Міжнародна економіка

6.2. Еволюція світової валютної системи

Історично першою світовою валютною системою була система золотого стандарту (gold standard) або золотого монометалізму. Окремі елементи системи золотого монометалізму існували у Великій Британії ще наприкінці XVIII — на початку XIX століття, проте остаточно вона сформувалася й дістала юридичне закріплення на міжнародній конференції у Парижі у 1867 році. У Росії цю систему було введено в 1895-1897 pp. в результаті грошової реформи, здійсненої тогочасним міністром фінансів графом Вітте.

Головні ознаки системи золотого стандарту:

— функціонування золота як грошей;

— фіксація золотого вмісту національних валют;

— безпосередня конвертованість валют у золото;

— наявність фіксованих валютних курсів на золотій основі.

У період дії золотомонетної форми золотого стандарту золото перебувало в обігу у вигляді карбованих монет не лише на зовнішньому ринку, а й разом із розмінними паперовими грішми — на внутрішньому ринку. Це забезпечувало фактичну тотожність національної грошової та валютної систем. їхня відмінність полягала в тому, що на світовому ринку переважало золото як засіб платежу.

Країни, що дотримувалися золотого стандарту, мали забезпечувати жорстке співвідношення наявних запасів золота та грошової маси в обігу, підтримувати рівновагу його експорту та імпорту. За допомогою міграції золота підтримувалася рівновага платіжних балансів, що забезпечувало стабільність валютних відносин. Системі золотого стандарту належала важлива роль у розвитку міжнародних торговельно-економічних відносин, інтернаціоналізації виробництва. Вона забезпечувала універсальність світових грошей, їх повну конвертованість, стабільність купівельної спроможності та валютних курсів, стабільність світових цін, а також автоматичне (внаслідок міграції золота) врівноваження платіжних балансів окремих держав.

Водночас система золотого стандарту мала низку недоліків. Вона була занадто жорстка, недостатньо еластична, дорога, залежна від видобутку монетарного золота. Найбільша її вада полягала в тому, що функціонування системи золотого стандарту перешкоджало проведенню окремими державами власної незалежної валютно-грошової політики. Наприклад, безпосередньою реакцією на збільшення обсягів паперової емісії та інфляційне знецінення національних грошей був відплив золота за кордон і відповідне зменшення золотого запасу, що обмежувало можливості цілеспрямованого державного втручання у сферу грошових і валютних відносин.

Недоліки системи золотого стандарту, з одного боку, і прагнення урядів країн до валютно-фінансової стабільності, з іншого, обумовили перехід до модифікованої форми золотого стандарту — золотодевізного стандарту. Сутність золотодевізного стандарту полягала в тому, що поряд із золотом функцію міжнародних платіжних засобів виконували валюти провідних індустріальних країн, зокрема, Великої Британії, Франції, Бельгії, Нідерландів. Платіжні засоби в іноземній валюті, що використовувалися для міжнародних розрахунків, стали називати девізами.

Систему золотодевізного стандарту було офіційно закріплено рішенням міжнародної Генуезької конференції, що відбулася в 1922 році. В той же час, і після укладення генуезької угоди грошові системи майже ЗО країн Заходу продовжували функціонувати в режимі золотого стандарту.

Остаточний відхід від золотого стандарту відбувся у період «Великої депресії» (економічної кризи 1929-1933 рр.) і в перші післякризові роки: Велика Британія (у 1931 р.), США (у 1933 р.), Франція, Нідерланди, Швейцарія (у 1936 р.) відмовилися від внутрішньої конвертованості паперових грошей у золото. Треба зазначити, що в період відмови від золотого стандарту забезпеченість золотом паперової маси трималася на дуже високому рівні: в 1929 р. вона становила у Великій Британії - 41 %, Франції - 60%, США - майже 100%. В 1937 р. цей показник дорівнював відповідно 122%, 74%, 230%. Це свідчить, що головним глибинним чинником скасування системи золотого стандарту стала трансформація економічної структури господарювання, що базувалася на ринкових само-регуляторах, в економічну систему, що регулювалася державою. Така трансформація відбулася на основі теоретичних рецептів, розроблених Дж. М. Кейнсом.

Бреттон-Вудська валютна система. Процес становлення нової валютно-фінансової системи після другої світової війни був завершений в 1944 році в м. Бреттон-Вудс (США) і закріплений рішеннями міжнародної валютно-фінансової конференції. Складовими підписаного на конференції Заключного акту стали статути Міжнародного валютного фонду (МВФ) та Міжнародного банку реконструкції та розвитку.

Статут МВФ визначив основні принципи нової валютної системи, яка дістала назву Бреттон-Вудської. На відміну від золотого стандарту її основу становила система золотовалютного стандарту, яка в подальшому трансформувалася в систему золотодоларового стандарту. Бреттон-Вудська валютна система проіснувала майже досередини 1970-х років.

Основні принципи Бреттон-Вудської системи полягали в наступному:

- збереження ролі золота як загального еквівалента, платіжного засоба та розрахункової одиниці в міжнародному обігу, хоча на практиці зв´язок усіх валют із золотом був опосередкованим.

Серед валют країн, що входили до МВФ, тільки долар США зберігав зовнішню конвертованість у золото. Оскільки паритети майже всіх валют було зафіксовано в МВФ у доларах США, зв´язок між ними здійснювався за такою схемою: «золото - долар -національні валюти». У цьому ланцюзі долар виступав як знак золота, різновид світових грошей;

- використання принципу фіксованих валютних курсів, що мало суттєве значення для розвитку зовнішньої торгівлі. Офіційно курси валют установлювалися шляхом визначення їхнього золотого вмісту (масштабу цін) і, відповідно до цього, твердо фіксувалися щодо долара (вони не могли відхилятися більше як на 1% в обидва боки);

- прирівнювання долара США до золота згідно з визначеним паритетом на основі фіксації ринкової ціни на золото: золотий вміст долара дорівнював 0,888 г, ціна однієї унції (31,1 г) золота - 35 доларів;

- заборона вільної (приватної) купівлі-продажу золота. Торговельні операції із золотом могли здійснюватись лише центральними банками на основі фіксованої ціни. Контроль за додержанням цієї норми, спрямованої на забезпечення стабільності валютної системи, було покладено на МВФ. У разі, коли та чи інша країна втрачала можливість утримувати курс своєї валюти до долара у визначених дозволених межах (±1%), вона могла вдатися до низки регламентованих дій. По-перше, використати частину свого золотовалютного резерву для проведення стабілізаційних операцій на валютному ринку. По-друге, звернутися до МВФ із проханням надати їй цільову позику. По-третє, провести девальвацію власної грошової одиниці. Зміна вартості (масштабу цін) грошової одиниці понад 10% могла здійснюватися лише за відповідною санкцією МВФ.

Падіння Бреттон-Вудської системи було пов´язано з погіршенням внутрішньої економічної ситуації у США та припиненням конвертації долара в золото, зміною структури світової економіки (у кінці 1960-х - на початку 1970-х років сформувалося три центри світового економічного суперництва - США, Західна Європа та Японія), що породжувало необхідність створення нової більш ефективної світової валютної системи.

Ямайська валютна система. Контури нової валютної системи, що функціонує й розвивається у світовій економіці до цього часу, визначила нарада представників країн - членів МВФ, яка відбулася в м. Кінгстоні (Ямайка) у січні 1976 року. Ямайська валютна система набрала сили після ратифікації Кінгсттонської угоди державами-учасницями у квітні 1978 року. Визначальними принципами Ямайської валютної системи стали наступні:

- повна демонетизація золота у сфері валютних відносин. Кінгстон-ською угодою було скасовано офіційний золотий паритет, офіційну ціну на золото, фіксацію масштабу цін (золотого вмісту) національних грошових одиниць, знято будь-які обмеження у приватному використанні золота. Унаслідок цих дій золото перетворилося у звичайний товар, ціна якого у паперових (кредитних) грошах визначалося на ринку відповідно до співвідношення попиту та пропозиції. У Нью-Йорку, Чикаго, Токіо та інших центрах світової торгівлі сформувалися міжнародні ринки золота. Тим часом центральні банки більшості країн залишили його у своїх запасах. Тому, втративши статус світових грошей, золото залишається високоліквідним товаром, який завжди можна у разі необхідності продати за відповідну валюту;

- перетворення спеціальних прав запозичення (СПЗ) у головний резервний актив і міжнародний засіб розрахунків та платежу в якості альтернативи не лише золоту, а й долару як міжнародним грошам. Тож схема обміну валют набула такого вигляду: «СПЗ -національна валюта». В реальній практиці валютних відносин цілком витіснити долар з позицій ключової міжнародної валюти, як це передбачалося Кінгстонською угодою, не вдалося. Успіхи американської економіки сприяли зміцненню міжнародних позицій долара і в нинішній валютній системі долар залишається основою валютно-фінансового механізму. З огляду на це можна зазначити, що Ямайська система функціонує за принципами не паперово-валютного (як це передбачалося угодою), а паперово-доларового валютного стандарту;

- запровадження плаваючих валютних курсів національних грошових одиниць. Плаваючі валютні курси надають необхідної гнучкості валютним відносинам, створюючи можливості для ефективної реакції валютної системи на постійні зміни співвідношень вартості національних валют. Водночас коливання валютних курсів порушують стабільність торговельних відносин, породжують спекулятивні операції. У зв´язку цим Кінгстонською угодою передбачається збереження елементів регулювання валютних курсів шляхом здійснення відповідних операцій на валютному ринку. Ідеться, таким чином, про функціонування не просто плаваючих, а регульовано плаваючих валютних курсів;

- принцип поліцентризму, який полягає в тому, що з одного боку Ямайська валютна система підпорядковується центральним регуляторним діям (відповідно до статуту МВФ), з іншого, - має досить розвинуту мережу автономних (регіональних) валютних структур(угруповань).

На нинішньому етапі формування інституційних структур та принципів функціонування Ямайської валютної системи ще не завершено. Вона постійно змінюється, доповнюється та удосконалюється відповідно до змін у міжнародних валютних відносинах.

Унікальною подією в новітній економічній історії Європи, що забезпечує досягнення найвищого ступеню економічної інтеграції, стало впровадження єдиної валюти - євро.

Взагалі європейські валютні союзи мають тривалу історію: вони створювались як у давні часи, так і за доби Середньовіччя. В середині XIX ст. - першій чверті XX ст. в Європі існувало два класичних типи валютних союзів:

- перший тип - союзи, які виникли в результаті політичного об´єднання (уніфікації) окремих невеликих суверенних держав у національну державу та делегування їй повноважень щодо проведення єдиної грошової політики (наприклад, Швейцарська конфедерація (1848-1927), Італійське королівство (1861-1926), Німецький рейх (1871-1909);

- другий тип - союзи, які створились внаслідок централізації грошової політики незалежних національних держав (Німецько-Австрійський валютний союз (1857-1867), Латинський валютний союз (1865-1927), Скандинавський валютний союз (1872-1931)). Характерною рисою для обох типів валютних союзів було те,

Що в договорах про їх утворення не передбачалося формування наднаціонального регуляторного органу у вигляді національного банку або валютного інституту. Грошово-кредитна компетенціяделегувалась союзові, який мав знеособлений та неформальний характер. Таким чином, рішення з грошової політики ухвалювалися окремими членами валютного союзу. Усі валютні союзи другого типу, які є прототипами Європейського валютного союзу, у свій час розпалися на противагу валютним союзам, які виникли в результаті політичного об´єднання.

Створенню Європейської валютної системи, ЄВС (European Monetary System, EMS) передував багатоетапний процес європейської валютно-фінансової інтеграції, який було започатковано ще в перші повоєнні роки. Після розпаду Бреттон-Вудської валютної системи у 1970 р. був підготовлений так званий «план Вернера», який передбачав створення протягом 15 років Європейського економічного та валютного союзу. Цей проект не мав успіху через неготовність і небажання деяких країн частково відмовитись від національних суверенітетів. З усієї програми, передбаченої «планом Вернера» вдалося реалізувати лише два початкових пункти -звузити межі коливань валютних курсів (механізм «валютної змії») і створити Європейський фонд валютного співробітництва.

«Валютна змія» — це неофіційна назва механізму спільного плавання валют шести європейських країн, який був створений 24 квітня 1972 року. Він базувався на двох головних принципах. По-перше, валюти країн-учасниць прив´язувалися одна до одної і не могли відхилятися більше, ніж на 1,125% у ту чи іншу сторону. Кожна країна мала право провести девальвацію чи ревальвацію своєї валюти і потім підтримувати в заданих межах новий валютний курс. По-друге, всі валюти прив´язувалися до долара США як найсильнішої грошової одиниці і могли коливатися в діапазоні ±2,25%. Для утримання курсів у визначених межах вводився механізм валютних інтервенцій: у випадку знецінення валюти національний центральний банк починав її купувати і навпаки.

Хоча механізм «валютної змії» дозволив упорядкувати рух валютних курсів у європейському співтоваристві, але він не в повній мірі задовольняв потребу європейських країн у спільному валютному якорі. Тому за спільної ініціативи Франції та Німеччини в

1979 р. було створено Європейську валютну систему, яка базувалася на фіксованих, але регульованих валютних курсах.

Одним із важливих нововведень у межах ЄВС стало поява Європейської валютної одиниці {European currency unit, ECU). Курс ЕКЮ визначався на основі кошика валют, до складу якого входили марка ФРН, французький франк, фунт стерлінгів, італійська ліра, голландський гульден, бельгійський франк, датська крона, ірландський фунт, люксембурзький франк, і переглядався лише один раз на декілька років. Допустимі межі відхилень курсу тієї чи іншої національної валюти від ЕКЮ складали ±2,25% (для окремих валют дозволялися відхилення до ±6,0%). Поступово ЕКЮ отримало риси світових грошей, виконуючи функції платіжного й розрахункового засобу, а також резервної валюти. В цій одиниці вівся бюджет ЄС і публікувалися статистичні дані, проводилися розрахунки між фінансовими інститутами ЄС і країнами-члєнами, випускалися державні цінні папери.

Незважаючи на необхідність проведення періодичних коригувань валютних курсів (16 разів протягом 1979—1993 pp.) та значні валютні коливання у 1992—1993 pp., запровадження Європейської валютної системи було вдалим кроком, який стабілізував валютні відносини в Європі та створив передумови для майбутнього переходу до Європейського валютного союзу, ЄВС (Economic and Monetary Union , EMU).

Важливим етапом розвитку європейської валютної інтеграції стало прийняття в 1987 р. Єдиного Європейського акту. Він передбачав формування розгалуженої інституційно-організаційної структури, лібералізацію руху капіталів та створення спільного ринку. З метою поглиблення європейської інтеграції в 1989 р. було прийнято рішення про здійснення «плану Делора». На основі плану Делора було розроблено засади договору про Європейський союз. Цей договір був підписаний у нідерландському місті Маас-трихт і набрав чинності з 1 листопада 1993 року. Важливою складовою реалізації Маастрихтського договору стало створення 1 січня 1999 р. Європейського економічного та валютного союзу, центральним елементом якого є Європейський валютний союз.

Ж. Делор - тодішній президент Європейської комісії.

Згідно Маастрихтського договору валютний союз мав бути реалізованим у три етапи. Протягом першого етапу (друга половина 1990 р. - 1993 р.) було завершено формування єдиного внутрішнього ринку, розроблені заходи, спрямовані на зближення низки макроекономічних показників країн-членів, і проведена лібералізація руху капіталів всередині ЄС. Серед завдань другого етапу (1994—1998 pp.) слід виділити підготовку інституціональної, адміністративної та юридичної бази валютного союзу. Для цього були розроблені правила функціонування Європейської системи центральних банків і методи координації економічної політики країн-членів. У травні 1998 р. був створений Європейський центральний банк, ЄЦБ (European Central Bank, ECB), і Європейська Рада визначила коло країн, які ввели євро з січня 1999 р. як безготівкову валюту.

Протягом третього етапу (1999—2002 pp.) країнами ЄС був запланований перехід до спільної економічної та грошово-кредитної політики, а також до єдиної валюти. З 1 січня 1999 р. 11 держав ЄС (пізніше 12 — Греція набула членства з 1 січня 2001 р.) жорстко зафіксували курси своїх національних валют щодо євро і ввели його у безготівковий обіг. Єдина валюта почала використовуватись для проведення банківських операцій, розміщення державних цінних паперів і в операціях ЄСЦБ. Функції валютного регулювання перейшли від національних центральних банків до ЄЦБ. Але, функція карбування банкнот і монет залишилася у національних центральних банках, які володіють необхідним технічним обладнанням. З 1 січня 2002 р. у дванадцяти країнах Євросоюзу (Австрії, Бельгії, Німеччині, Голландії, Греції, Ірландії, Іспанії, Італії, Люксембурзі, Португалії, Фінляндії і Франції) розпочався готівковий обіг банкнот і монет євро, а з 1 березня 2002 р. вона стала єдиним законним засобом платежу і повністю витіснила національні грошові знаки. Данія, Швеція та Велика Британія утримуються від приєднання до ЄВС із політичних причин, але мають право в будь-який час вступити до нього.

Нові грошові знаки - це 7 видів купюр (5, 10, 20, 50, 100, 200 і 500 євро), а також 8 номіналів монет (1, 2, 5, 10, 20, 50 євроцентів; 1 і 2 євро). Банкнота в 500 євро майже в 4 рази більша за найкрупнішу американську купюру — 100 доларів (існують банкноти в 200,

500, 1000 доларів, але вони використовуються лише в розрахунках між банками). Купюри розрізняються лише буквами в номерах у залежності від країни, де вони надруковані. На відміну від них, монети мають загальний реверс, а на аверсі міститься специфічне для кожної країни зображення. Єдиним обов´язковим елементом національної сторони всіх монет є 12 зірок - по числу країн євро-зони - і 6 паралельних ліній — символ стабільності. Дизайн спільного реверса розробив бельгійській дизайнер Люк Льюикс (Luc Luycx). Його підпис - дві перехрещені літери L, що нагадують цифру 4. Не будучи офіційними членами Євросоюзу, свої монети випустили також Ватикан, Монако і Сан-Марино. Ці монети карбовані в невеликих кількостях і швидше є об´єктом нумізматики, ніж засобом обігу. Як офіційна валюта євро функціонує також в Андоррі і на території Сербії і Чорногорії.

Об´єктивними чинниками створення та розвитку ЄВС є такі тенденції у економічній та політичній сферах:

— суттєва зміна умов, в яких розвивається Євросоюз, та якості інтеграційних процесів: підвищення взаємозалежності країн, глобалізація фінансових ринків, зміна політичної ситуації у Європі. До 1993 р. практично завершилося формування єдиного ринку країн, який означає вільний рух товарів, послуг, робочої сили й капіталів. Одним із нових явищ, яке суттєво посприяло економічній консолідації регіону, став розвиток інформаційних технологій. Нині невдале географічне положення та віддаленість від ділових центів не заважає будь-якій країні приймати участь у міжнародному бізнесі. Наприклад, Ірландія та Фінляндія не тільки перестали бути окраїною Європи, але й увійшли в число найбільш розвинутих країн у сфері наукоємних технологій;

- виникнення в соціально-економічній сфері таких довгострокових і важливих завдань, які практично неможливо вирішувати без використання колективних важелів;

— відокремлена економічна політика перестала відповідати потребам і можливостям суспільства.

Серед позитивних наслідків створення Європейської валютної системи слід виділити наступні:

- вигідність одночасного проведення оздоровлення економіки й фінансів країнами ЄС;

- дисциплінуючий ефект ЄВС, який полягає в тому, що в більшості країн уряди відкрито визнають, що політика жорсткої монетарної політики була з розумінням сприйнята населенням саме завдяки небажанню залишатися на краю інтеграційних процесів;

- поліпшення підприємницького клімату. Адже ЄВС активізує механізми саморегуляції: заміна національних грошей на євро робить ціни прозорішими і тим самим посилює конкуренцію; єдність ринку дозволяє компаніям вільно оперувати на всьому європейському просторі, що сприяє досягненню оптимального обсягу виробництва, раціональному використанню ресурсів і полегшує вихід на ринок нових фірм;

- підвищення передбачуваності та стабільності господарської кон´юнктури завдяки фіксованим курсам у поєднанні з низькими процентними ставками, що сприяє інтенсифікації інвестиційного процесу;

- зменшення витрат, які були пов´язані з існуванням множинності європейських валют. Наприклад, до 1999 p., проїхавши 15 країн ЄС, можна було витратити більше половини початкової суми грошей тільки на операції конвертування, якщо при перетині кордонів між країнами міняти валюту;

- набуття Євросоюзом можливостей суттєво зміцнити свої позиції світі та набути стратегічних переваг. Якщо євро стане ключовою валютою, то ЄС позбавиться більшої частини витрат, пов´язаних із курсовою нестійкістю у зовнішньоекономічних відносинах, і залежності від економічної політики США.

Таким чином, створення ЄВС повинно забезпечити Євросоюзу досягнення таких двох стратегічних цілей, як приведення макро-економічної політики у відповідності із сучасними потребами й можливостями суспільства та забезпечення довгострокової глобальної перспективи розвитку, нарощування економічної та політичної могутності ЄС.

Головну роль у забезпеченні економічної координації ЄВС відіграє Рада міністрів економіки й фінансів ЄС (Рада ЕКОФІН) (Council of Economics and Finance Ministers of the EU, ECOFIN). Головним її робочим органом є Економічний і фінансовий комітет, ЕФК (Economics and Finance Committee, EFC), який замінив діючий до нього Валютний комітет. До комітету входять 34 члена - по 2 від кожної країни (керівники міністерства фінансів і центрального банку), представники Комісії і ЄЦБ. ЕФК слідкує за розвитком економічної й фінансової ситуації в країнах-членах і в Спільноті загалом, регулярно представляє звіти Раді, доповідає про стан фінансових взаємовідносин ЄС з третіми країнами та міжнародними організаціями, а також бере участь у підготовці сесій Ради міністрів економіки й фінансів. Для вирішення специфічних питань, які стосуються лише учасників валютного союзу, створено додатковий орган - Рада зони євро, що включає міністрів фінансів країн валютного союзу. Рішення, що приймаються Радою зони євро, не мають обов´язкової сили, однак, слугують базою для рішень Ради міністрів економіки й фінансів.

Що стосується структури ЄВС, то економічний та валютний елементи ЄВС органічно взаємопов´язані і не можуть існувати окремо. Наприклад, критерії конвергенції традиційно відносяться до економічної частини ЄВС. Вони, разом із тим, містять вимоги щодо необхідності дворічної участі країни в механізмі обмінних курсів ЄВС і використання уніфікованих правил незалежності національних центральних банків. Взаємозв´язок економічного та валютного елементів структури ЄВС представлений в таблиці 6.2.

Таблиця 6.2.

Функції, задачі та складові Європейського економічного і валютного союзу

Загальна економічна політика

Єдина валютна політика

Головне завдання ЄЦБ - підтримання стабільності цін

Основні елементи:

Основні інструменти:

- вироблення загальних цілей і спрямованості економічного розвитку ЄС;

- система багатостороннього моніторингу за господарською динамікою, національні програми стабілізації/конвергенції;

- критерії конвергенції, Пакт стабільності і росту;

- координація податкової політики

- операції на відкритому ринку;

- процентна політика;

- мінімальні резервні вимоги

Головні елементи валютної стратегії:

- кількісне визначення показника інфляції, який відповідає головні меті ЄЦБ;

- використання наступних засобів для досягнення цінової стабільності;

- контроль за обсягом грошової маси;

- прогноз і оцінка перспектив цінової динаміки

Повноваження Ради щодо координації економічної політики:

Інші складові валютної політики:

- контроль динаміки макроекономічних показників країн-членів. Моніторинг динаміки обмінних курсів;

- контроль стану держбюджету;

- моніторинг динамік номінальної і реальної зарплати;

- аналіз національних планів дій у сфері зайнятості;

- моніторинг структурних зрушень на ринках робочої сили, товарів і послуг

- єдині вимоги до учасників Європейської системи центральних банків і активів, які використовуються в її операціях;

- Трансєвропейська автоматизована експрес-система валових розрахунків у режимі реального часу, ТАРГЕТ (Trans-European Automated Real-time Gross Settlement Express Transfer, TARGET);

- механізм обмінних курсів

Згідно статті 121 Маастрихтського договору право ввести євро мають лише ті учасники ЄС, які виконують необхідні умови, так звані «критерії конвергенції», а саме:

- темпи інфляції не повинні перевищувати більш ніж на 1,5 відсоткових пункти середній аналогічний показник у трьох країнах із найменшим зростанням цін;

- процентні ставки не повинні перевищувати більш, ніж на 2 відсоткових пункти відповідний середній показник для трьох країн із найменшим зростанням цін;

- дефіцит державного бюджету не повинен перевищувати 3% від ВВП;

- державний борг не повинен перевищувати 60% від ВВП;

- протягом двох років валюта не повинна девальвувати, і її обмінний курс не повинен виходити за рамки коливань, встановлених Європейською валютною системою.

Крім того, до національного законодавства мають бути внесені положення, які забороняють всі обмеження на рух капіталів і платежів, а також забезпечують незалежність центрального банку й надання йому статусу у відповідності з уставом ЄЦБ. Визначені такі основні завдання ЄЦБ:

- розробка та реалізація грошової політики;

- проведення валютних операцій;

- зберігання та управління офіційними валютними резервами членів ЄВС;

- сприяння безперешкодному функціонуванню платіжної системи;

- підтримання дій компетентних органів щодо банківського нагляду з розробки директив та здійснення наглядових функцій за діяльністю кредитних установ та забезпечення стабільності. Для проведення спільної монетарної політики створена Європейська система центральних банків, ЄСЦБ (European System of Central Banks, ESCB), яка складається з Європейського центрального банку і національних центральних банків. Стратегія та ЄСЦБ та ЄЦБ підпорядковується меті дотримання грошової стабільності в Європі {режим таргетування інфляції): цінова стабільність у євро зоні вважається досягнутою тоді, коли річне зростання цін у кранах-членах, виражене через гармонізований індекс споживчих цін1, не перевищує 2% порівняно із попереднім роком.

Для підтримання цінової стабільності ЄЦБ використовує комбіновану стратегію грошової політики, яка має два напрями. Перший - регулювання грошової маси, річний орієнтир якої встановлено на рівні 4,5% на рік. Передумовами дотримання монетарного орієнтиру є щорічне зростання реального ВВП на 2—2,5% і щорічне уповільнення темпу зростання грошового агрегату на 0,5-1%. Другий напрям - оцінка загального розвитку цін та ризиків їх стабільності в єврозоні. Ця оцінка здійснюється ЄЦБ шляхом аналізу численних кон´юнктурних та фінансових індикаторів.

Гармонізований індекс споживчих цін (ПСЦ) слугує для Ради управляючих ЄЦБ інструментом оцінки цінової стабільності в євро зоні. Він був розроблений Європейською комісією з тим, щоб виконати вимоги Маастрихтського договору щодо розробки індексу споживчих цін на порівняльній базі, яка б ураховувала відмінності в національних індексах. ПСЦ євро зони складається з 77 компонентів, які упорядковано у п´ять основних груп: перероблені продукти харчування - 13,4%, не перероблені продукти харчування - 9,0%, не енергетичні промислові вироби - 32,5%, енергетичні продукти - 8,8%, послуги - 36,3%.

Валютна політика ЄСЦБ проводиться за допомогою трьох основних інструментів: операцій на відкритому ринку, щоденних позик і нормативу обов´язкових резервів. Усі рішення приймаються ЄЦБ, а використання вказаних інструментів відбувається на децентралізованій основі, тобто знаходиться у сфері впливу національних банків.

ЄВС у тому вигляді, в якому він створюється країнами ЄС, не має аналогів: створити колективну валюту і ввести її замість національних грошей поки ще не вдавалось нікому. Створивши ЄВС, країни Європи вперше перейшли до такої форми інтеграції, яка дотепер розглядалася тільки як наукова абстракція. ЄВС - це виключно складний, дорогий і ризикований проект. На нинішньому етапі поки що неможливо визначити баланс прибутків та збитків цього проекту щодо окремих країн, регіонів, населення тощо. Життєздатність та подальший розвиток ЄВС залежить від того, яким чином будуть вирішуватись проблеми, що породжуються ним самим, а саме: досягнення й підтримання реальної конвергенції економічних систем, збереження єдності ЄС, пошук балансу між федералізмом і національним суверенітетом, налагодження операційних механізмів.