну валюту на іноземну та використовувати іноземну валюту в угодах із реальними та фінансовими активами. Існує також поняття «товарної конвертованості» — здатності економіки генерувати достатню кількість товарів та послуг для задоволення попиту резидентів і нерезидентів, які здійснюють платежі як у національній, так і в іноземній валюті. Різниця між ступенями конвертованості валюти залежить від обмежень, які уряд країни накладає на операції обміну валюти. Три можливих типи конвертованості відповідають трьом можливим ступеням ліквідності валюти — валюта може бути конвертована по поточним операціям, по капітальним операціям чи повністю конвертованою. Перехід від одного типу конвертованості до іншого відбиває відповідні процеси, які відбуваються в економіці країни, її монетарній сфері, стані платіжного балансу, збалансованості державного бюджету, темпах економічного зростання тощо.

Сутність поняття «конвертованість» валюти змінювалась протягом часу в залежності від економічних умов. Конвертованість, як її розуміли в кінці XIX сторіччя, полягала в тому, що кожен власник паперових грошей міг обміняти їх без будь-яких обмежень на певну кількість золота згідно паритету, який не мінявся протягом тривалого часу. Ця властивість, спільна для провідних валют світу, приводила до того, що будь-яка з них могла обмінюватись на всі інші, виходячи з вагового вмісту золота. Після Другої світової війни конвертованість основних валют була втрачена, торговельні угоди здійснювались на базі двосторонніх угод і тільки після 1958 р. країни відновили реальну конвертованість валют. На сучасному етапі можливість обміну паперових грошей на золото, яка надавалась колись будь-якому їх власнику, практично відсутня. У нинішніх міжнародних валютно-фінансових відносинах конвертованість валют виступає компенсаційним механізмом, який дозволяє банкам однієї країни перетворювати численні двосторонні пасиви або борги у різних валютах в єдиний пасив або борг в одній резервній валюті. Таким чином, конвертованість грошових одиниць є важливим елементом системи міжнародних розрахунків, адже вона дозволяє державі не займатися врегулюванням платіжних балансів з кожною країною окремо, а піклуватись лише про загальну рівновагу своїх зовнішніх вимог та зобов´язань.

На основі Бреттон-Вудських угод конвертованою вважається національна валюта, яка відповідає трьом вимогам статті 8 Уставу МВФ, а саме:

- вільне застосування при розрахунках за поточними операціями платіжного балансу;

- відсутність валютних обмежень щодо використання резидентами та нерезидентами;

- вільне функціонування в якості інструменту руху капіталів між країнами.

Історично склалися такі види (режими) конвертованості:

- вільно конвертовані валюти, які без обмежень можуть обмінюватись на будь-які іноземні валюти. МВФ відніс до цієї категорії долар СІЛА, єну, фунт стерлінгів, а також німецьку марку, французький франк (з 1999 р. - євро). Вільно конвертованими валютами вважаються валюти тих країн, де немає валютних обмежень по поточним операціям платіжного балансу;

- частково конвертовані валюти країн, де зберігаються валютні обмеження;

- неконвертовані валюти країн, де для резидентів та/або нерезидентів обмін валют заборонений.

Особливою категорією конвертованої національної валюти є резервна (ключова) валюта (reserve currency; foreign exchange reserves; key currency), яка виконує функції міжнародного платіжного й резервного засобу, слугує базою визначення валютного паритету і валютного курсу для інших країн, широко використовується для здійснення валютних інтервенцій з метою регулювання курсу валют країн — учасниць світової валютної системи. У зв´язку з цим центральні банки намагаються накопичувати й зберігати ці валюти в резервах центрального банку для здійснення міжнародних розрахунків. До таких валют відносяться вільно конвертовані валюти, які мають стабільний валютний курс. В рамках Бреттон-Вудської системи статус резервної валюти був офіційно закріплений за доларом США і фунтом стерлінгів. В межах Ямайської валютної системи долар зберіг статус резервної валюти, в цій якості використовувалась також німецька марка, яку в 1999 р. замінив євро та японська єна.

Об´єктивними передумовами для набуття статусу резервної валюти являються такі як: наявність домінуючих позицій країни у світовому виробництві, експорті товарів, послуг та русі капіталів; значна питома вага у світових золотовалютних резервах; існування розвинутої мережі банківсько-кредитних установ, у тому числі — за кордоном; організований та місткий ринок позичкових капіталів; лібералізовані валютні відносини; вільна конвертованість валюти, що забезпечує наявність попиту на неї з боку інших країн. Суб´єктивним фактором є активна зовнішня політика держави, у тому числі, валютна й кредитна.

Статус резервної валюти надає певних переваг країні-емітенту. Вона отримує можливість покривати дефіцит платіжного балансу національною валютою, підтримувати національних експортерів на світовому ринку. Разом із тим, висунення валюти на роль резервної накладає певні зобов´язання на центральний банк та уряд країни. Вони повинні підтримувати стабільність обмінного курсу, не використовувати девальвацію в якості інструмента стимулювання експорту, не вводити торговельні та валютні обмеження.

Під впливом дії закону нерівномірності економічного розвитку країн окремі резервні валюти періодично втрачають статус резервної валюти. Наприклад, англійський фунт стерлінгів перестав бути резервною валютою наприкінці 1960-х років. Із 1970-х років посилилась конкуренція за цей статус між доларом США, японською єною та німецькою маркою. На початку XXI сторіччя спостерігається гостра боротьба між доларом та євро.

Сучасна світова валютна система базується на одній чи декількох національних валютах провідних країн (у традиційній чи євровалютній формах) та міжнародних валютних одиницях (СДР, ЕКЮ). Історично функція світових грошей стихійно закріпилась за золотом. Завершення процесу демонетизації золота (втрати ним грошових функцій) у рамках Ямайської валютної реформи (1976— 1978 pp.), негативні наслідки використання нестабільних національних валют в якості світових грошей створили умови для введення у валютну систему міжнародних валютних одиниць - СДР1 (Special Drawing Rights — спеціальні права запозичення), ЕКЮ (європейської валютної одиниці, European currency unit). Останню в 1999—2002 pp. замінив євро як прототип світових кредитних грошей, потрібних для обслуговування міжнародних економічних відносин. Ці нові форми світових грошей використовуються як умовний масштаб для виміру міжнародних вимог та зобов´язань, встановлення валютного паритету й курсу, як міжнародний платіжний та резервний засіб для безготівкових міжнародних розрахунків шляхом записів на спеціальних рахунках країн (СДР — в МВФ, ЕКЮ — в Європейському фонді валютного співробітництва, а з 1994 р. — в Європейському валютному інституті Європейського Союзу).

СДР - це міжнародна розрахункова валютна одиниця, яка існує у вигляді записів у бухгалтерських книгах на рахунках країн-учасниць системи СДР, МВФ та деяких міжнародних організацій і перебуває тільки в безготівковому обігу. На сьогодні до складу цієї штучної валюти входить чотири національні валюти, а саме: американський долар - з питомою вагою 44%, єдина європейська валюта (євро, англ. euro, euros — у Франції, еигі — в Італії тощо в залежності від лінгвістичних особливостей національної мови) — 31%, японська єна — 14%, англійський фунт стерлінгів — 11%.

Що стосується міжнародних кредитних засобів обігу, то регламентація правил їх використання здійснюється у відповідності з уніфікованими міжнародними нормами. Регулювання міжнародної валютної ліквідності зводиться до забезпеченості міжнародних розрахунків необхідними платіжними засобами і тісно пов´язано із накопиченням достатнього обсягу національних золотовалютних резервів. Порядок створення, регулювання й функціонування золотовалютних резервів являє собою предмет міждержавного регулювання міжнародної валютної ліквідності. Міжнародна валютна ліквідність — це здатність країни або групи країн забезпечувати своєчасне погашення своїх міжнародних зобов´язань прийнятними для кредитора платіжними засобами. З точки зору світового господарства міжнародна валютна ліквідність означає сукупність джерел фінансування й кредитування світового платіжного обороту та залежить від забезпеченості світової економіки міжнародними резервними активами. Для національної економіки країни міжнародна валютна ліквідність використовується як показник платоспроможності.

Міжнародна валютна ліквідність включає чотири основних компоненти: офіційні золоті й валютні резерви країни, рахунки в СДР і ЕКЮ, які з 1999 р. замінені євро, резервна позиція в МВФ (право країни-члена на автоматичне отримання кредиту й іноземної валюти у межах 25% її квоти).

Особливе місце в міжнародній валютній ліквідності посідає золото. Воно використовується як особливий засіб покриття міжнародних зобов´язань країни шляхом продажу на ринку за необхідну суму іноземної валюти або передачі кредитору в якості залогу при отриманні міжнародних позик. Але останнім часом спостерігається стійка тенденція до зменшення частки золота й підвищення валютної складової у загальній структурі міжнародних ліквідних активів.

Основну частину міжнародної валютної ліквідності становлять офіційні золотовалютні резерви. Золотовалютні резерви - це запаси золота та іноземної валюти центрального банку і фінансових органів країни. До золотовалютних резервів відносяться запаси золота у стандартних зливках й високоліквідні іноземні активи у вільно конвертованій валюті (валютні резерви). Крім того, до золотовалютних резервів можуть бути включені дорогоцінні метали (платина й срібло), якщо вони використовується у міжнародних своп-операціях або можуть бути використані як залог для отримання валюти в кредит. Високоліквідні кошти повинні бути розміщені в установах, які згідно міжнародної класифікації віднесені до таких, що мають вищу категорію надійності.

Важливим завданням є диверсифікація валютних резервів, тобто вибір конкретних валют і встановлення оптимального співвідношення між ними з метою мінімізації валютних ризиків. Державні органи вибирають фінансові інструменти для розміщення резервних валютних коштів із врахуванням їх прибутковості та ліквідності. Наприклад, структура золотовалютних резервів (ЗВР) Національного банку України постійно вдосконалюється. Так, внаслідок зміцнення єдиної європейської валюти протягом 2002—2004 років, питома вага євро у ЗВР України була суттєво підвищена. Більшість валютних резервів Нацбанку України інвестована у високоліквідні коротко- і середньострокові казначейські зобов´язання СІЛА та Німеччини (перш за все, у короткострокові казначейські облігації уряду СІЛА, так звані «Treasury Bills»). За необхідності ці папери можуть бути продані протягом одного—двох днів. Інша частина розміщена у ліквідних та надліквідних інструментах у вигляді депозитів на умовах «овернайт» у першокласних закордонних банках. Головною проблемою лишається відсутність достатнього рівня кваліфікації фахівців для праці з такими паперами, і тому їхня купівля проводиться у співпраці зі Світовим банком. При цьому папери купуються за принципом «дзеркального портфеля», тобто фахівці НБУ купують ті ж самі папери, що і Світовий банк.

Власні валютні резерви становлять безумовну ліквідність. Нею центральні банки розпоряджаються без обмежень. Запозичені ресурси становлять умовну ліквідність. До них відносяться кредити іноземних центральних і приватних банків, а також МВФ. В окремих випадках використання запозичених коштів пов´язано з виконанням певних вимог кредитора (наприклад, реалізацією стабілізаційних програм МВФ).

Міжнародна ліквідність виконує чотири функції:

- являється засобом створення ліквідних резервів;

- є страховим інструментом здійснення міжнародних розрахунків;

- слугує основою для покриття дефіциту платіжного балансу;

- виступає як засіб для проведення валютних інтервенцій. Показником міжнародної валютної ліквідності зазвичай слугує

відношення офіційних золотовалютних резервів до суми річного товарного імпорту. Інформативність цього показника обмежена, оскільки він не враховує всі майбутні платежі, зокрема, за некомерційними послугами, а також рух капіталів і позичкових коштів. Критерієм достатності міжнародної ліквідності являється здатність окремих країн або регіонів своєчасно сплачувати свої боргові зобов´язання. Ліквідні позиції країни-боржника характеризуються показником співвідношення золотовалютних резервів і розміру зовнішнього боргу.

Ключовим елементом валютної системи є валютний курс. Валютний курс (exchange rate) - це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена в іноземних грошових одиницях або міжнародних валютних одиницях. Якщо основні якісні характеристики кожної валюти складаються в рамках національних господарств, то їхнє кількісне порівняння відбувається в процесі міжнародних економічних операцій. Зовні валютний курс виступає як коефіцієнт перерахунку однієї валюту в іншу і визначається співвідношенням попиту та пропозиції на ринку. Валютний курс необхідний для обміну валют при торгівлі товарами та послугами, руху капіталів та кредитів, для зіставлення вартісних показників різних країн, для періодичної переоцінки рахунків в іноземній валюті фірм, банків, урядів та фізичних осіб.

Валютний курс у більшості країн встановлюється центральними банками і виконує функції:

- сприяння інтернаціоналізації грошових відносин;

- стимулювання об´єднання та розвитку фінансових ринків;

- зіставлення рівнів та структури цін, результатів виробничої діяльності в різних країнах;

- порівняння національної та інтернаціональної вартості товарів і послуг на національних та світових ринках;

- перерозподілу національного продукту поміж окремими країнами.

Вартісною основою валютного курсу є купівельна спроможність валют, яка виражає середні національні рівні цін на товари, послуги, інвестиції. При монометалізмі (золотому або срібному) базою валютного курсу був монетний паритет - це співвідношення грошових одиниць різних країн за їх металевим вмістом (золотим або срібним).

При золотому монометалізмі валютний курс спирався на золотий паритет і стихійно коливався навколо нього у межах золотих точок. Класичний механізм золотих точок діяв за двох умов: по-перше, вільна купівля-продаж золота та, по-друге, його вивіз у необмеженій кількості. Межі коливань валютного курсу визначались витратами, пов´язаними із транспортуванням золота за кордон (фрахт, страхування, втрата відсотків на капітал тощо) і фактично не перевищували ±1% паритету. З відміною золотого стандарту механізм золотих точок перестав діяти.

Золотий вміст валют слугував базою валютного курсу до середини 1970-х років. Виміром співвідношення валют була офіційна ціна золота в кредитних грошах, яка поряд із товарними цінами виступала показником знецінення національних валют. Поступово у зв´язку з еволюцією товарного виробництва, грошової й валютної систем, відривом офіційно фіксованої державою ціни золота від його вартості посилився штучний характер золотого паритету, і золото було витіснено з обігу.

Після припинення розміну долара на золото по офіційній ціні в 1971 р. в результаті Ямайської валютної реформи золотий вміст і золоті паритети валют стали чисто номінальним поняттям. Західні країни офіційно відмовились від золотого паритету як основи валютного курсу. З відміною офіційних паритетів поняття монетного паритету теж втратило своє значення. В сучасних умовах валютний курс базується на валютному паритеті — співвідношенні між валютами, встановленому у законодавчому порядку.

У відповідності зі зміненим Уставом МВФ паритети валют можуть встановлюватись в СДР або в інших міжнародних валютних одиницях. Новим явищем у середині 1970-х рр. стало введення паритетів на базі валютного кошика, що є методом зіставлення середньозваженого курсу однієї валюти відносно визначеного набору інших валют, Використання валютного кошика замість долара США відбиває тенденцію переходу від доларового до мультивалютного стандарту. Значною проблемою використання валютного кошика являється визначення його валютного складу, питомої ваги кожної валюти в кошику. Загалом із відміною золотого паритету об´єктивна база вартості обмінних курсів, яка надавала їм стабільності, щезла. Проблема виміру взаємної цінності валют ускладнилась, і пошук найбільш підходящих для цього критеріїв увійшов до числа постійних і складних проблем міжнародної валютної політики.

В основі сучасного валютного курсу як ціни грошової одиниці лежить цілий комплекс курсоутворюючих факторів. Ці фактори можна поділити на дві групи:

— фактори структурного характеру, які відображають стан економіки даної країни, а саме: показники економічного зростання, обсяги грошової маси в обігу, рівень інфляції, рівень облікової ставки, стан і структура платіжного балансу країни, стан дефіциту державного бюджету, платоспроможність країни та довіра до національної валюти на внутрішньому і зовнішньому ринках, обсяги внутрішніх та зовнішніх позик тощо;

— кон´юнктурні фактори, що постійно змінюються під впливом тенденцій внутрішнього та світового ринків, до яких відносяться: спекулятивні валютні операції, інфляційні та девальваційні очікування населення, зміни урядів, розвиненість фінансового ринку тощо.

Багатофакторність валютного курсу відображає його зв´язки з іншими економічними категоріями — вартістю, ціною, грошима, відсотком, платіжним балансом тощо. На практиці відбувається їх постійне переплетіння і на перший план висуваються то одні, то інші фактори. Серед найбільш вагомих факторів валютного курсу традиційно виділяють такі, як:

  1. Стан платіжного балансу. Активний платіжний баланс сприяє підвищенню курсу національної валюти, тому що підвищується попит на неї з боку іноземних боржників. Пасивний платіжний баланс породжує тенденцію до зниження курсу національної валюти, оскільки боржники продають її за іноземну валюту для погашення своїх зобов´язань.
  2. Різниця процентних ставок у країнах. Вплив цього фактора на обмінний курс пояснюється двома чинниками. По-перше, зміна процентних ставок у країні впливає на міжнародний рух капіталів, насамперед, короткострокових. Як правило, підвищення процентних ставок стимулює приплив капіталів, а її зниження — відплив капіталів за кордон. По-друге, при здійсненні валютно-фінансових операцій банки приймають до уваги різницю процентних ставок на національному та світовому ринках.
  3. Стан валютного ринку і спекулятивні операції. Валютні ринки дуже швидко реагують на зміни в економіці й політиці та на коливання курсових співвідношень. Тому вони підвладні валютним спекуляціям і стихійному руху «гарячих» грошей. Якщо курс якоїсь валюти матиме тенденцію до зниження, то фірми й банки продаватимуть її за більш стійкі валюти, що ще більше послаблюватиме валюту.
  4. Державна валютна політика. Співвідношення ринкового й державного регулювання валютного курсу суттєво впливає на його динаміку. Формування валютного курсу на ринку відбувається відповідно до стану економіки, грошового обігу, фінансів, кредиту й ступня довіри до певної валюти. Державне регулювання валютного курсу спрямоване на його підвищення або зниження, виходячи із завдань валютно-економічної політики.
  5. Темпи інфляції. Співвідношення валют за їхньою купівельною спроможністю, відбиваючи ідею закону вартості, слугує своєрідною віссю коливань валютного курсу. Чим вищі темпи інфляції в країні, тим нижчим стає обмінний курс її валюти, якщо не протидіють інші фактори. Вплив цінової динаміки на валютний курс відбивається у коливаннях реального валютного курсу.

Реальний валютний курс — це номінальний валютний курс, скоригований на відносний рівень цін двох країн. Реальний обмінний курс виступає виміром знецінення або подорожчання валюти проти середньозваженого кошика валют. Індекс реального ефективного обмінного курсу (РЕОК) розраховується на базі даних зовнішньоторговельних потоків із десятьма головними торговельними партнерами, сукупна частка яких у зовнішньоторговельному обігу перевищує 70%. Крім того, в деяких випадках РЕОК може розраховуватися окремо для кожної групи країн (наприклад, для України — відносно розвинутих країн Заходу або країн СНД). Формули обчислення реального обмінного та реального ефективного обмінного курсу мають вигляд:

де: RER — реальний обмінний валютний курс;

REER - реальний ефективний обмінний курс (РЕОК);

Е — номінальний валютний курс національної валюти (обернене котирування: кількість національної валюти за одиницю іноземної);

Рd та Pf - індекс цін всередині країни та за кордоном (в країні i);

Wi — частка країни і в зовнішньоторговельному обороті.

Реальний ефективний обмінний курс широко використовується як основа для визначення міжнародної цінової конкурентоспроможності країни. У випадку зростання внутрішнього цінового рівня купівельна спроможність валюти буде пропорційно скорочуватись, тому валюта девальвуватиме і навпаки. Якщо курс національної валюти буде зменшуватись повільніше, ніж це випливає із співвідношення цінових рівнів, то в економічній теорії така валюта вважається переоціненою (завищений обмінний курс). У випадку, коли темпи номінальної девальвації випереджатимуть темпи внутрішньої інфляції, валюта стає недооціненою (занижений обмінний курс). Така оцінка валютного курсу має важливе практичне значення: занижений обмінний курс національної валюти являється ефективним інструментом забезпечення цінової конкурентоспроможності національних товарів порівняно з імпортними аналогами та стимулювання експорту з країни. Яскравим прикладом заниження та завищення валютних курсів можна вважати відносини між переціненою єною і заниженим доларом в 1995 році.

Теоретичним підґрунтям для визначення реального валютного курсу слугує теорія паритету купівельної спроможності (ПКС).

Паритет купівельної спроможності, ПКС (purchasing power parity, РРР) - це паритет двох валют за таким обмінним курсом, за яким валюти мають однакову купівельну спроможність у власній країні.

Абсолютна (статична) версія ПКС визначає обмінний курс як співвідношення цінових рівнів двох країн і спирається на дію закону єдиної ціни, згідно з яким кожен товар повинен мати однакову ціну всюди, де він продається. У відносній (динамічній) версії ПКС темпи зміни обмінного курсу мають відповідати різниці між темпами інфляції двох країн або, враховуючи монетаристську гіпотезу про залежність темпів інфляції від темпів зростання грошової маси, різниці між темпами приросту грошової маси у двох країнах (монетаристський варіант теорії ПКС).

Найпростішим прикладом розрахунку курсу ПКС є його систематичні розрахунки у журналі The Economist, що здійснюються на базі вартості бутерброду Біг-мак (The Economist´s Big Mac index). У січні 2004 p. найдешевшим Біг-мак був у Китаї і коштував 1,23 долара США, тоді як в Америці його середня вартість становила 2,8 долара. Це означає, що юань був недооцінений майже на 56%. Згідно з індексом Біг-мака євро було на 24% переоціненим щодо долара США, а єна - на 12% недооцінена. В Україні Біг-мак коштував 7,75грн., або за обмінного курсу 5,31 грн. дол. США 1,32 долара. За законом єдиної ціни Біг-мак повинен був би коштувати 14,8 гривні (14,8/2,8x5,31), недооцінка гривні за цим індексом становила 47,33%. Переваги цього методу базуються на тому, що хоча для приготування Біг-мак використовуються різні продукти (м´ясо, хліб, огірки, сир тощо), але цей склад, як і технологія приготування, ідентичні у всіх країнах. Співставлення цін Біг-мака здійснюється на базі лише однієї валюти - долара США — і їхню динаміку досить легко прослідкувати протягом доволі тривалого часу.

Найбільш достовірні розрахунки курсів ПКС здійснюються у рамках Програми міжнародних порівнянь та програми європейських порівнянь, які реалізуються на основі надзвичайно широкої корзини товарів і послуг. При цьому враховуються не тільки внутрішні ціни, а й якість товарів, які реалізуються на ринках тієї чи іншої країни. Склад корзини постійно оновлюється шляхом включення нових товарів, а для підвищення точності розрахунків залучається також інформація про тіньовий сектор економіки. Практична реалізація розрахунків курсів ПКС є досить складною, дорогою та тривалою процедурою.

Важливою складовою валютної системи є валютний режим. Протягом останнього сторіччя суттєво змінювались як теоретичні погляди на передумови та ключові фактори вибору окремого валютного режиму, так і практичні рекомендації щодо забезпечення його ефективного функціонування. На початку двадцятого сторіччя більшість провідних індустріальних країн дотримувалась золотого стандарту. Плаваючий валютний курс у цей період залишався для країн з нестійкою економікою та слабкою монетарною дисципліною. На початку двадцять першого сторіччя склалася діаметрально протилежна ситуація - практично всі розвинені індустріальні країни використовують режим плаваючого валютного курсу. Але, для інших країн на нинішньому етапі вибір валютних режимів набагато різноманітніший, ніж на початку сторіччя: крім вільного плавання і жорсткої прив´язки національної валюти існує низка проміжних режимів.

Сьогодні можлива така класифікація валютних режимів:

A. Режими вільного плавання (floating corner):

1) вільне плавання (free floating);

2) кероване плавання (managedfloating).

B. Проміжні режими (intermediate regimes):

3) валютний коридор (band);

4) повзуча прив´язка (crawlingpeg);

5) прив´язка до кошика валют (basketpeg);

6) керована прив´язка (adjustablepeg).

C. Режими фіксованих валютних курсів (firm fixed corner):

7) валютне бюро (currency boad);

8) доларизація (євроізація) (dollarization or euroization);

9) монетарний союз (monetary union).

За режиму вільно плаваючого валютного курсу останній встановлюється як результат співвідношення попиту й пропозиції на валютному ринку Інтервенції центрального банку практично відсутні, що дає йому змогу сконцентрувати зусилля на підтримці цінової стабільності. За цього режиму центральний банк країни має велику ступінь самостійності у проведенні незалежної монетарної політики.

За режиму керованого плавання центральний банк здійснює валютні інтервенції з метою згладжування надмірних коливань валютного курсу у відповідності зі станом платіжного балансу, рівнем інфляції чи обсягом золотовалютних резервів. Використовуються прямі інтервенції (купівля-продаж іноземної валюти) чи непрямі методи (інструменти дисконтної політики, валютне регулювання, валютні обмеження тощо). Така селективність у проведенні валютних інтервенцій позбавляє економічних агентів можливості отримати чіткі інформаційні сигнали щодо напряму й типу монетарної стратегії центрального банку та моменту здійснення інтервенції, що дещо ускладнює завдання прогнозування динаміки обмінного курсу. Виділяють також «жорстко кероване плавання», коли інтервенції центрального банку набувають форми дуже жорсткого моніторингу рівня обмінного курсу, який утримується стабільним без чіткого визначення тренду валютної динаміки.

Проміжні режими можуть суттєво відрізнятися один від одного, оскільки базуються на різних параметрах. Наприклад, за режиму прив´язки валютного курсу - це швидкість коригування валютного курсу відповідно до динаміки обмінного курсу валюти прив´язки; за режиму прив´язки до кошику валют - кількість валют та їхня питома вага у складі кошика; за режиму регульованого плавання — величина зовнішнього чи внутрішнього «шоку» за якого валютний паритет буде змінено. За режиму валютного коридору в якості центрального паритету може бути використаний або рівень реального валютного курсу (таргетування Бергстена-Вільямсона (Bergsten— Williamson zone), або номінальний курс (таргетування Кругмана (Krugman-target).

Горизонтальний валютний коридор (horizontal band) надає можливості валютному курсу вільно рухатися у дозволених межах (щонайменше ± 1%) відносно формально чи фактично фіксованого центрального значення. Центральний банк готовий захищати цей валютний коридор за допомогою прямих чи непрямих інтервенцій. За цього режиму незалежність монетарної політики обмежена, але певна дискретність валютної політики залишається і залежить від розмірів валютного коридору.

До різновидів валютного коридору відносяться так звані «похилий раціональний» і «адаптивний валютний коридор» (forward crawling bands and backward looking crawling bands). Гнучкість валютного курсу за цього режиму є функцією від ширини коридору, але його межі можуть змінюватись симетрично або фіксовано навколо повзучого паритету чи поступово з асиметричним вибором прив´язки (у напрямі підвищення або зниження центрального паритету); при цьому центральний паритет може бути навіть попередньо не заявлений. Відмінність між адаптивним і раціональним валютними коридорами полягає в орієнтирах коригування центрального значення валютного курсу. У першому випадку - це минулі темпи інфляції (або різниця між внутрішніми темпами інфляції і за кордоном у попередньому періоді), коли зміна валютного курсу пасивно слідує за темпами інфляції для утримання стабільним реального валютного курсу. У другому випадку - це очікувані темпи інфляції, коли валютний курс коригується відповідно до попередньо об´явлених значень та/або встановлюється нижче очікуваного інфляційного диференціалу, що дозволяє валютному курсу виконувати роль монетарного якоря.

За режиму прив´язки валютного курсу Центральний банк офіційно чи формально прив´язує обмінний курс своєї валюти до курсу іншої валюти чи до кошику валют, який формується з валют головних торговельних партнерів, а їхня питома вага визначається відповідно до географічної структури торгівлі товарами і послугами та капітальних потоків. Валютний курс може певною мірою відхиляться від визначеного значення (як правило, не більше, ніж на ±2% і не довше 3-х місяців). Центральний банк підтримує валютний курс за допомогою прямих і непрямих інтервенцій. Гнучкість валютної політики хоча і обмежена, але центральний банк має змогу виконувати свої основні функції і самостійно коригувати рівень валютного курсу.

За режиму повзучої прив´язки (раціональної чи адаптивної, англ. forward crawling pegs and backward looking crawling pegs) валютний курс також періодично корегується відповідно до динаміки однієї валюти чи кошику валют, або у відповідь на зміну певних кількісних індикаторів - інфляційного диференціалу щодо головних торгових партнерів у попередньому періоді (адаптивна прив´язка), або - очікуваного інфляційного диференціалу (раціональна прив´язка), різниці між офіційним валютним курсом і курсом на чорному ринку тощо). Підтримка повзучої прив´язки вимагає таких же інструментів монетарної політики, як і за режиму фіксованого валютного курсу, насамперед, за умов попередньої об´яви значень валютного курсу, коли від Центрального банку очікуються регулярні інтервенції для виконання його зобов´язань. При цьому інтервенції будуть меншими за адаптивної прив´язки через відсутність зобов´язань щодо визначеної девальвації.

За фіксації обмінного курсу національної грошової одиниці до резервних валют (долара США, евро, єни) центральний банк або уряд беруть на себе формальне зобов´язання продавати і купувати іноземну валюту за фіксованим курсом. Це дає можливість використовувати валютний курс як номінальний якір для внутрішніх цін, спираючись на монетарну стабільність інших країн (так званий «імпорт цінової стабільності»). Активне проведення інтервенцій центральним банком вимагає достатнього рівня золотовалютних резервів. Іноді для підтримки фіксованого рівня валютного курсу додатково вводяться валютні квоти, валютні обмеження тощо.

Різновидом фіксованого режиму валютного курсу є валютне бюро - курс національної валюти жорстко прив´язується до резервної валюти за умови повного забезпечення грошової маси в країні золотовалютними резервами. При цьому обмежується виконання центральним банком його традиційних функцій (кредитора останньої інстанції, здійснення монетарного контролю) і залишається досить мало простору для проведення дискреційної монетарної політики.

Доларизація (євроізація) означає, що в даній країні долар (євро) функціонує як офіційний платіжний засіб. За цього режиму центральний банк повністю позбавлений можливості проводити незалежну монетарну політику. Доларизація може розглядатися як найжорсткіша форма фіксованого валютного режиму.

За утворення валютного союзу країни-члени відмовляються від контролю національних банків над внутрішньою монетарною політикою, що дає підстави розглядати його як форму жорсткої фіксації валютного курсу.

У реальному житті курсовий режим, який офіційно проголошений, досить часто не відповідає фактичному режиму. Чинником такої ситуації може бути потреба у використанні валютного курсу в якості якоря для інфляційних очікувань у трансформаційній економіці; необхідність стабілізувати небажані коливання валютного курсу (так званий «страх плавання» у доларизованих економіках, який спричиняється існуванням значного зовнішнього боргу, вартість якого у виразі іноземної валюти зростає внаслідок девальвації національної валюти); намагання уникнути значних економічних втрат у випадку раптової зміни валютного режиму. Разом із тим, існування таких розбіжностей між задекларованим і фактичним валютними режимами зменшує прозорість валютної політики в країнах і ускладнює економічний аналіз. Тому МВФ у 1999 р. перейшов до нової класифікаційної схеми країн, яка базується на фактично існуючих валютних режимах.

За класифікацією МВФ, яка останній раз була офіційно представлена на кінець 2001 р., 48 країн використовували жорстку фіксацію валютних курсів: 12 з них є членами ЄМС, інші 36 - країни, що розвиваються або з трансформаційною економікою (8 «доларизованих» країн, 20 країн-членів монетарних союзів, 8 країн із валютним бюро). 98 країн були класифіковані МВФ як країни з проміжними валютними режимами (29 з них використовували кероване плавання, 10 - прив´язку до кошика валют і об´єднані в групу «регульованої прив´язки», 16 - валютний коридор, 43 класифіковані як країни з режимом керованого плавання без попередньої об´яви валютних меж). Останні 40 країн були віднесені до країн із вільно плаваючими валютами (9 розвинених індустріальних країн, 31 країна, що розвивається). Таким чином, за виключенням розвинутих індустріалізованих країн, 36 країн жорстко фіксують обмінний курс національної грошової одиниці, 98 -мають проміжні валютні режими, 31 дотримуються вільно плаваючого валютного курсу (див. діагр. 6.1).

Діаграма 6.1. Еволюція режимів валютних курсів

Розгляд еволюції курсової політики в Україні протягом 1992— 2002 років свідчить, що за цей період Україна застосовувала майже всі відомі режими валютних режимів. З грудня 1992 р. по серпень 1993 р. діяв режим плаваючого валютного курсу: значення валютного курсу визначалося НБУ на підставі результатів торгів валютними цінностями на Українській міжбанківській валютній біржі (УМВБ). Однак, складні реалії української економіки (спад виробництва, високі темпи внутрішньої інфляції, дефіцит платіжного балансу, недостатній обсяг золотовалютних резервів, нерозвиненість інституцій) зумовили вихід інфляційних та девальваційних процесів з-під контролю НБУ. Із серпня 1993 р. по жовтень 1994 р. було запроваджено фіксований валютний курс, що стало причиною відриву офіційного валютного курсу від ринкового з комплексом негативних наслідків: втечі капіталу за кордон, зниженням ефективності експорту, посиленням дисбалансів в економіці в умовах спаду виробництва та високих темпів інфляції (споживчі та оптові Ціни зросли у 5,3 і 4,2 раза, відповідно). В результаті 1 жовтня 1994 р. Указом Президента України «Про вдосконалення валютного регулювання», знову запроваджувався режим плаваючого валютного курсу, який наприкінці 1997 р. став регульованим - було встановлено валютний коридор, який передбачав зміну курсу у межах 1,8-2,25 грн./дол. США. Чинником цієї чергової зміни валютного режиму стало погіршення ситуації на світових ринках капіталу та масовий вихід нерезидентів із ринку облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП). Намагання підтримати стабільність валютного курсу й зберегти золотовалютні резерви країни за допомогою адміністративних методів закінчилися валютно-фінансової кризою та падінням обсягу міжнародних резервів до критичної межі. Під впливом кризових подій у вересні 1998 р. межі валютного коридору було розширено й установлено на рівні 2,5—3,5 грн./дол. США, але втримати офіційний валютний курс гривні вдалося тільки до лютого 1999 р. (нові межі зсунулися до 3,4-4,6 грн./дол. США).

В умовах певної стабілізації ситуації на внутрішньому валютному ринку України з 19 березня 1999 р. було встановлено новий порядок визначення офіційного валютного курсу: за інформацією щодо обмінних курсів та обсягів торгів на міжбанківському валютному ринку. У жовтні 1999 р. валютний курс вийшов за межі валютного коридору та продовжував зростати, проте ніяких заяв з боку НБУ щодо нових меж валютного коридору або зміни режиму курсоутворення зроблено не було. Валютний курс гривні став плаваючим, що було офіційно підтверджено у лютому 2000 р. (спільна заява НБУ та КМУ від 21.02.2000 р. «Про курсову політику у 2000 p.). Фактично протягом останніх років НБУ підтримує прив´язку обмінного курсу гривні до долара США.