Міжнародна економіка

6.2. Еволюція світової валютної системи

Історично першою світовою валютною системою була система золотого стандарту (gold standard) або золотого монометалізму. Окремі елементи системи золотого монометалізму існували у Великій Британії ще наприкінці XVIII — на початку XIX століття, проте остаточно вона сформувалася й дістала юридичне закріплення на міжнародній конференції у Парижі у 1867 році. У Росії цю систему було введено в 1895-1897 pp. в результаті грошової реформи, здійсненої тогочасним міністром фінансів графом Вітте.

Головні ознаки системи золотого стандарту:

— функціонування золота як грошей;

— фіксація золотого вмісту національних валют;

— безпосередня конвертованість валют у золото;

— наявність фіксованих валютних курсів на золотій основі.

У період дії золотомонетної форми золотого стандарту золото перебувало в обігу у вигляді карбованих монет не лише на зовнішньому ринку, а й разом із розмінними паперовими грішми — на внутрішньому ринку. Це забезпечувало фактичну тотожність національної грошової та валютної систем. їхня відмінність полягала в тому, що на світовому ринку переважало золото як засіб платежу.

Країни, що дотримувалися золотого стандарту, мали забезпечувати жорстке співвідношення наявних запасів золота та грошової маси в обігу, підтримувати рівновагу його експорту та імпорту. За допомогою міграції золота підтримувалася рівновага платіжних балансів, що забезпечувало стабільність валютних відносин. Системі золотого стандарту належала важлива роль у розвитку міжнародних торговельно-економічних відносин, інтернаціоналізації виробництва. Вона забезпечувала універсальність світових грошей, їх повну конвертованість, стабільність купівельної спроможності та валютних курсів, стабільність світових цін, а також автоматичне (внаслідок міграції золота) врівноваження платіжних балансів окремих держав.

Водночас система золотого стандарту мала низку недоліків. Вона була занадто жорстка, недостатньо еластична, дорога, залежна від видобутку монетарного золота. Найбільша її вада полягала в тому, що функціонування системи золотого стандарту перешкоджало проведенню окремими державами власної незалежної валютно-грошової політики. Наприклад, безпосередньою реакцією на збільшення обсягів паперової емісії та інфляційне знецінення національних грошей був відплив золота за кордон і відповідне зменшення золотого запасу, що обмежувало можливості цілеспрямованого державного втручання у сферу грошових і валютних відносин.

Недоліки системи золотого стандарту, з одного боку, і прагнення урядів країн до валютно-фінансової стабільності, з іншого, обумовили перехід до модифікованої форми золотого стандарту — золотодевізного стандарту. Сутність золотодевізного стандарту полягала в тому, що поряд із золотом функцію міжнародних платіжних засобів виконували валюти провідних індустріальних країн, зокрема, Великої Британії, Франції, Бельгії, Нідерландів. Платіжні засоби в іноземній валюті, що використовувалися для міжнародних розрахунків, стали називати девізами.

Систему золотодевізного стандарту було офіційно закріплено рішенням міжнародної Генуезької конференції, що відбулася в 1922 році. В той же час, і після укладення генуезької угоди грошові системи майже ЗО країн Заходу продовжували функціонувати в режимі золотого стандарту.

Остаточний відхід від золотого стандарту відбувся у період «Великої депресії» (економічної кризи 1929-1933 рр.) і в перші післякризові роки: Велика Британія (у 1931 р.), США (у 1933 р.), Франція, Нідерланди, Швейцарія (у 1936 р.) відмовилися від внутрішньої конвертованості паперових грошей у золото. Треба зазначити, що в період відмови від золотого стандарту забезпеченість золотом паперової маси трималася на дуже високому рівні: в 1929 р. вона становила у Великій Британії - 41 %, Франції - 60%, США - майже 100%. В 1937 р. цей показник дорівнював відповідно 122%, 74%, 230%. Це свідчить, що головним глибинним чинником скасування системи золотого стандарту стала трансформація економічної структури господарювання, що базувалася на ринкових само-регуляторах, в економічну систему, що регулювалася державою. Така трансформація відбулася на основі теоретичних рецептів, розроблених Дж. М. Кейнсом.

Бреттон-Вудська валютна система. Процес становлення нової валютно-фінансової системи після другої світової війни був завершений в 1944 році в м. Бреттон-Вудс (США) і закріплений рішеннями міжнародної валютно-фінансової конференції. Складовими підписаного на конференції Заключного акту стали статути Міжнародного валютного фонду (МВФ) та Міжнародного банку реконструкції та розвитку.

Статут МВФ визначив основні принципи нової валютної системи, яка дістала назву Бреттон-Вудської. На відміну від золотого стандарту її основу становила система золотовалютного стандарту, яка в подальшому трансформувалася в систему золотодоларового стандарту. Бреттон-Вудська валютна система проіснувала майже досередини 1970-х років.

Основні принципи Бреттон-Вудської системи полягали в наступному:

- збереження ролі золота як загального еквівалента, платіжного засоба та розрахункової одиниці в міжнародному обігу, хоча на практиці зв´язок усіх валют із золотом був опосередкованим.

Серед валют країн, що входили до МВФ, тільки долар США зберігав зовнішню конвертованість у золото. Оскільки паритети майже всіх валют було зафіксовано в МВФ у доларах США, зв´язок між ними здійснювався за такою схемою: «золото - долар -національні валюти». У цьому ланцюзі долар виступав як знак золота, різновид світових грошей;

- використання принципу фіксованих валютних курсів, що мало суттєве значення для розвитку зовнішньої торгівлі. Офіційно курси валют установлювалися шляхом визначення їхнього золотого вмісту (масштабу цін) і, відповідно до цього, твердо фіксувалися щодо долара (вони не могли відхилятися більше як на 1% в обидва боки);

- прирівнювання долара США до золота згідно з визначеним паритетом на основі фіксації ринкової ціни на золото: золотий вміст долара дорівнював 0,888 г, ціна однієї унції (31,1 г) золота - 35 доларів;

- заборона вільної (приватної) купівлі-продажу золота. Торговельні операції із золотом могли здійснюватись лише центральними банками на основі фіксованої ціни. Контроль за додержанням цієї норми, спрямованої на забезпечення стабільності валютної системи, було покладено на МВФ. У разі, коли та чи інша країна втрачала можливість утримувати курс своєї валюти до долара у визначених дозволених межах (±1%), вона могла вдатися до низки регламентованих дій. По-перше, використати частину свого золотовалютного резерву для проведення стабілізаційних операцій на валютному ринку. По-друге, звернутися до МВФ із проханням надати їй цільову позику. По-третє, провести девальвацію власної грошової одиниці. Зміна вартості (масштабу цін) грошової одиниці понад 10% могла здійснюватися лише за відповідною санкцією МВФ.

Падіння Бреттон-Вудської системи було пов´язано з погіршенням внутрішньої економічної ситуації у США та припиненням конвертації долара в золото, зміною структури світової економіки (у кінці 1960-х - на початку 1970-х років сформувалося три центри світового економічного суперництва - США, Західна Європа та Японія), що породжувало необхідність створення нової більш ефективної світової валютної системи.

Ямайська валютна система. Контури нової валютної системи, що функціонує й розвивається у світовій економіці до цього часу, визначила нарада представників країн - членів МВФ, яка відбулася в м. Кінгстоні (Ямайка) у січні 1976 року. Ямайська валютна система набрала сили після ратифікації Кінгсттонської угоди державами-учасницями у квітні 1978 року. Визначальними принципами Ямайської валютної системи стали наступні:

- повна демонетизація золота у сфері валютних відносин. Кінгстон-ською угодою було скасовано офіційний золотий паритет, офіційну ціну на золото, фіксацію масштабу цін (золотого вмісту) національних грошових одиниць, знято будь-які обмеження у приватному використанні золота. Унаслідок цих дій золото перетворилося у звичайний товар, ціна якого у паперових (кредитних) грошах визначалося на ринку відповідно до співвідношення попиту та пропозиції. У Нью-Йорку, Чикаго, Токіо та інших центрах світової торгівлі сформувалися міжнародні ринки золота. Тим часом центральні банки більшості країн залишили його у своїх запасах. Тому, втративши статус світових грошей, золото залишається високоліквідним товаром, який завжди можна у разі необхідності продати за відповідну валюту;

- перетворення спеціальних прав запозичення (СПЗ) у головний резервний актив і міжнародний засіб розрахунків та платежу в якості альтернативи не лише золоту, а й долару як міжнародним грошам. Тож схема обміну валют набула такого вигляду: «СПЗ -національна валюта». В реальній практиці валютних відносин цілком витіснити долар з позицій ключової міжнародної валюти, як це передбачалося Кінгстонською угодою, не вдалося. Успіхи американської економіки сприяли зміцненню міжнародних позицій долара і в нинішній валютній системі долар залишається основою валютно-фінансового механізму. З огляду на це можна зазначити, що Ямайська система функціонує за принципами не паперово-валютного (як це передбачалося угодою), а паперово-доларового валютного стандарту;

- запровадження плаваючих валютних курсів національних грошових одиниць. Плаваючі валютні курси надають необхідної гнучкості валютним відносинам, створюючи можливості для ефективної реакції валютної системи на постійні зміни співвідношень вартості національних валют. Водночас коливання валютних курсів порушують стабільність торговельних відносин, породжують спекулятивні операції. У зв´язку цим Кінгстонською угодою передбачається збереження елементів регулювання валютних курсів шляхом здійснення відповідних операцій на валютному ринку. Ідеться, таким чином, про функціонування не просто плаваючих, а регульовано плаваючих валютних курсів;

- принцип поліцентризму, який полягає в тому, що з одного боку Ямайська валютна система підпорядковується центральним регуляторним діям (відповідно до статуту МВФ), з іншого, - має досить розвинуту мережу автономних (регіональних) валютних структур(угруповань).

На нинішньому етапі формування інституційних структур та принципів функціонування Ямайської валютної системи ще не завершено. Вона постійно змінюється, доповнюється та удосконалюється відповідно до змін у міжнародних валютних відносинах.

Унікальною подією в новітній економічній історії Європи, що забезпечує досягнення найвищого ступеню економічної інтеграції, стало впровадження єдиної валюти - євро.

Взагалі європейські валютні союзи мають тривалу історію: вони створювались як у давні часи, так і за доби Середньовіччя. В середині XIX ст. - першій чверті XX ст. в Європі існувало два класичних типи валютних союзів:

- перший тип - союзи, які виникли в результаті політичного об´єднання (уніфікації) окремих невеликих суверенних держав у національну державу та делегування їй повноважень щодо проведення єдиної грошової політики (наприклад, Швейцарська конфедерація (1848-1927), Італійське королівство (1861-1926), Німецький рейх (1871-1909);

- другий тип - союзи, які створились внаслідок централізації грошової політики незалежних національних держав (Німецько-Австрійський валютний союз (1857-1867), Латинс